Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ПОЛІТИЧНІ ДИСКУСІЇ · с. 7сторінка оригіналу ↗

УКРАЇНЦІ В РОСІЇ БОЯТЬСЯ ПЕРЕСЛІДУВАНЬ

Слово Просвіти, №74 за 2000 рік

рали людей, домовлялися з директорами шкіл і вивчали в неділю мову та історію України. З часом директор натякав, «як би чого не вийшло», неоплачуваний ентузіазм учителів згасав, мені набридло з власної кишені платити прибиральниці. Школа вмирала... Але минав якийсь час і ми знову відкривали (за власний рахунок) школу... Дотепер не маємо жодної ставки вчителя чи керівника гуртка, художнього керівника хору. Не маємо і куточка для бібліотеки, для роботи гуртків тощо. Отака-то реальна ситуація, п. Кіяшко. Добре знає про наші проблеми обласний міністр освіти, культури, мер і губернатор, яким пишу регулярно. «Орендуйте, — кажуть, — і платіть!». Цікаво, а скільки платять батьки росіяни за оренду шкіл в Україні? Може, відповісте мені, п. Кіяшко?! Не хочу скаржитися на наших обласних міністрів. Як же може чиновник у провінції прийняти рішення в національній сфері, якщо вона в державі розглядається як фактор «внутрішньої загрози», якщо російський істеблішмент і досі сприймає українську незалежність як нонсенс, якщо українська влада дотепер серйозно не поцікавилася справами своєї діаспори в Росії, якщо..., якщо..? Але водночас не хотів би образити деяких моїх колег, талановитих людей і ентузіастів. Мова йде про В. Бабенка в Башкортостані, О. Шевчук у Республіці Комі. Можна було б назвати ще кілька імен, з якими пов’язані деякі успіхи української культури в Росії. На жаль, це скоріше виняток, а не правило. Талант В. Бабенка реалізований у національній республіці, де президент сам знає, що таке асиміляція. В абсолютній більшості все, чого ми досягли в РФ, базується винятково на ентузіазмі активу громадян. Реальної підтримки української культури в Росії нема. Це факт, який неможливо ні вже беретеся за цитування, то потрудіться писати грамотно, шановні жартівники: бо пригадуєте ситуацію: «Я этой книги не читал, но знаю, что плохая». А щодо тексту, то тут бракує М. Гоголя! У статтях повно зверхнього тону і еклектики, а логікою і не пахне. Читаю нову статтю в «Известиях» з назвою «Иванович да Ивановна — а все ж москали». Ось яку відповідь дає в ній радник Російського посольства в Києві п. Лоскутов на запитання Л. Танюка, чому в Росії нема жодної української школи: «...российская сторона готова к обсуждению вопроса... но эти примеры не должны носить односторонний характер». Отаке! «Сторона» ще тільки готова вести розмову, а вже ставить умову «зуб за зуб». Тепер ми, українці в Росії, будемо предметом торгу. Відкриваю київську «русскоязычную» газету «Факты» (23. 02. 00) і вникаю в логіку М. Євграшиної... Виникають асоціації за мотивами «У городі бузина, а в Києві дядько» або «С больной головы на здоровую». Під заголовком «Ещё А. Линкольн сказал, что дом, расколотый надвое, не может стоять. А хата?». Автор цитує якогось харків’янина Є. Щоголя: «Возводить стены на расколотом фундаменте вошло у нас в привычку. Были богатые и бедные, красные и белые, члены партии и беспартийные..., на сей раз разделили по языковому признаку...» І все це має, на думку автора, свідчити на користь «двуязычия». Шановна Євграшина, вдумайтесь у написане з позицій здорового глузду. Мудрий був А. Лінкольн! Бо якраз «двуязычие», яке вам хотілось би закріпити, поряд із розділеною церквою, розділеною Верховною Радою, розділеною орієнтацією на Схід і Захід, розколює фундамент українського дому. При цьому треба було б зазначити, що не «на сей раз разделили», а вже давно і не ми самі для себе це робили. А саме такі, як

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин