Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ДУХ ЖИВОТВОРИТЬ · с. 13сторінка оригіналу ↗

Погляд: запрошуємо до розмови ЧОМУ НЕМАЄ ПОРОЗУМІННЯ?

Слово Просвіти, №70 за 2000 рік

Публікуючи цей матеріал, редакція усвідомлює, що він має доволі суб’єктивний характер і віддзеркалює лише один із можливих підходів до проблеми. Та, незважаючи на всю дискусійність, ця стаття, на нашу думку, могла б започаткувати цивілізовану розмову на тему міжконфесійних стосунків. Врештірешт, усі ми діти однієї матері — України і ходимо під одним Богом, тож учімося вкрай необхідного для демократичного суспільства вміння вислуховувати одне одного. Дехто з далеких від справжнього церковного життя людей і нині не розуміє всієї складності і глибини проблем міжконфесійних стосунків, вважаючи, що оскільки всі визнають існування єдиного Бога, то решта не має й значення, а суперечки виникають через твердошийство й обмеженість самих віруючих. Між тим, не можна не враховувати позицію цієї досить значної частини нашого суспільства, тим більше, що неправильне ставлення держави і суспільства до проблеми міжконфесійних стосунків може заподіяти чимало лиха, завдати ще одного удару по єдності і національно-державній цілісності нашого народу. Найбільшу складність у церковне життя області вносить, зрозуміло, розкол усередині Православної Церкви. Суспільні причини розколу полягають, на мою думку, в тому, що в момент виникнення незалежної Української держави певна частина православних віруючих на її території з низки причин виявилася налаштованою проросійськи, антидержавницьки. Це — ясний як день, безперечний факт, який, напевно, розуміють усі. А-от висновки з цього факту різними групами віруючих тоді були зроблені різні. Дехто з українських православних зробив висновок, що церква виконує в Україні деструктивну функцію, а отже, треба створити «національну» церкву. Стару ж, «проросійську», витіснити з України. Між тим, тоді існував, та й тепер існує, інший варіант розв’язання цієї проблеми: десятиліттями старанно боротися за українізацію церкви. За всіх своїх недоліків (а головний із них — небезпека загубити частину вірних, які можуть не дочекатися завершення цього процесу і піти в греко-католицтво чи в протестантизм), на жаль, це шлях, на мою думку, тоді був і є тепер єдино правильним, адже будь-який інший шлях — це шлях розколу. Закон можна обійти, як це і роблять численні юристи, тисячами вповні законних методів і сподіватися на уникнення покарання. Але чи можна «обійти», обдурити Бога? Покарання за кримінальний злочин — штраф, тюрма чи навіть щось страшніше, але що все це, порівняно з небезпекою занапастити, загубити душу? Сьогодні ми пожинаємо перші плоди розкольницького шляху. Втрата Божої Благодаті, яку неминуче тягне за собою розкол, позначилася на тій атмосфері, яка нині панує в церковному житті України, в тому числі — і Черкащини. Священик, заборонений у служінні православним єпископом за тяжку церковну провинність, не поспішає покаятися за лихо, заподіяне і своїй душі, і душам своїх парафіян, а просто «переходить на роботу» до єпископа-«конкурента». Другий священик з’являється в чужому храмі з групою мирян, які використовують силу для того, щоб показати господарю, наскільки він тут зайвий. Третій звинувачує своїх братів по священству в служінні інтересам сусідньої держави лише через те, що вони не хочуть на догоду політичній кон’юнктурі міняти свої переконання. Цим прикладам, на жаль, нєсть числа. А тим часом на цьому тлі піднімає голову окультизм, справжнє мракобісся, розмножуються тоталітарні секти. Загострення міжконфесійних стосунків уже саме по собі вкрай негативно позначається на єдності українського суспільства. Та розкольницька позиція частини (щоправда, меншої) українських церковних кіл несе в собі й іншу, значно серйознішу небезпеку: постійне відштовхування УПЦ, звинувачення її у «службі сусідній державі», врештірешт, послаблення впливу на УПЦ національно свідомого елементу (який у переважній своїй більшості йде в розкол) створюють небезпеку ще більшого посилення всередині канонічної Православної Церкви впливу москвофільського елементу. Необхідно систематично, наполегливо, але обережно працювати в напрямку українізації церковного життя, крок за кроком створювати (або, краще сказати, відроджувати) українське православ’я. У Церкві нічого не робиться поспіхом, це дуже консервативна структура, будьякий тиск може призвести до небажаного загострення внутрішньоцерковної ситуації, сприяти виникненню ще одного розколу. Існує реальна небезпека створення в Україні окремої, незалежної від УПЦ, потужної єпархії Руської православної Церкви. Про це, зокрема, говорив єпископ Черкаський і Канівський Софроній під час недавньої зустрічі керівників християнських конфесій у кабінеті черкаського губернатора. Хочеться вірити, що наприкінці XX століття в нашій змордованій попередніми революціями країні деякі гарячі голови нарешті зрозуміють, що вони мають справу не з якимись абстрактними «масами», котрі функціонують відповідно до законів історичного матеріалізму, а з живими людьми, з їхніми власними поглядами, роздумами, почуттями, які не зміняться за наказом згори. Церковні розколи, здається, є своєрідним проявом однієї цікавої особливості українського менталітету, а саме — невміння або небажання солідаризуватися заради досягнення якоїсь конкретної мети. Такого поняття, як політична боротьба, у нас по суті не існує, а є постійна політична бійка, яка породжується невмінням і небажанням вислухати і почути думку свого ближнього. Боротьба, зазвичай, не йде всередині організації, сторони вважають за краще вийти з організації і створити нову, незалежну. Де два українці, там три гетьмани. Ця сумна особливість виявляється в усьому: численні розколи помножують і роздрібнюють партії, національні меншини замість того, щоби звикати до єдиної державної мови, добиваються проголошення державною своєї мови; існують передумови для культурного розколу України на західні і східні регіони. Українська політична нація слабка, її інститути у своїй більшості або створені згори, або мають локальний характер. По суті українське суспільство тримається лише на українській державності. Чи варто в таких умовах поглиблювати ще й церковний розкол? Максим СТЕПАНОВ, член Черкаської обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин