Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ЛИСТИ НАШИХ ЧИТАЧІВ · с. 4сторінка оригіналу ↗

ХТО ПІДІЙМАЄ РУКУ НА ГЕНЕРАЛЬНУ ПРОКУРАТУРУ?

Слово Просвіти, №70 за 2000 рік

Генеральний прокурор, державний радник юстиції М. Потебенько, відомий голосним процесом проти Степана Хмари, б’є на сполох у передмові до книги: «Київ. Жертви репресій» (видання Вадима Карпенка, 1999 рік): «І коли хтось підіймає руку на дії прокуратури, аби звести їх нанівець, мотивуючи це принципами демократії, вважаю необхідним нагадати їм: демократія лише тоді відповідає своєму змістові, коли вона охороняється законністю, для реалізації і утвердження якої існує відповідний орган». І хоч радник юстиції із скромності не називає установу, яку він має на увазі, ми, безумовно, розуміємо, що «відповідний орган» — це і є сам М. Потебенько і підпорядкована йому організація. Хто ж оцей «хтось»? Можливо, озброєний фугасом терорист-камікадзе або група молоді, яка захопила нещодавно приміщення ЦК КПУ? Ні, це літні люди, діти та родичі «ворогів народу», котрі з палицями та милицями щороку дибають до биківнянського лісу, де під соснами лежать їхні батьки та родичі на багатотисячному звалищі трупів. У цих людей комуністичною системою відібрано найголовніше — дитинство і здоров’я, бо зростати доводилось без арештованих батьків, по дитячих притулках та чужих людях. Доки діти та родичі «ворогів народу» ронять сльози на палаючі свічечки, Генеральна прокуратура і собі готова просльозитись. Але тільки до того часу, поки знедолені і покалічені життям люди не об’єднались і не подали до суду на прокуратуру за зловмисне покриття організаторів і виконавців комуністичного терору проти мирного населення. Відтоді вони стають небезпечними. Теоретично. Бо практично — все в руках прокуратури. Але все-таки небезпечні. Бо чого ж тоді турбуватися борцю за демократію М. Потебеньку? Із сказаного М. Потебеньком зрозуміло, що саме він, як «відповідний орган», захищає законність молодої держави від зазіхань на демократію тих, хто хоче звести нанівець його зусилля, без яких демократії просто не жити. Погодьмось на хвилинку, що вимоги потерпілих від комуністичної системи і справді не зовсім «відповідають змісту демократії», і пошукаймо захисту від нападників у «відповідного органу» — Генеральної прокуратури. 5 грудня 1988 року Генеральна прокуратура УРСР порушила кримінальну справу по факту виявлення масових поховань трупів під селищем Биківня. Розпочато попереднє слідство. Розкопки виявили десятки тисяч черепів з дірками від куль у потилицях. Комісія одразу з’ясовує, що масові розстріли мирного населення та партизанів здійснено німецькими окупаційними військами, про що і було згодом написано на великому камені, навіть встановлено точну кількість жертв — 6329. Запам’ятаймо її. Але чим довше працювала комісія, тим дивнішими виявлялися факти. Чому, наприклад, у прострелених черепах трапляються кулі радянського виробництва? Створили нову комісію — нічого не можна зробити з фактами. Створили третю — все по-старому: німці чомусь убивали радянськими кулями. Четверта комісія під тиском фактів змушена була визнати: розстріл здійснювала правиця комуністичної партії — НКВС. Ну, і як же вчинили «охоронні органи-захисники демократії»? Дуже просто і на підставі законів: 15 квітня 1991 року «биківнянська справа» закривається за «давністю». Золоті зуби, конфісковані за більшовицьким принципом у трупів, здано у фонд будівництва комунізму. Кістки спалено та загорнуто бульдозерами у ями. Документи у мішках здано одному кочегарові на спалення. Документів нема. Кочегара знайшли повішеним у кочегарці. Як там із «забезпеченням демократії», товаришу Потебенько? Ні, обуриться наш державний радник юстиції. Це було в часи порушення соціалістичної законності і ленінських норм демократії. Наш час позначений точним дотриманням законів. Але повернемось до «реалізації та утвердження законності», за висловом Генерального прокурора. Через чотири місяці після «призупинення» слідства і закриття справи від політичного землетрусу розвалюється всесоюзна тюрма народів, на сцену виходять нові демократичні сили, починається боротьба за владу. А Биківня? Не до неї. Тепер навіть керівники «Меморіалу» стенають плечима. Невідомо, мовляв. Як виявилося згодом, призупинена справа комуністичного терору спокійнісінько лежала у прокурорському сейфі цілих три роки уже за часів незалежної України, тоді як на мітингах лунали гасла: «КПУ — до суду!» і «Нюрнберг-2!». У 1994 році Київською радою об’єднань громадян (КРОГ) на могилах закатованих під час традиційних роковин зібрано до 400 підписів з вимогою до Генеральної прокуратури передати справу до суду з метою визначення здійснених убивств як злочину проти людства. Відтоді починається, користуючись юридичним лексиконом М. Потебенька, період «реалізації і утвердження демократії відповідним органом». 20 вересня 1994 року вдруге відкрита «биківнянська справа» та продовжене попереднє слідство. Наступного року КРОГ знову організовує збір підписів з вимогою передачі справи до суду. Двічі під вікнами Генеральної прокуратури проходять пікетування КРОГу, двічі «реалізатори та утверджувачі демократії» обіцяють розпочати судовий процес. Тим часом Генерального прокурора Дацюка змінює Генеральний прокурор Ворсінов, на зміну якому приходить уже знайомий нам Потебенько. Минув 1996 рік, коли, за письмовою обіцянкою полковника юстиції, слідчого А. Амонса, справа мала бути передана до суду, але якось, «за великим обсягом роботи», обіцянка не була дотримана. Ось тоді-то і починає зводитись ота лиха «рука» проти невинної прокуратури: ряд громадян подають до Печерського суду позов проти Генеральної прокуратури за свідому бездіяльність з метою приховання злочинів комуністичної партії. Двічі Печерський суд відкидає позови, двічі касаційний суд підтримує рішення суду першої інстанції, аж нарешті Генеральний прокурор М. Потебенько просто, як і у славні радянські часи, вдруге закриває «биківнянську справу» за тим самим «терміном давності». Але КРОГ не здається. До Верховної Ради на ім’я голови Комітету з питань законодавчого забезпечення Юрія Кармазіна надходить скарга на свавілля чиновників від юриспруденції. Відповідь Ю. Кармазіна, несподівано для прокуратури, виявилась неприємною: «Органи прокуратури роками займаються бюрократичними відписками» про те, що винні у масових убивствах давно повимирали і тому неможливо кого-небудь притягнути до кримінальної відповідальності, що така позиція Генеральної прокуратури виявляється і «щодо численних інших випадків». У зв’язку з відсутністю «жодних юридично виважених рішень» Комітет готується розглянути цю проблему на своєму засіданні із запрошенням керівництва Генеральної прокуратури, СБУ, представників окремих громадських організацій. Невідомо, чи відповідь Ю. Кармазіна теж «зводила нанівець дії прокуратури», але 9 вересня 1999 року попереднє закриття «биківнянської справи» скасовується, справа щодо масового терору більшовиків поновлюється, слідство триває. Відтоді минуло вісім місяців. Скінчилась президентська кампанія, коли кандидат у президенти Ю. Кармазін був зайнятий. До голови Комітету п. Кармазіна відіслано нового листа та купу нових документів, але шановний голова мовчить. Ніхто не кличе на розмову Генеральну прокуратуру. Слідчі військової прокуратури, якщо вірити їм, продовжують працювати в поті чола. Навколо «биківнянської справи» створено штучне замкнуте юридичне коло: суд розглядатиме справу проти прокуратури, якщо та визнає дітей та родичів «потерпілими по справі», а Генеральна і військова прокуратури відмовляються це зробити, оскільки, як повідомлено одним, «справа закрита і здана до архіву», другим відмовлено на тій підставі, що «справа по Биківні поновлена, йде слідство, під час якого ніякі документи не видаються», третім повідомляють ще краще: «...не можемо визнати потерпілими, бо винуватців розстрілів ще не виявлено». І оце свідоме безсоромне «правове» знущання і є, напевно, «забезпечення законності» по-прокурорськи. Чим же займалась Генеральна прокуратура упродовж шести з лишком років? Пошуком прізвищ розстріляних жертв, а не їхніх катів. Жодна могила на звалищі за ці роки не була піддана ексгумації, хоч прокуратура обіцяла зробити це за прикладом польської сторони, яка дослідила могили розстріляних польських офіцерів під Харковом. Навіть кількість жертв прокуратура називала щоразу різну: від 6 до 10 тисяч і більше, а з приходом до Генеральної прокуратури М. Потебенька слідчі знову повернулися до тієї самої цифри, що й десять років тому, — 6329. Коло замкнулось. М. Потебенько виявився на диво послідовним, коли обіцяв: «Доки я тут, політичних процесів не буде!». Але родичам та близьким від цього не легше, бо коли бандити на державному рівні віддавали накази і розстрілювали жертви, вони не попереджали, яка це справа, політична чи кримінальна. Беззаконня триває і триватиме доти, доки Президент Л. Кучма не виправить власну помилку і не усуне з органів прокуратури комуністичні кадри, які і «вирішують все» (треба додати: як в економіці, так і в політиці). Тільки таким чином буде відкрито шлях справедливому судочинству, щоб не ганьбити Україну в очах міжнародного співтовариства. КРОГ повідомляє громадянам України, що Міжнародним судом з прав людини у Страсбурзі прийнятий позов 700 заявників про порушення прав людини, і, зокрема, потерпілих від злочинів комунізму. Повідомляємо: справа № 52684/ 99. Адреса англійською мовою: The Secretary European Court of Human Rights Council of Europe F-67075 Strasborg Cedex France—Франція. Кожен, хто захоче, може надіслати свої свідчення до справи. Текст, окрім адреси, подається українською мовою. Олесь ГРИБ, співголова КРОГу раїнської мови царизмом і навіть деякими представниками російської демократичної думки, зокрема відомим критиком Віссаріоном Бєлінським, про що теж нагадували автори документа. Авторитетна комісія Академії наук подала таку пропозицію: «Малорусское население должно иметь такое же право, как и великорусское, говорить публично и печатать на родном своём языке». Текст Доповідної записки та її зміст усіляко приховувалися від української громадськості впродовж десятиліть. «Замовчуванням» займалося і радянське більшовицьке керівництво, яке твердо й послідовно проводило русифікаторську політику у руслі «творення єдиної спільності — радянського народу». Про наслідки такої політики годі й говорити. Бентежить інше. Як в умовах існування держави українського народу можливі заохочення з боку владних структур усіх рівнів, надто пресою та телебаченням, російської зверхності у питанні про мову, безкарні потоки брехні й наклепів щодо мови, культури українців. Засилля антиукраїнської реклами і «бездарні ролики» популярних «секс-шоу» зірок сучасної естради лише принижують національні почуття українців. Це недопустимі явища в будь-якому демократичному суспільстві. Виходить, що для багатьох керівників, які бачать себе «керманичами», чи то пак «гетьманичами», укази неписані, то й творять, що забажається, на шкоду державі, суспільству та на глум усьому людству. А чи насправжки не відають, що творять? Леонід РЖЕПЕЦЬКИЙ, заступник голови Миколаївської крайової організації «Просвіта»

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин