Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З РОСИ Й ВОДИ! · с. 2сторінка оригіналу ↗

4 квітня Юрію Гнаткевичу, голові Київської крайової «Просвіти», народному депутатові ХІІ скликання, вченому і публіцисту, виповнюється 60 років. Вітаємо його з цією датою і разом з ним та Миколою Нестерчуком, що виступає в ролі інтерв’юера, проходимо його життєвим шляхом.

Слово Просвіти, №70 за 2000 рік

М. Н.: Проїздом до Берестечка я був у Вашому рідному селі. Воно має красиву назву Добривода. Зачаровує природа. Мені запали в око величезні масиви червоних маків. Розкажіть трохи про місця, де Ви народилися. Ю. Г.: Коли їхати автотрасою Київ — Львів, на її 398-му кілометрі є перехресток: наліво — на Кременець, а направо — на Берестечко, на шляху до якого лежить моє село. Старі люди кажуть, що назву селу дав Б. Хмельницький. Попивши тут води з криниці, він сказав: «Добра вода». Половина Добриводи, включно з моєю хатою, розташована на березі низки з’єднаних між собою криниць, де з-під землі під величезним тиском б’ють джерела. Я носив з них воду. Криниці зимою не замерзали, і над ними в морозну погоду стояли величезні парові хмари. Навіть мою дитячу душу ця краса вражала. Криниці впадають у річку Пляшівка, яка впадає у Стир саме там, де відбулася нещаслива для України битва. Стир, у свою чергу, впадає у Прип’ять, а вона вже — в Десну. З вікна моєї квартири, що у самісінькому кінці Оболоні, я щодня милуюся, як прудка Десна вкидає свої води у Дніпро. Отже, системою річок я з’єднаний зі своїми рідними криницями. Колись я написав про це віршовані рядки: Коли втомить життя чи спіткає біда, Гоїть душу мою лиш джерельна вода Із прозорих криниць, біля котрих я зріс, Із яких я не раз відра повнії ніс. Як на берег прийду, з кладки я нахилюсь І водиці, мов чарів, з криниці нап’юсь. А сльоза забринить, в чисту воду впаде Та з бурхливим струмком вдалину попливе. Потече через Стир, славну Прип’ять й Десну і потрапить нарешті в домівку мою. Дві домівки в мене. Батьківщина жодна — Рідна серцю земля — Україна моя. М. Н.: Неважко здогадатися, що Берестечко мусило вплинути на формування Вашого світогляду. Ю. Г.: Звичайно ж. Щороку ми ходили у село Пляшеву на Козацькі Могили. Дітям часто розказували, як за часів Польщі поліція розганяла людей, які йшли поклонитися козацьким кісткам, била їх киями. До речі, мій дід Іван Гнаткевич родом із самого Берестечка. Він шив чоботи і, шукаючи по селах роботу, в селі Боратин зустрів Євку. Звідси всей почалося. Але Берестечко — це тільки невелика складова тієї української патріотичної аури, в якій мені довелося жити в дитинстві. Мій батько був розстріляний у травні 1943 р. німцями за зв’язок з УПА. Мати просиділа десять років у таборах Дудінки за «пособнічество бандітам». Дев’ять років я слав у Дудінку листи. Я бачив убитих і повішених бандерівців. Ми співали, коли пасли корів, повстанських пісень. Уже у десятому класі я намагався створити якусь підпільну українську юнацьку організацію. Люди із Західної України — це, як правило, люди, за висловом Дмитра Павличка, «з національним хребтом». У Західній Україні «визволителі» регулярно мінялися, і це гартувало національну свідомість людей. На Сході й Півдні «визволитель» був постійний, і протягом трьох з половиною століть він ламав українцям національний хребет. І він майже домігся свого. Тут, як і планувалося, було створено «новий тіп чєловєка» — національно безхребетного. Такого, для якого «нєт разніци, на каком язикє». М. Н.: Ходять чутки, що у Вас була якась пригода в інституті, де Ви вчилися. Ю. Г.: Мене заарештувало КДБ, коли мені не було ще вісімнадцяти років. Я був студентом другого курсу Інституту іноземних мов. Звинувачували в «антісовєтской агітаціі». Знайшли написаний дення концертів з нагоди закінчення навчального року для вчителів та викладачів. Мене інколи запитують: «А хто спонсорує Ваш фонд?». Я на це відповідаю так: «Ми хочемо створити фонд нового типу. Він має стати народним фондом. Ми оголосимо народний збір коштів та ідей для порятунку української мови у столиці. Ми закличемо для цієї святої справи ім’я Олекси Гірника з Калуша. Наш фонд — це фонд тих, кого болить серце за українську справу». Багатих українців нині справді мало. У той час, коли націонал-демократи стали створювати все нові і нові партії, та розмножувати їх шляхом ділення, та доводити, хто з них більший патріот, ті, кого серце за українську справу не боліло йне болить, стали робити гроші. Ці гроші сьогодні служать продовженню русифікації українців. Хто натворив і фінансує незбагненну кількість рускоязичних газеті телестанцій, що масовано і повсякхвилинно забумбулюють іноязичієм нашу молодь і дітей? Їх болить серце за прибутки. За українську справу їх не болить душа. Ми маємо виробити новий підхід до нагромадження коштів. Справа полягатиме не лише в коштах і їхній кількості, а й у шляхах їхнього нагромадження, в патріотично-агітаційному супроводі цього процесу Ми віримо в успіх. Ми віримо, що ще є українці. Олекса Гірник віддав своє життя, щоб протестувати проти русифікації. Нам жертвувати життям не треба. Ми, кожен потроху, хто скільки може, маємо віддати якусь копійку, щоб допомогти Україні залишитися Україною. мною вірш «Чи довго ми будем терпіти брехню? Чи довго ми будем носити кайдани?». У камері я сидів з Володимиром Олександровичем Миролюбовим, росіянином, який уже відсидів 15 років, але його чогось знову заарештували. Він весь час ходив по камері і говорив: «Хотят две шкуры содрать с одного медведя. Сволочи!». А мені він сто разів повторював: «Юра, говори на суде, что ты молодой, что ты никогда не будешь больше болтать, прикинься, что ты очень испугался. Иначе сгноят». Мені прикидатися не треба було: у тюрмі було дуже страшно, особливо ночами. Мені дали три роки умовно, виключили з інституту. П’ять років я працював вантажником на цегельному заводі. В інституті поновився лише через три роки на заочне відділення. Працюючи після закінчення інституту в Інженерно-будівельному інституті, я поставив собі мету: захистити дисертацію. Уже в лютому 1972 року мені вдалося домогтися свого. М. Н.: Відтоді почалася Ваша наукова робота? Цікаво, що Ви досліджували у галузі іноземних мов? Ю. Г.: Ні, наукова робота почалася з часу мого вступу до заочної аспірантури Інституту іноземних мов, а після захисту дисертації вона продовжувалася. Протягом 18 років я був завідувачем кафедри іноземних мов Київського політехнічного інституту. Сферою моїх наукових досліджень була методика викладання іноземних мов у технічних вузах. Я займався головним чином проблемою запам’ятовування лексики чужоземної мови. Моя кандидатська дисертація називалася «Методична типологія пасивної лексики». Сам я викладав німецьку мову. Наукова робота — це бібліотеки, знаменита «Лєнінка» у Москві, семінари і конференції по всіх містах Союзу, написання статей, монографій, підручників, керівництво аспірантами. Все це у мене було. У 1990 році я закінчив підготовку докторської дисертації до захисту. Та раптом грянула перестройка з її плюралізмом і гласністю. Я створив осередок Товариства української мови в КПІ. Невдовзі мене обрали співголовою осередку Народного Руху інституту. Я був делегатом Установчого з’їзду Руху. Наприкінці 1989 року мене було висунуто кандидатом у депутати Верховної Ради від колективу КПІ. На конференції мені вдалося перемогти дванадцять опонентів. Саме в день проведення цієї конференції я мав їхати до Ленінграда і везти на кафедру методики викладання іноземних мов Педагогічного інституту ім. О. Герцена свою докторську дисертацію. Проте я здав квиток, вирішивши, що дисертацію я повезу через місяць. Я ще не знав, що я її туди вже не повезу ніколи, як не підозрював і того, що стану одним із депутатів Верховної Ради, активним учасником нашої безкровної революції. На цьому моя наукова робота фактично закінчилася. М. Н.: Але чому ж Ви не захистили докторської дисертації? Адже вона була готова. Багато депутатів захищали і захищають дисертації саме в період перебування у Верховній Раді. До того ж, Ви були заступником Голови Комітету з питань освіти та науки. Ю. Г.: По-перше, я не мав де її захищати. За часів СРСР в Україні не було спеціалізованої вченої ради із захисту докторських дисертацій зі спеціальності «методика навчання іноземних мов». У нас не було свого ВАКу. Я був учасником його створення. Потім я вирішив створити вчену раду з методики викладання мов. Написав відповідного листа від Комітету до ректора інституту Г. І. Артемчука. Його підписав І. Р. Юхновський, і все закрутилося. Рада була створена. Але чи міг я, вже тоді голова Київської «Просвіти», захищати дисертацію, написану російською мовою? Коли я її переклав, надрукував, доопрацював, то вже перестав бути депутатом. А створений нами ВАК поставив жорсткі формальні вимоги до захисту докторських, і я сам став їх жертвою. Якби він таких вимог не поставив, то тепер усі «нові українці» були б докторами наук. А

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин