Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
П О С Т А Т І · с. 11сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №77 за 2000 рік

Слово Просвіти, №77 за 2000 рік

Академік М. І. Шкіль ся мені безкінечним. Я був переповнений враженнями. Але з часом усі деталі жартів, пісень, дотепів якось поволеньки віддаленіли, а полишилося в пам’яті найсокровенніше — оповідь Миколи Івановича про себе, про своє дитинство, юність, батьків. І ось, через роки, я гортаю книжку прози математика Миколи Шкіля (тепер уже академіка багатьох університетів світу, ректора Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова), вчитуюсь у його схвильовані мікроновели, ув’язані в один обжинок болю минувшини, присвячені найдорожчій людині — матері. Ні — «Мамі Христі Василівні», мамі! Час, літа, високі титули, відзнаки і звання не розмлоїли оте дитинне і найрідніше ім’я — мама. Я цупко вчитуюсь у новели книжки «Недовезені соняшники», а перед очима постають живі картини, які з’являлися переді мною ще того незабутнього дня... В калейдоскопічному оберті постають жорстокі години життя не Миколи Івановича Шкіля, а цілого покоління, покоління його ровесників, якого діткнулося лезо коси голодового сорок сьомого, лихоліття недавньої війни, що полишила незагойні рани в душах мільйонів. Це сповідь за всіх, бо ж хіба хтось, переживши оті страхоліття, не пам’ятає себе в степу по дорозі до школи, коли зашпори пронизують не лише руки, а й душу, хіба хто забув весну сорок першого, сорок сьомого, хіба ж не постає перед очима нетоплена хата і хвора мати на холодній, як крига, черені, хіба ж не зринає, як у ополонці, дитяча мрія про оту таємничу «гармонь», яка у спритних руках оживає, цвіте, веселить зажурене людське серце і яку так, ну вже ж так, хочеться мати й собі?.. Усі гори зеленіють, тільки одна чорна, Та, де сіє вдова бідна... Так, саме ця пісня звучала крізь тремтливу сльозу Миколи Шкіля про матір із-за буйного цвіту бузку в мою душу пекучим болем отого незабутнього дня нашої першої зустрічі. Вже тоді він, напевне, творив сторінки своїх новел, з яких прозирала мудрість дядька Тимофія, з яким вели на базар останнього бичка на продаж, щоб купити племіннику оту його мрію — гармонь, яку так і не прийшлося мати хлопцеві, бо він всю дорогу замислювався над тяжкими складнощами життя, вирішуючи, по-дитячому наївно і просто, найскладніше рівняння з багатьма невідомими: чи купити гармонь, чи німому старшому братикові і собі — чоботи на люту зиму. І обрав — друге, бо вже тоді починав розуміти не лише житейські труднощі, а й те, що «нічого людина у нас не значить... Хоч в мирний час. Хоч у воєнний. Вище людського життя, вище людського здоров’я наші правителі завжди чомусь ставлять якісь завдання». Так було і так є і сьогодні. Осмислення часу, вартості людського буття приходило в дитяче серце поволі. Може, саме тому, коли мати отримала похоронку про батька, він не зміг прийти до тями, як це так, щоб десь, хтось мав право убити його батька. «В ту мить ще й не плакав», а мати «корчилася в бур’янах і зводила руки до неба. Голосила і голосила...» Проза Миколи Івановича Шкіля проста і чиста, як правда, як свіжа борозна у весняному полі, як літепло нашого дитинства, затьмареного вічними злидотами, поневіряннями, трагедіями... Тому, читаючи ці короткі, але об’ємні за обширом болю новели, у, здавалося б, непомітних епізодах бачиш понад усе — себе, відчуваєш свою присутність. Може, саме тому земляк Миколи Івановича поет Борис Олійник і сказав, що не можна читати цю книжку без сльози і спазм у горлі. Стугоніла лиха зима. Мама вмирала на крижаній черені у нетопленій хаті, відлітала у зимовий вирій вічності найдорожча у світі людина, а натомість приходили в хату до двох малих сиріт злидні та біда повоєнних років. І єдине слово «мама» продовжувало жевріти як несхололе ще багаття віри, затишку й суму. Тепер батьками стали для хлопчаків боги у напіввицвілій покуті похиленої старої хати... Читаючи пекучу прозу Миколи Івановича Шкіля, ми простежуємо трагедію всього українського народу, його планомірне винищення, його кривду. Великий рід Шкілів був винищений сатанинською соцсистемою, яку декому прагнеться ще й сьогодні, наприкінці другого тисячоліття реанімувати, повернути назад, загнати батогами новітніх об’їждчиків у багно. Хотілося б отим рвійним діячам відродження соцраю на нашій Україні надіслати по примірнику цієї страшної книжки академіка Шкіля, щоб збудити причманілу пам’ять про минуле і сказати отим яничарам — зупиніться, хлопці, ми знаємо наше минуле, може, трохи краще, аніж ви, вчорашні пасинки райкомівських секретуток і голів колгоспів та всіляких вождиків і вождів. Зупинітесь! Ваше минуле — потворне і страшне! І чим далі ми від нього віддаляємося, тим огиднішим видається той молох. Перечитавши ще й ще раз цю жорстоку правду про нашу минувшину, вчитавшись у просте й виважисте слово Миколи Шкіля, вчуваю у ньому і відлуння болю Архипа Тесленка, і Михайла Ситника з його «Соняхом» на чужинецькім пустирищі, і розтерзану душу «Климка» Григора Тютюнника... Книжка Миколи Шкіля стала для мене і захистком, і прихистком. Його правдиве слово про жорстоку правду многотрудного життя не загубилось у вирі життя, а залишилося назавжди. Воно в дорозі, до читача... Григорій БУЛАХ життям не дратує, нікому не мозолить вічно настрашені розвінчувальною ходою історії очі. Проте погодьмося, що його найголовніші два романи — «Люди зі страху» (1966) і «Додому нема вороття» (1976) — донині стоять у нашій літературі на відлюдді. А її — літератури — велелюддя як було, так і лишається досі номенклатурним. При тому — радянського ще вишколу, з одностайною установкою на теми та ідеї, чий інтелектуальний рівень застряг на азах щонайтривіальнішої політграмоти. Я й зараз не можу збагнути найбільшого для мене дива з див: як у цій літературі міг народитися і проіснувати чоловік, що жодного рядка не присвятив (хай з-під цензурного батога) партії, не вживав прийнятних і навіть любих для «нової історичної спільності» слів на кшталт: секретар, партком, уряд, колгоспник, робітник, соціалізм, план, змагання, боротьба за урожай? Я вже не кажу про словоряд літературно традиційніший, у якому особливо шанованими є: кохання, коханий (а), рідна земля, рідна пісня, рідний народ, сьогодення, майбуття, минувшина... Таки направду могутній був чоловік. Який коли себе чимось і труїв, то хіба горілкою, яка, втім, валяти його з ніг так і не наловчилася: він переносив її на ногах так само стійко, як і всі інші соціалістично-літературні і позалітературні паскудства. Які й укоротили йому віку. Не лише, до речі, життєвого: писав він мало і подовгу теж не з власного бажання, знаючи, що ні він, ні його твори уселауреатській нашій прозі непотрібні. Але ті твори писав! Відводячи душу хіба на графоманах, яких у «Радянському письменнику» редагував мало сказати нещадно — з жорстокою насолодою, переписуючи часом недолугий якийсь роман майже начисто. Кажу про це, цілком відповідаючи за свої слова, бо він ті «романи» до мене приносив. От для чого саме, досі не знаю. Може, задля застороги, знаючи, що і я натоді вже взявся до прози. Прощавай, дорогий і важкий (неводнораз — цілонічний) мій співбесіднику. Україна, якою ти марив, колись та народиться. А з тим і ще один ти. Не обов’язково нами знаний. Хто з нас до неї (хай навіть посмертно) доживе, тому, може, й відкриється Андріяшик справжній. Лицар власного стилю, власних тем, власного світобачення. Ну й, звісно, власної літературної поведінки, яка включає багато чого. Та що там багато — усю людину, якою та щодень і щомиті бореться і з собою, і зі світом, котрим куди миліша наша усередненість. Для Андріяшика (і живого, і вічного) і неприйнятна, і нестерпна. Григорій ШТОНЬ ЛИСТОПАД, Ч. 11 (77), 2000 РІК

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин