П О Г Л Я Д · с. 3сторінка оригіналу ↗
Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ
Слово Просвіти, №78 за 2000 рік
гетьман Пилип Орлик напише першу в світі конституцію, задовго до польської і французької, не кажучи вже про американську. Порох забуття і втрата державності надовго поховають ці факти за гіпертрофованою й перебільшеною величчю «старшого брата», але це ж наша, українська, історія, і ми повинні підняти її з непам’яті. Ніхто, крім нас самих, цього не зробить. Бо нікому, крім нас, це не потрібно. Ми формувалися як осідлий, домашній і неагресивний народ, ми рідко ходили по чуже, вміючи обстоювати своє, кревне. Тому об наш спокій і непоказне, неефектне лицарство розбивалися і татаро-монгольські, і турецькі орди. Коли нас чіпали у власному домі — перемогти нас було неможливо. Ми не приховуємо того, що і Богдан Хмельницький вибухнув гнівом і очолив одне з найпотужніших національно-визвольних повстань саме тому, що польський шляхтич зачепив його родинне гніздо. Так, ми — домашні, але не приведи, Господи, чіпати нас у нашому домі. Цю рису ми беремо з собою і в третє тисячоліття. Вона, саме ця риса, принесла нам багато горя і страждань, бо двері нашого дому здебільшого були відкритими і тому частіше заходили вороги, як друзі. Ми вперто витворювали свої традиції, свій характер і етнічний образ, навіть власну політичну систему, яка нам пасувала. Козацьке братство з етикою непохитного побратимства, прямі, демократичні вибори старшини і гетьмана, колегіальні рішення на Січі, виборні судді і відкрите судочинство, культ особистої і колективної свободи виключали навіть можливість рабства і кріпацтва аж до входження в Російську імперію. Навіть маючи незліченну кількість полонених, — у нас не було невільників. Нам завжди вистачало землі, простору і сонця. Та нам завжди бракувало саме колективного ґонору і національної самовпевненості — таких природних речей для наших багатьох сусідів. Особливо тих, які, ще не вміючи ходити і говорити, ледь відповзши від отчого порогу, стали називати себе «старшим братом». Звідси безліч наших драм і трагедій. Перших шість століть цього тисячоліття таки були українськими. Ми протужно і рішуче утверджували себе на цій землі як самобутня, сильна і державна нація. Софія і Лавра своїми куполами світили на пів-Європи, наші ченці писали літописи, фіксуючи нашу історію для нащадків. На подільських пристанях стояли лодії, вивантажуючи найкращі товари з усього світу. На Андріївському узвозі вистоювали в чергах до наших князів іноземні посли. Ми жадібно засвоювали чуже, цікаве і прийнятне для нас, але передусім — свято пантрували своє, ділячись ним з іншими. Ми любили красу, навіть пишноту, хоч вони кололи очі нашим ворогам, принаджували їхню варварську похіть і руйнівну втіху. Ми опосіли землю на дорозі з Європи до Азії і з Азії до Європи, на пограниччі двох цивілізацій — осідлої та кочівної, тому багато хто з нас узяв собі за філософію «моя хата скраю», відгородившись навіть від сусіда парканом, зате держава залишалася розгородженою і відкритою. Лише зараз, наприкінці тисячоліття, ми означаємо її реальними кордонами без колючого дроту. Для осідлої, яка рухається лише в часі, нації — це дивовижна рідкість. Тому впродовж тисячоліття ми не розширювали свою територію, а навпаки, — віддавали її, потверджуючи цим свою великість і навіть тюхтіювату щедрість. Ми були сильними і впевненими в собі, наша молода кров грала, як брага, тому ми не боялися кровозмішання, не замикали на ключ свій генетичний код — це теж ознака потужної нації, її здоров’я і незнищенносгі. Татарська, монгольська й турецька кров підкинула в наші зіниці карості, а на наші рум’яні лиця поклала смаглець, і ми від того стали ще красивіші й оригінальніші. Ляський чинник додав багатьом з нас (передусім — жінкам) шляхетної вишуканості, а можливо, й манірності. Ми нікого не асимілювали принукою, вони добровільно розчинялися в нашому середовищі, природно стаючи українцями. Нашу тисячолітню історію не треба ні підмальовувати, ні чепурити, хоч її вихолостили й переписали на свій лад чужинці, відвівши у ній для нас роль другорядних статистів. У нашій історії є все: героїзм і ницість, жертовний патріотизм і відступництво, є лицарі і покидьки. Зрештою читати її можна і без брому, якщо не заламувати мелодраматично руки і хапатися за
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
