Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
НАЦІОНАЛЬНА ЕЛІТА · с. 8сторінка оригіналу ↗

ЯК ВГАМУВАТИ ДУХОВНУ СПРАГУ, АБО ПОШУКИ ШЛЯХІВ НАБУТТЯ ВТРАЧЕНОЇ БАТЬКІВЩИНИ

Слово Просвіти, №76 за 2000 рік

ГАРЯЧА МОВА З ВУЛКАНУ НА ІМ’Я НЕЗАЛЕЖНІСТЬ гадую Неаполь 89-го, засідання оргкомітету, присвячене створенню Міжнародної асоціації україністів, блукання вулицями німої Помпеї... Тиша, настояна на віках. Заціпення від жаху, здавалось, зачаїлось у цих оголених від попелу і мови вуличках — будівлях. Зринає думка, що ми йдемо по дну гігантського кратера вулкану в якому німотно принишкли омертвілі вікна і згаслі цивілізації. Професор-візантолог Гарвардського університету Ігор Шевченко дотепними словесними штрихами накладає світлотіні естетичного опанування римлянами публічних та інтимних сфер щоденного буття, а нам здавалося, що ми зазираємо у тимчасово залишені будинки, боячись, аби господарі не застали нас за цим непристойним заняттям. — А ось біля цих воріт на вході до міста відкопали римського легіонера, який стояв на варті і не зійшов під смертельною загрозою бути заживо засипаним гарячою лавою. «Він загинув, бо його забули зняти з поста», — величаво прорік професор Шевченко і замислився. Згодом у «Сутінках Європи» Освальда Шпенглера я вичитаю захоплення цим римським легіонером як уособленням величі обов’язку. Самопожертва в ім’я обов’язку? Чи усвідомлена ця самопожертва? Думаю, ні, але це Освальда Шпенглера не цікавить. Головне — виконання обов’язку. Символ досконалості римської цивілізації і знак культури. Культури довершеної і завершеної, бо, за переконанням Освальда Шпенглера, національні культури — замкнуті системи, які не здатні одне одного зрозуміти. Це самодостатні організми, які народжуються, старіють, вмирають. Та римська культура — радше цивілізація, ніж національна культура. Конгломерат культур, щось на зразок нині твореної глобальної культури. І римський легіонер стояв на чатах глобальної цивілізації, яку витворила Римська імперія. Померла, за Шпенглером, римська цивілізація, але виставила сторожу — римського воїна, який демонструє велич обов’язку. Це — знак імперії. Римської імперії — першої універсальної організованої системи, заснованої на ідеї державності, формального права, віротерпимості, єдиної податкової системи і розвинутої торгівлі. І що не менш важливо — потужно пульсуючого на всьому просторі рах Romana імперського мислення. Саме втрата реґіональною політичною елітою імперського «тяжіння» і мислення призвела до поступового розпаду імперії, бо ця еліта набувала статусу національної політичної еліти нових держав, які народжувалися на берегах Ойкумени. Причини розпаду імперії, в тому числі і передусім Римської, «позанаціональні, в той же час як форма звичайно національна. В результаті імперія розпадається не по лініях найменших транспортних зв’язків, а по довільних географічних лініях — національних кордонах»1. ЖОВТЕНЬ, Ч. 10 (76), 2000 РІК Утворювалися національні держави, дисципліновані римські легіони повертали в межі імперії провінції, що розбігалися вусібіч, ковтнувши свіжого повітря незалежності та ігноруючи інтереси центру, бо перейнялися розв’язанням місцевих проблем. Ослаблювалися економічні зв’язки з метрополією, імперський товарообмін згасав разом із інформаційним та культурним обміном, але римський легіонер намагався затиснути в залізний кулак ослаблені імперські пальці. Не вдавалося, бо на периферії імперії зосередилося досить багато військової техніки. Арсенали зброї, якою володіли римляни, опинилися в руках провінційної політичної і військової еліти, і годі було сподіватися імперському центру на те, щоб приборкати непокірних силою, відновити імперський статус кво, провчити... Римський легіонер покірно стояв на своєму посту, ніхто не збирався його знімати, хоча гаряча мова з вулкану на ім’я Незалежність підбиралася під стіни імперського центру, засипала попелом забуття релігійні святині, духовні осередки, матеріальні пам’ятки. Сподівання імператора Костянтина проголошенням релігійної свободи і перенесенням імператорської резиденції до нового Міста подалі від язичницького Рима влити в ослаблене імперське тіло кров нової віри — християнства не виправдалися. І хоча наприкінці IV ст. християнство і було остаточно встановлено як офіційна релігія Римської імперії, проте внутрішня напруга в цьому велетенському єдиному, неділимому царстві — в цій Екуменічній імперії наростала, бо «духовне» і «світське» конфліктували між собою і не могли бути органічно інтегрованими в одну систему2. Врешті-решт Церква перемогла в боротьбі з імперією на Заході, але й на Сході християнське царство під назвою Візантія не змогло втриматися. Руйнувалася ідеологічна основа монолітної імперії — єдина християнська церква. Трагічним символом було падіння з Собору Святої Софії хреста — Східна Римська імперія перестає виражати єдність двох півкуль великої імперської сфери. Мусульманська хвиля торжества на Балканському півострові змушує зіщулитись у прагненні самозбереження Західну Європу і поглибити протиріччя між православним і західним християнством. Одна з християнських столиць світу так і залишилася затиснутою в кулаці мусульманської імперії. Від Візантійської імперії пульсують лише сигнали духовної енергії, релігійної невпокореності духу, що вихлюпується з казана ісламу. ЗАМИРЕННЯ ЗІ ЗЛОМ? инали віки, старі імперії розвалювалися, з’являлися нові, і вже на наших очах згасла Імперія на ім’я СРСР, правда, імперський легіонер XX століття й досі стоїть на своєму посту — ніхто не збирається його знімати, хоча кипляча лава вже «внутрішніх» суверенітетів підбирається до воріт центру оновленої і замлілої імперії, яка рятується модифікацією управління під авторитарну демократію та удержавленням східного християнства шляхом претензії на місію Третього Риму. Якщо не судилося свого часу завоювати силою Константинополь, то чому не перейняти його місію як вселенського центру східного православ’я? Якщо європейська цивілізація веде свій родовід від Римської імперії і бережливо оберігає свою ідеологічну основу — християнство, то чому новітній імперії не базуватися на імперській традиції Російського царства з його претензією на роль Третього Риму та на духовну — християнську — спадщину Київської Русі? Важливо не забути поставити на воротах імперії легіонера з балістичною ракетою, а ідеологічну базу можна вибудувати на ліберально-комуністичнохристиянський еклектиці. І продовжувати її експлуатувати, піднімаючи над натовпом християнські знамена і втягуючи сіру, заряджену сліпою вірою в «доброго царя» масу в петлю Великої ілюзії — нового світового порядку. Як хочеться знову перехопити ініціативу від тих, хто базується на американоцентричній схемі сучасної епохи в руслі стратегії глобального облаштування! Але що в цьому поганого? — скажете ви. Адже нас, українців також захоплює оптимістична схема майбутньої світобудови, яка є своєрідною постмодерністською іdеа fixа XX століття — ідеєю євроцентричною, виплеканого на ліберальних дріжджах — на постулатах свободи особи, віросповідання, приватної власності і ринкової моделі індустріальної економіки. Чому б нам, Україні, не включитися в процес творення вселенської співдружності національних держав, об’єднаних у межах глобального громадянського суспільства, і таким чином уникнути небезпеки бути втягнутими в оновлений різновид імперського утворення з абревіатурою СНД? Треба. Необхідно, бо роль аутсайдера всім набридла, цивілізаційні імпульси провокують вивільнення енергії державного самоздійснення, хоча неминуча модернізація суспільства ставить під загрозу досягнення гармонії, синтезу національної культури і необхідної цивілізації. Та перш ніж брати участь у реалізації проекту Великого Модерну, який неминуче перетворить під інтеграційною дією колективного міждержавного центру національні держави в різновид реґіональних, економічно уніфікованих адміністративних утворень, слід замислитися над тим, чи забезпечені ми необхідним культурнодуховним імунітетом перед загрозою космополітичної ерозії. Більше того, чи набули ми віками втрачувану батьківщину, чи усвідомили неповноту нашого цивілізаційного самовираження, чи наша культура є надійним гарантом збереження власної ідентичності? На жаль, ні, бо ми сьогодні нагадуємо скіфів, які тримають щити між двома незмирливими геополітичними орієнтаціями — євразійською і європейською. Ми перебуваємо в ситуації невизначеності. А отже, — в стані непевності, нерішучості, що попереджує суспільну пасивність, відсутність індивідуальної ініціативи, песимістичні настрої і моральне знесилення суспільства. Тому нам потрібна національна ідеологія — система ціннісних орієнтацій та пріоритетів, яка б організувала, змобілізувала суспільство на рішучі, динамічні дії, яка б зарядила суспільні настрої енергією державного самоздійснення. Дуглас Норт визначає: ідеологія — це відповідь людини на невизначеність, яка дозволяє сформулювати гіпотези і обґрунтувати теорії. Час приймати рішення і їх реалізовувати. «Ми приймаємо рішення в умовах невизначеності, ґрунтуючись на наших релігійних, ціннісних та ідеологічних уявленнях»3, — стверджує Дуглас Норт. Та перш ніж приймати рішення, нам необхідно визначити ті національні базові цінності, на яких і буде формуватися відповідна суспільна готовність ці рішення підтримати і реалізовувати. А це, як засвідчив майже десятирічний досвід незалежності, здійснити надзвичайно важко. Чому? Передусім тому, що ми продовжуємо жити в атмосфері релятивної правди — в системі радянського і пострадянського правового, ідеологічного, політичного, економічного простору. І головна причина цього стану маргінальності полягає у змиренні зі злом, у замиренні зі злом, ім’я якого комунізм. Це зло не можна ревізіювати, бо це зло — абсолютне і оцінка його має бути остаточною і принциповою. Оцінка задля майбутнього. В переборенні минулого шляхом покаяння, в осудженні цього зла — гарантія руху і успіху. БОРОЛИСЯ З БОГОМ, РУЙНУВАЛИ МОРАЛЬ еріод комуністичного режиму — це десятиліття своєрідного випробування вірою. Заперечувалася християнська віра, на її місце мала прийти віра більшовицька, неоскаржуваний марксизм-ленінізм як базова основа атеїзму, тотальної ідеологізації суспільства з метою формування масової, колективної людини. У більшовицькі часи, пише Сергій Аверинцев, «все, абсолютно все у складі християнської традиції, християнської культури, що в принципі піддається руйнації, руйнувалося абсолютно безцеремонно, планомірно, з якнайбільшим розмахом, — і вижити могла тільки нага віра, полишена сама на себе». Оголошена і систематично ведена більшовиками війна проти Церкви, проти самого Бога призвела до моральної деградації людини, до нівеляції особистості, яка втратила національну опору. Ця війна духовно спустошила людину і втягнула її в безкінечну потребу когось винити, звинувачувати, бо в свідомості проросли бацили зла і ненависті. Більшовики повторили трагічний досвід пори Великої французької революції, хоча останні врешті-решт жахнулися перед бездонною прірвою жорстокості й насильства, яка відкрилася перед їхніми очима. Сам Робесп’єр в Конвенті 8 червня 1794 року проголосив культ Вищої Істоти, підтвержуючи віру в безсмертя душі, і демонстративно спалив картонну статую атеїзму в Тюїльрійському саду4. Революційний вандалізм смерчем пронісся над Францією, збуджуючи натовпи, доводячи до фанатизму азарт руйнації задля руйнації. У серпні 1789 року по всій Франції запалали багаття, в яких горіли картини, що прикрашали церкви, фігури апостолів, різьблені церковні крісла, вітражі, кольорове скло, вітрини, хоругви, підсвічники, чаші, церковні одежі, — все, що належало до католицького культу. «Вся непотрібна мідь, яка знайдеться в паризьких церквах і дзвіницях, придатна для переплавки на гармати, повинна бути направлена в арсенал»5, — це із доручення комісарові Пантеонської секції від 2 листопада 1793 року, а звучить наче черговий ленінський декрет. Знищення творів літератури і мистецтва, всього того, що має на собі відбиток духовного життя, є неминучим наслідком революційних катаклізмів, які піднімають з глибин підсвідомості ін-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин