Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«ПРОСВІТА»: 1868—2000 · с. 10сторінка оригіналу ↗

ОСОБЛИВОСТІ ДИСКУСІЇ ПО-МІСЦЕВОМУ-2, або ЧОГО Б ТО ВОНИ ПУСКАЛИ ПІВНЯ?

Слово Просвіти, спецвипуск №70 за 2000 рік

Совєтсько-тоталітарна система керування і впливу на маси була ефективна і проста: замість логіки аргументу — гасло пануючої ідеології. Щоправда, спочатку потрібно було обладнати ідеологічну машину надійними «засобами впливу» — комісарами з наганами, всюдисущими каґебістами, віртуозами психічних і фізичних тортур, а після того справно, як гаєчки з токарного верстата, тиражувати «гомо-совєтікусів»: тілистих мужиків і баб, одухотворених комуністичною ідеєю, які будують світле майбутнє, викривають і знищують ворогів, керуючись у своїх діях унікальним доморощеним винаходом — класовою мораллю. Основне, чим ідеологічна машина впливала на маси в цілому, — це грізним тоном, залякуванням свого об’єкта. Об’єкт, треба сказати, не відразу усвідомив, що стоїть за грізним тоном, на що спирається залякування. Спочатку не боялися. Спочатку Микола Куліш дуже достойно відповідав у пресі на закиди з приводу його п’єс, а Микола Хвильовий — той узагалі всеукраїнську літературну дискусію розгорнув. Нарком освіти Микола Скрипник не те що не відхрещувався від терміна «українізація», а 10 років цю саму українізацію успішно проводив. Та ось одна, пануюча, сторона арґументи в дискусії поміняла на голоблю — фізичний, моральний, психічний терор. І змінився тон листів М. Куліша в партійну пресу, і застрелився від безвиході «м’ятежний революційний романтик» М. Хвильовий, і пустив собі кулю в лоб перед жахом близької перспективи нарком освіти М. Скрипник. Але, щоб вимуштрувати аж до механічної слухняності, до стерильної бездумності совєтські маси, треба було ще знищити всю українську інтеліґенцію, виморити голодом усе свідоме селянство, а решту життєздатного і здорового населення вивезти на Соловки і в Сибір. І ось тільки тоді ті, хто залишився, злякалися, злякалися утробно, на молекулярному рівні. Відтоді й надалі в совєтській імперії в арґумент рядився шовіністичний кулак з примітивним бандитським кастетом у ньому. Що характерно, піднімається він час від часу і сьогодні. Що характерно, хоч немає уже в ньому ні кастета, ні каґебістського нагана, ми, хто живе в Україні і має такий тяжкий ґандж, що є українцем, за звичкою усе ще продовжуємо боятися. Буває, що, зробивши лишень жест на захист власних інтересів, лише подумавши про це вголос, — на злегка невдоволений порух великоросійської брови ми червоніємо і лепечемо недолугі виправдання. Ми й досі, буває, забуваємо, що живемо не у приймах, а у власній хаті, яка може — і повинна! — нас захистити, на землі, яка здатна прогодувати нас, забуваємо, — спасибі, пан Вдовік нагадав, — яких світлих талантів, яких розумників може родити — і родить! — українська земля. Цією небезпечною спадщиною імперії користується у власних інтересах як держава Росія, так і «її п’ята колона» в Україні — голосні, самовпевнені, не закомплексовані, при «бабках», при найвищих пенсіях, — вислужилися, награбували! — хами і хамки, все ті ж вимуштрувані совєтські мужики і баби, який би лоск на себе не наводили. Їхній козирний арґумент сьогодні — не гасло пануючої ідеології, як донедавна, а гола нахабна брехня і перекручування фактів. На кого або на що він розрахований? Що ми за інерцією злякаємось: а) щоб, не дай Боже, не розгнівалась Росія та не закрутила свої краники; б) щоб, не дай Боже, не розгнівався МВФ та не припинив кредитування; в) щоб, не дай Боже, світ не подумав, що ми варвари. Чиє у нас серйозні підстави боятися? Немає. Бо, попри те, що країна вщент розграбована, ресурси ми маємо такі, якими не кожна країна може похвалитися. Головний ресурс — земля, руки і голови — не дасть нам, якщо захочемо, піти з молотка. Насправді не Росія нам, а ми Росії потрібні більше. Але найменше вона хоче, щоб ми це зрозуміли. Щодо краників, то нехай би вони вже швидше закручували їх, хай би не кидало в пельку нашим «олігархам» своїх кредитів світове співтовариство, — бо час братися за розум нам самим. Адже в нас є все, нічим Господь не обділив. Потрібен якийсь струс чи що, щоб ми почали працювати. Цим струсом могли б стати російські краники і валютні вливання МВФ. З нас ще роблять монстрів-людожерів і недорік. Плани російських спецслужб і «п’ятої колони» все ті ж — законсервувати Україну в імперському анабіозі. Як це зробити? Змусити нас соромитися самих себе, того, що ми українці. Для цього згодиться брехня в імперському кулаці, якій ми, за звичкою, отією, що на клітинному рівні, повинні повірити. З’явилися в нашого уряду поки що лише наміри впорядкувати мовне законодавство України, обмеживши тотальне панування в державних установах чужої мови. І вже нам погрожують мало не громадянською війною. Ця глухувата погроза звучить у розлогій статті такого собі пана Вдовіка («День», 18 березня): «Бажання пана Жулинського зробити українську мову консолідуючим чинником, який повинен об’єднати все українське суспільство, свого роду національною ідеєю, може привести до надто небезпечних наслідків». Не інакше, як цей дописувач з Місяця впав. Те, про що сьогодні заговорив віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань, давно записане в Законі про мови, до того ж, є бажанням не однієї особи, а всього народу, враховуючи мільйони і мільйони тих, хто за національну ідею, яка не може бути осмислена й озвучена без національної мови, поплатився життям у каґебістських катівнях. Цивілізовані, у контексті законодавств європейських країн, і дуже виважені формулювання норм законопроектів, які зчинили такий переполох серед «неляканих качок» — великоросійських шовіністів в Україні, пан Вдовік, за совєтсько-імперською схемою публічних дискусій з «українськими буржуазними націоналістами», перекроює і перебріхує, як йому заманеться, виливаючи на сторінки солідної газети повну нісенітницю, наклеп і на М. Жулинського, і на український народ, його культуру й літературу. Певно, п. Вдовіку не давали спати лаври Бузини, то тепер він може спати спокійно, якщо взагалі можна спокійно спати з лаврами Герострата. «На існуючому корпусі української літератури... сьогодні неможливо сформувати повноцінного громадянина ...культурний простір, який спирається тільки на українську мову, вельми обмежений. Пан Жулинський хоче втиснути сучасну Україну у вузькі рамки цього простору», — тисне далі на психіку читача пан Вдовік. Тим часом брехнею є те, що мовне законодавство чи українська книговидавнича політика відгороджують українського громадянина від російської або будьякої іншої культури. Усе якраз з точністю до навпаки. Усі поп-культури навалилися на нас, єдиною дискримінованою і упослідженою неукраїнською, по суті, владою поки що була лише українська культура, та ось уперше за майже дев’ять років з’явився в нас уряд, скажемо так, патріотів, і це до смерті перепудило удовиків... А наклепом є те, що українська література і культура в цілому недолуга і слабка. Вона частково не вписана в контекст культури європейської, бо Україна не була державою, а частково привласнена бідною сестрицею, що демонструє у своїй же статті і сам п. Вдовік. І знову ж таки, причому тут Жулинський? «Напевне, ми з п. Жулинським живемо у різних Українах, — з пафосом продовжує п. Вдовік нападати на віце-прем’єра. — Я не маю наміру відмовлятися від свого земляка М. Булгакова». Марення сивої кобили! Хто і коли пана Вдовіка примушував чи примушує відмовлятися від його земляка М. Булгакова? Де таке написане? В якому законопроекті? «Звичайно, я розумію боязнь конкуренції нікчемних творів українських «літераторів» з боку високого рівня , заданого російською літературою», — не вгамовується автор статті. Ця лайка, цей бабський вереск не виказує в п. Вдовіку інтеліґента, під якого він місцями «косить», і людину, яка багато читає, яка читає взагалі. Далі — більше: «Я пишу російською, але вона вузька, щоб передати ті «збочення» і «невігластво», які відбуваються на «мовному» просторі і у видавничій діяльності...» Цей жовчний пасаж — уже чистої води істерика. Треба розуміти, що в російськомовному оригіналі надрукованого в газеті «День» «шедевру» п. Вдовіка взяті в лапки слова подані українською, бо для таких низьких і поганих понять в російській буцімто і відповідників немає. Може, й матюки — українського походження? Дві останні цитації є не чим іншим, як провокацією. За образу національної гідності і материнської мови притягують до відповідальності. За таке буває що й б’ють. Не зважаючи на те, що подумає світове співтовариство. У статті пана Вдовіка цікавий, якщо на те пішло, один момент. Сила, як відомо, не зривається на тенорок. Наш автор «пускає півня», і це свідчить про його безсилля перед самим життям, перед історією, яка, ми це знаємо, поворотів назад не робить. Російські шовіністи відчувають, що страх, затурканість туземців — явище тимчасове. Вдовік з піною на устах боронить своє робоче місце, це зрозуміло, хоч, як на мене, достойніше було б вивчити державну мову . Щоправда, хіба таку «багату натуру», як у наших шовіністів, в українську мову увібгаєш? Та що це я вчепилась у пана Вдовіка? Прямо як він у пана Жулинського. Цур йому. Я про нас. Процес приходження до тями вже розпочався, він природний, на відміну від процесу насильного приведення до стерильної бездумності. На вулицях Києва все частіше можна почути українську мову. І панічні «півні» вдовиків — цьому також підтвердження. Галина ПАЛАМАРЧУК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин