Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ДУХ ЖИВОТВОРИТЬ · с. 11сторінка оригіналу ↗

Анатолій ПОГРІБНИЙ ЧОМУ ПІП ГАРКАЄ НА ПРИХОЖАН, або ПРО ЦЕРКВУ, УКРАЇНСЬКУ МОВУ ТА БІБЛІЮ У ШКОЛІ

Слово Просвіти, спецвипуск №70 за 2000 рік

Маємо сприймати як аксіому те, що від міцності Української Церкви в Україні великою мірою залежить і міцність самої України як держави. Стосовно цього варто поділяти переконаність видатного українського педагога Григорія Ващенка, який сутність розробленої ним концепції національного виховання стисло висловив такою формулою: «Служіння Богові й Україні». Служіння Богові — отже, плекання в людині вищого, божественного, одухотвореного начала, що покликане вберегти її від ницого, брудного, аморального, дарувати душі чистоту і світлість. А служіння Україні — то служіння рідному своєму краєві як найбільшій цінності, тій, що має бути невід’ємною, органічною часткою цього вищого, духовного та божественного, що мусить бути в душі кожного українця. Отже, Бог і Україна — це нерозривно поєднано, органічно пов’язано. Служити Богові — значить служити Україні. Служити Україні — значить служити Богові. Така єдино прийнятна модель національної та релігійної поведінки, яка цілковито заперечує служіння абстрактному «всечеловечеству» (як можна служити останньому, коли не служиш власному народові?), а тим більше «ідолам в чужих чертогах», про що гнівно писав Тарас Шевченко. Ось чому за обставин нинішньої багатоконфесійності в Україні завжди треба мати чітку відповідь на запитання: якою мірою та чи інша церква служить інтересам саме України, якою мірою саме її зміцнює. Даний акцент має тим принциповіше значення, що в наші дні усі ми стали свідками розбуялого в нас релігійного усеядства, різноликої зовнішньої церковної зорієнтованості, безперешкодної агресії в Україну цілковито чужих їй і духом, і мовою різноманітних західних сект. Що ж стосується християнства, то всі ми, українці, маємо нарешті зійтися на тому, що ми мусимо мати, як то і мали упродовж 698-ми років (з 988 до 1686 року), свою власну Українську митрополію, мусимо підтримувати та утверджувати власний, незалежний від Москви патріархат. Мусимо також мати на меті не тільки єдину Українську православну помісну Церкву з центром, природно, у Києві, але й об’єднану (єдину) Українську Християнську Церкву, під спільним дахом якої автономно, а все ж таки об’єднано перебували б і православні, і грекокатолики, й католики. Жаль, одначе, що поки що ці сподівання більше зі сфери фантазії, і це відчутно позначається на темпах зміцнення нашої державності, як і те жаль, що належного розуміння незамінимої ролі церкви як націєтворчого та державозміцнювального чинника керівниками країни поки що не виявлено… Поза всім цим, церковне питання у сьогоденній Україні має і ще один вельми важливий аспект — мовний. Стосовно нього і в наші дні усе ще продовжує значною мірою зберігати свою слушність болісно-іронічне зауваження, висловлене сто років тому М. Міхновським у знаменитій праці «Самостійна Україна»: «Сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови». А тим часом незаперечною істиною є те, що в сучасному світі кожен непідколоніальний, культурний народ звертається до Бога своєю рідною мовою, а Бог мову кожного народу найкраще розуміє. Рідна мова кожного народу — то Божа мова; Божа мова звучить як мова кожного народу, — така тут діалектика. Тож коли то тут, то там чуємо, нібито українська мова — «неканонічна», «не для проповіді», «не для служби Божої», «невгодна Богові» і т. п. , то більшого і невігластва, і богозневажництва важко, як на мене, й уявити. У самому-бо Святому Письмі сказано з цього приводу зовсім-зовсім ясно та чітко, і то лише жаль, що цю ясність і чіткість неприхильно або й вороже наставлені до українства священнослужителі, беручи великий гріх на душу, — так виходить — від прихожан приховують. Ось відкриваємо «Біблію або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту» (посилаюся на ювілейне, 1988-го року видання з нагоди тисячоліття хрещення України-Руси) — і в першому посланні Святого Апостола Павла до коринтян (підрозділ 14, с. 1417) про потребу для пастирів говорити в часі богослужінь рідною народові, зрозумілою мовою читаємо таке: «Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить, а (лише) Богові, бо ніхто його не розуміє». «Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе». «Як прийду я до вас, браття, і до вас буду говорити чужою мовою, то який вам пожиток зроблю!..» «Бо навіть і речі бездушні, що звук видають, як сопілка чи лютня, коли б не видавали вони різних звуків, — як пізнати б тоді, що бринить або грає? Бо коли сурма звук невиразний дає, — хто до бою готовитись буде? Так і ви, коли сійщення, що нею, за найактивнішого сприяння неукраїнської церкви, хронічно вражена більша частина території країни. І коли то тут, то там чуємо, що підлеглий Україні патріархат «неканонічний», так само як «неканонічна» й українська мова, якою він послуговується, то як не нагадати: до року 1352, коли з’явився Московський патріархат, упродовж багатьох сотень років (навіть задовго до офіційного хрещення Княжої України у 988-му році) християнство в Україні розвивалося за обставин, коли його, Московського патріархату, не існувало і в природі. Вимушений же перехід Української Церкви під юрисдикцію Москви стався, повторимо, тільки у 1686-му році, тобто історично не так уже й давно. Окремо слід сказати з приводу вживаної в церкві старослов’янської (церковнослов’янської) мови. Як усі знаємо, це — мова, якою ніхто ніде не розмовляє, — мертва мова, свого роду аналог до латини, яка упродовж багатьох віків була мовою богослужіння у західноєвропейських країнах. Одначе вже давно церква у тих країнах від латини відмовилася на користь мов національних, вдаючись до латини хіба що в поодиноких випадках, коли існує суто ритуальна необхідність процитувати той або інший фрагмент з Біблії. Відтак німці спілкуються з Богом, у тому числі й у церковному співі, німецькою мовою, французи — французькою, італійці — італійською, чехи — чеською, поляки — польською і т. д. Зовсім очевидно, що подібна перспектива попереду і в нас, хоча, зрозуміло, що в самій традиції звертання до церковнослов’янської мови кепського нема нічого. Та й, зрештою, чи дотримуватися традиції, чи, навпаки, відходити од неї — внутрішня справа самої церкви. Одначе аж ніяк не можуть бути її внутрішньою справою ті доволі непоодинокі випадки, коли церковнослов’янська мова украй непереконливо та безпідставно висувається як щит для недопущення у богослужіння живої української мови. Де логіка — постає питання? Чому? І як, зрештою, узгоджується це зі щойно процитованими заповідями Біблії? Але ще більше не можуть не виникати запитання з приводу самого фонетичного звучання так само як указом Петра І було заборонено й друк церковних книжок з бодай у чомусь відмінним написанням од московської мови. Саме з тих часів і почала вкорінюватися поширена і сьогодні серед частини українців наскрізь фальшива, власне, антибожа упевненість, буцімто з Богом належить спілкуватися по-російськи, буцімто російську мову та вимову Бог найкраще розуміє. На жаль, враженість несвідомих верств населення цією вигадкою політичного та релігійного колонізатора, що — не скидаймо цього з рахунку — негативно позначилася і позначається на мірі небайдужості українського загалу до своєї рідної мови, усе ще залишається значною. Те, про що наразі мовиться, потребує наполегливих і тактовних роз’яснень з-поміж нашого люду, має стати важливою частиною просвітницько-пропагандистської роботи, що мусить заохочуватися і здійснюватися також на державному рівні. Йдеться-бо, повторюю, не лише про те, щоб церква все ближчала, в тому числі мовно, до українського народу, — йдеться також про посилення внеску церкви у зміцнення Української держави, а у зв’язку з відверто антиукраїнськими тенденціями в релігійній сфері й про питання, що навпростець виходять до національної безпеки Вітчизни. За ілюстрацію ж того, що розумінням згубності конфесійно-мовних аномалій проймається все більше наших простих громадян, вимагаючи чіткішої визначеності також з боку влади (дарма, що церква відокремлена в нас від держави), нехай послужать бодай два листи з великої пошти, що її я одержую. «Коли влітку 1998 року, — пише п. С. Панасенко з м. Володимира-Волинського, — в селі (…) поблизу нашого міста (подану автором листа назву села я опускаю у побоюванні, щоб ця публікація не прислужилася розпалюванню пристрастей, що про них мова піде далі. — А. П.) знову почала діяти церква, закрита свого часу «совєтами», то люди почали просити молодого священика, якого сюди прислали, щоб він, як і колись за Польщі, правив по-українськи. Ось він і послухався людей. Та як же жорстоко відреагувало на це його начальство Московського патріархату! Поїхав цей священик на

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин