ДУХ ЖИВОТВОРИТЬ · с. 12сторінка оригіналу ↗
Коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду!.. В церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою! (1 Кор. 14, 14)
Слово Просвіти, №70 за 2000 рік
Наша драматична історія засвідчила небачений до того злочин — спробу відібрати в народу мову, загубити його душу, щоб не залишити йому надії ні в цьому світі, ані в іншому. Вина ж за цей злочин незмиваючими плямами тьмяніє на мундирах московських імперіалістів та їхніх комуністичних лакиз, нащадки яких і сьогодні безсоромно їдять український хліб, але водночас навіть у стінах парламенту нахабно глумляться над нашою мовою і відверто плюють у нашу душу… Прагнучи приховати власну нерозвинутість, Москва одвічно з позицій високомірства та релігійного фанатизму марила про зросійщення України, її Церкви, на яку вона роззявляла свій рот, як вершу. А союзником самодержавства в цій політиці виступала Московська, чи, офіційно, «Русская» православна Церква (РПЦ), за сприяння якої було прийнято сотні антиукраїнських указів. Ототожнюючи обрядові та канонічні відмінності з відмінностями в догматиці, знахабнілі московити нерідко розглядали нашу Церкву як єретичну, а отже, всі зусилля докладали до її «виправлення». Підступи щодо Української Церкви розпочалися ще до сумнозвісної Переяславської угоди, з кінця XVI — початку XVII ст., тобто з часу «золотого віку» нашого письменства. Консервативне московське духовенство на чолі з патріархом Філаретом (1619—1633), батьком царя Михаїла (1613—1645), першого царя з династії Романових, порушило питання про те, чи можна пускати до їхніх церков приїжджих українців. Зрештою собор у 1620 році дозвіл дав, але висунув попередню умову — перехрещення наших предків. Ще більше не подобалося північним сусідам українське письменство, яке різнилося від московського не тільки мовою, але й благодатними західними впливами, що їх москалі ніколи не любили. Тож коли наш письменник Лаврентій Зизаній-Тустановський, переклавши свій «Катехізис» церковною мовою, приїхав у 1626 році до Москви, щоб його там надрукувати, московські дяки заявили, що, мовляв, та частина книги, яка містила астрологію, взята «от волхвов еллинских и идолослужителей и с правоверием нашим не сходна» [1, с. 270]. Коли ж книга все-таки вийшла друком, астрології в ній уже не було — московські «цензори» викинули її. І це не було винятком. У 1627 році вище московське духовенство засудило книгу іншого нашого письменника, Кирила Транквіліона (Ставровецького), «Учительне Євангеліє» за те, що в ній, бачте, «сыскались многия ереси и супротивства». У тому ж 1627 році у Москві видається перший антиукраїнський указ. Бажаючи, «чтобы впредь никто никаких книг литовские печати (українських. — І. М.) не покупал», патріарх і цар заборонили поширювати в Московщині книги, які були надруковані в Україні. Указ вимагав «те книги собрати и на пожарех сжечь, чтоб та ересь и смута в мире не была». Після Переяславських домовленостей духовний клімат в Україні значно погіршується. Вже у своєму маніфесті про угоду з гетьманом Богданом Хмельницьким (1648—1657) цар Олексій (1645— 1676) наказував українцям: «Разделение с поляками сотворите как верою, таки чином; хохлы, которые у вас на головах, постригите…». І хоча московити говорили переважно про «хохли», але мали на увазі саме душу.
У 1686 році шляхом насильства, підкупів і зради Київську митрополію було взято під юрисдикцію Московського патріарха. Московські консерватори намагаються одночасно обмежити українське самоуправління, припинити українізацію московського життя і надати нових обертів антикнижковій кампанії. Тому в 1672 році було вирішено «во всех местах всяких чинов людям учинить заказ крепкой с большим подкреплением, чтоб те люди польские и литвинские (української. — І. М.) печати книг никто у себя в домах втай и явно не держали, а приносили бы и отдавали воеводе». Не обмежуючись цим, патріарх-українофоб
Іоаким (1674—1690) наказує в 1677 році видирати з українських книжок аркуші, «несходные с книгами московскими». Так була започаткована «цензура». Пройшло кілька років. І в 1689 році виходить новий указ, який забороняє Київській лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу. Чорна юрба на чолі з патріархом Іоакимом вирішила наприкінці XVII ст. дати генеральний бій усьому українському. «Захищаючи» православний люд «от прелести латинские, еже киевские новые книги утверждают», московські ієрархи на своєму соборі в 1690 році наклали «проклятство й анафему, не точию сугубо й трегубо, но и многогубо» на «полские и литовские печати книг» видатних діячів Української Церкви — Стефана Зизанія, Кирила Ставровецького, Петра Могили, Симеона Полоцького, Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського, Лазаря Барановського, Антонія Радивиловського та інших, тоді як перший том книги «Четьї-Мінеї» Данила Туптала патріарх взагалі наказав спалити [1, с. 266]. Але реалізація рішень собору ускладнилася, бо московити не могли обійтися без нашої культури. Тому за відсутності власних книг у Росії продовжують служити по анафематствуваних українських книгах. Так, сам патріарх продовжував розсилати по інших містах твори Єпіфанія Славинецького «Обід душевний» (1681) і «Вечеря душевна» (1683), що були видані в Росії і водночас проклиналися. У 1692 році архієпископ Афанасій, наближений патріарха Іоакима, правив службу по «Требнику» Петра Могили, на який два роки раніше було накладено анафему.
Цар Петро I Кривавий (1689—1725) прагне не просто використати духовність українців, але й перебирає наші здобутки, щоб за їх допомогою «окультурити» Московію. При цьому новий етап тотального змосковщення започатковує Полтавська трагедія 1709 року, після якої втручання простежуються навіть у дріб’язкові питання. Так, у передмові до «Бесід» Івана Золотоуста (1709) московські видавці заявляли, що вони витримують «орфографию сирич правописание и правоверие великороссийское, правильное по учению грамматистов и любомудрецов, в училищах издревле и до ныне обдержимому, а малороссийская примрачная речения изъяснихом обыкновенным». Такий переклад «примрачных речений» стосувався всіх книг — тих, що йшли в Московщину, і тих, що залишалися в Україні. У 1721 році царем був створений вищий церковний орган — Священний Синод на чолі з «человеком добрым из военных», який дав бій усьому, що йшло з України. Лаяли нашу церковну реформу й спів, одяг і архітектуру, нове казання в церкві і філософію, та й саму віру. Синод наказував надсилати йому на цензуру навіть так звані «конклюзії» — програми учених диспутів у Києво-Могилянській академії, «дабы в таких конклюзиах благочестию нашему не было издано что противное» [1, с. 269]. Синод вимагав, щоб, згідно з царським указом, з України до Росії щорічно направляли провідних учених і найздібніших у навчанні «персон», насамперед «спудеїв» Києво-Могилянської академії. Серед них були такі обдаровані діячі церковної культури, як Арсеній Сатановський, Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Данило Туптало (Дмитро Ростовський), Стефан Яворський, Феофан Прокопович та багато інших. Так, збіднюючи в духовному відношенні Україну, ці «перелітні птахи» русифікувалися і працювали на користь Московщини, культура якої завдяки їм і звелася на ноги. Але Москва не зважала на це і плю-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
