СЛОВО І ЧАС · с. 7сторінка оригіналу ↗
«Я — СКИТ З ТРИПІЛЬСЬКИХ ПРАГЛИБИН...»
Слово Просвіти, №73 за 2000 рік
Серед буденної течії одноманітних днів часом, як спалах, як вибух, зринає неосяжний день — і вже твоя доля, людино, визначена наперед. У скульптора Михайла Горлового таким став день 2 жовтня 1990 року, що увійшов в історію України як День великого голодування студентів. Голод визначив прихід в Україну більшовицької ери, він же став ознакою її загибелі. Так починали студенти нову історію України. А те місце, де вони повстали, нарекли Майданом Незалежності. Рабське мовчання зламалося. Страх відступив за стіни Лук’янівки, сховався за кам’яницею КДБ на Володимирській. Дух перехоплювало від радості, захоплення, здивування, ляку... Михайло Горловий, студент Київського художнього інституту, голова рухівського осередку студентства, за підтримки нечисленних педагогів, і передусім народного депутата Лариси Скорик, вийшов на голодування... один. Знайшлися й ті, що шептали йому у вухо: «Тобі що — більше за всіх треба? Он дядько твій — письменник і диктор українського радіо — теж чогось хотів, а дістав саму лише кулю в потилицю. Кому і що довів?». Дядька Григорія Косинку згадували не раз — і тепер, і раніше, погрожуючи розправою: «Националюга!.. Мы тебе сейчас покажем «українську мову — дітям»!». Ну й що ж, що — один? З кожного вузу по одному, другому: триста — як не більше. А ще підходять просто з вулиці, а з ними й літні люди разом із студентством пристають на голодування! Коли це ще було так на Вкраїні? Скінчилося рабство. Серце шаленіє у грудях, мало не вирветься! Змахнула крилом історія — і вже десять років відлетіло, як у вирій. І Михайлові на плечі лягли вже не студентські турботи. Проте дух бунтівливого українського студентства не згас: одна за одною постають роботи скульптора Горлового: пам’ятник Івану Виговському, котрий добре, за словами Шевченка, «скородив московські ребра», а за тим — меморіальні дошки на честь Андрія Малишка, Леоніда Коваленка, Пилипа Орлика, медсестри Олени Коваль. А ще — пам’ятник загиблим від більшовицького голодомору, пам’ятник Григорію Косинці та погруддя Вікентію Хвойці. Косинці спорудив пам’ятника за свій кошт. Вікентій Хвойка для Михайла наче близький родич: адже Хвойка — чех, а в Україні відіграв як учений неабияку роль: уперше відкрив культуру Трипілля, що змусило археологів та й увесь учений світ по-новому оцінити роль української нації в розвиткові світової цивілізації. Не диво, що перша збірка Михайлових віршів так і нареклась: «Я — скит з трипільських праглибин». І задум поставити пам’ятник українській нації на трипільській кручі над Дніпром теж не випадковий — допомогти українцям осягнути власний історичний обшир, пізнати самих себе, повернути їм історичну пам’ять. Ще співпраця з Київською радою об’єднань громадян, спорудження меморіальної дошки на честь Головного Отамана українського війська Симона Петлюри. Ідея биківнянського меморіалу. Форум на кращу скульптуру з каменю за ініціативою і грішми ліванського скульптора Альфреда Бузбуса виводить Михайла в ряди переможців за композицію «Пісня з України». Скульптор отримує приз і диплом, датований 1998 роком. А в Києві цієї зими за спорудження скульптури із криги «Русалка» Михайло одержав Гран-прі. Закінчити цю маленьку оповідь хочеться «Молитвою», яку склав у своїх трудах і днях сам митець, Михайло Горловий: Я знов молюся на весну, На пісню сонячну, ясну, На день прозорий і глибокий, На світ замріяний, широкий, На верховини і долини Моєї неньки-України. Молюсь за прадідів, дідів,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
