БУДИНОК З ЛЕВАМИ · с. 14сторінка оригіналу ↗
Дмитро ГОРБАЧОВ, Паола УТЕВСЬКА
Слово Просвіти, №75 за 2000 рік
С. Васильківський. Отара в степу. Бл. 1910 р. Олія на полотні
ОДНЕ НЕСПОДІВАНЕ ЗАХОПЛЕННЯ
У 90-х роках роботи Петра Левченка потрапляють на виставки передвижників, і там звернув на них увагу петербурзький меценат барон Штігліц. Він запропонував художникові тисячу карбованців для подорожі за кордон. Так Левченко несподівано потрапляє до Франції та Італії. У Парижі Петро Олексійович, як і Сергій Васильківський, у захопленні від мініатюр Похитонова. І роботи Левченка сподобалися художникові. Та Левченко не зажив у Парижі того успіху, яким життя щедро обдарувало його друзів — Похитонова та Васильківського. Але коли уважно придивитися до пейзажів цих трьох митців пізнішого періоду, то в роботах Похитонова і Васильківського можна помітити, що Левченко зачаровував й їх. І ще одне: якщо темпераментний Васильківський захопився тихою і лагідною манерою барбізонців, то тихого і скромного Левченка полонили яскраві фарби і сміливий мазок французьких імпресіоністів. Відблиск того сонячного проміння, яким зігріті їхні полотна, інколи промайне на картинах Левченка вже після повернення з закордонної подорожі додому. Не одразу відходить Левченко у своїй творчості від мінорних настроїв. Про це свідчить і картина, навіяна перебуванням у Франції. Це не опромінений яскравими лампіонами Монмартр, не величні стіни Собору паризької Богоматері, не пишнота парків Версалю, яка так зачарувала Олександра Бенуа. Вулиця, яка привернула увагу художника («Вулиця в Парижі») — лискуча, омита дощем, осушена свіженьким вітерцем. Вітер зірвав плакат з афішної тумби. Паризьке благополуччя також не завжди далеке від запустіння й негоди, ніби підказує нам художник; у цій вулиці є щось невловимо журне. Чи то згадка про сльоту на далекій батьківщині? Отже, і за кордоном Левченка не полишають ті настрої, якими він жив удома. Зміни в його поглядах, в його палітрі не можна пояснити лише впливом імпресіоністів. Їхнє джерело — не Франція, а Україна.
НА ОСОННІ
Петро Олексійович не був балакучим. Та якби проголосив своє кредо художника, воно прозвучало б, мабуть, так: «Мають рацію мої друзі-передвижники. Селянське життя нужденне. Але чомусь картини, у яких змальовано лише гіркоту селянської долі, хвилюють, починаючи ще з минулого ХІХ століття, чуйну до чужої біди інтелігенцію. А самі селяни? Вони бачать навкруг себе не тільки сірі барви. Вони прагнуть красивого, яскравого. Хіба їм не доступна пишнота українського літа? Якими чудесними, барвистими візерунками розмальовані миски та куманці на Україні. А яке буяння невгамовної фантазії у гаптуванні, на сорочках, рушниках, які кольори на плахтах! Селянин прикрашає свою домівку не нашими, сповненими скорботи картинами, а строкатим, веселим лубком...» Картини Левченка свідчать, що художник прагне краси. Куряче пір’ячко, що лежить на подвір’ї, здається йому перламутровою черепашкою, солома виблискує чистим золотом. Художник відтворював у своїх невеликих картинах все те прекрасне, що бачив навкруг себе. Розлитим над землею золотом здаються нам жовті плями вигорілих на осонні кущів. А погляньте на «Краєвид Харківщини» або «Вигін край села». Сонце панує над хатиною («Стара завалюха»), і
ВЕРЕСЕНЬ, Ч. 9 (75), 2000 РІК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
