ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ РОЗДУМ · с. 6сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №75 за 2000 рік
Слово Просвіти, №75 за 2000 рік
ЗАГРОЗА — ДОБРОВІЛЬНЕ «РУС- СКОЯЗЫЧИЕ» Дорогий Учителю! Поговоримо й подумамаймо сьогодні разом. Подумаймо, а що ми самі робимо для того, щоб українська мова в Україні справді стала державною, щоб до неї горнулася душею наша молодь? І особливо, що робить школа? Чи виховує вона патріотів України, чи й далі справно постачає на підмогу імперським русифікаторам із Російської Федерації безликих новобранців у лави безликого ж (середнього роду!) «русскоязычного населения Украины»? Чи усвідомила наша школа, взагалі наша освіта в Україні, що нині, коли комуністи зі своїм патологічним потягом до відновлення Союзу, потягом до Росії, до всього російського (потоптом по українському!), на наше щастя, прив’яли, втратили свою сатанинську силу, підтримку в народі, так-от, чи усвідомлюється те, що нині основна загроза нашій незалежності постає від нашого добровільного «русскоязычия», яке нас може привести туди ж, куди вели комуністи, — в російське імперське ярмо. Якщо в радянсько-імперські роки офіційна пропаганда і КДБ переконували нас утому, що в Україні немає примусової русифікації, що ця русифікація добровільна, то це була чиста брехня, бо робота партійних органів різних рівнів, державних установ, підприємств, а на Донбасі, в південних областях, і в Чернігівській теж навіть усіх колгоспів була переведена на російську мову наказним порядком. Українські школи масово переводилися по всіх містах на російську мову навчання, учителям російської мови встановлювалася значна доплата до їхньої зарплати. Радянська пропаганда на свою повну державно-імперську потужність утовкмачувала в наші голови постулати про неминуче злиття націй у єдиний радянський народ на російськомовній основі, про відмирання національних мов і, в першу чергу, української та білоруської, які були віднесені в розряд безперспективних, як десятки тисяч занедбаних сіл, що зникали з карт і з лиця Землі. Тепер у незалежній Україні примусової русифікації начебто й немає, хоча 1994 — 1995 роки пройшли в нас під наміром нового Президента надати російській мові статус офіційної, тобто другої державної, і передовій українській громадськості довелося докласти неймовірних у незалежній державі зусиль, щоб з горем пополам призупинити смертельну загрозу українській мові. Нарешті було прийнято Конституцію зі статею 10, яка гласить: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Отже, в незалежній Україні відкритої примусової русифікації нема, але в південних областях та на Донбасі державні органи, обласні й міські ради періодично гласно, таки цілком відкрито здіймають політичну колотнечу, приймаючи рішення про функціонування російської мови у своїх реґіонах як офіційної. Там же місцеві власті, за мовчазної згоди державного Києва, Міністерства освіти і науки перешкоджають переведенню російських шкіл в українськомовні, відмовляють навіть у проханні відкрити поодинокі українські школи чи класи. І все ж це тільки напівпримусова русифікація. З нею можна боротися, і тебе за це не посадять за ґрати. Не дуже-то боремося. Навпаки, багато українців борються проти української мови, проти української національної ідеї, борються заповзято, запекло не тільки на Півдні України чи на Донбасі, а навіть у Києві у парламенті. Самі державці, прибувши з Києва на Південь України, на Донбас чи всього лише в Харків, одразу ж ганебно, слухняно (мені здається — радісно зітхнувши!), догідливо перед місцевими русифікаторами переходять на російську мову, чим допомагають неофіційно утверджувати в тих реґіонах офіційний статус російської мови, принижуючи таким чином гідність Української держави, гідність українців як у тих реґіонах, такі по всій Україні, зводять нанівець їхню боротьбу за конституційне утвердження української мови. Чи це не Ваші вчорашні вихованці, Учителю, оті державці? А то чиї ж!.. Борються проти державної мови не менш цинічно й на батьківщині великого Тараса, на Черкащині. Не хочу бути голослівним. Удамся лише до деяких фактів. Ось вам державний ощадний банк. Уся документація, уся наочна інформація в операційній залі виготовлені українською мовою. Це держава звертається до нас державною мовою. Ми ж, і українці, і представники нацменшин (росіяни, євреї, греки, поляки та ін.) уперто звертаємося до операторів російською мовою. Більше того, якщо хтось із нас і заговорить до операційного віконечка державною мовою, то наткнеться на відпорно російську мову, якою вам відповідають молоді, з українськими прізвищами операторки. І здається, що ти присутній у якомусь світі абсурду. Як грибів після дощу, по Черкасах сипонуло комерційних крамничок на кожному кроці, вивіска на вивісці. Та все не по-нашому, а по-англійському: «Мустанг», «Мегастайл», «Нью-Вінд», «Адідас»... Розпорядок
ВЕРЕСЕНЬ, Ч. 9 (75), 2000 РІК роботи крамниць виконаний російською, усі цінники на товарах — також російською. Молоді, вчорашні старшокласники, дівчата і хлопці обслуговують виключно російською мовою; на ваше звертання державною, українською дивляться зверхньо, морозно скляніючи очима. І думаєш, хто ж вас таких учив, у яких школах? Невже в нью-йоркських чи московських?.. Невже не в наших, черкаських? Ось ми сидимо в обласному офісі однієї з партій далеко не лівої, а центристської, ба навіть правоцентристської орієнтації, розмовляємо з її функціонером. Правда, українською, але це ще нічого не означає. Від патріота України в цього функціонера немає і одного відсотка в його світогляді, громадянській позиції. Національна ідея, виявляється, в Україні не потрібна, переконаний він, бо ця ідея, мовляв, суперечить загальнодемократичним принципам, а пишатися тим, що ти українець, — це взагалі дурниця, вважає цей партієць. Головне — бути людиною, демократом. А от француз, не питаючи в нас дозволу, пишається тим, що він є француз, а не просто якийсь амебо-космополітичний демократ. І німець пишається. І англієць. І це не заважає демократії. І росіянин пишається і в себе вдома, і в нас в Україні тим, що він росіянин. А українець не пишається і все тут! То «що ж ти такеє?», як питав нас Шевченко ще в ХІХ столітті. Чого ж ти себе сиротою безродним маєш при живій матері-Україні? Невже ти не розумієш, що без гордості за своє, національне, без тримання за свій, національний ґрунт станеш перекотиполем, попихачем останнім у чужих,
...Україну Новий узріє чоловік.
Євген Маланюк. «Друге посланіє»
мерзенним рабом, якого сахатимуться, як чуми, бо не можна назвати страшнішої моральної хвороби, як добровільне безбатьківщинство. Помітне й таке явище. У День Незалежності та День міста виступають на майданчиках дитячі колективи, для дітей влаштовують біля Будинку торгівлі конкурсні ігри. І все це ведеться російською мовою. У музичних школах навчання ведеться також російською. Чого ж не державною? Можна подумати, що в Черкасах і досі не дві російськомовні школи, а всі понад тридцять. То що, оце заради двох російськомовних шкіл уся позашкільна робота в місті поставлена на російськомовні рейки? Хто в місті якщо не відповість перед Конституцією, то хоча б пояснить весь оцей шалений російськомовний шарварок? Ось засвітилася нова крамничка в будинку на розі бульвару Шевченка і вул. Василя Симоненка «Мираж». При вході аркою напис: «Добро пожаловать!». Розпорядок дня також російською. Напроти нова крамниця «Сладкарница» (про неї вже писали газети з обуренням — ніякої реакції). Хто дає добро цим назвам? Невже в нас у місті нема головного архітектора чи іншої якої влади? І думаєш, хто ж їх учив, і цих підприємців-крамарів, і цього головного архітектора, і міську владу, які вчителі, в яких школах їм «преподавали это малороссийство», прищеплювали почуття меншовартості, національної байдужості до всього рідного, українського? Звідки в них оце рабське бажання бути неодмінно «русскоязычным населением»? Чи не нагадує увесь цей абсурд отих гоголівських запорожців-хохлів, які стояли на колінах перед царицею Катериною? Уже цариця їм повеліває: «Встаньте!». А вони заповзято: «Не встанемо, мамо!». Уже пішов десятий благословенний рік нашій державній незалежності, сама держава Конституцією, вустами Президента, кращих синів України, передової громадськості України каже: любіть Україну, рідну мову, роз’язичуйтеся нарешті, годі вам бути «сміттям», «гряззю Москви». Не чують. Не хочуть чути. «Не встанемо, мамо!» Ці вже ніколи не встануть. Ці вже встигли притерти свої волячі шиї до московського ярма духовного, і воно вже їм солодко лоскоче задубілу шкіру, і вони вже не можуть без того лоскоту й дня прожити. Хоч і болить душа за них і від них, та не про них буде в нас мова, Учителю. Цих людей навчила бути такими ще немилосердна до всіх інших національностей російськоімперська школа СРСР. Та найгірше те, щой наша, начебто українська школа доклала тут своїх зусиль. Адже за дев’ять років незалежності могли б наша школа, технікуми, ВНЗ випустити не отих холодноокіючих на звук української мови дівчат за комп’ютерними апаратами, а таки патріотично налаштованих людей до землі, на якій мають щастя і честь жити. Тож для нашої подальшої розмови долучу до вже описаних вище фактів ще один факт-явище, яке стосується вже Вас, сьогоднішнього учителя, безпосередньо. Помітив я таке в нашому місті. Якщо старше населення розмовляє десь 50 на 50 українською чи російською мовою, то молодь шкільного віку спілкується виключно російською. І це за наших умов, коли в Черкасах, повторюю, лише дві школи російськомовні. «То чого ж навчають у тих школах?» — думалося. Став я бувати на запрошення в різних школах міста. І що ж побачив? Іде урок. Українською мовою. Учні старанно відповідають державною мовою. Та ось не встиг відлунати дзвоник на перерву, як учні загомоніли між собою російською. Учитель на те ніякісінької уваги. Заходив я і в учительські й чув своїми вухами, як самі учителі говорять російською мовою. Більше того, учителі на перерві у стінах школи, трапляється, і з учнями спілкуються російською. А вже щоб, почувши, як розмовляють школярі не мовою навчання в школі, учитель зробив їм зауваження, такого, мабуть, не зафіксовано в жодній школі. А чому? Хтось, може, скаже, що кожен має право спілкуватися тією мовою, якою схоче. Так, на вулиці, вдома — якою схоче, але не у школі. Бо це вже є порушенням мовного режиму в навчальному закладі. Тут нам допоможе Рішення Конституційного Суду України від 16 грудня 1999 р., яке гласить: «Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя (виділення наше. — В. З.), які визначаються законом». Саме такою «публічною сферою суспільного життя» і є школа. Згідно зі ст. 150 Конституції рішення Конституційного Суду є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Цими рішеннями зобов’язаний керуватися кожен громадянин України, у тому числі всі посадові особи. Невиконання цих рішень тягне за собою не лише адміністративну, а й кримінальну відповідальність.
ЛІКУЙМО НАЦІОНАЛЬНУ БЕЗДУХОВНІСТЬ
Як же Україні позбутися добровільного «русскоязычия» її громадян? До того ж, еволюційним шляхом. Як видно з наведених вище прикладів, держава дещо робить для розвитку і функціонування української мовив усіх сферах суспільного життя, правда, робить це мляво, непослідовно, заплющуючи очі на найгрубіші порушення статті 10 Конституції. Але навіть коли б уявити й таке, що до влади прийшли на всіх рівнях щирі патріоти України і взялися значно енергійніше впроваджувати в життя українську мову, ми мали б не набагато оптимістичнішу картину від намальованої мною хоча б утому ж ощадному банку. Та й не про формальний лише бік справи ведемо мову. Можна добитися того, що дівчата-операторки відповідатимуть вам вишуканою державною мовою (їх же навчили вже у школі), але при цьому ненавидітимуть і цю мову, і вас, свого «примушувача». Як тоді почуватиметься наша незалежність при таких її громадянах? Не думаю, що впевнено, бо такі громадяни при першій же можливості перейдуть на бік сусідньої держави, чиєю державною мовою вони активно послуговуються, в духовній стихії якої живуть. Душі-то цих людей лишатимуться не з Україною, не благополуччя України їм болітиме. Здавалося б, потрапила Україна в повну безвихідь. З боку, з Росії, і зсередини, з-поміж наших співгромадян звучить лукаве, яни-
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
