Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ · с. 4сторінка оригіналу ↗

МОВНО-КУЛЬТУРНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ У ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ

Слово Просвіти, №74 за 2000 рік

Світова цивілізація виходить на нову фазу свого розвитку. Глобальні процеси свідчать, що сучасна технократична цивілізація перебуває на етапі плавного переходу в інформаційну. В таких умовах необхідно переосмислити основні засади ідеології українського націоналізму, форм і методів боротьби за національні інтереси. Задамося питанням: чи зможе об’єднати націю ідеологія, зорієнтована лише на аграрну та індустріальну форми суспільної організації на порозі постіндустріалізму? Чи можна популяризувати націоналістичну ідею, використовуючи тільки методики «Просвіти», вироблені сто років тому? Чи можна збудувати державу, не приділяючи уваги формуванню громадської думки, коли майже половина суспільства бажає її знищення? Основна моя ідея — обґрунтування того, що в умовах поширення масових комунікацій та ліберальної демократії масова свідомість матиме все більший вплив на політичні трансформації як окремих держав, так і цілих реґіонів. Предмет статті — мовно-культурний націоналізм. Тому спробую довести, що формування масової свідомості на сьогодні вкрай необхідне задля збереження цілісності і незалежності держави та здобуття влади корінним етносом в Україні. Процеси державотворення неможливі без підтримки переважної більшості суспільства. Масова свідомість впливає на формування органів влади, які, у свою чергу, формують державну політику. Що ми маємо сьогодні? Відсутність навіть фрагментарної структуризації не лише в суспільстві, а й у політикумі призводить до того, що протистояння в державі залишається на рівні невизначеності впродовж майже семи років. Цивілізаційний конфлікт в Україні зайшов у глухий кут. Понад сім років Українська держава потерпає від соціальних, економічних і цивілізаційних протиріч. Постколоніальна влада не зрозуміла необхідності об’єднання нації навколо державницької ідеї і процесів державотворення. Для неї українська ідея завжди була чужою. В державі досі не захищене інформаційне поле, не використовуються методики соціального управління і формування масової свідомості, зруйновані механізми соціалізації. В комунікативному просторі змагаються вестернізована та російська культури. Для українців досі відводиться лише етнографічна ніша. Тому суспільство за культурно-цивілізаційними орієнтаціями розділене майже навпіл. У політикумі, як і в соціумі, відсутній консенсус стосовно самої доцільності існування держави. Замість того, щоб працювати над правовою та економічною реформами, сприяти процесам державотворення, на всіх рівнях влади іде боротьба протилежних політичних, олігархічних та ідеологічних угруповань. Внаслідок волевиявлення громадян до влади приходять політичні сили з протилежними ідеологічними і політичними орієнтирами. На сьогодні українська громадськість не дійшла до усталеного усвідомлення себе цілком окремішною цілісною спільнотою, має проблеми в ідентифікаційному, мовному і культурному визначенні. Аналізуючи дослідження громадської думки, можна дійти сумного висновку: за політичними та соціально-економічними орієнтаціями суспільство розділене майже навпіл. Причиною цього значною мірою послужило те, що під час колоніального минулого людям були нав’язані викривлені уявлення і стереотипи. Роками народ витримував тиск масованої антиукраїнської пропаганди в різних формах. Коли ж Україна стала незалежною, цей тиск припинився, але в культурі, засобах масової інформації, в освітніх закладах якщо і не утворився ідейний вакуум, то дуже відчутна відсутність цілеспрямованої державної політики в цьому плані. Століттями українські землі були периферійними у складі різних держав, що зумовило культурний занепад і відставання всього українського від модернізаційних процесів в усіх сферах життя. Внаслідок цього існує суттєва проблема «престижності» української мови і культури, що відбивається подекуди у скептичному ставленні значної частини громадян до самої державності. Тому значна частина етнічних українців відмовляється від власної ідентичності на користь інших мов і культур. Потенційно Україна є однією з потужних держав Європи. Але реально вона може стати такою лише за умови об’єднання нації навколо національної ідеї. І це не тільки ідеологічна необхідність, стосується це насамперед самої державної безпеки. Приклад Білорусі свідчить, що існує постійна загроза для держави в умовах панування над свідомістю її громадян іноземної культури. Культурна анексія іноді страшніша, ніж військово-політична, бо в цьому разі суспільство починає усвідомлювати себе частиною тієї держави, культура якої привабливіша для нього. На сьогодні реальними суб’єктами формування цивілізаційних орієнтацій громадськості в Україні є англо-американська та російська культури. Політична невизначеність стає ознакою Української держави. Тому, наприклад, український прези- СЕРПЕНЬ, Ч. 8 (74), 2000 РІК дент спочатку говорить про російський вектор української політики, потім переорієнтовується на євроатлантичні інтеграційні процеси, і тільки на останньому році президентських повноважень заявляє, що «зовнішня політика має бути проукраїнською». Тому влада спочатку говорить, що «українська ідея не спрацювала», а через два роки кидає всі зусилля на створення так званої програми «Україна—2010», яка має стати концептуальною основою національної ідеї. Серед ідеологій, як засвідчили останні вибори, панують ліберальна та соціалістична. Націонал-демократів підтримує тільки близько 18 відсотків громадськості, та й ті переважно в західному реґіоні держави, і, треба подивитися правді в очі, традиційні націоналісти взагалі втрачають вплив на суспільство. Тут є декілька причин: 1) націоналісти використовують застарілі методики пропаганди і впливу на масову свідомість; 2) радянські стереотипи залишили в масовій свідомості здебільшого негативне ставлення до ідеології українського націоналізму; 3) негативний досвід існування в незалежній державі, соціально-економічні проблеми асоціюються з ідеєю української державності, українці втомилися від тривалого очікування поліпшення умов життя, тепер час працює вже не на користь українській ідеї. XX століття — століття виникнення і поширення глобальних інформаційних комунікацій. Розвинені країни виходять на нову фазу цивілізаційного розвитку, яку сьогодні прийнято називати постіндустріальним суспільством. Інформаційний вибух зумовив появу концепцій «інформатизованого суспільства майбутнього». Засоби масової інформації, за образним висловом, стають «четвертою гілкою влади», вплив якої дедалі зростає. Зі створенням всесвітньої комп’ютерної мережі Internet людство вступає на новий щабель становлення масових комунікацій. Окремий індивід або невелика спільнота можуть стати суб’єктами комунікативного процесу. Це відкриває нові можливості перед націоналістами. Процеси глобалізації, прискорене зростання транснаціональних компаній загрожують національним державам новітньою формою мобільного, економічно-духовного імперіалізму, який дедалі впевненіше захоплює ринки збуту, через ЗМІ і культуру нав’язує свої правила гри, цінності і світогляд. Фільтрація інформації, сконцентрованої переважно в англомовному світі, призводить до того, що постсоціалістичні країни, з одного боку, відсуваються від установлених рівноправних стосунків у царині інформатики й обміну інформацією, а з другого, — стають об’єктом масованої культурної і світоглядної експансії, а звідси і експансії іноземного капіталу. Існує точка зору, що економіка майбутнього опиратиметься головним чином на інформацію і що інформація стає головним ресурсом, який домінуватиме, відтісняючи на другий план сировину та енергетику. Хто володітиме інформацією, засобами мас-медіа і комунікації та інформативними технологіями, той володітиме свідомістю переважної більшості і матиме необмежену владу. Взагалі західні інтелектуали вважають, що сучасні держави, за винятком наддержав, ослабли. Глобалізація привела до того, що нинішня держава неспроможна на тотальний контроль власного територіального, адміністративного, політичного та економічного суверенітету. Нові правила гри, які нав’язуються суб’єктам міжнародного права наддержавними структурами, позбавляють державу можливості виконувати свої класичні функції. Культурна невизначеність, особливо в реґіонах цивілізаційних розломів (до складу яких входить і Україна), утруднює створення «держав-націй», адже культурно роз’єднаний етнос не може визначитися з ідентичністю людей, що з’єднані у віртуальній спільноті. Новоутворені держави, намагаючись пристосувати на власному ґрунті західні політологічні методики, грають за подвійними, легітимними і нелегітимними, правилами, це призводить до корупції та кризи держуправління. Аналітики вважають, що геополітичні трансформації у світі можуть призвести до нової, подібної до середньовічної роздрібненості, сучасної «феодалізації» держав і наддержав. Співвідношення між протилежними і взаємозалежними процесами глобалізації та загальної дезінтеграції майже неможливо вирахувати, але, здається, світ рухається до нового імперіалізму, хоча центри геополітичного тяжіння можуть дещо змінитися. Ці тенденції треба використати на користь українського націоналізму. Ми повинні не захищатися від імперського наступу, а змагатися за лідерство в межах нашої цивілізаційної ніші. Отже, нині нам потрібна модернізація націоналістичної ідеології, яка не лише проголосить наміри, а окреслить реальні механізми інтеграції нації, її мобілізації на розбудову державності, на конкурентну боротьбу у світі, на українську економічну, інформаційну і культурну експансію, якщо хочете. Хтось скаже, що нині про це говорити зарано, мовляв, така ідеологія не буде раціональною і прагматичною. Можливо, це справді так, але хто сказав, що ідеологія має бути раціональною? Вона повинна виконувати функції формування масової свідомості, яка є здебільшого ірраціональною і не сприймає складні логічні схеми. Нові завдання, нова ідея повинні гармонійно поєднувати раціональність та ірраціональність, прагматизм та ідеалізм. Необхідно знайти розумний баланс між цими протилежними і подекуди несумісними поняттями. У цьому контексті пригадуються слова Дмитра Корчинського: «Чи потрібно нам було так довго боротися за власну державу, щоб зрозуміти, що насправді нам потрібний народ». Ми маємо державу, але не маємо повноцінної нації, яка стала б гарантом непорушності її кордонів і суверенітету. Тому, з огляду на сказане вище, націоналісти сьогодні мають думати не стільки про понятійне чи термінологічне означення нації, скільки про концептуальні і методологічні підвалини механізмів її створення. Для виконання своєї історичної місії ми повинні спочатку інтегрувати і мобілізувати націю. Без цього розмови про ідею і чин, про досягнення якихось цілей, про зміст самого поняття нації залишаться на рівні порожньої балаканини. Стосовно самих методик формування громадської думки треба пам’ятати, що масова свідомість емоційна та ірраціональна, у пропагандистських методиках необхідне використання чітких, простих і зрозумілих аргументів, які в доступній формі показуватимуть громадськості шляхи вирішення їхніх основних потреб. Пропаганда має бути масованою, наступальною і переконливою. Треба раз і назавжди відмовитися від виправдовувань і пояснень. Хто виправдовується, той уже наполовину винний. Тільки впевненість і агресивність сприймаються на емоційному рівні, який є основним при комунікації з масовою аудиторією. Необхідно, використовуючи всі технології publik relations, вести масований наступ на засоби масової інформації. Ми повинні досягти такого рівня позиціонування, який дасть постійну присутність націоналістичної ідеології в інформаційному просторі України і глобальних комп’ютерних мережах. У кожній нормальній державі масові комунікації виконують важливі консолідуючі функції, підтримують єдність мовно-лінгвістичної і культурної цілісності суспільства. Незважаючи на різну політичну, ідеологічну та економічну орієнтацію, засоби мас-медіа здебільшого одностайні в питаннях, які стосуються загальнодержавних інтересів. В Україні сьогодні така комунікація відсутня. Ми не маємо ні державної політики щодо захисту інформаційно-культурного простору, ні єдиної мовної і культурної визначеності громадян, ні чіткої програми з вивчення і формування громадської думки. Тому націоналісти повинні атакувати існуючі засоби масової інформації, лобіювати процеси створення і захисту власного інформаційного простору. В нинішніх умовах без боротьби за масову свідомість неможливо ефективно впливати на політичні процеси в державі. Для того, щоб ефективно функціонувати, реалізовувати положення власної програми, брати участь у виборах і перемагати, щоб успішно формувати масову свідомість, впливати на електоральну і громадянську поведінку виборців, необхідно володіти інформацією як на глобальному, так і на мікрорівні, відчуваючи потребу кожного окремого сегменту суспільства. Тобто тримати руку на пульсі, мати інформацію і миттєво реагувати на щонайменші зміни: 1) в геополітичних трансформаціях, особливо в реґіонах, суміжних з Україною; 2) у внутрішньому житті держави, включаючи персоналії різних політичних, промислових, підприємницьких і фінансових угруповань; 3) у персональному складі та кадровій політиці всередині організації. Потрібні також відомості про те, що відбувається в засобах масової інформації, включаючи навіть жовту пресу. Взагалі добре, якби була можливість впровадити тотальний моніторинг, щоб поза увагою не лишилося нічого цікавого, що висвітлюють ЗМІ. Треба постійно користуватися результатами соціологічних досліджень, а в питаннях, які недостатньо досліджені, проводити власні опитування. Необхідно мати інформацію про демографічні і соціально-психологічні особливості кожного виборчого округу (в крайньому випадку, перспективних). Варто було б розробити своєрідний соціальний, економічний, політичний портрет України взагалі і кожного виборчого округу зокрема. Мова не йде про тотальний контроль над суспільством і людиною, але політичні сили, які мають претензії на перемогу, повинні приділяти інформації належну увагу. Тому сьогодні необхідне створення інформаційноаналітичного центру, наприклад, з питань масових комунікацій і вивчення та формування громадської думки в Україні. Функціями такого центру могли б стати:

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин