Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ДО VI З’ЇЗДУ «ПРОСВІТИ» · с. 3сторінка оригіналу ↗

ЯКА «ПРОСВІТА» ПОТРІБНА УКРАЇНІ І УКРАЇНЦЯМ?

Слово Просвіти, №74 за 2000 рік

Прощаючись з директором української школи після чергової довгої і неприємної розмови про взаємини між школою і керівниками шкільної освіти, керівник, сумно дивлячись на підшивку «Кримської світлиці» з неприємними для неї статтями просвітян (невже ця підшивка нарешті з’явилась у місцевому відділі освіти?), раптом зі сльозами в голосі сказала: «Раньше я думала, что «Просвіта» — это что-то святое»... Почувши такі слова, я замислилась. Спочатку над тим, що, можливо, ми і, правда, замутили світлий образ «Просвіти» в очах певної частини кримської громадськості? Можливо, і справді робимо щось не те? Збиралися б собі десь тихенько в куточку (такий куточок нам давали на початку дев’яностих років у читальному залі будинку офіцерів), відроджували б самі для себе українську мову, читали б собі «незалежні» газети, та ще й не дуже голосно, щоб не заважати працівникам бібліотеки, бо українська мова різала їхні ніжні російські вуха. Так і було. І збиралось нас тоді на засідання чи збори багатенько, повний зал (чоловік 45). Найбільшу частину присутніх просвітян становили хлопці-галичани з нафтогазрозвідки. У 1993 році організували збори української громади міста, почали щороку відзначати Шевченківські дні в березні і травні. Гарно відзначали, з виставкою вишиванок, хорошими концертами українських пісень (дякуючи ансамблю «Ятрань» та його керівникові і чудовому співакові Тимофію Тимофійовичу Копиленку, на жаль, нині покійному), з невеликими, але цікавими і змістовними розповідями про нашого українського Пророка. А як перепліталися вони, Шевченкові поезії, з сьогоденням, з подіями в багатостраждальній Чечні—Ічкерії!.. З першого ж року незалежності відзначали ми її роковини. Самі, без підтримки, але й без спротиву місцевої влади. І так чотири роки, а на п’ятий з’явився указ чи розпорядження Президента про відзначення Дня незалежності, і тоді до підготовки долучилася міська влада, а нас тихенько відсунули вбік. Тоді мером Феодосії був пан чи то пак товариш Є. Костюк — представник славної когорти «розуму, честі і совісті епохи». І хоч він був ще й представником державної, тобто української влади, та чомусь дуже боявся нашого герба — тризуба. Правда, на грошових знаках зарплати він його не помічав (а працівники бюджетної сфери їх, тобто гроші, при Костюку роками не бачили), а от сісти у президію під гербом не міг ніяк. Тому це велике свято ми відзначали без герба. Отоді вже довелося воювати «Просвіті» з керівниками міста, вимагаючи прикріпити над сценою герб. Добре пам’ятаю діалог з товаришкою Т. Єжовою, заступницею мера. Т. Єжова: «У нас нет герба». Я: «Так ось же він», — тримаю великий герб, який стояв за кулісами і яким ми весь час користувались. Т. Єжова: «А, тризубец. Это — не герб. Он не утверждён Верховным Советом», — і тикає мені Конституцію. Що лишалося робити? Битись? Я пішла зі сцени, але у своїй співдоповіді-таки розповіла всім присутнім, чому державне свято проходить без головного державного символу. Та наш мер тоді і під прапор не сів — сидів у залі, подалі від гріха. Але загалом «Просвіта» спочатку поводила себе тихо й мирно, тому, мабуть, і створився в уяві деяких наших «українолюбців» світлий чи навіть святий образ цієї організації. На жаль, ми обманули вас, дорогі товариші. Мабуть, вчасно згадали Тарасове: Учися, серденько, колись З нас будуть люде, — ти сказала. А я й послухав, і учивсь. І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде? І справді, які? «Раби, підножки, грязь Москви...». І ось тоді, коли основна маса просвітян мирно обговорювала українські проблеми, вивчала свою історію, дехто з нас включився в боротьбу за справжнє, а не на словах, відродження рідного слова, рідної мови, народних традицій, національного виховання, — а все це можливе лише в умовах національної української школи. А як її відкрити? Та дуже просто: зберіть заяви у батьків. Є вісім заяв до одного класу — відкривай! Еге ж, так і відкрили. Отой наказ про вісім заяв дуже довго і дуже глибоко ховали від неспокійної (чи непокірної?) громадськості. Іще. А кому потрібно подавати ті заяви? Та, звичайно, директорові школи... російської. А він їх десь покладе, та й забуде. Ну, десь загубилися, що зробиш, буває. Та не забуде послати до «заявителя» хорошого вчителя — прихильника єдиного на весь світ «государственного языка», і він терпеливо й аргументовано пояснить: «А зачем вам этот украинский язык? Крым и вся Украина вот-вот в Россию перейдёт. Всё равно у хохлов ничего не получится». І лише дуже впертий українець (не хохол) не піддасться на умовляння. Нині представниця Міністерства освіти Криму, яка недавно там працює і, можливо, не все знає про створення українських шкіл у Криму, заявляє: «Ну, вашу же школу открыли без проблем?». Якби ж то так. Тоді не було б заяв «Просвіти» та інших громадських організацій, не було б кількох звернень до Президента України як гаранта нашої Конституції, до депутатів Верховної Ради України, а потім депутатських запитів у парламенті, в Представництво Президента в Криму, в Міністерство освіти і науки України, де до нас з нашою справою побувала Слава Стецько, численних наших поїздок у Міністерство освіти Криму, не було б наших пікетів на XIV зборі ОУН у Києві в травні 1997- го, заяви цього збору з вимогою відкрити українську школу в Приморському, не стояв би у пікеті на сходах будинку, де проходив Всесвітній форум українців, Ігор Багатов, і не захищали б його іноземні журналісти від сваволі нашої міліції, яка хотіла заарештувати Ігоря, а там і до смерті забити могла б (згадайте ганебне побиття учасників похорону патріарха Володимира в Києві). А десятки публікацій у «Кримській світлиці», в «Українському слові», інших газетах? Їх передрукували в США, Канаді, Австралії, де українці з тривогою і надією чекали: буде нарешті українська школа в Криму чи ні. А радіоі телепрограми наших кримських патріотів України Алли Петрової, Олександра Польченка? То що, всього цього не було? Школу відкрили без проблем?! А сім років боротьби нашої? Спитаєте: проти кого боролись? Проти всіх, хто не хоче бачити Україну незалежною демократичною державою. Хто й тепер вважає нас, українців, бидлом, здатним лише танцювати гопака та співати «Розпрягайте, хлопці, коней», їсти сало і гнути спини перед «старшим братом». Та про ці сім довгих років боротьби, скоріше не проти, а за: за школу, за гідність, за честь я писала (і не тільки я) багато разів. Досить переглянути підшивки «Кримської світлиці» за 1995— 2000 роки. Якщо ж і справді «без проблем» відкрили у Приморському українську школу, то чому ж досі нема державної української школи в самій Феодосії, в Керчі, Євпаторії, Леніно, Кіровському, Джанкої і в багатьох інших містах і селах Криму? Що, лише у Приморському зібралося стільки українців, що вчиться в українській школі № 20 більш як двісті дітей? А в інших містах українців нема? Не хочуть батьки, діти? А може, бояться, що, як напишуть таку заяву, то і школу не відкриють, і до дитини будуть ставитися упереджено? Можливо, ніхто не береться пояснити батькам, що, посилаючи дітей у російські (саме в російські, а не російськомовні) школи, вони ускладнюють їхнє подальше життя, можливість працевлаштування в Україні (в усіх установах України ів нас, у Криму, вимагається знання державної мови. Та інакше в цивілізованому світі і бути не може); важко буде і навчатись у вузах, де викладання поступово переводиться на українську мову. Правда, важко півроку-рік, а потім звикнуть до мови, освоять термінологію і все буде гаразд. Знаю це з власного досвіду: закінчивши українську школу і вступивши на математичний факультет Львівського (не Луганського чи Харківського) університету, першу сесію склала на «трійки», бо освоювала нову для себе російську термінологію (погодьтесь, що не дуже схожі слова: доданки — слагаемые, добуток — произведение, дотична — касательная, похідна — произвольная і т. д.), і це при тому, що російську мову я знала непогано, багато читала книжок російською ще з дошкільного віку, а розмовляти не могла. Наші ж, кримські, діти українську чують по радіо, телебаченню і на уроках української мови (якщо хороший учитель, який вільно володіє мовою і не «вживає» замість слова «зупинка» «остановка»). Розмовної практики в наших дітей нема зовсім. Та ще й така біда: батьки удовбують їм у голови, що українську мову треба ненавидіти. (Дитина-першокласниця сказала мені: «Я ненавижу этот украинский язык». За що? Хто їй це сказав? Хто навчив? Мама? Бабуся? Сусідка?) Посилаючи дітей у російські школи, ми закриваємо перед ними цілий світ — чарівний світ прекрасної, барвистої, багатої, співучої, солов’їної української мови. Можливо, і справді варто було б «Просвіті» частіше виступати з лекціями про нашу мову і культуру. Але українське радіо говорить на такі теми. Однак цього мало. Мало, бо потрібно не одне покоління виховувати, щоб повернути все населення України лицем до своєї Батьківщини, навчити любити рідну землю, ту, на якій живеш. (А то живуть на українській землі, а люблять Сибір чи Поволжя, хоч повертатися туди не хочуть.) Українська земля протягом більш як трьох століть страждала під ярмом держав-поневолювачів. Вони забороняли нашу мову, культуру, намагаючись частково винищити, частково асимілювати нас, щоб не були ми українцями, а відчували себе малоросами, хохлами з комплексом меншовартості. Наша еліта змушена була живити своїм талантом науку, культуру, мистецтво, навіть мову північного «брата», а ті, що не скорялись, нещадно знищувались, особливо в останні сімдесят три роки — роки радянської імперії. «Ніхто з категорії, яка підлягала знищенню, не міг вижити. Через густеньке ситечко було пропущено — прошарок за прошарком — усе населення. Унаслідок цього було знищено найкращу, найактивнішу, найосвіченішу, найпродуктивнішу його частину. На розплід залишили покірних «плохих овец», яких «схрещували» з привезеним агресивним, безбожним, «матоязычным населением». Одного тільки 1934 року у виморені голодом села східних областей України було переселено 240 тисяч сімей з Росії — це називалось «допрісєлєніє». Це з книги Сергія Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 рр.)». І далі зв’язок часів урвався. Багато рис нашого часу не випливають з попередньої культури українського народу. Більшовизм перервав історичні зв’язки. І як нам з недобитків, з цієї людської маси не кращої якості виліпити сучасну європейську націю? На відродження піде багато десятиліть. Господь нас вихопив з-над самісінької прірви і дав ще один шанс. Якби незалежність нам була дана через років 15—20, то вона була б уже ні до чого (як білорусам). Тож, щоб відродження відбулося, потрібно надзусиль не одного покоління української еліти, яка щойно починає формуватись». І «Просвіти». Ми не можемо спокійно чекати, поки хтось за нас збудує для нас справді українську Україну. Такі роздуми викликали в мене два вислови: про святість «Просвіти» і про безпроблемне відкриття української школи у Приморському, Феодосії. Алла ОСАДЧА, м. Феодосія СЕРПЕНЬ, Ч. 8 (74), 2000 РІК Голова Товариства, народний депутат України Павло МОВЧАН

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин