ЛИСТИ ЧИТАЧІВ · с. 5сторінка оригіналу ↗
КОЗАЦЬКИЙ МЕМОРІАЛ ПІД СОСНІВКОЮ ГЕОГРАФІЧНО ДНІПРОПЕТРОВСЬК НІБИТО НАШ...
Слово Просвіти, №75 за 2000 рік
Прикро констатувати, що навіть на дев’ятому році незалежності місто й досі офіційно називається Дніпропетровськ, а не по-козацьки, звучно, гордівливо і велично — Січеслав, одна з центральних вулиць, на якій споруджено пам’ятник молодому Кобзареві, носить ім’я червоного диктатора № 1, україножера Леніна, багато інших вулиць, проспектів, площ, районів обласного центру й нині, незрозуміло чому, увіковічують російських, німецьких, єврейських представників антилюдської комуністичної ідеології, на рахунку якої мільйони загублених життів по всьому світу (як-от проспекти: Карла Маркса, Кірова; вулиці: Карла Лібкнехта, Клари Цеткін; площі: Леніна, Жовтнева; райони: Ленінський, Бабушкінський, Кіровський). Зіпсовані назви міст області: Дніпродзержинськ, Орджонікідзе. А назви крамниць, фірм, ресторанів, кав’ярень, нічних клубів та казино рясніють іноземними «Палермо», «Бордо», «Мілан», «Париж», «Будапешт», «Алабама», «Манхеттен», «Каліфорнія», «Москва», «Катеринославський», «Дворянський», «Катерининський», «Імператриця». Таке розмаїття іншомовного бруду не може не обурити національно свідомого українця: у місті ж якої держави він живе? Географічно Дніпропетровськ ніби розташований в Україні... Так принаймні позначено на мапах. Але це ще не відбилося, не закріпилось у свідомості деяких теперішніх можновладців місцевого ґатунку, пересічних зайд та чужинців, які за різних обставин осіли у нашому місті, і для них Україна — порожній звук. Катастрофічним, інакше не скажеш, є й становище української мови в інформаційному просторі реґіону. Полиці книжкових магазинів, ринків, газетних лотків заполонили російськомовні видання, газети та журнали частенько, що називається, бульварні, сумнівної якості. Не краща ситуація і з електронними засобами масової інформації. Стовідсотково російськомовними є всі приватні телекомпанії міста: 11-й телеканал, Приват ТV, Відео-Дніпро, ТСД. До того ж, левову частку їхнього мовлення займають ретрансляції програм російських телекомпаній, зокрема РТР, НТВ. Іноді доходить до повного абсурду, коли різні місцеві телеканали ретранслюють одночасно ту ж саму російську програму, наприклад новини НТВ або РТР. Вочевидь, у такий спосіб реґіональні телевізійники намагаються компенсувати брак особистого творчого потенціалу, який можна побачити, сказати б, неозброєним оком, досить лише переглянути кілька передач власного виробництва, які зазвичай мають рекламний характер. Що вже говорити про приватні канали, коли навіть в обласній державній телекомпанії понад сімдесят відсотків ефіру посідають російськомовні матеріали, більшість з яких за тематикою далекі від державотворчого та націобудівного процесів. Не піклується поверненням наддніпрянців до своїх коренів й реґіональна влада. Навіть перші посадові особи області й міста свої інтерв’ю дають виключно мовою північного сусіда, а українське слово (точніше суржик, бо вільне володіння нормативною діловою українською мовою для тутешніх можновладців досі є надто проблематичною справою) від них можна почути лише тоді, коли вони супроводжують високопосадову урядову делегацію. А замість того, аби відроджувати українство в реґіоні, вони «під своїм патронатом» охоче організовують гастролі іноземних, здебільшого російських співаків та співачок, влаштовують (тільки-но вдумайтесь!) Катеринославський ярмарок — захід на честь Катерини II, яка знищила Запорізьку Січ (і це у краї із багатющими козацькими традиціями), фестивалі з екстремальних видів спорту. Про те, в якій державі вони живуть та чиїм інтересам кожен на своїй посаді повинен служити, реґіональні можновладці згадують лише кількома словами у своїх промовах під час урочистих зборів на кшталт партактивів. Але така згадка про Україну мало чого варта і є просто лицемірством. Шкода, що все це не викликає аніякого спротиву серед, гірко констатувати, зденаціоналізованого українства. Звичайно ж, подібний безлад є яскравим свідченням глибинної духовної кризи, кризи національної ідентифікації жителів міста. Бо навряд чи наведене вище можливе у національно здоровому місті, де проблемі відродження українства приділяли б належну увагу. Йдеться про цілу низку послідовних і рішучих заходів, які б мали захистити і плекати все українське. Сьогодні, на жаль, навіть паростків такої цілеспрямованої політики національного відродження на теренах міста не бачимо. Такий стан речей не може залишати байдужими справжніх патріотів України. Наприклад, таких, яких об’єднує у своїх лавах січеславська організація «Молода Просвіта», адже бути патріотами в нашому розумінні означає любити рідну мову, вживати її повсюдно, пам’ятати нашу історію, героїчну боротьбу поколінь українців за національне визволення, які на вівтар свободи держави, не вагаючись, клали свої життя, бо знали, що їхні жертви не стануть даремними, адже були впевнені, що їхня боротьба буде продовжена сотнями, тисячами, мільйонами таких, як вони: послідовними, рішучими, мужніми, вірними синами Батьківщини. Безумовно, серед тих, чиє ім’я золотими літерами вкарбоване у нашу історію, Тарас Шевченко займає найвидатніше, найзначущіше місце. Молоді просвітяни обрали своїм дороговказом, своїм героєм не якусь іноземну естрадну чи то кінозірку, а національного пророка! І сьогодні, як і завжди, відчуваємо, що безсмертний дух генія і з нами. Він надихає нас, допомагає. Знов і знов звертаючись до слова Тараса, знаходимо відповіді на запитання, черпаємо сили для подальшої боротьби за розширення життєвого простору української мови, за прибирання міста від іншомовного сміття, інакше не скажеш, за підвищення рівня національної свідомості пересічних українців. Олексій МАЗУР
Мешканець Дубов’язівки Микола Олексійович Клименко запропонував мені оглянути козацьку братську могилу, яку він знав з дитинства, ще коли жив у с. Соснівці та випасав корів на її околицях. Така пропозиція мене дуже зацікавила, бо останні три роки досліджую тему Конотопської битви 1659 року. До нез’ясованих питань, пов’язаних з цією битвою, слід віднести і місця поховання полеглих ратників. Відомо, що царське військо в битві на берегах Куколки зазнало великих втрат, які оцінюють у 25—30 тисяч. Раніше я висловлював здогад, що царські ратники були поховані у великому кургані, який добре видно на значній відстані. У публікації на цю тему я обґрунтував своє припущення. Проте було не ясно, де поховані українські козаки гетьмана Виговського. Втрати ж у них теж були немалі, 6—8 тисяч чоловік. По дорозі до козацької могили Микола Олексійович переказав мені розповідь його діда про те, що козацька могила розташована в яру навмисне, щоб її було важко знайти і щоб над нею не поглумилися вороги. Мені пригадалося, як вчинив з могилою Богдана Хмельницького польський полководець Стефан Чернецький, коли зумів на короткий строк захопити Суботів і зруйнував могилу великого гетьмана. Історики ще й досі шукають місце поховання видатного гетьмана України Івана Мазепи. Є версія, що Мазепа заздалегідь, ще за життя, вжив заходів, щоб заховати свою могилу від ворогів, тому-то і виявляють різні ознаки його поховання в різних місцях (переважно на території сучасної Румунії). Отже, й у гетьмана Виговського були підстави відповідним чином потурбуватися про козацьку могилу. Проте ніяка розповідь не замінить того, що можна побачити на власні очі. Ще за 200 метрів не можна було і здогадатися, що десь поруч козацький меморіал (так я назвав те, що побачив, бо мене вразила велич козацького останнього спочинку). Справді, в долині, яку утворюють три (точніше чотири) яри, насипано курган заввишки 8—9 метрів, завдовшки приблизно 140 метрів та шириною 45—50 метрів. Курган оточують з усіх боків три сходинки (яруси). Найкраще зберігся середній, по якому можна обійти весь курган (360—365 кроків). На моє запитання, чи є якісь докази, що це саме козацький курган, Микола Олексійович відповів, що всі, з ким він на цю тему говорив, саме так і вважають. У дитинстві М. Клименко біля кургану знайшов дві шаблі, які подарував шкільному музеєві. Долина, де насипано курган, має нахил на південний захід, і тому вода біля нього стікає вниз. Невідомо, чи був став біля кургану з самого початку, але тепер одну третину його оточує вода. Побачене можна порівняти хіба що з враженням від картини відомого художника Левітана «Над вечным покоем», яку бачив у Третьяковській галереї в Москві. Що могло б зробити наше сучасне суспільство для увічнення пам’яті полеглих козаків? Курган простояв 340 років і його захищала ніби сама природа, тож навряд чи ми нині зможемо щось додати до того геніального інженерного рішення, згідно з яким і постав той курган. Невідомо, хто керував спорудженням козацького мавзолею. Навряд чи це був сам гетьман, бо відразу після перемоги на берегах Куколки він брав участь у важкому бою біля царського табору під Конотопом. Крім того, немає жодних свідчень про те, що козацьке військо після битви надовго затрималося під Конотопом. Можливо, спорудженням меморіалу керував той старшина, який командував у війську обозом. Замаскована козацька могила нагадала мені церкви в Ефіопії, які зводили місцеві християни серед піщаної пустелі у природних ямах. Верхівки церков не піднімалися над землею, і арабська мусульманська кіннота не могла їх побачити та зруйнувати. Леонід МОРОЗ, м. Конотоп на Сумщині
ВЕРЕСЕНЬ, Ч. 9 (75), 2000 РІК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
