БУДИНОК З ЛЕВАМИ · с. 15сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №75 за 2000 рік
Слово Просвіти, №75 за 2000 рік
під рожевим абажуром» теж освітлено лише частину інтер’єру, все інше потонуло в сутінках. Тим переконливіше враження спокою, родинного щастя. А картину «За читанням листа» сповнено нічим не затьмареним світлом, радістю. А скільки скромного й тихого щастя у постаті жінки, яка читає листа... Ось безлюдний інтер’єр. Відсунута фіранка, — хтось допіру виглядав у вікно. Відсунуте й крісло, — хтось сидів у ньому і вийшов, може, лише на хвильку. Цей інтимний світ сповнений прикметами тонкої духовності, вишуканого смаку. На стінах невеличкі, гарно оправлені етюди, на столі на веранді зі смаком укладений букет квітів, що так пасує до жовто-зеленого кольору листя дерев, які видно крізь вікно. А скільки спокою у постаті людини, котра сидить неподалік, на лавочці. Перспектива досягається не лише композицією малюнка, а й кольором у глибині, набагато бліднішим за барви букета і лампи на веранді на столі. Окремі деталі малюнка «Інтер’єр з роялем» — настільна лампа, рояль, дзеркало у чудовій оправі — тремтливо миготять у напівтемній кімнаті. «Інтер’єр з роялем» виконано у стриманій тональності: чорнота меблів і білизна світла за вікном; картина міниться нескінченними переходами сріблястих тонів у оксамитово-темні, золотисто-рожевих — у зеленкувато-вохристі, холодно-блакитних — у тепло-жовтуваті. Світло, що пробивається крізь прозорі фіранки, сріблястою плямою лягає на блискучу підлогу, на дзеркало, а від нього відбивається й на роялі. Чи були до Левченка відомі майстри інтер’єрів? Небагато. І серед них передусім слід назвати німця Менцеля (ХІХ ст.) і голландця Вермеєра Дельфтського (XVII ст.). У «хатніх» картинах останнього також відчувається дихання великого світу за вікном, частиною якого є і невеликий кімнатний затишок. Але існує також істотна різниця між інтер’єрами Левченка і його попередника з далекого ХVII століття. Інтер’єри Вермеєра Дельфтського — аристократичні салони, а в Петра Левченка бачимо скромне помешкання звичайних людей. Вермеєр тягнеться до французького урочистого класицизму, а Левченко зумів поєднати найкращі ідеали передвижників з непретензійним імпресіонізмом. Мабуть, найяскравіше це помітно в інтер’єрі «За самоваром». На ньому зображено жіночу постать, але це не Матильда, а хатня служниця. Фіолетова надвечірня сутінь. Кухня. Біля самовара, освітленого згасаючим сонячним промінням, наче у напівзабутті, сидить дівчина. Склавши руки, вона відпочиває, може, уперше за цілий біготливий день...
Про образи згадні, Заснулі у грудях навіки, Мріять, мріять, Вдивляючись в сутінь. М. Семенко
П. Левченко. Великодній стіл. 1900-і рр. Олія на полотні
П. Левченко. На кухні. 1900-і рр. Олія на картоні
ВИЗНАННЯ
Петро Левченко ніколи не ганявся за славою. Часом здавалося, що він свідомо уникає галасливого успіху. Визнання само прийшло до нього. Особливо багато шанувальників творчості художника з’явилося на початку нашого століття. Його роботи експонувалися в Москві у відомій на той час галереї Лемерсьє. Його хвалили на сторінках петербурзького журналу «Аполлон». Невеликі живописні поезії Левченка, — як інакше назвати їх? — охоче виставляв у своєму «Салоні» Володимир Іздебський. А він виставляв найталановитіших, найновітніших митців. І поряд з малюнками Георгія Нарбута та Олександри Екстер засяяли сонячні пейзажі Левченка. Його визнавали представники різних напрямків у мистецтві. Одного разу подружжя Левченків приїхало до Одеси. Зупинилися в готелі. Наступного дня вранці хтось постукав у двері. На порозі стояв незнайомець. Ввічливо вклонившись, він відрекомендувався: — Киріак Костанді. Я прийшов висловити вам своє щире захоплення і повагу. Костанді — проводир одеських митців. Друг Крамського і Рєпіна, оборонець малих світу сього. Яка людяна його «Рання весна»: гріється на лавочці старе подружжя. Так небагато їм треба — бути разом і трішечки сонця. Чи не про таких мовлено: У світі я ніхто. А ти? Ти теж ніхто, мабуть. Отож давай помовчмо вдвох. А то нас проженуть. Цей одесит близький йому, Левченкові, за духом. Виставлятися з ним згоден, з ним та його колегами з «Товариства південноруських художників». Ще 1899 року було засновано «Київське товариство художників». З успіхом виставлявся тут і Петро Левченко. В ті роки вони з дружиною частенько затримувалися в Києві. Заприятелювали з колишнім учителем Володимиром Донатовичем Орловським, який повернувся з Петербурга на Україну, та його зятем — відомим художником Миколою Пимоненком. Левченко з дружиною оселилися на Великій Житомирській вулиці, неподалік Софійського собору. У вільний час любили посидіти у скверику, що зеленів побіля його білих стін. Саме тут народився і задум картини «Софія»: маленький задвірок біля величної стародавньої споруди. Золоті бані — і непримітне прозаїчне життя в тіні історії. 1915 роком датована картина «Сквер біля Золотих Воріт». Барвистість, кольорове і тональне багатство цього малюнка, мереживо і тендітна його графічність бездоганні. Це час злету майстерності талановитого художника. У мистецтві пожвавлення. Молода генерація митців переймається молодечим духом оновлення живопису. З повагою ставляться до Петра Левченка його молоді шанувальники — художники О. Мурашко. А. Маневич, М. Бурачек. Пізніше, коли Левченка не стало, один із найталановитіших імпресіоністів Києва Микола Бурачек напише: «Щоб доповнити історію змагань українських художників у напрямку створення новітньої фізіономії нашого мистецтва, я згадую такого прекрасного пейзажиста, як покійний Левченко. Особливо гарні його роботи припадають на останні роки його життя. Художник покинув трохи манеру попередніх своїх праць, став колоритнішим та елегантнішим».
ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ ХУДОЖНИКА
Це сталось у середині нелегких 1930-х років. Жив тоді в Харкові робітфаківець Микола Безхутрий. Більшість його товаришів збиралися перебудовувати всесвіт, не менше. Микола прагнув лише одного: стати мистецтвознавцем. Ще студентом був добрим знавцем живопису. Грошей у Миколи майже ніколи не було. Проте він частенько бував у антикварних крамницях. І хоч там знали, що він нічого не купує, зустрічали приязно: міг дати слушну пораду. Одного разу Микола, як завше, забіг до улюбленої крамнички. Сивокоса жінка з сумним виснаженим обличчям принесла на продаж невеличкі картини. Глянувши на них, Микола мало не остовпів. То були дивовижні речі. Антиквар запропонував за них копійки. — Та я ж за такі гроші нічого не куплю. Мені треба хоч трохи борошна і сахарину.., — забідкалася жінка. — Надто вони маленькі, ваші картини, як хочете, — байдуже знизав плечима антиквар. Тут Безхутрий не витримав, майже закричав. — Що ви мелете! Бач, маленькі! Та їм же ціни нема! Гляньте, яким благородним настроєм пройняті вони. Художник наче нагадує нам про щось таке, чого забувати не можна. Яка просвітлена сумовитість... І раптом, глянувши на жінку, замовк: вона тихо плакала, не соромлячись сліз. — Пробачте, — кинувся до неї Микола. — Хто ви? Хто малював ці прекрасні пейзажі? Жінка стиха відповіла: — Ще небагато років минуло, як його нема, а вже всіма забутий... Я — вдова Петра Левченка. А за кілька днів до скромного помешкання Матильди Йосипівни Безхутрий привів Павла Тичину, Миколу Бажана, Леоніда Первомайського. Невдовзі частими гостями в її оселі стали Петро Панч, Іван Мар’яненко, Семен Скляренко. Роботи Левченка незабаром посіли почесне місце в їхніх колекціях. Забутого художника згадали, про нього заговорили. Загальне захоплення його творчістю висловив Павло Тичина: — Це ж музика фарб, сонети любові до природи! Так почалося друге народження художника.
ПОРУЧ НАЗАВЖДИ
Спливали роки. Дружба двох харків’ян, Левченка та Васильківського, тривала. Вони не знали заздрощів, суперництва. Постарівши, з такою ж теплотою ставилися одне до одного. — У Сергія астма, йому все гірше й гірше, а він знай одне, малює. І весь час дихає фарбами, — непокоївся Левченко. — Не до вподоби мені Петрові рум’янці. Адже здавна хворіє на легені, — казав Васильківський друзям. Зустрічаючись, усе частіше згадували минуле. Зимові провулки Харкова, якими поспішали до гімназії, сфінксів біля Академії мистецтв, гомінкі вулиці й бульвари Парижа. А ще частіше пригадувалися тремтливі вогники забутих хутірців, які обом освітили їхній життєвий шлях. Обидва померли в Харкові 1917 року, залишивши нащадкам, як дорогоцінну спадщину, свої творіння. Їхні картини завжди поруч — у музеях і картинних галереях.
ВЕРЕСЕНЬ, Ч. 9 (75), 2000 РІК
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
