Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ЗОНА ОСОБЛИВОЇ УВАГИ · с. 6сторінка оригіналу ↗

РЯТУЙМО НАЦІОНАЛЬНО-ДУХОВНУ СПАДЩИНУ!

Слово Просвіти, №73 за 2000 рік

У всіх народів світу — свої національні святині. І в кожного з них вони відмінні, єдині і неповторні. Та у всіх них є і споріднене, вони становлять їх національно-духовну спадщину. Нею є пам’ятки історії та культури — творчість наших прабатьків та праматерів. То наші неоціненні цінності, своєрідний заповіт наших пращурів. І, як заповідав наш національний патріарх Максим Рильський: «Хто не шанує своє минуле, той не годен свого майбутнього». ПАМ’ЯТКИ — ЦЕ НЕ ЛИШЕ ПО- ДИХ РОМАНТИКИ МИНУЛИХ ВІКІВ, ЕСТЕТИЧНА НАСОЛОДА І ПІЗНАН- НЯ. ЗА НЕВБЛАГАННИМ ЗАКОНОМ ЖИТТЯ НАЦІЯ ГИНЕ РАЗОМ ІЗ ЗА- ГИБЕЛЛЮ ЇЇ ДУХОВНОЇ СПАДЩИ- НИ. І ЦЬОМУ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА Є ЧИМАЛО ГІРКИХ ПРИКЛАДІВ. Пам’ятки історії та культури України творилися безліччю поколінь за незбагненно тяжких історичних умов споконвічного покордоння то з кочовими ординцями, то з зажерливими сусідами. І це викликає почуття найвищої гордості за наш народ. Адже він не покинув свої природою не захищені безмежні степи. Боронив їх протягом тисячоліть, та ще й творив свою цілком оригінальну і досконалу культуру. Відчуття цього зроджує в наших людях патріотизм — нездоланну силу нації, її держави — України-Руси. До того ж, пам’ятки, за умов їх сумлінного збереження, — не утриманці народу, а заробітчани, навіть валюти від іноземних туристів. А Україна має що показати ще й тепер, попри те, що вона століттями зазнавала моторошних ворожих навал і спустошень. А пам’ятки гинуть назавжди і непоправно. І не забуваймо, що наша національно-духовна спадщина водночас є і загальнолюдською, як її органічна частка. Отож, зберігати цю нашу всенародну скарбницю — священний обов’язок держави і, неодмінно, кожного громадянина. Цілком природно, що кожен цивілізований народ прагне оберігати і поповнювати свою національно-духовну скарбницю. Таке іноді набуває навіть зворушливої гіперболічності. Запам’яталося, як нас туристичним маршрутом у Латвії везли понад сто кілометрів курним сільським шляхом до національної пам’ятки — Турайдська Роза. Нею виявилася невелика напівпечера, де колись солдат-дезертир убив місцеву селянську дівчину Розу з Турайди, боючись, що вона викаже місце, де він переховувався. Отак, поряд з відомими світові пам’ятками Латвії, пам’яткою стала й ця печера. І зрозуміло, що спонукали до цього латишів не комерційно-прагматичні розрахунки, а яскраво-патріотичні почуття. Печально відоме те, як за минулого тоталітарного режиму нищилися наші пам’ятки історії та культури. І передовсім найцінніші з них. Та не всім відомо, як на межі 1950—1960 років їх свідомо «перепололи» десятками тисяч, вилучаючи зі списків державної охорони. Тим самим прирікали на загибель. Чинилося це під єзуїтськи мажорним гаслом: «З метою покращення охорони пам’яток». А для оперативного виконання цього свідомо злочинного наказу по всій Україні розсилали «проверено-доверенных» недолюдків-контролерів. Скільки після цієї «акції» загинуло наших національних витворів-пам’яток... Не забути, якими гіркими сльозами плакав тоді колишній перший ЛИПЕНЬ, Ч. 7 (73), 2000 РІК Президент Академії архітектури України Володимир Гнатович Заболотний, цей гордий і мужній чоловік. ТО ЯК У НАС ТЕПЕР ІЗ НАЦІО- НАЛЬНО-ДУХОВНОЮ СКАРБНИ- ЦЕЮ? ЧИ ІСТОРИЧНО-ДОСТАТ- НЬО ВОНА НАПОВНЕНА, І В ЯКО- МУ СТАНІ ПЕРЕБУВАЮТЬ ЇЇ СКАР- БИ? Цілком закономірно, що цим занепокоївся новий патріотичний Уряд України. І не тільки кількістю національних пам’яток, а й станом та доцільністю використання їх. Однак зауважимо, що ні за радянського режиму, ні тепер, у незалежній Україні ми не мали і не маємо міністерства або хоча б комітету охорони національно-духовної спадщини, які діють у всіх цивілізованих країнах. Тому наші пам’ятки розкидані поміж різними державними відомствами та місцевими адміністративними органами. А таке вкрай негативно, а то й згубно позначається на вразливих до цього пам’ятках. Особливо ж на комплексних, які є водночас пам’ятками історії, зодчества та містобудування і мистецтва. А вони поширені... Огляньмо, хоча б побіжно, стан пам’яток архітектури та містобудування. Підпорядковані вони Державному комітету будівництва, архітектури та житлової політики України. Проте становлять лише 11 відсотків від кількості всіх пам’яток історії та культури нашої держави. І це при тім, що кількість їх останнім часом значно зросла і досягла 15 560 пам’яток. А скільки їх, безмірної цінності, залишилося поза увагою, приречених на неминучу загибель! Назване число наших пам’яток не порівняти з кількістю їх, скажімо, в сусідній Польщі, яка не перевищує Україну-Русь ні територією, ні населенням, ні, тим більше, давністю історії та високістю культури. Переважну кількість пам’яток зберігають землі Західної України, Буковини та Закарпаття. Там поклопоталися про їхню подальшу долю, подавши до списку пам’яток державної охорони. На колишніх же козацьких землях Східної України, особливо Півдня, пам’яток чомусь практично немає. Вони були занедбані владою російської та радянської імперій і згодом понищені під гаслами безбатченкового «интернационализма» проти «украинского буржуазного национализма». Відповідно до категорії цінностей, обліковані пам’ятки класифікуються на світові, національні і місцевого значення. Зрозуміло, що останніх найбільше. Однак, диво-дивнеє: у древній історією та культурою Україні є стародавні землі (тепер області), бідні пам’ятками... Так, на Волині їх — 468, на Буковині (невелика Чернівецька область) — 738, на Тернопільщині — 1178, на Івано-Франківщині — 1359, а на Львівщині — аж 3659. Тоді як на колишніх козацьких землях менше ніж обмаль. З національних у всіх областях Півдня — всього 381 пам’ятка. Зних на Херсонщині — 143, на Миколаївщині — 137, на Дніпропетровщині — 76, на Запоріжжі — 25. Отже, на землях Півдня всіх разом — 9 відсотків від кількості національних пам’яток. До того ж, більшість їх не є стародавніми. Та хіба колишні козацькі укріплення, розташовані по всіх землях, не є пам’ятками інженерної, фортифікаційної майстерності, а доразу й земляної архітектури? Це ж бо вони боронили й оборонили не тільки Україну- Русь, а й культуру Західної Європи — разом із її народами... Кам’яні стели з коротким викладом історично-героїчних подій мають повідати нам і наступним поколінням про славу наших пращурів, яка звитягою перевершує напівлегендарні Фермопіли античної Греції. ВЗАГАЛІ Ж ПАМ’ЯТКИ АРХІТЕК- ТУРИ І МІСТОБУДУВАННЯ УКРАЇ- НИ — БЕЗМЕЖНІ ЗА ЇХ ВІКОМ, ОБ- РАЗАМИ, МИСТЕЦЬКОЮ ЦІННІСТЮ ТОЩО. ПРОТЕ ВСІХ ЇХ ЄДНАЄ ГІРКА ДОЛЯ БЕЗГОСПОДАРЧОЇ НЕДО- ГЛЯНУТОСТІ. ВСІ ВОНИ, ЗА ВИЗ- НАННЯМ НАВІТЬ САМОГО КОМІТЕ- ТУ, ПЕРЕБУВАЮТЬ У ТЯЖКОМУ СТАНІ. А КОЖНА ДЕСЯТА ПАМ’ЯТ- КА — В АВАРІЙНОМУ. Всі потребують реставрації, а чимало з них навіть відтворення. Понадскладне становище з історичними містами-заповідниками та історико-культурними заповідниками. Щодо перших з названих, то, за Програмою, пріоритетна увага надана лише містам Кам’янцю-Подільському, Галичу, Глухову і Новгороду-Сіверському. А історико-культурні заповідники взагалі не мають єдиного підпорядкування. Міністерство культури і мистецтва має їх — 7, Держкомбуд — 3, Президія НАН України — 1, Автономна Республіка Крим — 5, облдержадміністрації України — 25, міськради — 4, районна держадміністрація — 1. Стан їхній такий самий, як і всіх інших пам’яток. Привертає увагу розміщення цих заповідників. Вони є лише в кількох областях. Інші ж, які мають унікальні території, позбавлені їх. Окреме слово про Хортицю. Це об’єднана назва системи островів на пониззі Дніпра. Хортицький заповідник цілком особливий за національно-історичною ознакою, пов’язаний по-справжньому з територією запорізького козацтва. Має 2690 квадратних метрів площі і включає в себе комплекс пам’яток історії та геологічних епох. Розміщується на островах Великій Хортиці та Малій Хортиці (острів Байди). А ще до складу заповідника мають увійти невеличкі острови: Дубовий, Розстюбин, Три Стоги, Близнюки, урочище Вирва. Постановою уряду УРСР ще від 18. 09. 1965 року ця велика територія і прилегла до неї акваторія оголошені історико-культурним заповідником з відповідними експозиціями. Та, на жаль, ця надважлива національно-історична ідея не дістала втілення в життя. Хоч постановою Кабінету Міністрів уже в незалежній Україні від 6. 03. 1993 року заповідник найменовано навіть н а ц і о н а л ьн и м. Це комплексна пам’ятка єдиного у світовій історії народного лицарства. Проте минуло вже сім років, а подержавному важлива і благородна справа, як і до цього, не зрушила з місця. То хто ж ми є, нащадки давнього роду з такою ж давньою історією та культурою? Невже злочиннопланова акція тоталітарного режиму так званої радянської влади за кілька десятиліть «інтернаціоналізації» перекреслила безприкладно героїчну і благородну історію нашого народу? А вона вимірюється тисячоліттями і визнано належить до родини середземноморської античної культури! Хіба ми не спроможні відродити і тим самим повернути собі підступно викрадене в нас? Чим же конкретно обумовлена та реальна загроза, зокрема архітектурно-мистецькій спадщині України, приклади якої ми подали вище? І як цьому зарадити правочинними заходами? Зрозуміло, що державні потужності, і передовсім корпорації «Укрреставрація», замалі для розв’язання такої проблеми. Вона спроможна опанувати за рік у межах 50—60 мільйонів гривень, та й ці потужності використовуються лише на 20 відсотків. І пов’язано це з тим, що централізований бюджет асигнування цієї галузі на 2000 рік в Україні порівняно з 1990 роком скорочено у 25 разів. А місцеві бюджети витрат на ці потреби майже не планують. Отже, за таких умов неоціненні національні цінності — під загрозою неминучої загибелі. Вони просто не дочекаються свого порятунку. Як мовиться: «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»... А чи захищає ці всенародні скарби державно-правове забезпечення? Яка існує чи готується законно-пам’яткоохоронна база? Вона, як і Програма, опрацьована спільними зусиллями Держкомбуду, Міністерства культури та мистецтв України і Комісією з відтворення видатних пам’яток історії та культури при Президентові України і розрахована до 2005 року. Проте втілення низки заходів за цією Програмою починається чомусь не з 2000 року. А деякі заплановані навіть на останній рік дії цієї Програми — 2005. Тож як зарадити цій драматичній загрозі для національно-духовної спадщини? Щонайперше, врахувати об’єктивно-реальні обставини, пов’язані з відродженням нашої державності. А отже, знайти всьому свою міру. Зокрема щодо витрат на консерваційні та реставраційні роботи на пам’ятках і витрати на відтворення втрачених. Ще 1994 року славетний письменник-гуманіст Олесь Гончар, академік Петро Тронько та автор цієї статті у своєму науково обґрунтованому зверненні до Президента України ініціювали відтворення втрачених визначних пам’яток історії та культури України. Це звернення стало основою Указу Президента від 9. 12. 1995 року. Аз часом — і затвердженої Урядом довготривалої Програми відтворення пам’яток на перспективу. Але, зрозуміло, що такі заходи не вбачали «перетікання» на це коштів, призначених для рятування існуючих, автентичних пам’яток, які конче потребують порятунку. І щоб не довелося потім їх... відтворювати, як уже втрачені. А наше покоління проклинати за безглузде недбальство. А ще пекучіше тих, хто самознищувався на цьому та ще й спромігся на гріховне заробітчанство, святотатствуючи. Адже саме натурно-історичні пам’ятки становлять національну цінність незрівнянно вищу, аніж «макети» з них у натурних масштабах, коли їх відтворюють після втрати. Тож поставмо науково об’єктивну ефективність попереду кон’юнктурноділяцької «ефективності» з її ханжеськи врочинними відправами. Як висловився славетний англійський адмірал Гораціо Нельсон у ХVIII столітті: «Краще один живий бойовий лейтенант, аніж десятки мертвих капітанів». Олесь СИЛИН, заслужений архітектор, заслужений діяч культури України, почесний член Українського товариства історії та культури, член Комісії та її наукової Ради з відтворення видатних пам’яток історії та культури при Президентові України, головний експерт Всеукраїнського фонду імені Олеся Гончара

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин