П О С Т А Т І · с. 11сторінка оригіналу ↗
ЛИЦАР ВЛАСНОГО ОБРАЗУ
Слово Просвіти, №77 за 2000 рік
Коли, випадком долі, знайомишся з людиною, перші враження чомусь завжди залишаються найстійкішими у спогаді, у майбутті, бо лучать глибоко в серце. І знову у пам’яті оживає ота скороминущість зустрічі з Миколою Івановичем Шкілем — відомим ученим, математиком, педагогом. У вікнах буяло полудневе сонце, а на столах кабінету квітував бузковий сад, а в тім саду тихо блукав легенький баритон. Того дня у Миколи Івановича було дуже багато гостей-колег з багатьох європейських країн. Тепер, по завершенню усіх офіціозів, він мав хвилю, щоб трішки розслабитися; згадував свою рідну Полтавщину, земляків, друзів, і спогади ті час від часу обрамлювалися невимушеною піснею. Пізнішим часом я зрозумів, що там, де зустрічається двоє полтавців, там завжди оживає мелодія рідного степу. Вона ув’язує і посилює спогад, розмову, жарт. Отака вона вже є — пісня Полтавщини, отакими є і вроджені на тій славній землі. Досі я знав, що фізики, математики, ба, навіть фінансисти — люди особливого крою. Це незбагненні жартівники, дотепники, затяті театрали і поети. А після близького знайомства з професором математики М. І. Шкілем довідався, що вони ще й неперевершені співаки, знавці пісенної спадщини нашого народу. Той день у товаристві ректора Київського педагогічного інституту видав-
Він мав чимало приятелів, але не мав, мені здається, жодного друга. Окрім хіба своїх героїв, яким в усьому звірявся і яким, головне, вірив. Що, втім, не означає, ніби ті герої замислювались як художні постаті й люди, що називається, ідеальні. Бо ідеальність індивідуалізована передбачає існування відповідних соціальних умов її зреалізованості. Бодай у межах захищеної законом (але не захищеної від життя) власної хати, якої у персонажів Андріяшика здебільшого не було. А було лише тимчасове житло, чи, як у Федьковича («Сторонець»), так званий «художній світ», куди життю, яким воно є і не перше тисячоліття волить зоставатися, — зась. Цікаво, що не мав такої «вічної» української хати і сам Андріяшик, народжений у селі, але селом відштовхнутий. З якої причини хтозна: сам Роман теж був фруктом наскрізь проперченим; спілкуватись чи й просто співіснувати з ним на обмеженому просторі було куди важче, ніж Нечуєвим бабі Парасці та бабі Палажці. Але ж хіба письменникові належить усім подобатись? Особливо письменникові, для якого сільський (а донедавна колгоспний) наш побут і традиційні сільські цноти ніколи не мислились найголовнішим гарантом оптимального цивілізаційного поступу. Роман Андріяшик опитував своїм доробком не село, а Європу часів цісаря, Європу між Першою і Другою світовими війнами, опитував, зрештою, історію, якою вона на європейських теренах склалася і зробила з України те, що зробила: перейнятий інстинктом пристосуванства етноконгломерат, а не націю. На сільському рівні незрідка чи й не найвідворотніший. Наскільки і в який спосіб усе це Романові боліло, я чув і бачив не раз. І маю навіть запис цього почутого, датований 5 квітня 1989 року, себто часом «перебудовним», коли всі ми починали у щось вірити, хоч не всі ще про це розраховано голосно кричали. Ось дослівне свідчення однієї з ірпінських розмов з Романом, уже зранку хворобливо збудженим. Причину того збудження я спершу переадресовував десь уже прийнятій чарці, однак досить швидко втямив, що мій земляк (ми обидва з Тернопільщини) силкується розповісти не про нашу батькіщину взагалі, а конкретно про свою Королівку, звідки він оце повернувся, пересвідчившись, що його (далі я самоцитуюся) «хату знову обікрали». Може, й не дуже: забрали тільки різний будівельний реманент, але Романа й це образило до сліз. Він розповів, як вийшов на вулицю і звернувся до дядьків, яких стрів: «Я ж у вас нічого не брав. І держава мені, як і вам, ніякого добра не дарувала. То чого ж ви мене обкрадаєте?». Дядьки у відповідь кинулися до хат, поназносили випивки. Але цікаве не те. Роман, згадуючи цю з ними мирову, ніби й пожвавився, але потім, ще раз повернувшись до своїх стосунків з рідним селом, раптом сказав: «Вони ж не знають, що я можу їх проклясти. Отак махну (і він справді по-дитячому махнув рукою), скажу: «Згиньте ви всі тут!» — і їх не стане. Не буде й села, і людей. І згадки ні про кого не лишиться. Одні руїни. Та й ті позаростають бур’яном...» Роман справді вірить у таку свою всеможність. Проте не видно по ньому, щоб він коли-небудь зробив так, як каже. Гадаю, що не від страху пересвідчитись у своєму безсиллі, а од безсилля проклясти село. Ні він його, ні воно Романа не люблять. Цим Роман мучиться. Але бодай попросити дух, що ним у житті трусить, завдати батьківщині зло — на таке він не здатний. Хай краще той дух донищує його. Саме так він думає чи якось інакше — твердити не берусь. Проте село огром Романових мук доточує. А він же жодним написаним словом не був безбатченком. А прижиттєва Україна все не спішить визнати його духовну й мистецьку крупність. Чи вона замілка, чи він завеликий? Є у цій трагедії і те, і те. Шкода. Про вихід із неї він знає. Однак сподівається хоч один день побути на рідній землі Романом Андріяшиком майбутнім ще за життя. Жде цього дня. Чи діждеться? Має могутній характер. То, може, й діждеться. З огляду на одну з найбанальніших передумов т. зв. «визнання» — передчасну смерть, про яку Роман, безсумнівно, не раз думав, але твердо нею нехтував, можна вже ніби вважати, що Андріяшикове майбутнє свій лік розпочало: віднині він нікого своїми поведінкою і
Пішов із життя відомий український письменник, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, автор талановитих романів та повістей, патріот-публіцист Роман Андріяшик. Народився Роман Васильович Андріяшик 9 травня 1933 року в селі Королівка на Тернопільщині. У 1964 році закінчив факультет журналістики Львівського університету. Працював на журналістській та видавничій роботі. Найвідоміші його твори — романи «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Сад без листопаду», «Полтва», «Думна дорога», «Кровна справа», «Сторонець». Друкуючи есе відомого літературознавця Григорія Штоня, редакція сумує з приводу передчасної смерті Романа Андріяшика і висловлює співчуття родині покійного.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
