Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СМІХ КРІЗЬ СЛЬОЗИ · с. 16сторінка оригіналу ↗

Оповідання

Слово Просвіти, №74 за 2000 рік

Того літа мене покинула моя дружина, я продав останнього пристойного костюма і перейшов на останні запаси ще колоніальних, імперських сухарів. До того ж, мій несвідомий народ мене не обрав президентом. Власне не дуже й хотілося, діло, самі знаєте, клопітне. Та все ж... усе ж... Хоча би якийсь пес гавкнув моє вельможне ім’я під час виборів. До речі, про псів. До них я ніколи особливої симпатії не мав, а надто тепер. Тут з дня в день нудиш світом — холодний, голодний, самотній. На роботі платять так, що і з голоду не вимреш, і ситий ніколи не будеш. Жінки-стерви, зачувши, що я працюю доцентом у науково-дослідному інституті, копилять носа і презирливо показують спини. Ну, звісно, їм бізнесмена подавай, фірмача з вольво або мерседесом, а що візьмеш з нещасного кандидата філологічних наук? Натягнеш сяку-таку одяганку під час морозів, вкинеш у рота свого сухаря і скавучиш, спостерігаючи за гладкими породистими псюками, які гріються під своєю густою, доглянутою шубою. А дівчата, загледівши отакого пещеного лінивого звірюгу, міняться на мордочці і починають цвенькати: «Ах, песик.., ах, чудо... Дай лапку». Моя лапа, чи то пак, рука, їм, бачте, не до шмиги. Отож і кажу: ненавиджу псів — усіх на світі, а надто тих, котрі ходять у намордниках за своїми господарями на мотузочку. Такі вичесані, чванькуваті, відгодовані на своїх «чаппі» та «альпо». Тьху! Собацюри, очевидно, нюхом вчувають моє ставлення до себе. Їм від мене, по секрету скажу, таки іноді перепадає. То гнилої ковбаси підкину, то банку з фарбою виллю з балкона на їхні пещені спини. Коли виходжу у двір, всі оті шавки — колі, сенбернари, фокстер’єри, пуделі дружно збиваються у зграю і накидаються на мене. Мені то що? Я завжди напохваті тримаю замашного кийка і з насолодою лупцюю їх по спинах — господарі кидаються прямо у цей звірячий чорторий, відтягають своїх пестунчиків, лютують, але до мене які претензії? Їхні безцінні песики самі ж першими заводяться. Про мою ж підпільну війну з собацюрами ніхто й не здогадується, не такий я дурний, аби демонструвати їм свої пастки. Але в нашому місті, видно, отой псячий народ якось перегавкується на своїй собачій мові, бо, зогледівши мене, одразу починають клацати зубами і норовлять вчепитися за штанину. Мій колега по нещастю, Славко, з яким я працюю у своєму інституті над проблемами онтологічної культури, а, точніше, регулярно влаштовую набіги на бакалійні відділи гастрономів, одного разу, спостерігаючи за моєю собачою війною, радісно задзявкотів і кинувся мені на шию: — Чоловіче, та тобі ціни немає. Ти чисте золото. Думаю: пора домів, бо якщо його так розвезло після півпляшки, то що буде, коли ми ту пляшку прикінчимо? Я хапаюся за портфель, а він мене не відпускає, вчепився за рукава моєї куртки, якій, до речі, уже років п’ятнадцять, очі затуманені, обличчя розчервоніле. Тобто приїхав. Кажу йому: — Тихіше, дурню, оно міліціонери на порозі, спостерігають за нами. Намагаюся видертися, а він тисне мене до серця і навіжено регоче. Та ще й галасує на всю забігайлівку: — Андрійку, та ти ж потенційний мільйонер, ціни тобі немає. Тепер ми з тобою заживемо! — Заживемо, — відповідаю йому понуро, — як ті собаки... Тут у нього і зовсім стріха поїхала, лепече: «Собаки... Собачки мої любі...» І Наталя ДЗЮБЕНКО Засновник — Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Реєстраційне свідоцтво № 1007 від 16.03.1993 р. то з такою ніжністю та трепетом, наче про бочку з пивом. А потім враз раптово вгамувався і каже так серйозно і майже тверезим голосом: — Слухай, Андрію, ти чув про такий штат в Америці — Конектикут? — Ну? — мугичу, а сам одчайдушно намагаюся врятувати рукав своєї куртки, тобто те, що від нього залишилося. — Так от, друже дорогий, метикуй, там існує закон, — якщо перехожого вкусить собака, то її господар платить потерпілому 2000 доларів. Я перестаю смикатися, і переді мною пливе земля. — Ти що, — шепочу пересохлими губами, — сказився? — Точно, — каже Славко, — я вивчав закони штатів і їхні відмінності між собою. Якщо Славко каже: «Точно», — значить воно так і є. Кишені в нього порожні, як і в мене, зате голова набита всіляким мотлохом, пам’ятає навіть дні народження римських пап. Я довго розмірковую, не помічаючи, що нашу недопиту пляшку спіонерив якийсь шкет з-під самого нашого носа. — Слухай, Славку, де би позичити гроші на квитки до твого Коне... впику. В один кінець... Я там розбагатію і поверну... — Два квитки, — поблажливо поплескує мене новоявлений геній по плечу. — Два Андрійку. За ідею треба платити. Ідея дорого коштує... так, приміром, п’ятдесят відсотків від зарібку. Він морщить лоба так, що на ньому здуваються жили: — Слухай, а ти певний, що вони... Всі оті собаки... Песики... — Він ніяк не знаходить слів від почуття, що його переповнює. — Оті джентльмени.., ну, словом, що вони тебе будуть кусати? Я мовчки виходжу з кав’ярні і прямую до дрібненької шавки, яка саме дріботить за огрядною дамочкою. Шавка раптово смикається, вириває з рук дамочки повідка і мчить просто до мене. Клац — і я вже танцюю на одній нозі і щасливо регочу в обличчя зніяковілій господині шавки, яка лепече благальним голосом слова вибачення. Я ще гучніше регочу, потім обнімаю її за плечі, які хвилюються, як чорноморські хвилі, товстими складками, і враз цілую просто у її наквецяні коричневою помадою велетенські губи. Дамочка з переляку плюхається просто в калюжу, а з під її безрозмірної спідниці чується знавісніле верещання збожеволілої шавки. Мій друг, вискочивши з кав’ярні, кидається мені на шию і репетує: — Продаю! Продаю, чоловіче, свої жигулі! Через місяць ми вже стояли перед трапом літака, який вилітав до Нью- Йорка. Славкові очі затуманені хворобливою ніжністю. Він гордо чимчикує у своєму поношеному костюмчику і розмахує портфеликом, у якому по парі чистих сорочок, бритва і зубна щітка. Мій «джентльменський набір» приблизно такий самий. Щоправда, там є ще одна річ — безцінна — палка нашої рідної ковбаси «Шахтьорська», купленої в нашому київському гастрономі і витриманої пару днів на нашому київському сонечку. Ковбаса — перший клас. Американські цуцики зроду нічого подібного не нюхали і нескоро понюхають. У цьому можете бути певними. — Што вєзьотє? — запитали мене на митниці, прочитавши декларацію, в якій усюди стояли прочерки. — Нічого не везу. Старлей, прискалив око і підозріло обмацав мене очима з ніг до голови: — А почєму ето ви нічего нє вєзьотє? — Маю право, у нас віднедавна свобода, людські права і демократія, може, чули? — гордо втовкмачую я прописні істини у несвідому голову підозріливого митника. — Што? Што? — вирячив він очі і розпорядився: — Провєсти лічний обиск етім дємократам. І що ви думаєте? Таки провели. Роздягнули до нитки, перемацали кожен шов, мого портфелика просвічували рентґеном, обнишпорили, звісно, натрапили на палку «Шахтьорської». Старлей підскочив, принюхався і раптом як загарчить, достоту, як бультельєр з нашого двору: — Што ето?! — Ковбаса, — свічу я невинними очима. — Для чаго? — Їсти, — кажу, — дорога довга, треба щось до рота вкинути. А у митника вже зуби клацають од люті: — Єште! — наказує. — Я не хочу, я ще не голодний, — у мене аж у животі забурчало від переляку. — Нєт, — кричить він уже на всю губу. — Ти у мєня сейчас всьо ето слопаєш! Я тебе ето силой запіхну. Шматок я таки проштовхнув з переляку, мені в очах потемніло, я і бухнувся просто на підлогу. — Хватіт! — чую голос. —Пущай лєтіт, послє такого завтрака пускай ім занімаются амєріканци! Прийшов я до тями уже в літаку. Через пару годин мені стюардеса зробила промивання шлунку, бо інакше до США я би не долетів. О, що то був за політ! Вам того знати не треба... До Конектикуту ми добралися через два тижні, зовсім голі, довелося, звісно, оплатити медичні послуги отим загниваючим буржуа, а то би з летовища не випустили. Але якось дісталися. Невелике, чистеньке містечко. Неони, маркети, супермаркети. Як у казці, то пак по телевізору. На вулицях хмаровиння добропорядних американців із своїми цуциками-песиками. Гордо чимчикуємо ми зі Славком, розмахуємо своїми портфеликами, міркуємо, чи вистачить їх куценької утроби на гроші, що зараз широкою рікою полинуть до нас, приглядаємось. Щось не те. Ідуть мимо нас буржуазні куцохвостики, такі ж угодовані, як і в нас в Україні, такі ж пихаті і розпещені, але, дивно, на мене — нуль уваги. Сіли ми на лавочку в невеликому парку, бігають мої собачки, оно їх скільки, ну вкусіть мене хоч один разочок, скимлить мені в душі, вкусіть, кляті, а то я вас усіх покусаю! Але українські собаки, видно, і через океан зуміли таки перегавкатися зі своїми родичами, аби мені дозолити. Метляють хвостами, але мовчать, як партизани, хоч би яке згавкнуло чи завищало... Одне слово, майже місяць ми із змарнілим Славком вешталися по Конектикуту. Трохи на гіпсових виробках попрацювали, трохи посудомийками, трохи у піцерії підсобниками. Поки шкребли на квиток, ходили люті, як собаки, і гарчали та рикали на всіх зустрічних псів, я навіть одного разу палицю жбурнув у якогось причесаного пуделя, так він, клятий, замість до мене кинутися, акуратно ту палицю схопив і поніс до свого господаря. Довелося давати лиха своїм ногам. Вимучилися ми, не приведи, Господи. Мені рідний інститут раєм почав видаватися. Нарешті сідаємо в автобус, що везе нас до Нью-Йорка. Квитки в кишені, як марево розтанули мої мільйони, аж тут перед самим від’їздом автобуса бачу, і в мене на серці тепліє, — мчить просто через дорогу щось пелехате, зубате і гавкає!!! Ну швидше, собацюро, давай! Дава-а-а-й! На мене вже сваряться пасажири, підганяє водій. Та ще би мить... Аж тут з-за рогу вискочив якийсь причмелений пікапчик. Псюка вильнула хвостом та й повернула просто на поліцейського, який стовбичив біля автобусної зупинки. Мене Славко заштовхнув майже силоміць, автобус рушив, ая все рвуся до вікна і кричу: «Дайте побачити!». Вкусив! Клята корумпована тварюка — поліцейського вкусив! Зам. № 3301209. Наклад 3000. Головний редактор Любов Голота Адреса «Слова Просвіти»: 01001, Київ-1, завулок Музейний, 8. Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, тел. 228-01-30.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин