Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«ПРОСВІТА»: 1868—2000 · с. 6сторінка оригіналу ↗

ГАЛИЧАНИ В БОРОТЬБІ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Слово Просвіти, №74 за 2000 рік

Галичина після розпаду Київської Русі входила до складу Галицько-Волинського князівства. Нашестя монголотатарської орди в 1241 році зруйнувало міста і села, знищило велику кількість людей, підірвало економічну та політичну могутність держави. За володіння Галицько-Волинським князівством, а згодом королівством, вели війни Польща, Угорщина й Литва. Польща у другій половині XIV століття загарбала центральні й південні землі королівства, а решту території — Литва. В 1569 році ці держави об’єднались у Річ Посполиту Польщі. Польща намагалася ополячити українців, виключити з ужитку українську мову в державних установах, школах. Своєму впливові підкорила українську шляхту і міщан, а селян закріпачила. Спольщені українські магнати Вишневецькі, Чорторийські, Сангушки, Тишкевичі, Браницькі, Потоцькі та інші згодом стали польськими шовіністами. Найбільшу активність в ополяченні українців виявляли польські ченці, їхні монастирські школи. Першим кроком спольщення був перехід українців у латинський обряд. Польська шляхта з погордою ставилася до вірувань українців, священиків східного обряду, передала ключі від церков жидам-відкупникам, які брали плату за кожне відчинення храму. Українські священики закликали мирян виступати проти таких дій окупантів, дотримуватися своєї віри, зверталися до папи у Ватикан по допомогу. Ватикан брав під захист українців, зокрема папа Венедикт XIV, стверджуючи, що українці оточені найбільшою любов’ю Апостольського Престолу. У 1772 році Галичина, а в 1775-му Буковина були включені до Австрійської імперії. Уряд Австрії намагався зрівняти українців у правах з іншими національностями імперії, піднести їх освітньо-культурний рівень. Цісарський патент (указ) від 6 лютого 1792 року зобов’язував у школах двічі на тиждень навчати українських дітей рідною мовою. Польські шовіністи поширили «татарську вістку», що всіх письменних хлопчиків посилатимуть на службу до Туреччини. Батьки, побоюючись цього, не дотримувалися шкільного обов’язку, і 1812 року уряд його скасував. Ревним противником викладання української мови у школах був польський архієпископ граф А. Янквич зі Львова. Він переконував австрійський уряд, що у Галичині є лише польський народ, а українці розмовляють польським діалектом. На галицького митрополита Михайла Левицького, ініціатора створення Товариства Руських Учених (1816), А. Янквич вислав у Ватикан звинувачення, що митрополит розколює єдність народу. Йому вдалося схилити на свій бік папського нунція Северолі, який «радив» Левицькому занехаяти підготовку підручників українською мовою. Національне пробудження українців продовжила «Руська Трійця», заснована у Львівській греко-католицькій духовній семінарії. Ішов 1935 рік, коли Християнсько-Народна партія краю (голова Августин Волошин — майбутній Президент Карпатської України) на виборах до Чехословацького парламенту посіла помітне місце серед двадцяти чотирьох інших партій, що виборювали місце в законодавчім органі держави. Помітні супроти 1924 року зрушення до українства надихали верховинців зі своїми мріями хоч колись та послуговуватися рідним словом не тільки потайно від державно-офіційних осіб, що особливо жорстоко було до 1919 року, але і в школі, в новаторськім уряді, в кабінеті окружного начальника. І всі найприємніші сподівання закарпатці виношували з іменем Тараса Шевченка. Його портрет з двома-трьома поезіями вже красувався не тільки в окремих читанках для учнів народної школи, що свідчило про певну демократизацію суспільно-політичного життя в Чехословацькій Республіці, але й прикрашав житло не однієї верховинської родини. Виняток не становило й рідне село А. Волошина (закарпатського українця № 1) — село Келечин. Піднесення авторитету своєї партії — борця за українську ідею — надихнуло голову сільської філіялки «Просвіти» п. Василя Чорнея, голову осередку волошинської партії п. Михайла Коваля, сільських учителів Богдана Лисого та Антона Гвоздака разом з сільським активом якнайкраще відзначити 121-шу річницю з дня народження Найбільшого Українця. Здавалося, що всі, присутні в класнім СЕРПЕНЬ, Ч. 8 (74), 2000 РІК З початком революції 1848—1849 років в Австрійській імперії у Львові створено «Головну Руську Раду». У вимогах до уряду було: запровадити викладання українською мовою у школах, звільнити службовців, які виявляють ворожість до українців, з державних установ. Польські шовіністи не прислухалися до порад еміграційного польського короля А. Чарторийського щодо українців та їх ролі союзників Польщі, продовжували давню політику: український народ давно помер і вже ніколи не відіграє жодної політичної ролі в Галичині. Вони продовжували заперечувати самобутність української мови. Посол Сейму Едмунд Країнський критикував уряд міністра Стадіона, що «поділив один галицький народ і тим самим посіяв незгоду між поляками і русинами», а намісництво вживає руську мову в урядових листах. Намісник А. Голуховський (поляк за національністю) дав йому відповідь, що МВС Австрії 9 березня 1847 року ухвалило друкувати всі державні закони й оголошення українською мовою у Східній Галичині. У 1850 році у Львівській та Перемиській гімназіях було введене обов’язкове викладання українською мовою. Шкільний інспектор др. Євсеній Черкавський писав урядові, що зацікавленість розвитком української мови і народності оживилася серед українського духовенства, в їх колах чуємо українську мову. Він стверджував, що українська мова непридатна до літератури, бо письменники звели руську мову на манівці, запозичивши слова, форми і звороти із церковнослов’янської і московської мов, сформувавши діалект, важкозрозумілий українцям і зовсім незрозумілий іншим мешканцям Галичини. А галицький намісник А. Голуховський надіслав урядові донесення, що українці є москвофілами, і домігся припинення викладання української мови у Львівському університеті на деякий час. Посол Ю. Лаврівський 27 жовтня 1869 року в Галицькому сеймі від українських послів запропонував угоду про рівноправність обох народів, заборону полонізації та пошану української мови у Східній Галичині. Поляки пропозицію відхилили. Внаслідок дискримінаційної політики щодо українців освіта в Галичині була на низькому рівні. Наприклад, на утримання 1340 українських шкіл держава приміщенні, із схваленням зустріли висновок доповідача — управителя школи, що Тарас Шевченко за всіма оцінками є серед біблійних пророків першої величини. І всі з пошаною глянули на його портрет на сцені у вінку з різнобарвних паперів, під яким теплилися два горщечки з живими квітами. Тільки по спині та обличчю священика ніби пройшов струм, але стримався та не замахав руками, як кожен раз до цього чинив у інших ситуаціях. На святі були й декламування віршів та «Заповіт» під диригентством учителя Б. Лисого. о. С. Качала, ініціатор і засновник «Просвіти» (1868) у Галицькому сеймі. 2 грудня 1901 року 600 українських студентів залишили Львівський університет на знак протесту намагання ректорату полонізувати цей навчальний заклад. У 1910 році українська молодь Львова, підтримана громадськістю, почала боротьбу за відкриття у місті українського університету. Польськими шовіністами було вбито українського студента Адама Коцка. Митрополит А. Шептицький рішучою заявою у палаті панів вимагав відкриття українського університету. Уряд прийняв постанову його відкрити в 1915 році. На початку вересня 1914 року Львів окупували царські війська. Граф О. Бобринський, генерал-губернатор Галичини і Буковини, свою програму сформулював так: «Східна Галичина і Лемківщина — давно невіддільна частина єдиної великої Росії, на цих землях місцеве населення завжди було русскоє (московськоє), тому їх адміністрація має бути основана на «русских началах». Я буду тут заводити русскій язик, закон і порядок». Сформована ним адміністрація одержала директиви нищити «мазепинців» (українців). Українська мова заборонялася в усіх установах влади, судах, організаціях, навчальних закладах і школах. Заборонена діяльність українських партій, організацій, товариств, народних домів, бібліотек, торгівля і зберігання українськомовних книг. Організовано курси інтенсивного вивчення російської мови для вчителів-українців. завдання боротьби за душу кожного селянина, за приспілкування кожного до боротьби за злуку із своїми братами-наддніпрянцями. З тих буремних карпатських подій спливло чимало років. Сьогодні ми вже відзначаємо 186-ту річницю від дня народження Великого Тараса. Слава Богу, вже немає тих новтаришівмадяронів. Але, на жаль, є ще чимало підлоти, що прагне принизити, осквернити нашу найбільшу гордість, Пророка, що для нас завжди попереду всіх інших великих і малих. Просвітяни краю безмежно раді, що врешті- ЗУНР (1.11.1918) проголосила українську мову державною, запроваджувалась у всі сфери життя, незважаючи на воєнні дії з Польщею. Держави Антанти підписали (26.06.1919) мир з Польщею. В договорі є багато параграфів, які обороняють українців після передачі Галичини радою послів у тимчасову управу Польщі. А «Статут Східної Галичини», апробований 19 вересня 1919 року представниками США, Франції, Англії, Італії та Японії, передбачав гарантії прав українцям у складі Польщі: навчання дітей у школах рідною мовою, свободу релігійних вірувань, допуск українців до урядових посад, заборона колонізації поляками Східної Галичини. За період окупації західноукраїнських земель Польщею (1919—1939) польська мова вводилась у всі сфери життя. У школах запроваджено викладання польською мовою, рідше утраквістичне (двомовне). Галичани чинили полонізації сильний опір. Зверталися з протестами в державні установи, відмовлялися посилати дітей до школи. У Галичині педагогічне товариство «Рідна школа» відкрило приватні школи, гімназії, учительські семінарії, бурси (інтернати) для дітей із сіл. У Львові НТШ заснувало Український таємний університет. Чимало його випускників стали видатними науковцями, просвітителями і вихователями народу. Це був своєрідний бар’єр проти полонізації за збереження української мови, християнської віри східного обряду, звичаїв і обрядів, національних промислів. Восени 1939 року Галичина була окупована військами московсько-більшовицької імперії. Почалося цілеспрямоване, замасковане зросійщення. Діловодство в установах і підприємствах, викладання в ПТУ й навчальних закладах велося російською мовою, навчальні посібники і підручники та наукова література видавалися також російською. З культурного вжитку вилучалися твори літератури, наукові праці й мистецькі твори, авторами яких були українські патріоти, які отримали тавро «український буржуазний націоналіст», «ворог народу», «зрадник батьківщини». Історія України була сфальсифікована до невпізнання. З неї вилучено все, що мало бодай найменшу згадку про велич України, її славетних національних героїв, видатних політичних і громадських діячів. 24 серпня 1991 року Україна проголошена самостійною, незалежною державою. На превеликий жаль і здивування, боротьба за впровадження української мови в усі сфери життя продовжується по сьогоднішній день. Це гірка правда, реальність нашого сьогодення. Богдан ГОЛОВИН, голова правління Тернопільського обласного об’єднання Товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка поезій, цьому приурочених. Найбільше пожертвувань внесли Ф. Вовканич — голова правління АТ «Геліос», виконавчий директор МСУП О. Галик, голова Ужгородського міськвиконкому С. Сембер, Закарпатське об’єднання Товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка (голова професор П. Чучка, бухгалтер М. Шваб), Товариство охорони пам’яток історії (колишній голова М. Бабидорич, його заступник І. Латко), Ужгородська райдержадміністрація (голова М. Андрусь), Організація Українських Націоналістів (голова О. Борець) та інші організації. Чимало, хоч і з меншими частками, прилучилось українців до цієї справи. З великою вдячністю називають ужгородці активного просвітянина Олега Галика, який без упину шукав кошти, яких завжди не вистачає, матеріали, фахівців, щоб у запланований час прийшов Тарас до Ужгорода. На відкритті пам’ятника наш талановитий письменник Ю. Керекеш майже із сльозами читав: Довго ждали ми тебе, Тарасе, — І жаданий день тепер настав: Ти собою Ужгород прикрасив І навік себе в нім приписав, Щоб світ сонця й правди з плином часу В Закарпатськім краї не згасав. М. МОГОРИТА, відповідальний секретар Закарпатського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин