ТВОРЧИЙ ПОРТРЕТ · с. 10сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №74 за 2000 рік
Слово Просвіти, №74 за 2000 рік
Зоя Слободян
Своєрідним знаком нашої доби стало окреслення такої синтетичної форми співіснування і симбіозу поезії та музики, як співана поезія. Дуже символічно, що один з перших фестивалів авторської пісні та співаної поезії в Україні дістав назву «Оберіг», а його головний приз названо Великою Берегинею. Зберегти і примножити скарби людської душі, а водночас і скарби національної та загальнолюдської культури, наснажити людину на її нелегкій життєвій дорозі — так можна було б означити надзавдання сучасної співаної поезії. Розвиток цього жанру в нашій країні нерозривно пов’язаний з ім’ям Зої Слободян. У сучасному українському мистецтві її пісенна творчість — явище унікальне. Створені і виконувані нею під гітару сотні пісень на слова більш як сімдесятьох поетів ХХ сторіччя становлять цілком оригінальну авторську антологію співаної поезії, позначену найвищим художнім смаком і непересічним талантом композитора і співачки, а будьякий з її творчих вечорів стає прекрасною презентацією досягнень модерної української поезії, наочним свідченням того, що не тільки українська народна пісня, а й співана поезія літературного походження є однією з найзапашніших гілок на дереві європейської поезії. Для тих, хто вперше чує це ім’я, хочу бодай коротко окреслити біографічні контури цієї творчої постаті. Слободян (дівоче прізвище — Таланчук) Зоя Романівна народилася у с. Стара Ушиця Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Працює в Івано-Франківському художньо-виробничому комбінаті. Має професійну художню освіту. Член Національної спілки художників України, учасниця багатьох всеукраїнських та міжнародних мистецьких виставок. Картини художниці зберігаються у приватних колекціях в Україні і за кордоном. Творити й виконувати свої пісні почала десь після тридцяти трьох років. Голос Зої Слободян — ліричне сопрано, що відзначається тембральною неповторністю і теплотою. Манері виконання співачки притаманні вишуканість, інтелігентність, рідкісні природність і щирість, поєднані з дивовижною глибиною почуття. Лауреат телевізійного конкурсу «Сонячні кларнети» (1986), призер першого Всеукраїнського фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Оберіг’89» у Луцьку, лауреат п’яти наступних фестивалів «Оберіг» (1990—1994), учасниця Всеукраїнського фестивалю «Українці всього світу, єднаймося!» (Київ, 1994), Всеукраїнського кобзарського свята у Дніпропетровську, фестивалю «Лесина осінь» у Києві, багатьох концертів у зарубіжних країнах (Аргентина, Німеччина, Польща, Росія). Працювала у складі журі фестивалю авторської пісні в Києві, Міжнародного фестивалю «Доля» в Чернівцях, Всеукраїнського фестивалю «Словоспів» у Луцьку, фестивалю авторської пісні «Булат» у Сумах. Концертувала в столиці України, у Чернівцях, Луцьку, Черкасах, Сумах та інших містах. Серед електронних мас-медіа її творчість найбільше до вподоби Українському радіо. Має магнітоальбом, до якого увійшло дев’ятнадцять її пісень. Готує до випуску антологію співаної нею поезії, а також другий магнітоальбом і компакт-диск.
СЕРПЕНЬ, Ч. 8 (74), 2000 РІК
Центральне місце у творчості посідають пісні на слова Ліни Костенко. До речі, «Ліна Костенко і Зоя Слободян» — цікава тема для дослідника. А загалом творчі вечори Зої Слободян знавців поезії завжди вражають фейєрверком імен (відіб-раних, проте, вкрай вимогливо). Приміром, у залі Київської державної філармонії столичний глядач мав нагоду почути у виконанні композитора і співачки з Івано-Франківська її пісні на слова Л. Костенко, Б.-І. Антонича, О. Олеся, Б. Лепкого, В. Симоненка, П. Тичини, М. Вінграновського, Д. Павличка, Т. Севернюк. Втім, якби хтось раптом захотів скласти повну афішу співаної поезії З. Слободян, то там було б ледве не вдесятеро більше імен, і серед них, окрім щойно названих, значилися б Ю. Андрухович, В. Василашко, М. Вороний, І. Драч, І. Жиленко, М. Корпанюк, В. Малишко, Г. Петрук-Попик, Є. Плужник, С. Пушик, Б. Радиш, І. Римарук, Л. Скирда, В. Слапчук, В. Сосюра, Н. Стефурак, Л. Талалай, Леся Українка, А. Цвид, Р. Юзва, а також А. Асник, Б. Лесьмян, А. Міцкевич, Ю. Словацький і В. Шимборська, І. Вазов, Г. Джегаров та І. Пейчев, Ф. Нехватал та А. Сова, П. Верлен і багато-багато інших. Як бачимо, популяризує співачка не лише українських, а й зарубіжних поетів, зокрема польських, чеських, болгарських, французьких. Було б марно шукати в нашій країні мистецьку постать, подібну до Зої Слободян: скажімо, є співаки, які також виконують сотні пісень, але то не їхня музика; є композитори, що створили сотні пісень, але вони їх здебільшого самі не виконують, тим більше під власний акомпанемент. Критика вже завважила і внутрішню неповторність Зої Слободян. Одна цитата: «Як у своїх малярських полотнах, так і в піснях Зоя Слободян завжди прагне бути неповторною. Без перебільшення, її пісенні твори — це окрема мелодійна течія, яка має свій лад, свій духовний образ, свою ритмічну стихію, вирізняється оригінальним звучанням і силою впливу на слухача» (Н. Стефурак). Це справді так. Тож її зворушливий спів до вподоби як багатомільйонній аудиторії Українського радіо, так і добірній еліті; її запрошують на телебачення й дипломатичні прийняття та до зарубіжних країн. Між іншим, Зою Слободян знають і шанують такі відомі люди, як Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Жулинський, багато майстрів української музики і співу, журналісти вже згадуваного Українського радіо... А проте... А проте сотні мас-медіа, що претендують на всеукраїнський чи реґіональний статус, ніколи жодним словом не прохопилися про цю чи не найбільшу і чи не найяскравішу зірку української співаної поезії. Причин тут принаймні три: по-перше, брак інформації про саму Зою Слободян та її творчість; по-друге, відсутність у співачки коштів для своєї концертної діяльності і критичний (щоб не сказати жахливий) стан інституцій, що покликані дбати про аудиторію та про умови роботи виконавців; по-третє, крамарський підхід до розподілу ефірного часу на телебаченні чи площі в газетах і журналах, «розкручування» тих, хто платить, а не конче тих, хто чогось вартий за критеріями високого мистецтва... Виявляється, що про Зою Слободян, яка так активно працює в жанрі співаної поезії, жодного разу не писали ні «Літературна Україна», ані жоден зі столичних літературних журналів, не кажучи вже про інші культурологічні чи універсальні видання. Наразі ім’я З. Слободян не зафіксоване ні в енциклопедичному довіднику «Мистецтво України» (1997), ні в «Словнику українських співаків» І. Лисенка (1997), ні в «Нарисах української популярної культури» (1998), ані в жодному з випусків «Хто є хто в Україні»... У бібліографічному «Літописі газетних статей», що видається Книжковою палатою України, за останнє десятиріччя зафіксовано одну-однісіньку статтю про Зою Слободян, а в «Літописі журнальних статей» — жодної (насправді мені відомо десь півсотні публікацій). У бібліографічних картотеках Національної парламентської бібліотеки України, Національної музичної академії, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології зареєстровано по 1—2 статті про відому-і-невідому мисткиню, а в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського та наукових бібліотеках Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова, Київського національного університету культури і мистецтв, Українській академії мистецтв, Центральній освітянській бібліотеці — жодної! ...11 вересня 1999 року у моєму серці стався землетрус (у гарному розумінні слова). Я був на творчому вечорі Зої Слободян у Київському Будинку вчителя. Це був повнометражний концерт на два відділення, про який один зі слухачів Українського радіо висловився приблизно так: «То було на європейському рівні...» А для мене це був ще й геніально незаперечний доказ: сучасна українська поезія не просто жива, не просто має високий художній рівень — вона ще й здатна підносити і хвилювати душу людини в цей нелегкий час. Та, на жаль, окрім журналістів Українського радіо, на цю подію більше ніхто, здається, не відгукнувся. Не було телебачення. Склалося враження, що столичні мас-медіа просто не поінформовані, про що вони мовчать. Що це саме так, непрямо підказує одна цитата із журналу «Art-line» про міжнародний фестиваль гітаристів у Києві. Автор журналу, відгукуючись про цей фестиваль, твердив, що «українські гітаристи виконують переважно загальноєвропейські (?! — Д. П.) твори», бо, мовляв, «національного репертуару в Україні майже немає». Отак! Але чи варто беззастережно дорікати журналістам, що пишуть вони не те чи взагалі не пишуть? «Чи не можна було б допомогти журналістам певною інформацією про те або те культурне явище, щоб полегшити їм якоюсь мірою процес підготовки матеріалу, водночас дещо розвантаживши митця від неодмінних «чергових» запитань журналістів?» — подумав я після того творчого вечора і вирішив підготувати про Зою Слободян спеціальний дайджест для журналістів. Але ж, гадав я собі далі, ця неповторна мисткиня існує не в якійсь ізольованій кунсткамері, а в контексті української культури?! Отже, поклав я собі, дайджест повинен мати форму серійного, продовжуваного видання, першим випуском якого має стати брошура журнального формату «Зоя Слободян: репертуар і преса». ...Застати Зою Слободян на місці, в Івано-Франківську, було нелегко. То майже сто днів на етюдах у Польщі, тов гостях у матері на Хмельниччині, то вся у веремії творчих буднів і просто буднів. Хоча Зоя Романівна любить замкнутись у своїй майстерні, але вона ще й співзасновниця і президент клубу авторської пісні та співаної поезії, організатор і президент міського жіночого клубу. А ще пошта — з усієї України, а ще — читання до пізньої ночі... Втім, нещодавно у видавництві «Київська правда» нарешті видрукувано упорядкований мною дайджест про Зою Слободян. У ньому журналісти, організатори концертів і просто читачі знайдуть докладну біографічну довідку про цю талановиту жінку, тексти 62-х її пісень, ноти до окремих із них, кілька матеріалів із преси, зокрема й репродукції картин художниці, складену вперше бібліографію публікацій про З. Слободян і майже вичерпний перелік поетів, на слова яких ця неповторна мисткиня створила пісні (кажу «майже», бо перелік цей раз у раз більшає). ...Якось, у мить особливої відвертості, Зоя Слободян сказала мені: «Я відчуваю, що зробила якусь одну десяту того, що можу зробити...» Звісно, можна було б отут пригадати відоме висловлювання Е. Гемінгвея про літературу, що подібна до айсберга, і ще раз порадіти з титанічної роботи духу пані Зої (так її називає наша еліта)... Та тільки здається мені, що у тих словах звучала не лише свідомість глибин, які вона ще спроможна явити нам, а й гіркота відчуття ймовірної незреалізованості митця, в якому нуртує сила творчої енергії, в якому потенційно живе тьма тем незміряних духовних світів, але якого день у день і раз по разу цупко стискає своїми мертвотними лещатами світ матеріального. Адже рідко хто замислюється над тим, що за свої численні виступи і трансляції Зоя Слободян частенько не отримує анічогісінько, тож коли пані Зоя, перш ніж заспівати, звертається до своїх слухачів зі словами: «А зараз я хочу подарувати вам свою пісню...», — то це щира правда: вона справді д а р у є нам свої твори і робить нас багатшими, не раз відкриваючи нам зовсім не знані поетичні імена і шедеври... Як заплатити за квартиру і за (крихітну) майстерню, коли в гаманці залишилося 20 гривень? Кому нині в Україні, з її зубожілою інтелігенцією і майже всуціль позбавленими естетичних поривань нуворишами, можна продати картину? Так, на її виступи чекають у багатьох куточках України. Але чекають так, як і в радянські часи, сподіваючись, що хтось (райком, обком, ЦК?) візьме на себе організацію і підготовку творчого вечора чи художньої виставки, хтось видасть Зої Слободян зарплату і гроші на відрядження, хтось дасть транспорт, забезпечить готель і харчі, хтось купить сценічний одяг, аудіовізуальну техніку, музичний інструмент, хтось подбає про рекламу, час на телевізії, хтось профінансує випуск магнітоальбому чи компакт-диску, заплатить аранжувальникам, хтось зробить фільм про цю унікальну особистість, відкриє веб-сторінку Зої Слободян в Інтернеті і т. д., і т. ін. Комуністична розподільча система розбестила й інерціювала мислення наших шанувальників мистецтва, що й досі ще не самі беруть на себе піклування про митця, а чекають того традиційно функціонального піклування від чиновників, котрі, до речі, й досі не розуміють особливої місії культури в історії людства, про що так дотепно і глибоко висловилася Ліна Костенко в голосній своїй статті «Гуманітарна аура нації» («Урядовий кур’єр» за 26 лютого 2000 р.). Що ж до чиновників, то для них Зоя Слободян — зірка знана і незнана. Тобто знають, що є таке небесне тіло, але розмірів його не уявляють, а спокійне й лагідне світло її найчастіше безнадійно заломлюється в горезвісній системі кривих дзеркал. ...І знов пригадую той вересневий вечір у Будинку вчителя. Затихла оплесками зала й зачаєно чекає наступної пісні. «Я хочу подарувати вам...», — каже Зоя Слободян своїм слухачам, а я не можу позбутися думки-причепенди: «А що ж ми... що ж я подарую їй?». Співачка раз по раз неспокійно поглядає на людей, що скупчились у проходах партеру: їй незручно, що людям, які запізнилися, доводиться стояти, і вона турботливо запрошує їх зайняти вільні місця на балконі зали... Вже згодом, працюючи над дайджестом про пані Зою, зробив собі ксерокопію звернення жінок — лідерів іванофранківських організацій «до всіх, кому не байдужа доля дітей, хворих на церебральний параліч». Серед тих, хто підписав листа, — Зоя Слободян, президент міського жіночого клубу. Тож, згадуючи цей документ, чую чомусь свій внутрішній голос: «Хто ж потурбується про саму Зою Слободян, — щоб вона ще не раз могла подарувати нам це тихе сяйво діамантів української та європейської поезії?». Дмитро ПИЛИПЧУК, провідний науковий редактор видавництва «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
