СЛОВО І ЧАС · с. 12сторінка оригіналу ↗
ВЕСНА ТРИВОГИ НАШОЇ...
Слово Просвіти, №72 за 2000 рік
...Болить? Пече? — Нічого було гірше. Згадай лишень: Мазепа і Куліш. Хай полум’ям гудуть скажені вірші І кожна рима — як свячений ніж... Євген Маланюк
Хочемо того чи ні, а живемо в час, коли ідеальне — опошлюється, святині — обпльовуються, навіть життя великих людей стає предметом для нездорових дискусій. Замість насущного хліба ідей деякі вітії від національної ідеї нам пропонують глевтяка із лободи. Часом складається враження, що покоління молодих людей зовсім не мають поняття про духовність, про джерела і традиції, які віками живили національний дух. Вигода і розрахунок проникають навіть у найтоншу сферу людської діяльності — в духовність. ...І старів Мухамед, і плутав слова... А «національні пророки» зажиріли, розтовстіли», постали брехунами біля брами міської, загубили не одне покоління свідомих патріотів. Не виховали достойних мужів... Мимоволі згадуються фронтові строфи О. Гончара: Рокочуть дніпровські пороги, Шовкові співають трави: Не завжди ми падали в ноги Покірно, мов пси лягаві. Не завжди нас зневажали І правили нами кретини, А тепер ішаками стали Горді сини України. Гірка правда цих рядків турбує нас і сьогодні. Така вже природа Правди. Як правда і те, що у віршах багатьох (і навіть відомих) сучасних поетів сьогодні зримо присутня зорієнтованість на професійну позу, навіть на позірність. Все частіше зустрічаєш професійного вишколу, формальної вишуканості і рідше слово, яке йде від серця, з потреби написати. Втрачається і поняття вартості однієї довершеної речі. Мало індивідуального, особистісного голосу. Буває, що важко впізнати, хто автор вірша... Для Арістотеля серединний шлях, що пролягає поміж смиренням і гнівом, — твердість... ...Твердість вдумлива, пластична, навіть цинічна, загострене почуття причетності до драматизму життя, тривожна зосередженість на неприкаяності людської душі — це далеко не всі прикмети поетичного всесвіту Ігоря Римарука, які цілий шерег «почуттів»... що вичленовує саму історію боротьби духу. Почуття просторової неохопності у великому і малому, яке членує і розрізняє в середині безконечної сфери кола оточуючих нас предметів. Почуття глибини, яке старанно відштовхує у безкінечність, в неосяжні часи, події, які певна сила, схожа із ношею, постійно прагне спресувати для нас у тонкий листок минулого. Почуття кількості, яке відкриває і, не здригнувшись, оцінює страшну кількість матеріальних і живих елементів, які беруть участь у найменшому перетворенні універсуму. Почуття пропозиції, яке — добре це чи погано — вбачає різницю у фізичному масштабі, що відрізняє по розміру і ритму атом від туманності, крихітне від великого. Почуття якості і новизни, яке, не порушуючи фізичної єдності світу, розрізняє в природі абсолютні ступені вдосконалення і росту. Почуття руху, що здатне сприймати символістському, а швидше у бароковому розумінні. Автор уміє відомими тільки йому, магнетичними мотивами «затягнути» читача у вир розбурханих почуттів, запропонувати йому своє морально-естетичне потрактування світу. Не дарма і строфа із Євгена Маланюка винесена на чоло статті. Саме Маланюкова строфа (на мою думку) могла бути взірцем для Ігоря Римарука. В усякому разі, багато суголосного... І Маланюкава, і Римарукова строфи напоєні однаковою температурою — смислу і емоції — змістовними (історичними, культурологічними, психологічними) асоціаціями. Щоправда, Римарукова строфа свіжіша на емоцію, на смислово-емоційну багатоповерховість, на богемно-егоїстичні (больові, саме на думку автора) знання, у кращому розумінні цих слів. Ігор Римарук — «поет тематичної зради». Він «зраджує» і тему, і читача. Він завжди знає більше від читача. Поет розриває психологічний світ людських зв’язків
(містки, які він сам і будує) і відштовхується від збудованого ним світу (часто світу зла), щоб іти далі... Порадниця на цьому шляху у нього — емоція, переживання світу таким, який він є, а не таким, як підказує розум. Поезія Ігоря Римарука виросла не на порожньому місці. Іноді вона суголосна тематичним настроям Є. Плужника, В. Свідзинського, із сучасників — М. Вінграновського. Мовно-стилістична грація віршів І. Римарука нагадує бездоганну гру, яка зустрічається хіба що в народній поезії. Мова його творів зрідні кращим зразкам мови неокласиків. Поетичний урок Ігоря Римарука — це нагадування багатьом поетам про те, як можна працювати над одним віршем, над строфами, всередині строф, у рядку, у зщепленні слів, в одному слові. Можна сказати, що І. Римарук реформував поетику у напрямку до ідеального. Коли думка поета не знаходить для себе в уявному світі твердого опертя (бо щось страшне поет бачить у глибині), тоді структура вірша розпадається і рядки, наче пташині крила, ряхтять навколо світла істини. Потопом розуму називали філософи книгу над книгами — Біблію. Чимало, саме в методі пізнання, почерпнув І. Римарук також із цієї книги. А ще у віршах І. Римарука присутнє відчуття космічного протягу, соціальної невлаштованості, певної відстороненості митця від світу. За всім цим стоїть незрима прихована думка: суєтне життя — видимість життя. Екзистенційне в нього розуміння краси цього світу, в основі якого печаль можна розглядати як ритм життя. По-бодлерівськи щемливе ставлення в І. Римарука до людських стосунків і до проявів людського... Тривожне і разом з тим горде почуття за те, що поезія — все-таки — існує, виживає у нашому жорстокому світі, огортає наші душі. Eppur sie muove! (італ.). А все-таки вона обертається! Саме ці слова, які сказав Галілей, коли він вийшов із судилища, спадають на думку після прочиту нової збірки Ігоря Римарука «Діва Обида», виданої в Івано-Франківську 1999 року.
Василь ОСАДЧИЙ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
