СЛОВО І ЧАС · с. 9сторінка оригіналу ↗
ВОРОЖБА НА ВІРШАХ
Слово Просвіти, №77 за 2000 рік
Чигиринське відкриття
Перебуваючи у службовому відрядженні в Чигирині, черкасець Володимир Корсун, звільнившись від справ, як завжди, зайшов до місцевої книгарні, де надибав гарно видану поетичну збірку невідомого для себе поета Івана Гнатюка, яка називалася «Нове літочислення». Перші ж рядки, яких торкнувся очима, схвилювали серце. Вони були співзвучними тодішній ситуації: нежиттєздатна імперія зла уже розпалася, але подальші кроки на шляху становлення незалежної України були нерішучими… Володимир Пантелійович притискав книжку до серця і радів, ніби щасливий шукач перлин, що в морській глибині знайшов нарешті свою удачу. Черкасець Корсун – неординарна особистість. Він – із тих високоосвічених, інтелігентних людей, які у всі часи лихої української історії залишалися носіями національної культури, передаючи її від покоління до покоління. Тож книга Івана Гнатюка «Нове літочислення» пішла по колу серед друзів, а найпершим прочитав збірку Анатолій Волошин, президент Клубу просвітянської інтелігенції Черкас. Разом усі раділи, що є такий у нас славний Іван Гнатюк, чий поетичний дар співзвучний творчості Тараса Шевченка і Василя Симоненка. Раділи за становлення української демократії, розуміючи, що збірка уперше видана без втручання компартійної цензури.
З Черкас до Борислава і з Борислава до Черкас полинули голубами листи
— Через якийсь час, — пригадує Володимир Пантелійович, — я мав можливість ще раз переконатись у силі духу цього поета: у «Літературній Україні» було опубліковано відмову Гнатюка отримувати стипендію, призначену йому Національною спілкою письменників України. Із гідністю і стримуваним гнівом поет відкидав пропозицію, заявляючи, що хоче жити так, як живе увесь народ. «А народу живеться сутужно, — занотував Корсун у своєму щоденнику, — а подекуди й голодно. Як на мене, то було б справедливо, якби колишній багатолітній в’язень сталінських концтаборів, немолодий уже і хворий на сухоти, мав би якусь дещицю понад те, що мають усі, але Поет думає інакше — це лише підкреслює неординарність його натури, несхожість із нами — адже ми звикли залюбки користуватися різними офіційними і неофіційними пільгами…» З цієї газети Корсун також довідався, що Гнатюк живе в місті Бориславі Львівської області. Того ж вечора Володимир Пантелійович відважився на листа: «Низько схиляю перед Вами свою сиву голову на знак глибокої поваги до Вас — Поета і Громадянина. Читав Вашу книгу з почуттям великого захоплення Вашим талантом і — особистої вини: у той час, коли Ви поневірялись у ГУЛАГах, я жив, навіть не усвідомлюючи всього того, що діялося навколо. Захоплююсь Вашою мужністю — жити в нелюдських умовах і творити такі поетичні шедеври — то трагічна і висока доля обраних Богом…» Не знаючи точної адреси, на конверті просто написав: «…Борислав Львівської області. Поетові Івану Гнатюку», сподіваючись, що лист знайде адресата. Проте одержати відповідь не сподівався, розуміючи, що поетові такого масштабу пишуть звідусіль і часу в нього обмаль для відповідей на всі звертання. На превелике здивування Корсунів, Гнатюк відповів люб’язним вдячним листом відразу. Зав’язалося щире довірливе листування: «…Я й далі переживаю не так за нашу державність, як за національну душу і пам’ять нашого народу, — боюся, щоб вороги не добили їх нашими ж руками, точніше — вчинками».
Довгождані зустрічі
Корсуни не раз запрошували Гнатюка погостювати на Черкащині. Він давно мріяв про це. Але то стан здоров’я не
Восени 1944-го Іванового батька мобілізували до радянського війська і в останній день Берлінської битви він загинув, залишивши дружину з чотирма неповнолітніми дітьми. Цього ж року пізньої осінньої ночі Іванко разом з іншими повстанцями наразився на енкаведистську засідку — один з його товаришів загинув, а його самого вперше заарештували. Били жорстоко, але він зумів переконати катів, що випадково потрапив на місце короткочасного бою. Потім його заарештовували ще багато разів і били ще з більшою жорстокістю, але він жодного разу не промовився про таємниці УПА і цим рятував себе і бойових побратимів — його відпускали, вважаючи, що якби підліток щось знав, то не витримав би таких тортур. Але постійний нагляд за ним не припиняли. Війна не давала хлопцеві вчитися в школі, то він самотужки вивчав математику, хімію, фізику, вступив до кременецького педагогічного училища, але на початку другого курсу укотре був заарештований енкаведистами. По дорозі до в’язниці йому вдалося втекти. Заліг «на дно», але згодом спробував вступити до Бродівського педучилища на Львівщині. Наприкінці 1948-го його знову заарештували. Енкаведисти познаходили рукописи з віршами юного Гнатюка, частину яких написав після допитів власною кров’ю, у криївках бійців УПА. Його вчительку хотіли примусити свідчити проти нього, але вона твердо стояла на тому, що не пам’ятає почерку свого учня.
— Це я, я писав! — виручав учительку Іван, щоб її вже не мучили. Після чотиримісячного слідства дев’ятнадцятирічного юнака засудили до розстрілу, але потім замінили 25 роками неволі з відбуванням покарання в спецтаборах далекої сталінської Колими. Маючи непокірну вдачу, Іван Гнатюк не міг довго триматися на одному місці: табірне начальство намагалося чимскоріше позбутися такого в’язня. Довелося відбувати покарання на золотодобувних і уранових шахтах. За безстрашність і відчайдушність його поважали навіть злодії в законі, убивцірецидивісти-головорізи. Він ніколи не міг змиритися з образами, байдужістю, приниженням гідності, пасивністю, боягузтвом, а тим паче зі зрадою. Середнього зросту, до краю виснажений, він подавав приклад нескореності й боротьби. І досі переконаний, що від загибелі його врятувала власна поетична творчість, через яку він також часто потерпав у катівнях. На початку 1956 року був звільнений «на основании определения Магаданского облсуда от 10 ноября 1955 года как страдающий тяжелым недугом». Одначе, коли Гнатюк прибув до Борислава, де мешкала після заслання його майбутня дружина Галина Семенівна, то органи Держбезпеки буквально випроторили їх за межі Західної України. Два роки поневіряння в несприятливих для хворих на сухоти легень південних степах, куди Іван Гнатюк був змушений переїхати до своєї матері, злидні ще більше підірвали його здоров’я (він хворів на силікоз, туберкульоз, залишився з однією легенею).
«Це Бог зберіг мені життя»
— Мене багато разів били так, щоб убити, щоб я помер не від кулі, а від муки і болю, — з гірким усміхом згадував Іван Федорович, походжаючи з нами біля Гайдамацького ставка. — Коли втрачав свідомість — відливали водою і знову вбивали — палицями, металевими прутами, місили чобітьми… Та ті, що мене вбивали, зараз у мене ніякого гніву не викликають. Я навчився прощати. Це у них така страшна робота заради шматка хліба з руки жорстокого режиму була, це їх компартійна пропаганда осліпила… У мене викликають обурення і гнів ті, хто байдужий до долі рідного народу, хто спекулює нашим довготерпінням і милосердям. — Комусь підлому вигідно нацьковувати «східняків-москалів» на «західняківбандерівців». Той, хто хоче знати правду про боротьбу із загарбниками в роки Другої світової війни, хай прочитає «Літопис УПА». Ми споконвіку — один народ. Причини наших національних трагедій — нездатність об’єднатися в ім’я перемоги небезпеки. Творімо кожен омріяну Україну нашу спочатку хоч навколо себе. Збудує кожен навколо себе — то буде для всіх.
Василь ТРОХИМЕНКО, член Товариства «Просвіта», м.Черкаси
ЛИСТОПАД, Ч. 11 (77), 2000 РІК
Іван Гнатюк, Валентина і Володимир Корсуни, Анатолій Волошин на березі Гайдамацького ставу в Холодному Яру
Першим лауреатом Всеукраїнської премії імені Володимира Свідзинського, започаткованої редакцією журналу «Київ», Лігою українських меценатів та видавництвом «Дніпро», стала відома українська письменниця Світлана Короненко. Високої нагороди поетеса удостоєна за книгу поезій та есеїв «Ворожба на віршах», що побачила світ цього року у видавництві «Ярославів вал». «Ворожба на віршах» — не тільки своєрідний підсумок творчості Світлани Короненко за останні роки, а й свідчення вершинного становлення таланту непересічної літературної особистості, перші поезії якої Іван Драч порівнював з поезією Артюра Рембо, а Ліна Костенко назвала її принцесою української поезії. За часом входження в літературу Світлана Короненко належить до «вісімдесятників»-«метафористів». Однак у поетичному прострі України вона, приналежна духом до ровесників, посідає осібне, тільки їй благословенне місце. Як і суджено справжньому таланту. Про це говорять «голоси друзів» — думки про творчість Світлани Короненко відомих письменників, літературознавців, композиторів, уміщені на початку збірки. Але яких би висот не сягав талант, дорога до досконалості, як пише в передмові до книжки «Ворожба на віршах» Василь Герасим’юк, триває — «шлях душі з її небесною місією». Прес-служба Ліги українських меценатів
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
