ЗОНА ОСОБЛИВОЇ УВАГИ · с. 3сторінка оригіналу ↗
ЯКІЙ ДЕРЖАВІ СЛУЖИТИМЕ ВЕЛИКА ПАНІМАТКА, ПЕРША В УКРАЇНІ ЛАВРА-АКАДЕМІЯ?
Слово Просвіти, №76 за 2000 рік
їй порівняння за благодійним впливом на долю свого народу. Києво-Печерська лавра з її головною спорудою — собором Успіння Богоматері ХІ століття здавна стала нашою національною святинею. Її в народі любовно-шанувально найменували Великою Паніматкою. Тобто матір’ю України. Сюди, для очищення душі і просвітлення розуму, прості люди свідомо йшли з далеких країв пішки. А побачивши здаля свою Паніматку, вклонившись їй, роззувалися і до неї прямували босоніж. Отак ходили до неї на прощу з Таврії і обидві мої бабуні-козачки — Настя Ключниченко і Явдоха Бугаєнко. І, пам’ятаю, як розповідаючи про ці «відвідини», плакали сльозами радості. Проте Паніматка України була століттями не лише нашим релігійним, а й потужним осередком освіти. І, в такий спосіб, ще тісніше єднала наш народ. Національно-просвітянська роль Паніматки з часом набувала благодійного впливу, стала першою Академією України-Руси. Тут діяли українські національні школи: гравюри і живопису, архітектури і славетного «Печерського співу», медицини і «житейської» літератури. Тут же було започатковане літописання і перекладання з іноземних мов. А Лаврська друкарня видавала численні книги, притому переважно світські. Аж доки Святий Синод Російської імперії не заборонив це «крамольное вольнодумство». Ще від часів Київської Руси при Лаврі діяв «шпиталь для всіх». Рятувалися тут і князі. Знаменно і те, що тут діяла неординарна світська школа. Вона стала першоосновою для заснування Київського колегіуму. А за тим і уславленої Києво-Могилянської академії. З Лаврою та її Успенським собором пов’язано багато історичних подій та діяльність визначних творців. Так, починаючи ще з часів Київської Русі, деякі з них стали напівлегендарними. Серед них і живописець Аліпій, лікар Агапіт, зодчий Милоніг. А ще справжня плеяда творців мистецтв і державних діячів. Ті віки благодійно відбилися не тільки на українській науці і культурі, а й на цивілізованості інших народів. Передовсім — Московського царства. Виняткову роль Лаври та її Успенського собору як мистецького осередка визнав у перші роки свого існування навіть атеїстично-агресивний режим радянської влади. У 1920-х роках Лавру було оголошено «Музейним містечком». А згодом — відомим у всьому світі Державним історико-культурним заповідником. Та втікаючи в 1941 році потаємно від народу за Волгу, радянські можновладці відзначилися ще й тим, що наказали своїм поплічникам знищити вибухівкою мистецьке диво — Успенський собор... Отак прекрасні споруди-пам’ятки ансамблю Верхньої Лаври втратили свою композиційну домінанту, а отже, і завершеність. З набуттям Україною жаданої незалежності Лавра, будучи державним заповідником, була віддана в «оренду» церкві. При тім чомусь церкві російського підпорядкування. І це натомість розмістити в спорудах-пам’ятках Лаврського національного заповідника тисячі щонайцінніших художніх витворів українських майстрів навіть з часів, коли Паніматка-Лавра була і першою національною Академією України. А як повелися духовні орендарі зі спорудами-пам’ятками та неоціненними художніми витворами в них, це чомусь приховується. Опубліковане ж лишається поза увагою урядових органів. А отже, безкарним, вседозволеним. Хоч ченецька братія вже відверто вдається до силових заходів. Тим часом культові діячі, підпорядковані канонам російської церкви, зневажаючи українську, поступово «опановують» вже й ансамбль Верхньої Лаври. Та в цих демонстративно антиукраїнських акціях «взяло верх» те, що сталося 24 серпня 2000 року, коли освячувався відтворений нами з руїн корпус Успенського собору. І це в присутності численних віруючих. Поза сумнівом, це свято — врочисте освячення — могло б провести духовенство всіх діючих тепер в Україні православних конфесій. Та ні, вони були позбавлені цього і, як протестуючі, перебували по той бік Троїцької брами Лаври. І що особливо неймовірно,— все це глумління відбувалося саме в День незалежності України, у її вже дев’яту річницю. Таке важко навіть збагнути. Отак наша національна святиня Паніматка України і її перша Академія прилюдно стають чужоземними. Хоч відтворено це диво не за московським, а за нашим наполяганням, оприлюдненим ще на початку 1980-х років і підтвердженим 1995 року указом Президента Л. Кучми. Це я стверджую як член ще тогочасної державної Комісії та науково-консультативної ради. Тепер Успенський собор відтворюється українськими реставраторами, коштом українського державного київського бюджету і громадських внесків українців до Всеукраїнського Фонду імені Олеся Гончара для сприяння відтворенню собору. Отже, без будь-яких витрат з боку тих, хто зазіхає на Успенський собор. Чи казати про те, що кожна річниця нашої незалежності має відзначатися звітом перед своїм народом про нові звершення в розбудові України та її державного самоутвердження. То чи гідним для нашого народу таким «звершенням» ми уквітчали свою дев’яту річницю незалежності України? Це ж не вимушена обставинами поступка за «бартером», бо національно-духовними цінностями не торгують. Така акція «освячення» Успенського собору Києво-Печерської лаври є глумом щодо українського народу. До того ж, це звинувачення нам, українцям, що ми, йдучи в нове століття й тисячоліття, і дотепер живемо за гіркими словами Тараса Шевченка: «На нашій, не своїй землі». Хоча з того часу минуло півтора століття. Це болюче порівняння... Та невже ж ми лишимося байдужими щодо своєї національної гідності, невже віддамо нашу святиню, як «дарунок», чужоземній державі?! Таке стало б непрощенним гріхом перед нашими дідами-прадідами, які створили це диво для України-Руси і протягом багатьох століть боронили його, зберігаючи для нас, своїх нащадків. За нинішніх історичних умов, зокрема незгод навіть поміж православними конфесіями, Успенський собор не повинен бути підпорядкований ніякій культовій конфесії. Він має належати всім громадянам України, з міжнародним статусом, який має Софія Київська. А вона водночас перебуває під міжнародною охороною ЮНЕСКО, Організації Об’єднаних Націй. Доля Великої Паніматки України, її першої національної Академії є справою вже не лише культовою, а й політичною. Справою національної гідності. Тож не лишаймось осторонь! Будьмо одностайні, якщо ми — народ України.
Олесь СИЛИН, заслужений архітектор, заслужений діяч культури України, головний експерт Всеукраїнського Фонду по відтворенню пам’яток ім. Олеся Гончара
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
