ЗОНА ОСОБЛИВОЇ УВАГИ · с. 4сторінка оригіналу ↗
Анатолій ПОГРІБНИЙ
Слово Просвіти, №77 за 2000 рік
Широкий відгук української громадськості мають «Розмови про наболіле» з авторської програми голови Всеукраїнського педагогічного товариства імені Гр. Ващенка, академіка Академії наук вищої школи України, просвітянина Анатолія Погрібного «Якби ми вчились так, як треба», що ось уже понад три роки звучать на першому каналі Українського радіо. Друкуємо один з недавніх його виступів, присвячений темі, яка болить кожному патріотові нашої країни. Повідомляємо нашим читачам, що книга Анатолія Погрібного під такою ж назвою висунута Національною Спілкою письменників України та Всеукраїнським товариством «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка зарубіжжя. Звичайно, честь і щира повага нашій діаспорі. Тільки ж ось який черв’ячок увесь час мене мучив: а коли ж відчує армія заохоту і підтримку стосовно мови з боку самої Української держави? Ну, і третя підстава для отієї моєї гірчинки. «Українській армії — українську мову» — нумо, подумаймо: а яку ж? Хіба можливо якусь іншу? І що б хтось сказав, якби раптом — уявімо собі — побачив гасло: «Польській армії — польську мову!». Або: «Французькій армії — французьку мову!». Або: «Німецькій армії — німецьку мову!». Або: «Російській армії — російську мову!»... Алогізм, нонсенс, якась несусвітність — ви сказали б і, звичайно, мали б цілковиту рацію, бо й справді: яка мова має бути в армії кожної з цих країн, як — відповідно — не польська, французька, німецька чи російська. Одначе не те в нашій українській ситуації, мовний стан у якій все ще характеризують цілі гори нонсенсів та анормальностей, головна з яких у тому полягає, що ще й досі українська армія значною, а в більшості реґіонів і переважаючою мірою функціонує в нас мовою сусідньої держави — російською. Я не хочу згущувати фарби, але так-то є, що навіть на вході до Міністерства оборони України військові охоронники — чергові — звернуться до вас російською мовою. Цією ж мовою зажадають ваших документів та перепитають: «К каму ідьотє?» і в першому-ліпшому військовому навчальному закладі, скажімо, столиці України. А що поза столицею? На початку цього літа випало мені побувати з виступами у кількох танкових дивізіях, що дислоковані на Дніпропетровщині. І привітно, і гостинно мене там зустрічали, і я на власні очі спостеріг, що чутки про нестерпні умови, які характеризують військовий побут, — то-таки певні перебільшення. Харчування? Що ж, я проривався на солдатські кухні, хоч це і не було передбачено програмою, і запам’ятав фразу однієї жіночки, котра приїхала провідати свого сина: «Тав мене дома він їв тільки борщ, який я варю на кілька днів, а тут — і салат, і перше, й друге з м’ясом, ще й компот!». Дідівщина? О, то особливо мене цікавило, і зізнаюся, що так до кінця і не повірив тим офіцерам і солдатам, з якими вступав у конфіденційні розмови, що геть це повністю відсутнє. Та водночас ів тому я переконався, що ті жахи про дідівщину нами, у цивільному світі, ну надто вже нагнітаються. По-перше, цього явища сьогодні загалом значно менше, ніж, скажімо, наприкінці 80-х — на початку 90-х років, по-друге, ніби дідівщина, як правило, виникає на тій основі, що частина солдатів-новачків психологічно не готова до факту наявності в армії субординації, відмовляється від прибирання тощо, ну, а по-третє, я сказав би, що поза армією, у цивільному житті, отого дідівщиноподібного насильства і загалом сьогодні значно більше, ніж у армії. Одначе все це — принагідно, як принагідно згадаю тут і про продовольчі пайки для офіцерів, які в них недавно відібрали, замінивши досить неадекватним підвищенням зарплати, і про гостру нестачу снарядів для військових навчань та пального. Усе це — речі з матеріальної сфери. А як в ідеологічно-духовних вимірах? Наскільки наявні в тих дивізіях, де я побував, мовні зміни? Згадую командирів полків, інших
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
