«ПРОСВІТА»: 1868—2000 · с. 3сторінка оригіналу ↗
Штрихи до портрета ПОВІСТЬ ЙОГО ЖИТТЯ
Слово Просвіти, №77 за 2000 рік
Непрості, як і саме життя українського народу, перипетії долі відомого просвітянина, письменника, літературознавця Михайла Миколайовича Потупейка. Чого тільки не довелося спізнати йому на житейських дорогах, чого тільки не довелося пережити! І сьогодні він творить, турбується про громадські справи. В листі до редакції Михайло Потупейко пише: «Я запарився з роботою, перевтомився, закрутився: та це йне дивно, адже ж у День незалежності мені стукнуло 78 (коли вони прокотились?). Хочу забезпечити облпросвіту порядним приміщенням, а цього року ніхто не перерахував ні гривні! Шукаю друзів «Просвіти», клянчу, набридаю...» У цих словах увесь Михайло Потупейко із своєю небайдужою вдачею. Хочеться додати — шановні державці, почуйте голос людини, яка вболіває за громадські інтереси! Народився Михайло Миколайович у селі Млієві на Черкащині (24. 08. 1922). Його батько Микола був із багатодітної родини Якова Потупейка, який усе своє життя працював у знаменитих садівників і промисловців Симиренків. Не раз батько розповідав синові-школяреві про зустрічі з М. Грушевським, С. Петлюрою, В. Винниченком. Він був учасником Першої світової війни і обирався солдатами делегатом 1-го, а потім і 2-го Військових з’їздів України. Батькова мати із попівської родини Гулаків-Артемовських. У селі й досі їхній рід називають Гулаченками. У 1940 році Михайло закінчив Вільшанську школу, а згодом — річні курси вчителів історії 5—7 класів у Києві. Та тільки тепер Михайло Потупейко розповідає просвітянам про свою таємницю. Він чи не найстарший за віком просвітянин! Сталося так, що просвітянином став ще з літа 1941 року. До них у село «прибився» волинянин — церковний регент, чудовий музикант-хормейстер — Тадей Ліщук. За активної підтримки передових мліївців він організував у селі Народний дім «Просвіта» імені М. Леонтовича. На сцені — класика, співи (в основному народні пісні). Багато можна було б оповісти про цей складний для нашого народу час і про ті складності, в яких випало працювати Михайлові Потупейку. А які незви-
Найприкметнішою сторінкою діяльності херсонських просвітян сьогодні є пожвавлення роботи наших видавництв «Чиста криниця» і «Просвіта». Вийшли в світ понад два десятки книжок і не розчинились у книжковому потоці, а стали приводом для відвертої, гострої розмови з жителями Херсонщини. На базі обласних та районних бібліотек плідно функціонують читальні Товариства «Просвіта», в обласній науковій бібліотеці імені Олеся Гончара за ініціативою Херсонської обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка відкрито кімнату-музей Олеся Гончара, де проводяться не лише літературні читання творів прапороносця української літератури, а й презентації нових видань «Просвіти». Нові книжки майстрів поетичного слова Миколи Братана, Анатолія Кичинського, Леоніда Куліша, Валерія Кулика доповнюють вдалі дебюти поета-пісняра Анатолія Дунаєва («Жива любов, жива»), поетеси нової генерації Наталії Музики («Фабула весни»), літератора-педагога Ігоря Проценка («Мої дороги», «Вечірні вогні», «Цвіт вишні»), публіциста Євгена Ейсмонта («Бій Пандори з Дон Кіхотом»), композиторів Валерія Другальова (співаник «Листопад переходить дорогу»), Євгена Сивцова («Ромашкова стежина»), Валентина Стеренка («Моя пісня до тебе летить»), історика Сергія Гейка (нариси «Церков величність», присвячені історії культових споруд та парафіяльних громад на теренах сучасного Бериславського району від початку колонізації краю в останній чверті XVIII століття до кінця чайні люди були навколо. Були й арешти, і допити, і зустрічі з партизанами, і поневіряння в «матушці Рассєї», у Сталін-градському «трудлагере для госпроверки». Михайло Потупейко згадує: «Перевіряли рівно п’ятдесят тижнів. Нарешті перевели на «трудфронт» уже без конвою, на найбільшу в Союзі теплоелектростанцію — Сталінградську ГРЕС. Там мені нарешті пофортунило — мене призначили літпрацівником багатотиражки «Енергетик», а згодом в. о. відповідального секретаря»... Після закінчення війни Михайло надіслав документи для вступу до КДУ, але до екзаменів його не допустили. На початку літа 1946-го знайшов собі заміну, повернувся в Україну і з горем пополам вступив до Львівського університету. Писав статті й рецензії до «Вільної України», читав лекції... Але й тут доля була до Михайла несправедливою. Незадовго перед держекзаменами, повернувшись із лекційної поїздки, побачив на дошці оголошень наказ ректора про виключення «за антирадянську поведінку». Диплом Михайлові все-таки (при допомозі Т. І. Франка, М. Возняка та Б. Коваля) вдалося отримати. Працював Михайло Потупейко у Львівському музеї Франка, а влітку 1951 року по дорозі на Черкащину заїхав до Вінниці — оглянути музей М. Коцюбинського. У листі до редакції Михайло Миколайович згадує: «Садиба музею грала всіма кольорами райдуги, відзначалась дбайливим, умілим доглядом... Але експозиція бездарно, примітивно побудована, в кімнатах — голі простінки, екскурсії ведуться плутано...» І Михайло Миколайович перейнявся музейними турботами і став вінничанином. Було з чим воювати, що відстоювати. На той час літературна справа була засмічена вульгарно-соціологічними твердженнями про життя і творчість геніального Михайла Коцюбинського. Часто з нього робили великого революціонера, трохи не учня і соратника В. Леніна. Михайло Потупейко багато працював в архівах, займався пошуками документальних матеріалів. Значна частина цих документів лягла в основу його монографії «Михайло Коцюбинський. Ранній період життя і творчості» (К.: «Радянсьпершої чверті ХХ століття. Більшість матеріалів оприлюднюється і вводиться у науковий обіг уперше). Навесні цього року просвітянський театр у складі народного артиста України Анатолія Манайла, заслуженої артистки України Валентини Дроніної, режисера Олега Натяжного розпочав свою роботу виступами перед трудовими та студентськими колективами Херсонщини з драматичною поемою Миколи Братана «Кавказ піді мною», яка спонукає до переосмислення понять патріотизму та любові.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
