Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
МОВОЮ МУЗИКИ · с. 15сторінка оригіналу ↗

Погляд на творчість Валерія Кікти

Слово Просвіти, №73 за 2000 рік

Доля композитора Валерія Кікти схожа з долями багатьох видатних особистостей, які народилися на землях, позбавлених слова, землях, що на барвистій, політичній карті світу кілька віків не мали ні власного кольору, ані власної назви. Кожна імперія, розсуваючи кордони своїх володінь, насамперед залишала в історії людства сліди експансії матірної культури: римська, окрім акведуків, театрів та цирків, залишила ще й Римське право; французька, замінивши легковажний стиль рококо на важку гільйотину, пішла будити Марсельєзою світовий пролетаріат, Австро-Угорщина стала законодавицею віденської моди як у політиці, так і в культурі: в той час як пани разом з мужиками, користуючись вольностями і свободами старенької Австрії, виборювали місця у сеймах і парламенті, вся Європа кружляла у Віденському вальсі. Російська ж імперія нагадувала динозавра — це, за словами Х. Ортега-і-Гассета, — «велика народна маса, над якою труситься дрібненька голова», глибока провінція європейських цивілізацій, влучно змальована лірико-іронічим Шагалом. У цій «провінції» від романтичних ідей французької революції залишився тільки терор, а від німецького монархічного централізму — солдатська муштра. Під впливом самовроєного агресивного месіанізму позбавлені матірної культури «собиратели чужих земель» стали збирати ще й чужих їхній кочовій природі носіїв європейських культур. Доля Валерія Кікти в середині XX століття підлягала тим же скам’янілим імперським циркулярам, що долі багатьох геніїв української культури, починаючи з Феофана Прокоповича і кінчаючи Олександром Довженком. За тією ж трьохсотлітньою традицією, хлопчика з села Володимирівки Донецького повіту було відібрано, як колись Д. Бортнянського та М. Березовського, до «придворної» хорової капели О. Свєшнікова. Після закінчення хорового училища, в 1960 році він вступає до Московської консерваторії, на композиторський факультет, де навчається в класі С. Богатирьова, а по його смерті — в Т. Хрєннікова. За рекомендацією Д. Шостаковича був прийнятий до аспірантури, яку закінчив 1967 року. Особливість музикантського генія полягає в тому, що він, попри всі яничарські вишколи й муштри, ніколи не може зрадити природу свого первозданного єства — це, як інструмент: якщо він створений скрипкою, то вже не може стати балалайкою. Незаперечним є те, що ладова основа всієї творчості композитора, увійшовши з молоком землі, на якій народжувалися численні покоління його далеких пращурів, міцно й назавжди закарбувалася в його генах. Яскравим прикладом цього служить творчість П. Чайковського, невичерпний мелодизм якої випливає з українських джерел. Феномен творчої індивідуальності Валерія Кікти засвідчує, що, навіть будучи перенесеною в ранньому віці на чужий терен, вона виявила всі ознаки сильної раси, яка, на думку французького антрополога Марселя Ізреля, — «є також сукупністю людей, що мали довге минуле із спільними традиціями, звичаями і спільними думками. Отже, раса відрізняється одна від одної не тільки за фізичними ознаками, але передусім духовною особливістю. Расі у значенні антропологічному протиставляємо расу у значенні історичному». Переконливим доказом утвердження, — за визначенням Ю. Липи, — «раси Київської держави» є творчість Валерія Кікти, є його симфонічні та ораторіальні «літописи», з ясною для прочитання, сучасною музичною мовою, створені значною мірою завдяки безпомильному, інтуїтивному чуттю і проникненню в часовий простір найглибших пластів історичної пам’яті, де в осерді тисячоліть відбувалося злиття трьох первнів: трипільського, еллінського та готського. Саме «трипільський первень», ставши зерном української пісенної культури, її ритуалів та звичаїв, виявився вже в ранніх концертно-симфонічних творах: Першому фортепіанному концерті (1965), концерті для великого симфонічного оркестру «Українські колядки, щедрівки і веснянки» (1967) та кантаті «Спів про матір» для тенора, дитячого хору, флейти, арфи, органа і дзвонів (1972) і став світоглядною основою творчості Валерія Кікти; через пісню він повертається до традицій, пізнаючи і безпомилково прочитуючи їхні ладовотональні символи. Прагнення композитора до античного ідеалу «чистої краси» вимагає постійного пошуку, експериментаторства з метою збагачення колористичних і технічних можливостей окремих інструментів. Так несподівано відкриваються приховані можливості арфи, яка у творах Валерія Кікти з колись салонного, а згодом вузькофункціонального, оркестрового інструмента перетворюється на інструментрапсод, який, розгортаючи свою епічну оповідь, здатний правдиво передати голосіння бандури над трагічною долею української матері (кантата «Спів про матір») і піднестися до просвітленого пафосу малинових дзвонів Софії Київської (концерт для арфи з оркестром «Фрески Софії Київської», 1973). Для арфи написані чотири поеми «Осіана», де інструмент стає уособленням легенд і міфів молодості людства, що так, як і старецьарфіст Осіан, поступово перетворюються в руїну... Та ораторією для хору, солістів і оркестру сорока арф на тексти сучасних італійських поетів композитор вступає в полеміку з руйнівною силою часу, всім своїм життєлюбним єством утверджуючи незнищенність і невичерпність творчої фантазії на шляху до ідеалу «чистої краси». Знайомство з музичною культурою українського заходу виводить молодого композитора на орбіту безкомпромісного в житті і творчості Станіслава Людкевича. Натхнений прометеївською волею кантати «Кавказ», В. Кікта стає ідейним супутником, учнем і другом мудрого старійшини музичного світу. Не зважаючи на відстань (Львів — Москва), він ні на крок не відступає від дороги самоутвердження української музичної культури, вказаної йому великим маестро. На цьому шляху, пізнаючи себе як мікрокосм, як невід’ємну клітину великого цілого, Валерій Кікта створює «Романтичні варіації на тему Станіслава Людкевича» для арфи соло (1976). Цей романтизм козацького духу вимагає постійного випробовування сили і витривалості свого покликання; фермент непокори і волелюбства, глибинний індивідуалізм і, разом з тим, почуття внутрішньої дисципліни й організації, що залишили в нашій крові готи, несподівано вибухає у «Розбійницьких баладах Закарпаття» для чоловічого хору, дзвонів і поздовжньої флейти (1976). Добута на світ пам’ять минулих віків, що спресувалася в культурних шарах підсвідомості, шукає втілення в, здавалося б, парадоксальних, але від того ще більш переконливих ходах композиторської думки. Він пише концерт для труби з оркестром (1974); саме тембр гелікона, його урівноважена сила і певність викликають у композитора образ давньокиївського Бояна, що в трьох частинах концерту веде «Давньоруський розспів», «Билину» та «Похід ряджених». Його перу належить також і концерт для тринадцяти труб соло (1971), нарешті, соната для литавр соло «Грізні гімни славного Війська Запорізького» (1997). Головна ідея, на яку працює композитор, — це ідея соборної держави, ідея України. Аріадниною ниткою вона виводить його з хитромудрого плетива форм, надаючи найскладнішим конструкціям ясного змісту і стрункості побудови. Здається, все, до чого б не торкнулася рука творця, починає наповнюватися звучанням цієї ідеї. Взяти хоча б органні твори: «Хоральна прелюдія пам’яті С. Людкевича», «Українська пассакалія» — концерт для органа, шоста сюїта для органа «Карпатські медитації»; до цього ряду можна ще долучити розгорнуті вокально-інструментальні полотна, згадану вже кантату «Спів про матір» та кантату «В мене біля хати калина стояла» для тенора, хору, арфи, органа та ударних інструментів — ці твори відкривають нам органічне, живе дихання інструмента, вирваного колись із природи нашої музичної культури; замислюючись про це, чомусь одразу перед очима виринає одна із фресок Софійського собору, на якій зображений органіст, а також пригадуються слова давньої української колядки, де дівчина «на вирганах грає, краще співає...» Можливо, основна причина такої пронизливої ясності музичної мови і рідкісного, як на наш час, відзначеного багатьма музичними критиками, мелодизму є адорація рідного слова, його, дана для творення молитви, магічна сила і ще те, що сам композитор з раннього дитинства ріс і розвивався в осередді бездоганно чистого, академічного хорового співу — в хорі хлопчиків (зеніт слави цих хлоп’ячих хорів залишився у бароковій добі української культури.) Саме цей хоровий спів приводить В. Кікту до лицаря Душі і Честі, знаменитого Івана Козловського. Там, на чужині, талант молодого композитора неперервно підсичувався ностальгією генія, який колись також починав свій життєвий шлях маленьким півчим, тільки нев «придворному хорі», а в хлоп’ячій капелі Київського Золотоверхого Михайлівського собору. За життя видатного співака думка Івана Семеновича завжди була для В. Кікти найвищою пробою щирості і правдивості. І. Козловський став першим виконавцем камерного вокального циклу «Плач за втраченим серцем» на слова Ісікави Такубоку (1967), який за драматургією, лаконізмом і силою музичних характеристик прирівнюють до кращих камерних вокальних творів Ф. Шуберта, М. Мусоргського, Д. Шостаковича. Про цей, присвячений І. Козловському цикл, сам співак сказав, що він «відображає трагедію людини, яка не в спромозі потрапити в загальний ритм; твір приваблює глибиною думки і новизною звучання. Пошук нових звукових форм у В. Кікти дуже гармонійний і позначений тонким розумінням вокалу». По смерті співака В. Кікта пише «Українську Божественну Літургію Іоанна Златоуста, пам’яті великого півчого Іоанна Козловського» (1994); уперше вона виконувалась у Москві, українською мовою. Можливо, тому, що натура композитора близька до природи безстрашної «козацької чайки», просякнутої ропою землі, яка її спородила, він так само легко і вільно протинає штормові, світоглядні океани з півночі на південь, із заходу на схід і впевнено пристає до берегів багатих культур; щиро захоплюючись ними, він жодного разу не був «захоплений в їхній полон», не підпадав під їхній вплив, не є їхнім епігоном, а, як і кожна сильна особистість, маючи про все свою думку, творить власний, неповторний образ Світу. Творчу фантазію В. Кікти збуджує поезія японця І. Такубоку, польської поетки Я. Контковської, О. Пушкіна, на вірші яких він пише вокальні цикли; він створює «Диптих за скульптурами Бурделя» для арфи, а також «АНТИЧНІ видіння» для арфи і кларнета, «Поеми за картинами Васнецова» для читця з оркестром народних інструментів, концертні варіації Леонід Грабовський (композитор, США), Софія Майданська (письменниця, скрипалька, Україна), Вірко Балей (композитор, США), Валерій Кікта, Росія)

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин