Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ЄВШАН-ЗІЛЛЯ · с. 13сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №77 за 2000 рік

Слово Просвіти, №77 за 2000 рік

Анатолій Грицай Є люди, що вражають своєю фанатичною відданістю обраній професії, якій служать з надзвичайною силою любові. Вони, як правило, не намагаються силоміць привернути до себе увагу, скромні і чемні, їм завше бракує часу, а тому аскетично і вимогливо ставляться до себе. Проте, на жаль, сьогодні їх вельми мало... Про одного з них хочеться розповісти. Це Анатолій Грицай, викладач Рівненського училища мистецтв і культури. Анатолія Юхимовича я знаю понад тридцять років, а йому незабаром виповниться сімдесят. Чудовий викладач, керівник капели бандуристок, композитор і поет, пристрасний шанувальник і пропагандист кобзи-бандури, чесний і щирий українець. Та мені все здається, що знаю його надто мало, й не лише я. А хочеться, аби цю чудову людину знало більше моїх співвітчизників, про нього і про справу, якій він ревно служить. Концертна зала музичного училища ніколи не буває порожньою. Тут людно на репетиціях, академконцертах, звітах, зустрічах з відомими музикантами... Того дня, кілька років тому, вона була також вщент заповнена людьми — вшановували Анатолія Грицая. То була вельми визначна подія — 45 років його педагогічної і творчої праці. На сцені співали ще зовсім молоді бандуристи, його учні, в залі сиділи його шанувальники, а між сценою і залою — Він. Сиве довге волосся і такі ж сиві вуса, а очі, рухи, усмішка — молоді! Скромно приймав квіти, подарунки, схиливши голову, прислухався до вітальних промов, а потім, ніби відмахуючись від них, гаряче аплодував виконавцям-бандуристам. Бо то була його стихія — чарівні звуки бандури і пісня, той життєвий бальзам, що завше надійно лікував його душевні рани, створював навколо нього глибоко осмислену і найчистішу філософську ауру. У дитинстві А. Грицай ніколи не думав, що стане бандуристом, хоча від старшої сестри, яка вчилась у Київському музичному училищі, навчився грати на кобзі. Його більше вабила професія лікаря. Та Рая переконала, що варто вчитися музики в її рідному училищі, отож поїхав до Києва. Саме тут, у столичному мистецькому закладі, визначилась подальша доля юнака. Але по-справжньому ступити на цю стезю Анатолію допоміг його вчитель, відомий в Україні кобзар Володимир Андрійович Кабачок. Від нього юний кобзаренко дізнався і назавжди запам’ятав, що кобзарство — це явище, притаманне лише українському народові. Якщо цимбали, сопілка, а тим більше скрипка є в інших народів, то кобза та бандура — суто українські народні інструменти, що не знають аналогів у світі. Бандура після тризуба стала другим символом України. Через усе своє життя Анатолій з величезною шаною пронесе ім’я славетного, у свій час репресованого кобзаря Володимира Кабачка і пізніше глибше розвине його думки. В одному із інтерв’ю він скаже: «Бандура — то святий вогонь, що очищає нині наші душі і спопеляє все низьке у них, піднімає нас над суєтними миттєвостями і возносить у сфери мудрості і мужності. Вона є берегинею нашого роду. Слухати спокійно її неможливо. Вона хвилює, тривожить, її люблять і ненавидять. Так, так — останнє було і колись і, на жаль, є і тепер. Усі вороги України боялися її. Кобзарська пісня — наш щит і меч, і це добре розуміли недруги нашої державності. Ще навчаючись у Києві, Анатолій Грицай уже почав свою трудову діяльність: працював у вечірній музичній школі для дорослих, мав уроки в музучилищі, грав на бандурі в оркестрі славетного народного хору під орудою Григорія Верьовки та ансамблю танцю під керівництвом легендарного Вірського, гастролював, утверджував себе як майбутній кобзар-педагог. А прибувши за направленням у Рівне, де щойно було створено музичне училище, почав буквально з нуля. Перший набір складався лише з двох учнів — Віри Бордюг і Мирослави Хакімової. Пізніше він підготував їхній дует, концертували разом, демонструючи досконалу техніку гри на бандурі. Керував жіночим, чоловічим та змішаним ансамблями в училищі, а згодом створив велику капелу бандуристок при будинку художньої самодіяльності профспілок, написав для неї кілька пісень і об’їздив з концертами багато міст і столиць. Він — творець квартету бандуристок, який згодом став відомим на всю Україну і люди назвали його справедливо «золотим», бо на всіх конкурсах і фестивалях отримував золоті медалі або призові місця. Його знімали в кіно, на телебаченні, про нього писали столичні газети, його почули далеко за кордоном... До речі, у цьому квартеті співала його мила Наталка, люба дружина і вірний друг. Наталя Олександрівна — теж педагог в музичному училищі, а тому розділила з чоловіком усі житейські негаразди і успіхи, ставши йому надійним помічником і порадником, без якого він не уявляє свого життя. Сотні учнів Анатолія Грицая роз’їхалися по містах і селах України, несучи славу кобзарського мистецтва. Майже в усіх тридцяти п’яти дитячих музичних школах Рівненщини є класи бандури і викладають у них в основному його вихованці. Автор цих рядків якось звернувся до учнів Рівненського кобзаря, які в різний час навчалися в нього, з одним запитанням: «Хто для вас Анатолій Грицай?». Ось що вони відповіли. Людмила Фусік, педагог Рівненської ДМШ № 1 імені М. Лисенка, бандуристка: «Тридцять п’ять років тому Анатолій Юхимович «випустив» мене у самостійне життя... І досі він для мене мудрий, вимогливий учитель, однодумець, порадник і доброзичливий критик. Він безмежно радіє успіхам своїх учнів...» Тамара Мирук-Рокітенець, художній керівник зразкової капели бандуристів Рівненської ДМШ № 2: «Він — мій учитель, гармонійне поєднання громадського і особистого. А ще він, як ніхто інший, сам уміє і вчить інших користуватися духовними цінностями, дорожити ними, бачити і знаходити їх...» Тетяна Бенедюк, солістка вокальноінструментального тріо «Срібна терція» Рівненського міського будинку культури, педагог-бандуристка: «Це людина з великої літери, неординарна особистість, фанатично закохана у свою справу. Патріот України, взірець невтомного служіння кобзарському мистецтву. Вдячна йому, що, колись почувши, повірив у мене, в мої сили як митця...» Наталка Приймачок, учениця 4 класу Рівненського училища мистецтв і культури: «Для мене він — другий батько, який хоче, щоб його діти стали людьми. Щаслива, що є його ученицею». Слова вдячності учителеві, впевнений, могли б сказати всі, хто вчився у нього невмирущого кобзарського мистецтва, а їх більше сотні. Вони роз’їхалися по всенькій Україні, працюють у Києві, Львові, Миколаєві, Черкасах, Вінниці, Чернівцях, Кривому Розі, на Полтавщині, в Севастополі, не кажучи вже про Рівненщину, їх тут найбільше. Тепер це його колеги, друзі-однодумці, а деякі прекрасні і відомі виконавці, такі як заслужений артист України Василь Пиндик, лауреат багатьох конкурсів Галина Топоровська. Він їх любить, шанує і клопочеться: мусимо нарешті усвідомити: талант — це справа державна, всенародна!». Патріотичні почуття надихають Анатолія Грицая до громадської просвітянської роботи. Він, маючи неабиякий хист до поезії, пише вірші: його непокоять думки про долю рідної мови, України, звісно ж, про пісню, про бандуру. Багато з них знайшли місце на шпальтах місцевих часописів: Чи сміх і радість, а чи й сум, Мов клоччя хмар, повзе похмуро, Я знов торкаюсь ніжних струн, І сили поверта бандура. Добре було б, аби знайшлися меценати і допомогли видати книжку поезій А. Грицая — скромні його статки не дають змоги зробити це власним коштом. Ну, а досить скромний заробіток пана Анатолія, за старою звичкою, іде на придбання книжок, журналів, газет, листівок тощо. Виб тільки бачили, яка в нього бібліотека! Книги всюди: у різноманітних нішах, комірчинах, кладовках, на фортепіано, саморобному стелажі. Книги рядами, стосами, штабелями. Вся його багаторічна діяльність — це суцільне просвітництво, хоч сам ніколи про цю діяльність не говорив. Його просвітництво безкорисливе, цілеспрямоване, ідейно наснажене, як і все його 70-річне життя. Анатолія Юхимовича ніхто не примушував займатися просвітянською справою. Він це робив за велінням серця. І тепер очолює місцевий осередок Всеукраїнської спілки кобзарів і член правління обласної «Просвіти». Глибокий ерудит, людина високої культури, Анатолій Грицай постійно влаштовує актуальні для молоді виставки, використовуючи для цього дібрані власноруч матеріали, власний архів. Тільки у роки утвердження незалежності А. Грицаєм підготовлені змістовні експозиції: «Роде наш козацький» (до дня пам’яті козаків на полі Берестейської битви), «Повернення Грушевського», «Рідна символіка», «Земля батьків», «Прадіди в струнах живуть», «Велич і трагедія Івана Мазепи», «Нашого цвіту по всьому світу», «Шануймося!», «Ми були, ми є, ми будемо!» та інші. Є в журналі відгуків кобзаря-українця цитати з Т. Шевченка російською мовою: «Распространять... славу славных художников, распространять в обществе вкуси любовь к доброму и прекрасному — это чистейшая, угоднейшая молитва человеколюбцу — Богу и посильно бескорыстная услуга человеку». Гадаю, це міг бути епіграф до всієї подвижницької роботи Анатолія Грицая. Залишив запис у журналі і Микола Чорний-Досинчук, останній раз перебуваючи в Рівному: «В історії України маестро Анатолій Грицай буде записаний як амбасадор свого народу в кобзарстві і його культури. Він зумів запалити прометейський вогонь кобзарства не тільки в м. Рівному, але й по цілій Волині. Достойний пане маестро! Ви є кобзарське світило для нашого українського народу! Ваша скромність при Вашій високого рівня, багатогранній майстерності є євшан-зіллям». Це визнання від засновника школи кобзарського мистецтва в усіх українських діаспорах — від США до Венесуели, видавця журналу «Бандура», багаторічного адресата А. Грицая, на жаль, нині покійного, справжнього українського самородка, надзвичайно цінне для Анатолія Юхимовича. Адже це оцінка його сімдесяти років життя, тривожного і змістовного. Майже п’ятдесят років творчої і педагогічної роботи позаду... Ніби й небагато. А зроблено чимало. В цьому великий сенс його долі. Вслухайтесь у вірш Анатолія Грицая, де надзвичайно точно віддзеркалилася його кобзарська і людська душа: Співай, бандуронько, співай І знай: є праведнії душі, Вони шанують рідний край, Вони й до тебе небайдужі. Хіба для них не варто жить, В тривогах мучитись, радіти, І знов на струнах ворожить Та їх питать: Чиї ми діти? Анатолій ГАЙДАМАШКО, м. Рівне ЛИСТОПАД, Ч. 11 (77), 2000 РІК

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин