Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СЛОВО І ЧАС · с. 11сторінка оригіналу ↗

(За мотивом «Повісті временних літ») (За мотивом «Повісті временних літ»)

Слово Просвіти, №74 за 2000 рік

Ісакій сидів на своєму місці, стиха співаючи псалми. Осінь перед ним сіяла, наче ікона, увита золотим листям. Суша була велика, листя валилося із дерев, падало додолу сухе гілля. Ісакій недобачав, але знав, що внизу, підперезаний блакитною стрічкою, тече Дніпро. Його блакить і золото осені і раніше сповивали Ісакієву душу. Здавалося, що листя підспівує старому ченцеві. І пригадалося Ісакію, як підійшли до нього двоє юнаків із сяючими крилами за спинами і сказали йому: — Ісакію, ми — ангели, а там до тебе йде Христос із ангелами. І встав тоді Ісакій, побачивши великий натовп і їхні веселі обличчя. Лице водного із них сяяло дужче за сонце. І сказали йому: — Ісакію! Оце тобі Христос, впади і поклонися йому. Саме тоді вони й зустрілися вперше — Ісакій і Ворон. Дехто із братії казав, що їхнє подругування почалося ще в світському житті, коли Ісакій був дуже багатим купцем і їздив із свого рідного Торопця в далекі світи із товаром. Інші навіть схилялися до думки, що сам Господь приставив до Ісакія свого птаха, коли той напевне намислив стати монахом і, віддавши майно на монастир, прийшов до печери святого Антонія. Тепер Ісакій знав достеменно — Ворона йому приніс на своєму плечі той, про якого казали: — Христос! Тоді Ісакій забув перехреститися, встав і поклонився, як Христові, бісівському дійству. Зрештою з того усе й почалося. Тоді біси заграли на сопілках, на гуслях, на бубнах і стали грати Ісакію, і казали: —Нехай Ісакій танцює! Ісакій танцював із ними доти, доки, стомивши його, покинули ледве живого і відійшли, залишивши при ньому невідчепного Ворона. Від того часу багато Дніпрових вод витекло в море, обоє вони постаріли. Сьогодні вони стомилися: Ісакій — від співу, а Ворон — від падолисту. Сухе листя і гілля валилося із дерев, що стояли навпроти печери, і щоразу Воронові доводилося шукати собі чисту місцину. Сьогодні Ісакій, співаючи, натрудив свою душу і ледве ворушив губами. Це вже була не молитва, а шепіт... Коли псалом закінчувався, то Ісакій дозволяв собі перепочити. Він пригадував, як замолоду прийшов до великого Антонія в печеру із молитовним проханням, аби той постриг його в чорноризці. І прийняв його Антоній, і одягнув в одежу чернечу, і дав ім’я йому — Ісакій, а світське ім’я в нього було — Чернь. Усе подальше життя Ісакія переслідував нестерпний, часниковий козлячий дух. Із купленого Ісакієм козла обідрали шкуру мішком, щоб одягнути на власяницю. Його зачинили в печері, у маленькій келії, і там Ісакій безперестанно — вдень і вночі — зі сльозами в очах молився Господу. Так він творив подвиг свого життя. Їв дуже мало — по одній проскурі через день — і пив трохи води. Сам великий Антоній приносив Ісакію їжу. Щоразу Ісакій бачив його велику руку, яка ледве поміщалася у малому вікні. Цілих сім років Ісакій не виходив на світло, спав дуже мало, а лише сидів... Останнім часом Ворон усе частіше почав навідуватися до Ісакія. Іще, коли птах відчував силу Ісакієвої молитви, то дивився на нього зоддалік, а коли голос ченця затухав, то нахабний птах всідався навпроти і пильно дивився у сиві Ісакієві очі. Багато поневірянь випало на їхню долю, і тепер вони були нерозлучними друзями — птах і людина. Ворон теж, як і людина, доживав життя і мріяв оселитися в блакитній печері небес. Йому так, як і Ісакію, увижалася тінь свого Бога, що ходив по Дніпровій кручі у чорній киреї. ...Це було вже по тому, як його відкопали в печері, думаючи, що Ісакій помер. Преподобний Феодосій протягом цілих двох літ доглядав його, немощного тілом і розумом. Він молив Господа за нього і навчив його їсти, сказавши: — Покладіть хліб перед ним і не вкладайте в руки йому, хай сам їсть. Звідтоді для Ісакія настало нове життя. Він став ніби юродивий. Усьому хотів дати лад, почав помагати кухарям і куховарити на братію. Одного разу, коли Ісакій розтоплював піч, то із великих щілин клубами повалив дим і Ісакій трохи не задихнувся. Коли він звично — найпершим — поспішав на заутреню, то бачив, як із куща або з дерева за ним пильно стежило незмигне око чорного птаха. На заутрені Ісакій стояв на холодній плиті і бувало, що ноги примерзали до каміння. Після заутрені Ісакій ішов на кухню, розпалював огонь, готував дрова і носив воду. Один із кухарів також був на ім’я Ісакій і сказав якось Ісакію: — Оно сидить Ворон чорний, піди, візьми його. Ісакій поклонився йому до землі і пішов, і взяв Ворона, і приніс йому на очах у всіх кухарів, і ті прийшли в жах, і розповіли ігуменові й братії. І почала братія шанувати Ісакія. Більше ніхто не дивувався, коли зустрічав їх часом на стежці на Дніпровому березі. Всі знали, що до Ісакія Ворона приставив, можливо, що сам Господь. Ісакій сидів на своєму місці... Босі ноги його спочивали на ріднім піску і світилися, мов засвічені лампи. Ворон підходив все ближче, аж доки зручно не вмостився на похилі плечі Ісакію. Вечоріло. Тремтяче осіннє повітря згойднули Лаврські дзвони, але Ісакій їх почув лише уві сні. Йому увижався монастир на Болдиних горах у Чернігові, про який він знав тільки з чуток. Осінь розгортала свої старовинні пергаменти на кручах Дніпра. Василь ОСАДЧИЙ ТЕЛИЧКО Микола Григорович народився 20 лютого 1923 року на хуторі Олексіївщина Козелецького району Чернігівської області. Уперше вірші надрукував 1938 року в Сталінграді. Учасник Другої світової війни. Писав російською мовою. Видав п’ять поетичних книжок: «Добра злива», «Дерево в бору», «Віще світло», «Карби часу», «Сіль на касках». Підготував до видання збірку віршів «Стежина додому» (українською мовою). Живе у Бресті, член «Просвіти» Берестейщини. Пропонуємо увазі читачів добірку віршів з нової книги Миколи Теличка. ПІСНЯ В надвечір’я літні чи зимові на Поліссі є вино чи ні, заспівають на родинній мові у душі злеліяні пісні. Не усі, неначе яничари, тут згубили мову прабатьків, де вона закоханих у пари піснею єднала п’ять віків. Мові іншій вивчились, здається, щоб долонь не вкрили мозолі. Вечорами ж чути: зостається українська пісня на селі. УКРАЇНЦІ Від хатини, від криниці, від ставка, від гаю вас повезли залізниці в далеч до Тургаю. Вас завезли на чужину, де в сумну годину, наче вітер горобину, лихо гне людину. Та йому, хоч з лютим змістом, вас не одоліти, бо своїм селянським хистом зволили ви жити. Мов лебідка біла, вийшла хата в ранок сині. Білим цвітом вабить вишня, як на Україні. А над хатою лунає та, що не забути, пісня з Буга, чи Дунаю, чи з Дніпра-Славути. Хто ви є, земля у скриньці нагадать повинна. Всюди з вами, українці, рідна Україна. * * * Партії, союзи, комітети... Кожен керівник, немов Прудон. Та побачиш тільки їх портрети, а самих приймає закордон. Простим людям що тоді робити? Їх яке чекає майбуття? Всі керівники свої орбіти зносять вище людського життя. А які самотні наші села! Тільки праця, тільки довгий сум. І, звичайно, дума невесела, не єдина із болючих дум. СЕРПЕНЬ, Ч. 8 (74), 2000 РІК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин