Сторінка · с. 1сторінка оригіналу ↗
Доповідь на презентації Київського благодійного фонду імені Олекси Гірника «Українським дітям — українське слово»
Слово Просвіти, №70 за 2000 рік
Події останнього часу свідчать, що мовна проблема в Україні знову загострюється. Уже протягом багатьох років, принаймні після прийняття Конституції, в Україні не зроблено поступу в напрямку розв’язання проблеми державної мови. Мовні права українців ідалі грубо порушуються. Поодинокі спроби розв’язати проблему через законодавчі механізми у Верховній Раді всіх трьох скликань були заблоковані. Те, що відбувається, є проявом гострої політичної боротьби навколо того, якою бути Україні: справді українською національною державою чи державою конгломерату з денаціоналізованого населення і росіян. Головним ворогом українського відродження є ліві сили. Cтворення парламентської більшості нейтралізувало сьогодні вплив лівих. Але це жодною мірою не стосується мовної проблеми, оскільки тут ліві мають повну підтримку з боку проросійського лобі та представників денаціоналізованого, яничарського капіталу у Верховній Раді. Кілька слів про мовну ситуацію в Києві. Справедливо буде зазначити, що мовна ситуація у столиці не залишилася поза увагою київської влади. І міський голова, і структури державної адміністрації, які відають гуманітарною сферою, і міське управління освіти та управління культури не стояли осторонь боротьби за українське національне відродження. Навпаки, воно є предметом їхньої уваги. Наслідків згаданої уваги не можна не помітити. Їх бачимо по зовнішній рекламі, насамперед рекламі у столичному метрополітені. Значна частина державних службовців включно з керівниками і службовцями районних державних адміністрацій, можливо не повсякчасно, але стали використовувати державну мову. Майже всі школи столиці переведено на статус українськомовних. Є помітні зрушення у справі викладання державною мовою в системі вищої освіти. У столиці з’явилися вищі навчальні заклади, де викладання майже стовідсотково ведеться українською мовою. У Києві зосереджена велика кількість української інтелігенції та української політичної еліти, маю на увазі, не «украінской», а саме української. І це також не може повною мірою не позначитися на мовній обстановці. Але, незважаючи на все це, столиця України залишається містом рускоязичним. За межами залів, де ця інтелігенція час від часу збирається, за межами установ, які за своєю суттю є українськими, скажімо, Спілкою письменників, іншими творчими структурами, за межами окремих аудиторій і класів українська мова звучить як дивний випадок. У громадських місцях люди спілкуються російською. Але особливо турбує мовна ситуація у молодіжному, студентському та дитячому середовищах. Прислухаймося до наших молодих киян та киянок. Прислухаймося до того, як спілкуються київські діти. Якщо серед дорослих є винятки, то серед молоді та дітей їх немає. Вони всі розмовляють київським варіантом російської мови, і навіть ті, хто вдома з батьками спілкується українською. Якщо ви зайдете до наших гуманітарних вузів, наприклад на факультет журналістики у нашому університеті, якщо ви зайдете до київських, віддавна українських шкіл, то ви на перерві українського слова не почуєте. Жодного. Користуватися українською мовою серед молоді не заведено. Чому молодь і діти, чому навіть ті з них, хто може спілкуватися українською, не робить цього? Бояться, соромляться? Найшвидше, це питання психологічне. А можливо, й політично-психологічне. Адже в молоді не може не зародитися відчуття, що українська мова не має доброї перспективи, адже навколо не лише «Факти» і «Сегодня», як найголовніші «украінскіє газєти» для масового читача, а й море інших фактів свідчать, ніби рускоязичіє українців і для українців це серйозно, нормально і назавжди. Справді, рускоязичіє в нашої молоді закорінене дуже глибоко. Створюється Закінчення на с. 2
враження, що це вже не українці. Не забуваймо, що молоді люди одружуються, народжують дітей і розмовляють з ними російською. Чи стане столиця України справді українською столицею і покаже завдяки цьому приклад для інших зросійщених міст? Чи стане Україна справді українською державою? Чи почнеться реальний процес дерусифікації української молоді в столиці вже за нашого життя? Це залежатиме від влади, від усіх нас, від нашої відданості українській ідеї. Аби змінити ситуацію, слід насамперед значно збільшити питому вагу використання української мови молоддю, нехай навіть пасивного і вимушеного. Зрештою, дітей треба спочатку навчити мови, а вже тоді очікувати якихось серйозніших перемін. Ви, мабуть, помітили, що молодь, яка навчалася в російських школах (а це донедавна майже 90 % шкіл), українською взагалі двох слів зв’язати не може. Ті, що вчаться у школах, де все викладання ведеться українською мовою, нею володіють. У цьому плані ми маємо великі резерви. Адже в школах, які отримали статус українських після проголошення незалежності, подекуди мало що змінилося. Там усе залежить від директора школи і від самих учителів. Як учитель хоче, так і викладає. У вищих навчальних закладах така сама картина. Якщо ректора душа болить, то він цим питанням займається. Якщо не болить, то українською в нього викладають лише ті викладачі, які самі добровільно цього захотіли. А скільки у нас таких знайдеться? Статистичним апаратом деякі ректори володіють добре. Навчилися ще з радянських часів. Звіти добрі, а пройдешся під час занять під аудиторіями — і чуєш, що з усіх дверей лунає лише «общєпонятний». Особливо складна ситуація простежується у деяких військових закладах. Створюється враження, що ми готуємо кадри для російської армії. До військових вузів вступають хлопці, які закінчили українські школи, а у вузі, за висловом професора Богдана Суся, їх переучують на російську: офіцери ж у нас рускоязичні. Міністр оборони обіцяв під час зустрічі з керівниками «Просвіти» змінити ситуацію. Пообіцяв, але обіцянки не виконав. Значною проблемою і значним водночас резервом є підручники, плани видання яких через нестачу коштів постійно не виконуються Міністерством освіти. В Україні немає по-справжньому молодіжної української газети, не видаються українські книжки для молоді і юнацтва, а ті, які видаються, лежать на складах, бо вони дорогі. Сьогодні в Україні є шанс розпочати нову, чергову хвилю українського національного відродження. Маємо справді український уряд, маємо справді українського міського голову і українську владу в столиці. Тиждень тому міський голова О. Омельченко нагородив своєю відзнакою та подарунками велику групу наших активістів за впровадження державної мовної політики, серед них багато викладачів вузів і вчителів. Але не забуваймо, що наша робота викличе і справжній опір. Ми будемо поливати, а вони будуть підрізати коріння. Ми вже бачимо, який гнів викликали перші кроки в бік «українізації українців», навіть не кроки, а всього лиш заяви про деякі наміри. Нині почався, можливо, найвідповідальніший етап відродження. Воно може розгорнутися, а може згорнутися. Щоб вистояти, треба бути рішучими і сміливими. Треба, щоб серце наше боліло за долю нашої мови. Коли ми згадуємо вчинок Олекси Гірника, то замислюємося над тим, що ж змусило цю людину піти на такий крайній крок. Він сподівався привернути своїм вчинком увагу до факту русифікації українського народу. Протестувати в інший спосіб справді було неможливо. Інший спосіб — це тюрма, де він уже був. Але як же треба, щоб боліло людині серце і страждала душа, щоб людина наважилася на такий крок. Саме болю в серці за долю нашої мови не вистачає багатьом з нас. Остання думка допомогла мені розробити просту і зрозумілу класифікацію людей, які, за своїм службовим становищем, впливають на мовне відродження. Перші з них це ті, що «не мають нічого проти» української мови. Другі — це ті, що підтримують українську мову. Третіх болить за неї серце і боротьба за неї є ліками від сердечного болю. Кожен з нас може запитати сам себе: «Я підтримую нашу мову, чи мені болить за її долю серце, і чи легше мені стає на душі, коли я зроблю щось конкретне для підтримки української мови?»
Уперше в нашій газеті : Поетичний пунктир походу — недруковані поезії воєнних літ Олеся Гончара — с. 7—10
Юрію Гнаткевичу — 60! З роси й води! — с. 2
Лист читача — до друку! — с. 3—5
Особливості публічних дискусій по-місцевому — с. 6
Мистецька доля Ярослава Бабуняка — с. 11
Розіп’ята церква — релігійні проблеми вчора й сьогодні — с. 12—13
Художник Тарас Шевченко — с. 14—15
Національний календар — с. 16
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
