ПОЕЗІЇ ВОЄННИХ ЛІТ · с. 9сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №70 за 2000 рік
Слово Просвіти, №70 за 2000 рік
Словаччина, 1945
ПОБРАТИМИ
Ласкавих, ласканих подруг, Здається, я забути зможу. Солдатський стан, суворий круг Тих, з ким в краї ішов ворожі,
Хто рану тамував мою Для себе триманим пакетом, Для кого був я у бою Лиш побратимом, не поетом,
Із ким у ріках крижаних, Охрещений, як у Йордані, Я плив до берегів чужих У вогнянім чаднім тумані,
Хто поруч на бігу зов’яв, Із рук не випустивши зброю, — Забути їх не зможу я, Вони завжди переді мною.
1945, Мор
МАЙ МУЖНІСТЬ ТИ
Май мужність ти зізнатися у всьому: Що вже нема колишнього вогню, Що рада б ти віддатися другому, Що я тобі його не заміню.
Май чесність ти присяги всі зламати, При місяці прошептані колись. Не зможеш ти по пам’яті кохати. Не хочу жертв. Не треба. Не проси.
1945, Мор
ЯМБ
Данину юності віддам І більш писать не буду. Тебе, розхристаний мій ямб, Як дівчину, забуду.
У тих полях, де я співав, Другі хліба посіють. Дівчата ті, яких кохав, Дітьми розбагатіють.
Гріхи, замолені давно, Під старість не згадають. Як біле молоде вино, Я також переграю.
Лише сновиддя золоте Іноді наснується Про давнє і дзвінке! Про те, Що плаче і сміється.
Коли у відблисках вночі Крізь сполохи, крізь громи, З трофейним ямбом на плечі Ішов я в невідоме.
1945, Мор
ЖНЕЦЬ
Весняними ясними вітрами Наші перші овіяно драми, Наші перші щасливі незгоди, Наші чисті закохані гніви. Які в них були насолоди, Які у них чулися співи!
Пронеслося, як сонячні зливи, На ниві чужій упало. І прийшов хтось інший, щасливий, У серпі його сонце сіяло.
1945, Мор
* * * Все, що було, ми забудемо, Все, що нема, ми зап’єм,
А може, їдучи Рудними, Серце своє розіб’єм.
Горами Чорними Рудними Завтра ми підемо знов. І буде нам любомудрами Прощено всякий гріх. Столиця, далека салютами, Згадає синів своїх.
КАРНАВАЛ
Гики, та гуки, Та звуки цимбал. Сьогодні в мадяр карнавал. Вулиця валом валить, Вирує, реве, карнавалить. Гуляй. Виноградар зібрав урожай. В центрі бочку везуть із вином Розцяцьковану, у квітках. Дівчата на ній верхом У білих сидять сорочках. Розмальовані в них обличчя, Кухлі в руках з вином. Язичницький буйний звичай У вулицю б’є напролом. Ілонка на бочці, п’яна, Вакханка моя молода, Гукає мені, окаянна: «Шандор, іді сюда! Матір я уласкаю, Батька одуриш ти. Глянь — я уся палаю, О, Єзуш-Марія! Прости. Будемо, Шандор, пити, В бункері повно вина. У світі нам двічі не жити — Сервус! До дна! Що тільки можна віддати, Все я тобі віддам. Голу мене цілувати Будеш, як Єву Адам! Цимбали, та гики, та гуки — П’яна в очах каламуть. Чорні натруджені руки Білих вакханок несуть.
30 вересня 1945 р., Мор
ДІВОЧА ПІСНЯ
В полі ми окопи вже позагортали, Що ви їх узимку тут колись довбали.
Чоловіче діло я робити вмію, На твоїх окопах пшеницю посію.
Як поштар проходить, не зайде в обійстя, Вже давно не чути від милого вісті.
Десь війна далеко, десь поза Карпати, І міста чужії трудно вимовляти.
Я для тебе ласки вірно зберігаю Та подушку білу слізьми вимиваю.
Повертайся, любий, повертайсь до хати, Підемо укупі ми пшеницю жати.
Хай не перестоє, хай не переспіє, Хай достиглий колос вітром не розвіє.
1945, Барт
МОРАВІЯ
Колись тут ходили брати із Солуні, І слово рум’яне, як те немовля, У крижмо зелене, в розгорнуте вруно Приймала уперше оця земля.
Воно виростало для битов і слави, В наметах училось, не знаючи парт. Сягнуло на північ звідсіль, від Морави, Дала йому північ і силу, і гарт.
І бачать сьогодні Кирило й Мефодій, Як в давню колиску свою гомінку Вернулось це слово, змужніле в поході, Вернулось, як воїн в лавровім вінку.
1945, Грінава
В БУНКЕРІ
Оженився я в суботу — А в неділю на війну. А тепер я, брат, в піхоті І до тещі — ні ну-ну.
Правда, є вже переправи, Але ж трохи не з руки До Полтави з-за Морави З-за цієї, брат, ріки.
За столом саме в неділю Я покинув молоду, Так не встигши і весілля Відгуляти до ладу.
Будьмо, друже! Будьмо, пиймо! Що лишилося тепер? Чоловіка взяла в прийми, Мабуть, міліціонер.
Не знайду я, брат, такої, Коли я останусь жив. Так доп’ю хоч чарки тої, Що в неділю не допив.
1945, Австрійські бункери
СИНІ ТІНІ БРЕДУТЬ ІЗ ДУНАЮ
Недалеко від Братислави Я одержав твого листа. Спалахнули усі переправи І немає уже моста.
У минуле, у наше, в раннє, Де були тільки ти і я. Чую — інше якесь кохання Вже шепоче твоє ім’я.
Вийшла заміж. Втомилась чекати. Скільки можна! Літа і літа!.. Ти солдат, тобі, може, вмирати, А я, знаєш, іще молода.
Сині тіні бредуть із Дунаю, Я виходжу назустріч їм. Надвечір’я чуже обіймаю, Надвечір’я зову своїм.
1945, Прага
ЗЛАТА УЛІЧКА*
Камінь розігрітий аж пашить. Втомлений, замислений іду. Повнить сонце Улічку Злату, Сонцю тут подобається жить. Втомлений, замислений іду.
Прага, Прага, мій слов’янський град! Через смерть, і горе, і біду Я пробивсь до тебе з-за Карпат, Мужність вніс на Улічку Злату. Втомлений, замислений іду.
Біла чешка вийшла на балкон, А мені перед очима — Грон, Кров’ю писані в снігах сліди Тих, що йшли... А не дійшли сюди. Не забудь їх, вуличко злата!
Мирний чех бруківку заміта. В небі ясно, ані туч, ні хмар. Біла, як та вишенька в саду, Чешка усміхається: наздар**! Втомлений, замислений іду.
Не забудь їх, вуличко злата. Не забудь їх, чешко молода!
1945, Прага
НА ДУНАЇ
В той вечір були ми щасливі, Бо вранці кінчилась війна. Там вілли мали красиві Людські імена.
Не питав, не бажаючи знати, Була ти до мене чия. Бо зроджені вперше сонати Гойдала внизу течія.
Чи ти з Відня, може, повія, Чи твій батько угорський граф. Ти сміялась, як вічна мрія, Врятована від катастроф.
Як арфа, ріка бриніла. Ні зойків, ні диму, ні куль.
У щасті земля заніміла, Вийшов місяць-патруль.
Ти дивилась на білі руїни, На уламки своєї краси. Впала ти, сміючись, на коліна І молилась мені: Воскреси!
1945
МИСЛИВЕЦЬ
Мисливець, веселий і п’яний, Стоїть у дворі короля. І бронзові рани рвані, Видно, йому не болять.
З собаками на п’єдесталі, Із луком, що вже не стріля, Полює в епоху сталі Він в замку пустім короля.
Жовтень 1945 р., Будапешт
ВЕЧІР НА БАЛАТОНІ
Чую, білі пісні лебедині Над озерами пізніми гаснуть. Як лілея для пісків пустині, Ти для мене занадто прекрасна.
І лякаєш, і вабиш мене ти, Як незвідана ще небезпека. Я тобою, як сяйвом комети, Зачарований буду здалека.
Володіти тобою не зможу, Володіти я буду земними, А тебе, ні на кого не схожу, А тебе, як зорю невгасиму,
Пронесу у пориві єдинім, Недосяжну, далеку, прекрасну.
Чую: білі пісні лебедині Над озерами пізніми гаснуть.
1945, Балатон-Фельдвар
АРПАД
У замку обвалені стелі Та брухту тисячі тонн. Хто килими тут розстелить Між мармурових колон?
У мертвому замку сьогодні Ніхто не засвітить вогні. Лиже Дунай голодний Ноги йому кам’яні.
На вході, роззявивши пащу, Чатує карбований лев. Чекає давно пропалих Дунайських своїх королев.
В саду королівськім пустому Ясний шелестить листопад. У даль повернув невідому Коня степового Арпад.
Куди поведеш свої орди, В який небувалий похід? Я знаю, що витязь гордий З Дунаю не піде на схід!
1945, Будапешт
* * * Я без тебе не можу бути, І з тобою не можу теж! Ой зеленої скільки отрути Нині в серце моє ти ллєш!
Ой зеленої та запашної Я п’ю нахильці із ковша, І жаданої, і страшної, Що вбиває і воскреша!
ВОЄННІ ЗЛОЧИНЦІ
Коли з’являються вони У хроніці в кіно, Простягши руки в кайдани, Що ждали їх давно,
І запобігливо роти Їх кривляться в оскал, — Тоді, дотлівши, всі ґноти Рвуть динамітний зал...
І зал реве од всіх болінь Невиболілих ран. Зненависть різних поколінь Б’є в зляканий екран.
Мов запускають гармаші Туди важкий метал. Й боїться глянути фашист З екрану в грізний зал.
В цей вечір вийди на майдан, На Ержебет-корут. Весь Пешт, як грізний океан, Їх вимага на суд.
Закінчення на с. 10 * Золота вуличка ** Вітання
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
