БУДИНОК З ЛЕВАМИ · с. 14сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №74 за 2000 рік
Слово Просвіти, №74 за 2000 рік
ДВОЄ ХАРКІВ’ЯН
Кажуть, що найчастіше друзями стають люди різні за вдачею. Такими були Петро Олексійович Левченко і Сергій Іванович Васильківський. Вранішніми харківськими вулицями поспішали до гімназії двоє хлопчаків — Петро і Сергій. Щодня по дорозі зустрічалися. Обидва змалку захоплювалися малюванням, отож було їм про що поговорити. Сергій — запальний, розповідав пристрасно, розмахуючи руками, щось доводив, сперечався. Петро, навпаки, більше мовчки слухав. Боявся образити товариша різким словом. М’який, лагідний, таким Левченко залишився на все життя. Сам сором’язливий, поблажливо ставився до Сергієвих витівок, щиро й весело сміявся, коли Сергій малював дотепні карикатури на вчителів гімназії. Було в Петра, крім малярства, ще одне захоплення: хотів стати піаністом. Та зламав ліву руку, невдовзі вона почала всихати. Блискуче грав правицею, але для професіонала цього було замало. Музика жила в його серці. Тож дав їй життя у своїх картинах. Любив самотність, може, тому в майбутньому в пейзажах Левченка людина — нечастий гість. Навіть вулицю гомінкого, велелюдного Парижа примудрився зобразити майже безлюдною. Найчастіше зустрічаємо на його полотнах поодинокого мандрівника, який бреде невідомо куди, в далечінь, як не раз брів і сам художник. А Васильківський — втілення бурхливої енергії. Полюбляв веселий гурт. Там, де він, завжди лунав регіт, точилися гучні суперечки. Одного разу вчитель малювання вирішив під час літніх вакацій допомогти своїм учням трохи заробити. Поїхали на село малювати іконостас — «коностасити». Сергій Васильківський помітив біля церкви чиюсь кобилу. Не роздумуючи, «заґрунтував» їй шкіру і так розмалював бідну конячину, що її господар, вийшовши на подвір’я, остовпів: — Мара... І від воріт не відходить — перелякано шепотів він. Раптом загриміло, небо розпанахала блискавка. — Господи, та це ж нечиста сила, згинь, пропади! На щастя, пішов дощ і змив з бідної тварини живописні фантазії невгамовного Васильківського... Невгамовним він був у всьому. Умів привернути увагу до своїх робіт. Ще у студії, де гімназистами Сергій і Петро навчалися малювати, Васильківсь-
СЕРПЕНЬ, Ч. 8 (74), 2000 РІК кий здобував медаль за медаллю. А скромний, сором’язливий Левченко залишався непоміченим, хоч малюнки його часом були бездоганними. Щоправда, 1873 року поталанило і йому: він одержав медаль, яка згодом допомогла йому вступити до Академії мистецтв.
ДО ДІДА НА ХУТІР
— Я купець, — не без гордощів говорив про себе батько Петра Левченка, хоч мав тільки маленьку канатну крамничку. Важкою працею вибивався у підприємці. Нарешті побудував собі на околиці міста будиночок. Не простий — з колонами, хоч і дерев’яними. Пишався ними, наче мармуровими. Може, саме через ці колони художник Левченко усе життя не терпів показної «красивості». В юнацтві у Петра був свій кінь. Влітку найкраща розвага — верхи за місто, на хутірець до діда. Як улюблених супутників брав із собою книжки Жюля Верна, Майн Ріда, Фенімора Купера. На хуторі допомагав дідові косити, рубати дрова, поратися по господарству. Ходив босоніж, купався в холодній воді — гартувався. Хутір стояв під горою, край байрака, над зеленою левадою. А далі плюскотіла річка, праворуч на горі ледь виднілися будівлі Харкова. Ліворуч старе село. Скільки подібних сіл, хутірців, левад, вітряків поба-
НА ВСЕ ЖИТТЯ
Коли Левченко приїздив до Києва, обов’язково бував у опері. Якось почув дивне меццо-сопрано молодої вродливої співачки. На афіші прочитав: Матильда Ситова. — Хто вона? — запитав наступного дня у знайомих. — Дуже талановита й дуже хороша жінка. На жаль, нещаслива. Вісімнадцятилітньою батько віддав її за багатія-негідника. Матильда швидко йому надокучила, і він спробував продати свою дружину якомусь кавказькому князю. — Продати? — не повірив Левченко. — Так, так. Але у співачки вистачило і гідності, й характеру, щоб захистити себе. Чоловік не дає згоди на розлучення... Левченко не пропускав жодної вистави, у якій співала Ситова. Але познайомитися не наважувався. Одного разу дізнався про концерт за участю італійської артистки цирку та Ситової. Першою виступала італійка. Антракт чомусь затягувався. — Що сталося? — спитав Левченко у капельдинера. — Акомпаніатор досі не з’явився. І тоді сором’язливий художник пішов за куліси і запропонував свої послуги. Так вони і познайомилися. Невдовзі Матильда стала дружиною Петра Олексійовича. Левченки переїздять з міста до міста: чоловік Матильди уперто стояв на перешкоді. А в ті часи не всім було до вподоби, що вони «не вінчані». Тікаючи від пліток і лихослів’я, вони переїздили з Харкова до Києва, з Одеси до Змієва, а там до Путивля. Як згадка про це давнє місто залишилася картина Левченка «Вулиця в Путивлі». На ній бачимо самотню фігуру перехожого, який іде, наче у безвість, повз довгий сірий паркан, за яким височать стіни старого монастиря, місця, де вгамовуються і пристрасті, і радощі. Паркан художник малює зеленувато-фіолетовими відтінками. Вони наче відблиски сутеніючого неба і пригаслої зелені дерев, а може, пригаслих почуттів, що ледь жевріють за монастирськими стінами. 29 червня — день народження Левченка. В один із цих днів Матильда подарувала чоловікові скриньку-етюдник з написом на срібній пластинці: «Петрарці в живопису на відзнаку щасливого для мене 29 червня. Лаура».
Портрет С. Васильківського пензля М. Уварова. 1917 рік. Олія на полотні П. Левченко (1856—1917). Автопортрет. Олія на картоні
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
