Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

СПОГАДИ ДМИТРА ДОРОШЕНКА ПРО КАТЕРИНОСЛАВСЬКУ «ПРОСВІТУ»

Слово Просвіти, спецвипуск №70 за 2000 рік

Літом 1909 р. переїздив через Київ А. Синявський, директор комерційної школи (торговельної академії) в Катеринославі, бачився з Є. Чикаленком, казав, що він шукає для своєї школи учителів-українців, і просив порадити когось із знайомих земляків. Спеціяльно потрібний йому був учитель історії. Чикаленко сказав, що якраз є такий, і вказав на мене. Ми почали листуватись з Синявським, восени я поїхав до Катеринослава і дістав посаду вчителя історії в Комерційній школі імп. Николая ІІ. Сам Синявський був цікавою постаттю. Учень В. Антоновича й товариш М. Грушевського, він був членом української студентської Громади у Києві а потім в Одесі, де по скінченні історико-фільольогічного факультету в Києві він скінчив іще правничий факультет. Був прихильником ідей Драгоманова. Спочатку був директором комерційної школи десь у Польщі, а потім його закликано на посаду директора до Катеринослава. Комерційні школи в Росії підлягали не міністерству просвіти, а ліберальному міністерству торгівлі й промисловости й визначалися ліберальним поступовим напрямом. Наука в них була поставлена дуже добре і відрізнялася своїми методами від гімназій. Серед директорів цих шкіл я знав кілька свідомих українців, як, наприклад, Ю. Цвітковський, Д. Сигаревич, В. Олександрів, А. Морачевський та інші. Синявський був людина дуже енергійна, з великим розмахом і любив у всьому пишність. Він вибудував для своєї школи в Катеринославі величавий будинок, справжній палац, — такого я ніде не бачив на Україні і в Росії. Школа ім. імп. Николая ІІ утримувалася на кошти спілки власників копалень вуглю і заліза на Катеринославщині й розпоряджала великими фондами. Це й допомогло Синявському поставити для своєї школи такий пишний, з модерним урядженням будинок. У великій парадній залі школи вгорі понад вікнами намальовані були великі медальйони-портрети Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи, Петра Могили й ще когось з наших історичних діячів. В бібліотеці шкільній було багато українських книжок. Серед учителів школи було кілька українців, але було зовсім мало українцівучнів. Діло в тім, що до комерційних шкіл приймалося без обмежень учнів жидівської народности, і в школі Синявського майже половина всіх учнів були жиди. Друга половина були звичайні «русскіє», поляки (в Катеринославі була велика польська кольонія), німці-меноніти з кольоній на Катеринославщині. Українців (свідомих) за весь час мого побуту в Катеринославі (4 роки) я знав не більше десятка. Серед них пам’ятаю Сокола, брата співачки Марії Сокіл, що перебуває тепер в Америці. Катеринослав був одним з найкращих і багатших міст України. Став оживати лиш в 1870-х роках, коли опинився в осередку вугляних і залізних копалень та зв’язаної зними промисловости. Тоді він почав забудовуватися модерними будинками, і населення стало зростати «американським», як у нас говорилося, темпом. Окрасою його став проспект, обсаджений високими деревами в кілька рядів, вздовж його проходила лінія електричного трамваю. Посередині проспекту місцевий богач Хрінников (мій товариш з петербурзької Громади) вибудував прегарну кам’яницю в українському стилі. До проспекту прилягав міський парк, в одному з кутків якого стояв скромний пам’ятник запорожцю Ґлобі, що на місці парку був колись його овочевий сад. В місті був високий Гірничий інститут і багато середних шкіл. Прикрашав місто і Музей запорозької старовини, де директором був відомий історик Запорожжа проф. Д. Яворницький. З високої гори біля Музею видко було на десятки миль степ за Дніпром, і в гарну погоду можна було побачити, як білів на горизонті дев’ятибанний запорозький собор в Новомосковську, цікавий, між іншим, тим, що цілий був збудований з дерева. Яких 5—6 миль нижче міста був уже перший (Койдацький) поріг на Дніпрі. Населення Катеринослава було мішане, інтернаціональне, але основа його була українська. В самому місті було багато української свідомої інтелігенції й був дуже розвинутий український рух. Тут виходив якийсь час тижневик «Добра Порада», потім «Запорожжа». Обидва були закриті адміністрацією. Катеринославська «Просвіта», де головою був Сергій Липківський (брат митрополита Української Автокефальної Церкви Василя Липківського), провадила живу діяльність. В Катеринославі перебувала головна управа Катерининської залізниці, і серед її численних службовців було багато свідомої української інтелігенції. Коли я приїхав до Катеринослава, в місцевому українському громадському житті вели перед такі особи: інж. Ів. Труба, проф. В. Біднов, інж. М. Нечипоренко, лікар Ю. Павловський, Мик. Богуславський, проф. М. Рогович, Ів. Рудичів, М. Ємець, М. Биков, Ан. Куличенко (власник маєтку під самим містом), П. Сіренко. Чимало жінок українок діяльно працювало в «Просвіті»: сестри Гарькавцеви, Л. Біднова, В. Труба, Н. Щоголева, А. Ткаченко (сестра Б. Грінченка). Серед моїх товаришів по комерційній школі були вчителі-українці: В. Литвинський, П. Доманицький, С. Комарецький, Б. Павловський, Гр. Черняхівський, В. Петрушевський, а за якийсь рік прибув і Евг. Вировий. Кругом Катеринослава лежали села, в яких вже пробудилося свідоме українське життя, а в деяких з тих сіл повстали вже за мого часу філії «Просвіти». Селяни Катеринославщини відрізнялися від селян, яких я знав на Київщині та й на своїй Чернігівщині, сміливою, незалежною вдачею, з великим почуттям своєї особистої гідности. В значній мірі це були нащадки запорожців, вони зберігали козацьку вдачу своїх предків. Коли я побував на підміських селах і познайомився з селянами, мене приємно здивувала їх висока національна свідомість, нічого подібного я досі не бачив, і тому, скажу по правді, я з захопленням пристав до культурно-просвітньої праці, що вже велася по селах. Я оселився в хаті інж. Труби, котрий служив в управі Катерининської залізниці і саме тоді будував для «Просвіти» в с. Мануйлівці домівку. Він запропонував мені якось у неділю поїхати разом з ним на будову і познайомитися з просвітянами. Мануйлівка лежала на другому боці Дніпра, і до неї треба було їхати залізницею яких 5—6 кільометрів. Це було велике село на шляху до повітового міста Новомосковська (за часів Запорожжа називалось Самарь, росіяни переіменували в Новомосковськ). Його мешканці працювали здебільшого в майстернях залізниці присілку Нижнєдніпровськ, який прилягав до самої Мануйлівки і де були великі майстерні, в яких робили вагони. Заложивши у себе філію «Просвіти», мануйлівчани конче хотіли збудувати для неї власний будинок. Сільська громада призначила безплатно пляц, просвітяни склали капітал у 6000 карбованців, закупили матеріял, коли ж забракло зібраних грошей, заложили свої садиби і зібрали ще пару тисяч — і взялися до праці. Головою «Просвіти» був селянин Хома Сторубель, членами управи Т. Митрус, Т. Татарин, Герус, Томильченко, Ларин і ще двоє чи троє, прізвищ уже не пригадую. Це все були молоді господарі років 30— 35 кожен. Сторубель був здоровий козарлюга, енергійний, завзятий. Ми згодом з ним близько зійшлися і покумалися — я хрестив у його дитину. Він мав шматок о. Юрій МИЦИК, доктор історичних наук, професор поля, город і, крім того, ще працював як слюсар у майстернях. Цікавий був Татарин: молодий ще хлопець, інтелігентний, завжди мовчазний, мав хист до писання і до фанатизму був відданий українській справі. Здається, був він з якогось дальшого села і працював у канцелярії майстерень. Мав якийсь особливий талан агітувати й приєднувати людей до національної роботи. Як він це робив — Бог його знає, був, кажу, дуже неговіркий, мовчазний, суворий на вигляд. В кінці року будинок стояв готовий, і просвітяни бучно відсвяткували його відкриття. На головній вулиці посередині села пишалася дуже чепурна будова і милувала око своїми стилевими оздобами й написом «Просвіта». ...Дуже скоро я перезнайомився з катеринославськими земляками і ввійшов у їх життя. В Катеринославі існувала від 1903 р. «Учена Архівна Комісія», офіційна установа, яка мала завдання оберігати й досліджувати місцеві архіви і взагалі старовину. Такі комісії закладалися з кінцем ХІХ століття по цілій Росії. Ті, що повстали в Україні, напр. Чернігівська, Полтавська, Катеринославська, відразу опинилися в українських руках і стали науковими осередками, які купчили місцевих дослідників і підтримували українські наукові інтереси. На чолі комісій стояли звичайно губерніяльні маршалки дворянства, але їх у фактичній роботі заступав хтось з місцевих діячів. У Катеринославі головою був князь Урусов, а його заступником Синявський. Але що Синявський вічно був зайнятий, то всі справи провадив проф. В. Біднов як секретар. Він редагував і «Лътопись» Комісії й заповнював її своїми розвідками й матеріялами з історії Запорожжа та працями других дослідників на українські теми. Яків Новицький містив у їй свої записи пісень та легенд. Коли я приїхав, Біднов готовився до викладів в Харківському університеті, куди його мали обрати на катедру історії Церкви, і, не маючи часу, пропонував обрати за секретаря мене. На найближчих зборах комісії мене було обрано. Став я редагувати «Лътопись», випускаючи одну, а часом дві книжки на рік. Другою науковою, з чисто вже українським характером, установою був «Музей імені А. Поля». Фактично це був музей запорозької старовини, названий іменем німця Поля, котрий збирав пам’ятки старовини й записав свої збірки катеринославському земству. Справжнім організатором Музею став проф. Д. Яворницький, археолог, етнограф і дослідник Запорожжа. За його керівництвом Музей дуже розрісся, і коли я приїхав, він уже поділявся на три відділи: археольогії, природи степової України і запорозький. Найціннішим був цей третій відділ, де були зібрані пам’ятки запорозького побуту: зброя, одежа, сволоки запорозьких куренів з написами, образи, чаші, Євангелії в дорогих оправах та інші церковні предмети, малюнки, портрети іт. ін. Це був одинокий у своїм роді музей, і другого такого не можна було б зібрати, бо вже багато пам’яток запорозької старовини загинуло. При вході до Музею красувались, мов сторожа на варті, дві кам’яні «баби», які стояли колись на степових могилах. В Музеї раз у раз перебував хтось із кобзарів. При мені гостювали в Музеї Пасюга, Гащенко, Кучеренко, які виступали на концертах «Просвіти». Яворницького всі ми називали (звісно, за очі) Дідом. Він робив популярні виклади про Запорожжа в «Просвіті» і взагалі, можна сказати, ціле своє життя присвятив культу запорозького козацтва. Коли ви входили до Музею, вас огортала якась романтична атмосфера, на вас дивилися запорозькі гармати, малюнки козака Мамая (в Музеї були цілі десятки тих Мамаїв), колекція козацьких шабель, мушкетів, і цікаво було слухати в тій обстанові оповідання Діда, який був знаменитим оповідачем. Був з його і талановитий белетрист, хоч його письменницька манера була трохи старосвітська. Серед катеринославців виникла думка видавати часопис, присвячений спеціяльно місцевому життю. Ініціятором тої думки був старий Микола Богуславський, що був, між іншим, незрівнянним агітатором серед молоді, вміючи притягати її до національної праці, ширення української книжки, закладання гуртків аматорів гри на бандурі. Пізніше він переїхав на Кубань і там продовжував свою скромну, але корисну для національної справи працю. Він умовив мене взятись за редагування часопису, пришукав відповідального перед адміністрацією видавця в особі місцевого дідича і домовласника Кузьми Котова, придумав і назву для часопису: «Дніпрові Хвилі». Цікава людина був цей Котов; колишній драгомановець, він тепер нічого не робив, не провадив господарства, і в родині всім керувала його жінка; його шестеро дітей були виховані в українському дусі; троє синів учились в школі Синявського, троє дочок — в гімназії. Згодом всі брали участь в українському громадському житті. Але мав Котов одну маленьку ваду: мав нахил до писання віршів, і з ним прийшлося наперед умовитись, щоб забезпечити себе від його претензій на друк віршів у «Дніпрових Хвилях». Погодилися на тому, що Котов буде підписувати часопис як «редактор-видавець», а я буду пускати дві його поезії на рік: одну на Різдво, другу на Великдень. Перше число «Дніпрових Хвиль» вийшло весною 1910 р., і виходили вони до кінця 1913 року. Друкував їх дуже дешево власник друкарні українець К. Андрущенко, кошти друку і клішів для малюнків покривала передплата, праця редактора була безплатна, гонорару нікому не платилося, отже, «Дніпрові Хвилі» були зовсім «самовистарчальним» виданням. Писали в них майже виключно катеринославці: Д. Яворницький, Мик. Биков, А. Кащенко, Т. Татарин, К. Корж, Т. Митрус, Т. Романченко, А. Гладченко, М. Новицький, В. Біднов і його дружина (Л. Жигмайло). Несподівано на другий рік видання почав присилати з Києва статті Ів. Нечуй-Левицький: йому вподобалася мова «Дніпрових Хвиль». Розуміється, це була честь для скромних «Дніпрових Хвиль» — друкувати твори знаменитого письменника, але власне на ґрунті мови треба було з ним бути дуже обережним: Нечуй під старість трохи здивачів, став уживати відміни і форми говірки своєї околиці, звідки сам родом, посварився через мову з редактором своїх творів С. Єфремовим і не брав участи в українських часописах. Не міг і я обійтися без того, щоб не змінювати деяких, занадто вже своєрідних його висловів, але старий не гнівався і продовжував писати далі. Я старався, щоб «Дніпрові Хвилі» давали писання місцевих авторів, особливо селянські дописи, друкував праці давніших авторів, напр. видрукував невідому ще до того часу поему Ів. Манжури «Трьомсин-Багатир», давав причинки до біографії місцевих діячів, друкував дуже цікаві етнографічні записи Я. Новицького. Взагалі дбав про те, щоб «Дніпрові Хвилі» віддзеркалювали культурно-національне життя на Катеринославщині, відгукуючись у той час і на справи загальноукраїнського значіння. Мали «Дніпрові Хвилі» кілька сот передплатників, здебільшого то були селяни, члени філій «Просвіти»... Дмитро ДОРОШЕНКО, Вінніпеґ, 1949 Дмитро Дорошенко (1882—1951) — представник знаменитого гетьманського роду, належить до найсвітліших постатей в історії України ХХ століття. Видатний історик і громадський діяч, міністр УНР, він усе своє життя присвятив боротьбі за державну незалежність Батьківщини. На схилі віку, уже в еміграції, Д. Дорошенко написав чудові мемуари, які в радянський час були недоступні в материковій Україні, а нині є бібліографічною рідкістю. В них знаходимо цілий пласт цінної інформації про українське суспільно-політичне життя протягом майже півстоліття. До найприємніших спогадів про минуле належать сторінки його життя, пов’язані з Катеринославом (Дніпропетровськом, Січеславом) у 1909—1913 роках і катеринославською «Просвітою», в якій йому судилося відіграти важливу роль. Мова йде і про центр міста, і про його околиці та села, що тепер влилися до складу потужного мегаполіса на берегах Дніпра (Мануйлівка, сл. Амур — нині лівобережна частина міста у складі Амур-Нижньодніпровського р-ну; Лоцманська Кам’янка, Дієвка, Сурсько-Михайлівка), а також про села сучасної Дніпропетровської області (Петриківка — знаменитий центр народних промислів, Гупалівка, Перещепино). Свідчення Д. Дорошенка особливо цінні, бо розкривають картину активного українського життя в регіоні. Саме ці сторінки історії краю ретельно замовчувалися московськими колонізаторами, бо так їм було легше будувати міфи про «Новоросію», «исконно русский характер края», «вечную дружбу» тощо. Узагалі мемуари Д. Дорошенка заслуговують повної академічної публікації. Подаємо скорочено тільки його спогади про катеринославську «Просвіту», взяті з першої книги історика (Д. Дорошенко. Мої спомини про давнє минуле (1901— 1914 роки). Вінніпеґ, 1949). Мовно-стилістині особливості видання збережено.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин