ЛІТЕРАТУРА І ЧАС · с. 12сторінка оригіналу ↗
Розмова автора з редактором роману «Андрій Первозванний» про причини вибору саме цієї теми, про час і про себе
Слово Просвіти, №71 за 2000 рік
Наталя Дзюбенко, лауреат премії імені Олеся Гончара
Любов Голота: Наталю, редагуючи твій роман, я насмілилась пророкувати йому щасливу долю. І не помилилась: з часу його виходу з’явилося близько двадцяти позитивних рецензій, твір відзначено престижною премією Олеся Гончара, і, найголовніше, «Андрій Первозванний» здобув масового читача. Отож, ти стала популярною авторкою популярного історичного роману... Наталя Дзюбенко: Чимало рецензентів визначили мій роман як історичний. Я так не думаю: для мене він сучасний. Бо ті проблеми, які я намагалася заторкнути, — зовсім не віддалені в часі. Вони болять, печуть сьогодні. Я використала історичну канву для створення пульсуючого, енергетичного полотна, усією своєю проблематикою й навіть стилістикою зануреного в сучасність, де, крізь призму історії, у різних ракурсах розглядаються наші біди, наші негаразди, наша дорога в майбутнє. Бо хіба стражденна остання путь митрополита Володимира — минуле чи в минулому жорстока релігійна війна за «справжнього» Бога між мирянами різних українських конфесій? Атож, причини наших бід, нашого роздвоєння, розтроєння, агресивності я шукала насамперед у минулому — в суперечливому світі Апостолів. Я вишукувала першопочатки тих конфліктів, які розпинали і досі розпинають Христа. У процесі пошуку я раптом переконалася, що головна причина — в нас. Бо нам таки дано, дано знати історію, перед нами двері бібліотек, храмів, музеїв. Попри всі біди і нещастя сучасності — над нами нема тиску, нема диктату. Думай, читай, пиши. Інша справа, хто тебе надрукує? Та все ж нема нишпорок у твоїх шухлядах, теперішні ловці душ не такі ерудовані, кому прийде на гадку читати твої тисячі перемучених сторінок? Теперішні ловці душ полюють за грішми, і тільки. То пощо їм збідований український письменник у задрипаній хаті на Троєщині? А позаяк нам нарешті таки дано, то ми не можемо в усьому звинувачувати тільки минуле. Бо нам таки дано його пізнати. Комусь у святому творенні сливового варення, комусь у пензлі, комусь у картинах, у пісні. Нам — у слові. І цим я особисто не збідована — збагачена, хоча в мене і нема того, чим перемагають, — честолюбства, славолюбства. Я увесь час сумніваюся. Л. Г.: Так, я в цьому переконалася... Н. Д.: Пригадуєш, як готову книгу поезій я зняла з виробництва, книгу, редакторкою якої була ти, в чий безпомильний смак я свято вірила. Та я засумнівалася в собі. Але яка дивовижа — сьогодні крутять по радіо мої вірші і всі говорять — вони хороші, та заскладні, — то що, ми знову повертаємося назад, у «простоту»? Але ж тоді вони були ясними і прозорими, тепер же вони звучать, ніби мова інопланетянки. Дивно — навіть для мене. Тому, що та, колишня стилістика і той загальний, десятирічної давності, лексичний і стилістичний рівень немовби втрачений, і ми ніби починаємо все заново, спочатку. Але ж і ти, Любове Василівно, свої поезії надрукувала аж через десять років. А вони тоді вже були: «Я прийшла й не застала тебе, Україно». І у тебе була можливість опублікувати поетичну збірку, яка була майже готовою. Що нас тоді зупинило? Не
ТРАВЕНЬ, Ч. 5 (71), 2000 РІК окремо, вона не самознищиться, її треба було знищити в першу чергу. І її треба знищити. Л. Г.: Саме тому ти й узялася до роману «Андрій Первозванний»? Н. Д.: Я почала роман про Апостола саме в той час, коли збагнула: треба зупинитися. Треба подумати. Забагато людей, забагато тиску, забагато емоцій. Треба щось зробити, аби зупинити саморуйнацію і себе, і тих, кого я люблю. Бо це життя на дві душі — з одного боку, проголошувати українську незалежність, з другого, — поклонятися червоному мамоні, який досі возлягає на московській червоній площі, і двом прапорам, які майоріли на Верховній Раді — жовто-синьому і червоно-синьому. Я тоді пішла з «Голосу України», муляв новітній офіціоз. А ще я ніяк не могла збагнути, чому усі так нараз, стрімголов хочуть повністю відхреститися від свого минулого. Раптом перетоптати те добре, справжнє, що не одне покоління з такою бережливістю пронесло і з такою терплячістю відвоювало, заплативши дорогу ціну. Бо одна справа — скинути кривавих ідолів з їх нагрітих постаментів, а зовсім інша — повикидати і перенищити твори Леніна, Карла Маркса, Хрущова, Щербицького. Я сама тягнула додому їхні повні видання з одного колись поважного марксистсько-ленінського інституту, котрий раптом став дуже «патріотичним» і вирішив позбутися своєї «ганебної» спадщини. Але ж без вивчення цих книг як ми збагнемо, що з нами сталося? І чи можна убити монстра, не знаючи його сильних і слабких сторін? Адже цю червону сверблячку декретом чи актом не відміниш, протиотрута, як правило, створюється на основі самої отрути. І вже зовсім інтелектуальне варварство — піти потоптом по всій підрадянській українській літературі, яка ніколи не була однорідною, бо не завжди та й не всі були заражені отрутою тоталітаризму. Давай згадаємо, який глум було вчинено деякими гарячими головами над світлими іменами Михайла Стельмаха, Павла Тичини, особливо Олеся Гончара. Тоді для багатьох нараз перестав звучати золотий голос його тронки. І в патріотичному пориві почали ганити геть усе добре і благородне, що він зробив. «До основанья, а затем...» Тоді мені випало щастя зустрітися з Олесем Терентійовичем. Але якою гіркою була та зустріч, як мені соромно було дивитися йому у вічі. Сьогоднішній мій роман — запізніле вибачення за нас усіх. І тих, хто говорив, і тих, хто промовчав. А тоді ж хвилею посунула в літературу маса горлохватів: посуньтеся, ми прийшли! Ми — чисті, ми там не були! Ми — з далекої Галактики, а не з цієї кров’ю і потом напоєної землі. Я не хочу називати їхніх імен, все-таки в загальній своїй масі відбулася певна переоцінка цінностей, принаймні відбувається. З’являються прекрасні поезії і проза, які пробиваються у серце читача не криком, а думкою. Але так багато втрачено. Нині ледве животіють бібліотечна і музейна справи, загинули або дишуть на ладан наші журнали, газети. Натомість прекрасних хорових і танцювальних колективів — вакханалія низькопробних так званих шляґерів, у яких і всіх звуків лишень: безконечне ля-ля-ля.
людей. Годинами чапіючи на якійсь лавочці, я приглядалася до людей і шукала в них те рідкісне сяйво, яким відзначаються богошукачі. Не фанатиків, не проповідників, просто людей. Саме написання було миттю, довгим був шлях збирання, прислуховування, фактично підслуховування людських душ. Л. Г.: Але хочу зауважити, що саме «богошукачі» спитають тебе: то чи був насправді Апостол Андрій в Україні? Н. Д.: У свій час я відчула, що не вміщуюся в рамки поезії. Мені треба було поговорити. Виговоритися. В кожного бувають свої моменти внутрішнього занепаду і зневіри, і в мені тоді щезло внутрішнє чекання чуда, з яким я прожила усе своє життя і з якого, зрештою, і народжувалися всі мої рими. Я перестала чекати свята від людей. Ейфорія перших днів незалежності змінилася якоюсь глибокою внутрішньою образою. Ось нарешті — Україна, і статус у моєї мови вже державний. А на кожному кроці: «говорите по-человечески», «как я ненавижу эту мову». За що? За те, що не всіх добили або не всі вимерли? Що не всім художникам поламали руки, що не всім поетам вирвали серце? Та ти знаєш все це. Думаю, що в «Слові Просвіти» ви маєте далеко глибшу і ширшу інформацію про справжній стан і української мови, і книгодрукування, і загалом нашої культури. На початках мене всі спиняли: та ж не може стати поет прозаїком, та ж не було тут Андрія Первозванного. І неможливо написати про св. Андрія тут, на Україні. Далебі, глибоко вкоренилася в нас московська нагайка. Сказав професор Є. Голубницький, засумнівався Карамзін, що не було, значить не було. І мало хто цікавився свідченнями Єпископа Кесарії Палестинської Євсевія Памфіла (помер у 340 році), де він пише, що Андрію доля випала йти у Скіфію, щоб проповідувати Слово Боже. Пізніше поставали інші перекази, грецька церква шанобливо їх збирала. Чернець Епіфаній (кінець VІІІ — початок ІХ ст.) використав церковні писання давніх церковних письменників, сам обійшов усе побережжя Чорного моря, побував у Босфорі, Херсонесі і Феодосії і скрізь вислуховував місцеві оповідання про Апостола Андрія, бачив церкви, образи і хрести св. Андрія. Він записав навіть імена перших єпископів, учнів св. Андрія. Але ж греки заходили Дніпром далеко вглиб нашої землі, про це свідчать археологічні знахідки. Існують у грецьких хроніках і оповідання про трьох мучеників, які були «родом зі Скіфії»: Інна, Рима і Пінна, учнів Апостола Андрія. Зрештою, існує вражаючий факт, що поріг Ненаситець на Дніпрі в сиву давнину називали Андріївським. Про це пише митрополит Іларіон. А топоніміка — наука, з якою не посперечаєшся. Іменем Апостола Українська Церква захищала свою незалежність і від греків, і від Москви, захищала своє право мати своїх митрополитів, своїх єпископів. Своє право на апостольську землю, апостольську Церкву. Проти істинності перебування Апостола Андрія особливо люто боролася Москва усіма наявними засобами. Від нищення українських церковних книжок і заборони ченцям займатися переписуванням (була навіть забо-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
