ПОЕЗІЇ ВОЄННИХ ЛІТ · с. 7сторінка оригіналу ↗
Олесь ГОНЧАР
Слово Просвіти, №70 за 2000 рік
* * * Бура трава без води В гарячім конанні злягла. Над степом, од сонця рудим, Дзвінка пролітала стріла. Все заглушила на мить Сила стріли молода. Повітря навкруг аж кипить, Мов сонячна світла вода. Співуча стріла! Як і ти, Прожити б хотів життя. Вперед блискавицею йти, Не знати назад вороття.
1940
УКРАЇНІ
Плюндруються твої сади, Твоє чужинець поле крає. Вже лицарів твоїх сліди У полі вітер замітає.
Та все ж люблю тебе, ясна, Як гнаний син нещасну матір. Тобі по краплі, всю, до дна Готовий кров свою віддати.
І не страшить мене Сибір, І не страшать кайданів дзвони. Велика Україно, вір: За тебе встануть ще мільйони.
І лицемір’я упаде, І славословіє погине. Розправить крила молоде Безсмертне плем’я України!
1941, Харків
ЛЕБЕДІ
На кривавій вечірній воді Білі ячать лебеді. Вітре бурхливий, повій, Озера зруш супокій. Тиші ясної раби, Не знали ми вік боротьби. Чого ми бажали, куди пливли? Для чого на світі жили? На кривавій вечірній воді Білі ячать лебеді.
1941, Харків
* * * Молодий весняний грім, Синє його рокотання Збуджує в серці моїм Тужливе чекання, Коли вже знедолений люд, Зачувши весняні грози, Не подумає: це пливуть, Знову пливуть бомбовози.
15 жовтня 1941 р.
ХОЛОДНОГОРСЬКА ТЮРМА
Ворота сюди широкі, А звідси й щілинки нема. Знялась у небо високе Холодногорська тюрма.
З високих її поверхів Дивлюся на місто моє. Сонце над ним, як безсмертя, Вільне й рожеве встає.
Красень Держпром біліє По пояс в зеленім саду. Серце колись там зустрів я, Якого більш не знайду.
Усе найдорожче я втратив, Що мав у житті до війни. Не маю ні друга, ні брата, Лиш маю чотири стіни.
1942
Писати про Олеся Гончара важко і легко водночас. Важко, бо над тобою, яким би ти не був відвертим і щирим, панує відчуття дистанції — особистісної і літературної; його постать захищена тим силовим полем великого таланту, яке відкидає будь-яке панібратство, фальшивість, єлейну запобігливість, так само як і зухвальство невігласів, здатних і самого Бога поплескувати по плечах... Легко, бо для уважного читача Гончаревих творів єщо прочитати між його рядків про нього ж самого, варто лише чітко поставити свої питання та не лінуватися пошукати на них відповіді в текстах. Тож коли Валентина Данилівна Гончар, вдова письменника, дала мені до рук недруковані раніше поезії воєнних літ і я їх кілька разів прочитала, не втримавшись від спокуси ще й цитувати рядки молодого Олеся Гончара (звичайно ж, не називаючи автора) людям «поетично грамотним», моя і їхня реакція були рівнозначними: вірші вражали молодою силою світовідчуття, філософією серця, совісністю слова. Мої слухачі намагалися вгадати автора: «Багряний?! Маланюк? Кость Герасименко?!» Тобто поезії Олеся Гончара сорокових несуть ту ж відкриту енергетику (енергійність, наснаженість, м’язову силу рядка), що й вірші його літературних ровесників, відомих українських поетів. Безперечним стає припущення: коли б Олесь Терентійович не обрав собі творчу дорогу прозаїка, українська поезія мала б виразного і неординарного поета Олеся Гончара. Ми не могли б сьогодні з певністю сказати, чому Олесь Гончар не поспішав з поетичним дебютом у післявоєнні роки, коли б про це не йшлося в його передньому слові до збірки «Фронтові поезії», що побачила світу видавництві «Дніпро». Скромно оцінюючи свої давні вірші, автор пояснював читачеві: «Поетичний пунктир походу» — так було колись названо твори цього фронтового циклу, і, здається, й сьогодні з таким визначенням можна погодитись. Людина, як відомо, перебувала на фронті в умовах виняткових, до краю суворих, обставини складалися так, що навіть натурам з художніми нахилами дуже рідко випадала можливість для творчого самовияву. А душа ж прагнула виповісти свої почуття, відгукнутись на довколишнє, хоча б нашвидкуруч зафіксувати — для себе, для друзів — своє пережите. Ось так це й народжувалось. Якісь згустки юнацьких вражень тут знайде читач, замальовки інтимних настроїв, тих чи тих душевних станів одного з учасників походу. ...«Конспекти почуттів» — ще й так мовилось про ці віршовані мініатюри. Той, хто знає «Прапороносці», певне, помітить, що «Поезії воєнних літ» автора часом уже несли в собі зародки, ембріони тих образів, які згодом дістають свій розвиток у трилогії. Мріялось тоді авторові, що ця книжка в нього буде першою, а виходить друком через багато років. Отже, ще один голос звідти, з далекого...» Тепер, коли Олеся Гончара від нас віддаляють не лише версти війни, а й небесні долини, «голос звідти, з далекого» звучить особливо виразно: відлунням земних доріг і відлунням його небесних дум, які він занотував — теж віршованим рядком — 14 березня 1974 року: Ще квіттям зійду я В полях України, Ще вам провіщатиму Радості день. Краю коханий, Люди кохані! Добра вам молитиму, Сонця й пісень... Отож, читаючи першовірші, ми знову виходимо на часову і творчу вісь великого світу Олеся Гончара, відправною точкою якого завжди була любов до всього живого, природного, незабутнього, а відтак — його слово завжди мало конкретного адресата: Той — мамі, а той — дружині, Той — сестрам, а той — братам. А я напишу — Україні! Сонцю її і степам... 1944 Вірші, які ми маємо честь уперше надрукувати, кожен читач сприйме по-своєму. Можливо, так, як і сподівався автор: «Ті, за чиїми плечима фронти, безмірні далечі визвольного походу, сподіваюсь, знайдуть у цих юнацьких довірливих записах щось близьке своєму серцю; а можливо, чимось доторкнуться ці рядки й душі тих, кому випала інша доля, хто виростав і формувався уже по цей бік золотого екватора Перемоги...» Ще точніше зрозуміємо витоки цих поезій, звернувшись до післямови у прижиттєвому виданні «Людини і зброї», здійсненому
«Українським письменником» в 1994 році, і прочитаємо написане рукою Олеся Терентійовича про його значною мірою автобіографічний роман: «Те, про що йдеться в цій книзі, можна було б ще назвати розповіддю про ідеалістичну чистоту юнацьких поривів, патріотичну самопожертву того покоління, яке в найдраматичніший період Великої Вітчизняної свідомо й безоглядно ставало на захист свого народу як нації, його культури, його майбуття». Молодий Гончар був одним із тих, про кого сказав точно і зважено через півстоліття: «В грізний час випробувань вони не могли дозволити собі сумнівів та рефлексій, їхнім переконанням відповідав тільки цей, єдино можливий найсуворіший вибір». Пам’ятаймо, що ця післямова названа «Слово до уважного читача». Перечитуючи уважно твори Олеся Гончара, і зокрема «Людину і зброю», я була вражена десятками художніх деталей у цьому романі, які з погляду нинішнього прочитання надзвичайно виразні, промовисті. Згадаю лише один з них: «У вікнах квартир чиїсь руки зсередини обклеюють шибки смужками паперу навхрест, усюди вони біліють як цифри «ХХ» — двадцятий вік...» Тобто ще в 1941 році юнак Гончар думав і відчував те, що відчуваємо сьогодні ми, називаючи наш час «зламом епох», «перевалом тисячоліть», врешті, «рубежем віків». Вірші Олеся Гончара, безперечно, містять у собі те, що називають окопною правдою. Але мелодика їх диктована душею, яка ніколи не «окопувалася», скоріше його рядки — це уривчастий подих солдата перед атакою чи після неї. Вірші, написані між двома атаками, можливо, на тій міноментній плиті, яку проніс Олесь Гончар на своїх плечах через усю Європу. Він завжди був атакуючим солдатом і атакуючим письменником: Скрегоче залізом округа, Смертю повітря фурчить. Я знаю той ступінь напруги, Коли вже ніщо не страшить.
Святе божевілля атаки В тобі поглинає все. Через яри та байраки Незнавана сила несе.
Немає ні рідних, ні любих, Нема ні жалю, ні тривог. Байдужим стаєш до згуби, Могутнім стаєш, як бог. АТАКА, 1942 Так, його молоді вірші були піснями молодого бога, народженого для любові і в ім’я небесної любові, але посланого в пекло ХХ віку, у вир війни, у світ, де «віруси наклепів та пліток мали бути б протипоказані здоровій людській натурі, адже їх плодить зло, тим-то аж дивно, що вони все ж бувають такі живучі...» Молода пісня молодого Гончара перед вами. Почуйте її, ось вона, з тих лав, з безконечної колони «студентів-добровольців, що під поглядами проводжаючих карбують харківський брук, раптом — одним подихом, одним духом! — зривається пісня, розлога, прощальна... Ніколи не забудеш той спів, поривний, дружний, якийсь аж зухвалий, що його студбатівці, мов знак надії, наостанок дарували своїм матерям, нареченим, своєму рідному університетові... Навкруги все життя було наелектризоване тривогою, все звичне ламалось, проте ніколи, здається, як тоді, так повно не виявляла себе в юнацьких серцях готовність до самопожертви, високість духу людського» («Слово до уважного читача»). Молода пісня молодого Гончара — одним подихом, одним духом — торкається наших сердець, передана нам руками тієї, хто завжди була йому Дружина, Сестра, Мати, кому теж судилося прочитати ці вірші, що й перед нами, як далекі солдатські листи, що довго шукали свого адресата... Спершу їх прочитала Валентина Данилівна Гончар. Тепер читаємо ми. Згодом, коли вийде книга поезій Олеся Гончара, її читатимуть багато людей. Будьмо уважними читачами. Пам’ятаймо його очі — сумовиті, уважні, бачучі, очі квітки і очі птаха, очі молодої пісні. Пам’ятаймо «прощальне моління в очах, зойки, стогін, канонада й тужба материнська, — оце зараз твій голос, Україно» («Людина і зброя»). Пам’ятаймо Того, хто над усе любив життя — як Україну з її степами і Дніпром, з її людьми, мовою і піснею, про кого ми можемо сказати сьогодні карбованими рядками його улюбленої Франкової поеми «Мойсей»: Все, що мав у життю, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї... Любов ГОЛОТА
Продовження на с. 8
с. 8 · сторінка оригіналу ↗
* * * У муках, у битвах я, серцем вразливий, Цілий усесвіт збагнув. Тому ходжу по землі юродивим, Клену-проклинаю війну. Безглуздя її проклинаю велике, Лють геростратів нового часу. Утікши з полону, на зелені вічній Я, босий апостол, телят пасу. Годі! Втомивсь од кривавої праці! Знову блакитним замилуюсь днем! Декламую в степу Горація. Читаю телятам: carpe diem*.
1943
* * * Рокочуть дніпровські пороги, Шовкові співають трави: Не завжди ми падали в ноги Покірно, мов пси лягаві.
Не завжди нас зневажали І правили нами кретини. А тепер ішаками стали Горді сини України!
1943
МАРІННЯ
Це було десь — Байдужі пожежі, ніч, канонада. Доблесть, як епос. І зрада. І ліс, просякнутий кулями ввесь. Це було десь. Шмигнули в деревах чужі силуети, Блиснуло, свиснуло вістря багнета. А клич, мов ракета, звивавсь до небес. Це було десь. Ревла, стугоніла смертельна темрява. Де впала зоря — народилася слава В здриганні осяяних рідних берез. Це було десь.
7 січня 1943 р.
* Горацій: лови мить (лат)
ІТИМУ Я ЦЬКОВАНИЙ...
Друзі були — розбрелися по світу, Сили були — по фронтах розгубив. Кров’ю й моєю ці ниви полито, Та, мабуть, мені не діждатися жнив.
Ітиму я цькований, йтиму осміяний, Не в силі нічого забути, зректись. Даремно чужими вітрами обвіяний, Все вірний тому, у що вірив колись.
1943
МІЙ ДУХ БУНТАРСЬКИЙ...
Скажи, яку, Іудо, плату За голову мою береш, За скільки мічених, проклятих Срібляників ти продаєш
Моє життя твоїм хазяям У боягузливім листі? Щоби у терені засяяв Я розіп’ятий на хресті!
Я знав війну, не знав я миру, За праведні мої слова Хай, може, ляже під сокиру Моя чубата голова.
Її, оцінену в металі, Сьогодні, може, до стовпа В кривавому вогкім підвалі Штандартен-фюрер відруба.
Але обдуреними будуть Тобою тішені купці. Хіба ти поведеш до суду Нескорені думки мої?
Я вольним був, таким і буду, Однаковим у всі часи. Мій дух бунтарський, ти, Іудо, Із тілом їм не продаси!
1943
с. 10 · сторінка оригіналу ↗
Тому, що твій продажний слід Аж у Берлін проліг, Тому, що хоче інвалід Безногий власних ніг.
Тому, що скручені мости В Дунай упали з круч. Втікаючи, недавно ти Зірвав їх власноруч.
Вирує місто — трибунал, З руїн, як прокурор, Підвівшись, оглядає зал Розгніваний собор.
І сад, де голод посадив, Замість квіток — боби, І діти, що ти їм пошив З ерзацу вже торби, —
Сьогодні все кричить: суди, Спали проклятий слід, Що, мов гадюка чорна, ліг З Дунаю на Берлін!
Спали, ніколи щоб не міг Вже повернутись він, Щоби не сохли матері, Щоб не вмирав тут сміх.
1945, Будапешт
ДЕМОБІЛІЗОВАНИЙ
Він свого не забув ще полка, Полкових ще підметок не стер. Козирнути ще хоче рука, Коли мимо іде офіцер.
Він не скинув куфайку ще ту, Яка виділа триста чортів. Вчора бачив його на мосту — У канати себе переплів.
Вже на фермах повис і клепа, Підв’язавшись на них горілиць. Завірюха мете, як і в тих степах, Де він бивсь до чужих столиць.
Де брели по коліна бійці У снігах від села до села. Розплавляється сніг на руці — Тож немало ще в ній тепла.
Ще гаряча заб’ється кров У високім гулкім мосту. Це господар, не гість, прийшов, Доведе він усе до ладу.
День відо дня він ферми зшива, Як зшивали його лікарі. Над ним ферма, неначе жива, Застогнавши, дрижить угорі.
Стукіт-клекіт встає над Дніпром. Це вернулись птахи повесні І клекочуть над рідним гніздом, Незабутим в чужій стороні.
Не біда, що такий вітрюга, Сніг летить, як пахучий ромен, Як ракета весела, морга, Спалахнувши в імлі, автоген.
Бо цей майстер багато чому Научивсь, а що знав — не забув. І росте в сніговійнім диму Міст мережаний, кращий, ніж був.
1945
9 ТРАВНЯ Поема (тільки почата)
Лунко асфальт лопоче, Мов дощ об зелений лист. Зненацька, як ласка дівоча, Крізь вітру блакитний свист.
Ранок в дорозі догонить, Сміється і плаче: стань, Скидай фронтові погони, Свідки твоїх скитань!
Спинися, живий і щасливий, Спинися на повнім скаку. Не раз біля теплої гриви Ти ж мріяв про мить таку!
Коня, що парує в милі, Звільни від тугих попруг. Пусти у зелені хвилі, Пусти на зелений луг!
З копит у холодних травах Пилюку хай змиє роса. Дивися, гаснуть заграви, Дивися, блакить воскреса!
Дивися, як світ оживає На наших очах отут, Як кожне стебло посилає Зелений тобі салют.
В мерзлій землі задубілій Був ти зігріваний ким?
Цим ранком травнево-білим, Який уявляв таким.
Саме таким, як нині, Єдиним у тисячі літ, Коли ув одній хвилині Втілився цілий світ.
Коли перерита металом Земля у тисячах ран, Ожила, підвелась, заграла Ніби живий орган.
1945
ІНОЗЕМЦІ
І. Уночі тебе я вкраду до схід сонця, Доручу тебе я хлопцям із обозу. Будеш ти співати Чорноморця, Який вивів на морозець тебе, босу.
Ми поїдем через гори, через доли, Ти забудеш свою віллу на Дунаї. Задніпровське там зелене поле Про батьків твоїх тебе не запитає.
Чому ж плачеш, чом ламаєш руки, Будеш там співать, не голосити. Там не підеш з туги і розпуки Щастя попідвіконню просити.
Не впаде там білий сніг завчасно На оці блискучі чорні коси. Не тужи, не плач, моя прекрасна, Усміхнись, моя простоволоса!
ІІ. Питаєш, чи я багатий, Чи є у мене земля. Мила! Ти будеш мати Більше, аніж в короля.
Питаєш, де моя хата, Чи сувора у мене мати, Чи плодюча моя земля? ...Кращі я маю палати, Аніж у твого короля.
У мене все небо світить І всюди пишнота, блиск. Горять у чохлі самоцвіти, Набитий золотом диск.
В тяжкій, у смертельній праці Півпланети я пішки пройшов. Немає ні рас, ні націй, Нема ні держав, ні мов.
Є усміх, є очі, є зваба, Краса є людського тепла. І над Дунаєм трави Такі ж, як у нас на Дніпрі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
