Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ЛИСТИ НАШИХ ЧИТАЧІВ · с. 4сторінка оригіналу ↗

НЕ ВІДАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ

Слово Просвіти, №70 за 2000 рік

Упродовж тривалого історичного періоду основою державної російської політики у «мовному питанні» була цілковита заборона мов національних меншин, намагання їх асимілювати і всіляко підпорядкувати інтересам панівної нації. Пам’ятаємо ж латинське: «Чия мова, того влада; чия влада, того й мова». Звідси численні обмеження, утиски, заборони. Ознаки і наслідки такої політики щодо української мови даються взнаки й сьогодні. Якою ж була оцінка аналізу ситуації щодо права українського народу на вільний розвиток своєї мови, власної культури серед кращих представників російського суспільства та громадської думки початку ХХ століття? Чи усвідомлювали вони всю мерзенність спроб російського царизму та його «держиморд» зупинити закономірну ходу суспільноісторичного поступу українського народу, що стає на шлях свого національного і соціального визволення? Чи відчували вони моральну відповідальність за дії вищих урядових чиновників, які сповідували принципи «єдиної неподільної Російської державності»? Якими були оціночні судження стосовно впливу української мови на російську? І, врешті-решт, як давні проблеми мовної політики та імперського мислення проектуються на українську дійсність самого кінця ХХ століття? На ці та інші запитання знаходимо відповідь у надзвичайно цікавому (і цінному!) документі (на превеликий жаль, маловідомому як широкому загалові, так і фахівцям), Доповідній записці Імперської Академії наук Комітетові міністрів Російської імперії під назвою: «Об отмене стеснений малорусского печатного слова», схваленій загальними зборами Академії на самому початку революційного 1905 року, а надрукованій у Санкт-Петербурзі лише 1910 року. Записка була підготовлена спеціальною комісією з авторитетних учених, яку очолював академік-філолог Федір Корш. У передмові зазначалося, що вона являє собою «наиболее компетентное мнение по вопросам о малорусском языке». У записці йшлося насамперед про царські укази 1876 та 1881 років, які забороняли видання творів українською мовою, за винятком історичних документів, словників та художньої літератури. Повна заборона української мови, вважали фахівці, йшла від сумнозвісного циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва 1863 року. Робота академічної комісії та її висновки стали можливими за таких обставин. 12 грудня 1904 року імператор Микола ІІ Романов підписав указ, згідно з яким вимагалося вилучити з постанов про друк «надмірні утиски». З огляду на це члени комісії прагнули дати об’єктивну оцінку становленню та розвитку «малоросійської мови» в її історичній ретроспективі. Так, уперше наводилися приклади переслідувань «малорусского книжного языка» за часів Петра І та Катерини ІІ; уперше було високо оцінено літературну діяльність Івана Котляревського, зокрема його «Енеїду»; як позитивні явища в історії української культури уперше характеризуються видання українських народних пісень М. Цертелєва (1819), М. Максимовича (1827, 1834, 1849), А. Метлинського (1854); подаються також відомості про творчу діяльність на ниві української мови та літератури Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Глібова, М. Костомарова. На основі глибокого аналізу змісту української літератури першої половини ХІХ століття компетентна комісія прийшла до висновку про те, що: «В деле демократизма малорусская литература обогнала лет на 50 великорусскую». Ось так! Не багато, не мало. А перша половина ХІХ століття — це ж творчість таких особистостей, класиків російської літератури, як М. Лермонтов, О. Пушкін! Якими ж є жалюгідними і недолугими міркування-судження деяких лжеучених і псевдопатріотів, ретроградів минулого про «вищість», «демократичність», «довершеність», «досконалість» літератури і мови «старшого брата»! Члени високої комісії дали справедливу оцінку творчості Марка Вовчка, Андрія Ващенка-Захарченка, Пантелеймона Куліша, Данила Мордовця, Василя Білозерського. Їм вистачило громадянської мужності і вченої совісті зізнатися, що акти 1863 та 1876 років стали наругою над народом, «насчитывавшем в январе 1897 года до 23 млн. 700 тыс. душ». До сьогодні залишається актуальним те, що члени комісії переконливо довели безплідність тверджень про «язык общерусский». Вони звернули увагу на різні діалектні відмінності трьох мовних груп: «северорусской», «среднерусской» и «южнорусской», а звідси закономірність і природність виникнення «малорусского письменного языка». Спроба «сблизить посредством правописания малорусский язык с русским» оцінюється вченими як «странное заблуждение», тобто українська мова, як і російська, повинна мати свою правописну систему, свій шлях розвитку. У цьому зв’язку нічим не можуть бути виправдані переслідування та утиски ук-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин