ЗОНА ОСОБЛИВОЇ УВАГИ · с. 6сторінка оригіналу ↗
ОСОБЛИВОСТІ ПУБЛІЧНИХ ДИСКУСІЙ ПО-МІСЦЕВОМУ «...І коли хтось каже слово проти Сина Людського, йому проститься. Коли ж хтось скаже проти Святого Духа, йому не проститься...» (Матв.,12;32)
Слово Просвіти, №70 за 2000 рік
Україна поволі, важко, але неухильно проживає напружені і болісні часи власного переосмислення й самоусвідомлення, впадаючи, заодно, то в одну крайність, то в іншу. Як сам факт цей процес обнадійливий: свідчить про те, що ми живі, наша думка працює, що ми розгребемо заскорузлість і лубочну машкару, в яку мусили ховатися, щоб вижити при україножерному режимі, і випливемо на вільні цивілізовані обшири. Суперечці поглядів між різними групами суспільства бракує небагато — терпимості, стриманості й поваги. А ще — головного: спільної платформи, якщо тільки йдеться про оновлюючу благодатну дискусію всередині однієї спільноти, а не про доконечну боротьбу між народом, який щойно позбувся колоніальної залежності, і його могутньою відгодованою п’ятою колоною. Панорама наших поборювань дуже неоднорідна. Інколи, цього не розуміючи, до мене на платформі критики рідних націонал-демократів або цілої української спільноти, в якої завелася купа непривабливих рис, починають «родичатися» мої антиподи, які б’ють, щоб убити, тоді як я — щоб привести до тями. Про це, себто про бої, могли б розповісти наші славетні брати Клички, які вже майже поліглоти — знають кілька європейських мов, однак «своєї — дастьбі...», по-своєму брати не глаголять. Ще свіжі в пам’яті цьогорічні шевченківські свята. Високого березневого дня прийшла, як роблю це, відколи себе пам’ятаю, до пам’ятника Шевченку. Навколо — знайомі обличчя, гасла, які вже нікому ні про що не говорять, традиційні вінки, букети, незграбні діти, що дряпаються по східчиках до Поета, щоб і свій букетик підсніжників прилучити. Стоїмо розмовляємо. Раптом з динаміка залунало «Зоре моя вечірняя...» І скептична, а трохи відверто збайдужіла моя душа вилізла зі своєї захисної шкаралупи та й очима дитини подивилася на парк, на пам’ятник нашому Поетові, на купку людей з національними прапорами. Вона свіжо й пронизливо, як свою власну, відчула тугу того, хто карався й мучився, кинутий сатрапом у жорстоке заслання, і тільки в неспокійних снах бачив свій земний рай, свою Україну; того, хто, нещасний, як усі пророки, прозирав її історію від початків і аж туди, куди ми ще й сьогодні не годні зазирнути; кому були доступні і знайомі пласти культури, людського пізнання і пророчі візії в таких вимірах, яких нам сьогодні не осягнути, бо ми дрібні, задихані, нахапані, самозакохані, амбіційні та самовпевнені. Як страждає людина на задишку в розрідженому повітрі, так ми сьогодні у своєму суспільстві страждаємо від критичної розрідженості культури й людяності. Хапнувши в одне вухо Фройда, ав друге — Ортегу-і-Гассета, все-одно залишишся ж ніким, якщо з банальної місцевої глини, з крові і плоті твоїх предків, з їхньої жорстокої і болючої, але перетравленої і примиреної тобою історії не збудована твоя плоть, твоє низьке матеріальне, яким засвоюватимеш високе, у тому числі рідну і чужу культуру, і якщо тобі не знайомі елементарні навички гігієни, завдяки яким ця плоть перебуватиме у формі. Людина не може бути національно невизначеною чи розмитою. Поборники інтернаціоналізму лукавлять: за їхніми фразами стоїть дуже однозначна і войовнича національна орієнтація. Національність — це ті цеглинки, з яких споруджується будівля, хай то буде халупа чи пишний палац, що ховає свою цеглу за пластом заморських кахлів. Одне ясно: заморські кахлі не ліпляться до порожнечі. І громадянське суспільство не будується на порожньому місці — воно будується на національному фундаменті. Прагнуть утопії ті, хто просторікує про громадянське суспільство, не визнаючи в ньому титульної нації, базової національної культури. На чийому ґрунті в Україні збираються плекати свої національні культури меншини? На українському, іншого тут бути не може, інший ґрунт — в іншій стороні, а тому для власної користі вони мали б цей український ґрунт поливати й удобрювати, опікуватися саме цією державою, її добробутом, її місцем у світі — як своїми власними, бо так воно насправді і є. За цивілізованою домовленістю, ще, мабуть, від тієї сивої давнини, коли один рід почав родичатися з другим родом задля життя й життєздатного потомства, —
рід, а згодом — народ, суспільство під нацією почали розуміти саме політичну націю. І українці, і росіяни, і євреї політично можуть бути американцями, німцями чи ізраїльтянами, — залежно від того, яке громадянство мають, благами якого суспільства користуються. Я знаю немало етнічних українців, які в Україні представляють інтереси Америки. Бо вони американці, і тут усе зрозуміло. Чому ж так усе спотворено, так усе заплутано в нас? Чому так багато українців душею(!) — через Російську православну церкву — і тілом — через Комуністичну партію — віддані Російській федерації! Чому так багато здорових, вільних, сучасних людей ненавидять — інакше не скажеш — Україну і все, що можна назвати українським! Себто і перші, і другі, і треті фактично не є українцями. А суперечки та поборювання в Україні тільки тоді будуть очищувальні і корисні для її ще розслабленого від імперської політики організму, коли вони вестимуться українцями, політичними українцями, українцями — бо живуть в Україні, дотримуються її законів, бо, нарешті, вболівають за неї, а не знущаються з неї. Якщо ж вони не хочуть бути українцями — політичними українцями, то — вільному воля, але в такому разі вони повинні розуміти, що, зрікаючись обов’язків і політичної національності, — зрікаються і прав, у тому числі на публічну діяльність, яка є у їхньому випадку не чим іншим як антиконституційною діяльністю. Зі своїм статутом у чужий монастир, як відомо, пхатися не рекомендується. А якщо впхався — то поважай тутешні статути. На жаль, саме знущальний, а не вболівальний за націю і народ характер мали багато публікацій і телерепортажів, присвячених традиційним Шевченківським дням в Україні.
Порушити організм на клітинному рівні — зруйнувати його; порушити будинок на рівні цегли — зруйнувати його, порушити людину на рівні національному — зруйнувати її. Очевидно, це добре розуміли сталінсько-сусловські ідеологи, бо великі руїни залишили по собі в Україні. Чомусь останнім часом мені разу раз спадає на думку образ айтматовського манкурта. Коли верблюжий кендюх немилосердно стискав голову — з’являвся біль, від якого або вмирають, або перестають відчувати взагалі, втрачаючи генетичну й історичну пам’ять. Мені дуже жаль учня Київської гімназії ім. Тараса Шевченка «Сергея Васильева-младшего», який не бачить у творчості Шевченка незвичайного життя великої людини, не відчуває стриманої туги, ніжної любові, іскристої іронії, дотепного сарказму, тонкого замилування, могутнього гніву, моторошних пророцтв — океан живих людських почувань і пережиттів, впірнувши в який, винесеш і впізнаєш себе, людину, яка здатна рости й збагачуватися світом, бо — живе і відчуває. Цікаво, чи спритний молодик у творах по творчості Шевченка на оцінку з української літератури пише так само, як у газеті «двох столиць», чи першим ділом молодь тепер вчиться цинічної кон’юнктури? «О Тарасе Шевченко, как правило, вспоминают только в связи с очередной годовщиной», — самовпевнено заявляє гімназист у дописі до газети «Столичные новости». Якщо спочатку його іронія злодійкувато-ляклива — то ближче до середини молодіж вбивається в пір’я, і ось уже традиційно для українофобів пишеться по-українському і береться в лапки «історична незалежність». А далі подається як доконана істина твердження однокласника нашого гімназиста: «У него что ни стих, так кого-то убивают или
ГОЛОВІ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ панові Т. Й. БАУЕРУ 22 березня 2000 р. Шановний Теофіле Йозефовичу! Уже майже рік у Чернівцях тягнеться судова справа письменниці Галини Тимофіївни Тарасюк, яку прокуратура міста на законних підставах повинна б негайно закрити, зобов’язати позивача — військового прокурора, підполковника юстиції Леоніда Мельникова вибачитись перед нею. Стисло про суть справи. 4 грудня 1998 року незалежна чернівецька газета «Доба» надрукувала статтю «Дезертир», в якій оглядач газети Г. Тарасюк на прикладі долі призовника Миколи Рахмістра аналізувала причини й наслідки дезертирства в українській армії. Стаття викликала резонанс серед громадськості і гнів військового прокурора Чернівецького гарнізону Л. Мельникова, який почав відкрито шантажувати автора статті і редактора газети «Доба» В. Стефанця. І хоча суд виправдав призовника М. Рахмістра як такого, що непридатний до служби в армії, — прокурор Л. Мельников не заспокоївся, натомість подав позов на автора статті «Дезертир» Г. Тарасюк і газету «Доба» про «захист його честі, гідності і ділової репутації», а також відшкодування моральних збитків на значну суму. У чому ж полягає образа моральних і ділових якостей прокурора, на його думку? По-перше, в тому, що письменниця, голова Жіночої громади Буковини і працівниця газети наважилася захистити хворого юнака з багатодітної сім’ї, яку піднімає на ноги сама мати. По-друге, вона наважилася дорікнути військовому прокуророві за те, що у службовому кабінеті він розмовляв з нею на «чистейшем русском языке», назвала його чужомовним «блюстителем» українських порядків, який «казенною російською мовою» вчив її — «матір і українську письменницю, як служити рідній державі». З викладеного випливає, що фактично ображено було українську громадянку — її національну, людську та професійну гідність. А проте правоохоронні органи області не відхилили необґрунтованого позову свого колеги. Суд над Галиною Тарасюк і газетою «Доба» переносився кілька разів (на вересень, жовтень, січень, березень). Не відбувся він і в березні. Причини називаються різні: хвороба судді, конференція, суддя не готова тощо. Наступне судове засідання по справі призначене на 11 квітня цього року. Невже правоохоронці м.Чернівців не бачать, що вся ця «судова справа» побудована на грубому порушенні позивачем 10 статті Конституції України? Тим більше, що відомою постановою Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року підтверджено державний статус української мови! І таким чином державний службовець, військовий прокурор Л. Мельников зобов’язаний на своєму робочому місці послуговуватися державною — українською мовою. Мало віриться, що в Чернівцях не знають українських законів. А тому є всі підстави вважати, що таке по-бузувірському розтягнене в часі намагання вчинити фактично судову розправу над Галиною Тарасюк за її законні й цілком прийнятно висловлені претензії до прокурора Л. Мельникова — не просто неповага, а спроба принизити українського письменника, «поставити на місце» популярну громадську діячку Буковини, затулити рота чесному журналістові. Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка просить Вас, Теофіле Йозефовичу, захистити законні права, честь і гідність відомої людини Чернівців, допомогти зняти необґрунтовані претензії до Галини Тарасюк, змусити винних вибачитися за принизливу тяганину майже впродовж року навколо її особи, за позбавлення письменниці нормальних умов життя та праці. З повагою
Голова Товариства, народний депутат України Павло МОВЧАН
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
