Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗
СОФІЯ МАЙДАНСЬКА
ВАЛЕНТИНА КОВАЛЕНКО
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Нещодавно в Києві та інших містах пройшли Марші єдності за Україну. Реакція суспільства на агресію Московії. Водночас відповідь (Ні!) окремим європейським і доморощеним політикам щодо “федералізації”, “ірландизації”, “фінляндизації” України. Держава і Нація повинні виробити стійкий імунітет до “московської блекоти” й вирішити два стратегічних завдання:
1) Українізація всіх сегментів життєдіяльності: політики, армії, економіки, культури, освіти, науки, Церкви, спорту, інформаційного простору; 2) Входження до системи колективної безпеки НАТО, що є конституційним обов’язком і першорядним чинником національних інтересів. Іншого нам не дано. У цьому згустку думок і відчуттів окреслені наші загрози, виклики,
устремління й мета національного самоствердження та поступу. А також наші гіркі уроки. Не бракує сил та розуміння, щоби визначити орієнтири, прямування до яких мусить дати обнадійливу перспективу нації. Хоча заради правди цей імунодефіцит завжди був присутній у помислах і діяннях багатьох тих, хто впродовж останніх трьох десятиліть перебував на владних “апостольських сідалищах” (за П. Кулішем). Іншодумство політичних очільників містило противаги світобаченню, яке не вписувалися в логіку українського руху, що був значно сильнішим обмежених провідників, які так і не зуміли (не захотіли) стати політичним українством. 110 років тому Д. Донцов, звертаючись до хворих на національний гермафродитизм, що не вловлювали різниці між російським патріотизмом і здоровим українським націоналізмом, писав: “Пора перестати бути і українцем і росіянином рівночасно”. Але цей педикульозний стан зараження москвофільством правлячої “української” верстви не покидав Україну навіть після здобуття нею Незалежності. Отой зловісний вислів імперського ідеолога царських часів Струве про необхідність “приобщать (нас) къ органу русской культуры, русскому языку” продовжував жити в головах і справах частини вітчизняного політикуму та інтелігенції.
Ця модель “приобщения” проявлялася в різних формах – від “м’якої” русифікації в Україні, денаціоналізації й асиміляції українців в РФ і до Тузли; від повної заборони діяльності українських організацій й установ і до війни проти України. Для московських “об’єднувачів” жодної багатозначності у здійснюваній ними місії немає. Вони чітко знають, що “один народ” – це російський народ, від якого ворожі сили штучно відщепили гілку “українців”, і що “руська” спадщина – це російська спадщина, як і Київ та православ’я. Лише російський народ, на їхню думку, є “справжнім”, і він зобов’язаний протидіяти зазіханням на “спільну спадщину”, повертаючи українців у лоно “єдинородства”.
Проте якщо ця усталена практика поведінки московитів була природнім станом їхньої багатовікової “політики”, то неприпустимо, коли ворожі наміри зреалізувати сатанинську ідею ліквідації української Державності активно підтримувалися “нашими”. Причому ці руйнівні процеси охопили далеко не лише гуманітарні напрями. Від дипломатії, економіки й до військової сфери здійснювалися заходи, спрямовані на задовільнення інтересів Кремля.
І якби, віддавши (без жодних реальних гарантій?!) ядерну зброю України, ми стали розумнішими й стали, нарешті, проводити політику в інтересах Українського народу, зміцнюючи національну безпеку. Ба ні! Навпаки. У сферах національної економіки, банків та фінансів, правоохоронних органів, телекомунікацій, церковного життя, освіти, інформаційного простору, Збройних Сил, влади стали домінувати москвофільські елементи й наративи.
Як приклад. “Реформи” ЗСУ відбувалися за чітко спланованим сценарієм російських спецслужб. На території Луганської та Донецької областей були ліквідовані всі бойові частини (за винятком малочисельних підрозділів на час проведення ЄВРО-2012). За 2010– 2013 рр. було розпродано 477 танків (бойовий склад німецького Бундесверу в 2015 р. налічував 225 танків – удвічі менше!), 94 літаки і БПЛА та 145 вертольотів.
Закінчення на стор. 2–3
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
до наших читачів, передплатників,
просвітян
Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” — один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі — ті, хто любить, шанує і цінує українське правдиве і об’єктивне слово, можемо допомогти тижневику. Будь-яка фінансова підтримка видання — це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ “Альфа-Банк”, р/р UA 30 300346
0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Минулого тижня на наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнувся: Швець Петро Васильович – 500 грн.
“Ця позиція має формувати загальний фронт · українського спротиву”. Суспільство · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
небезпеку українізації, європейського вибору, цінностей державності України. Заодно з Ерефією “наші” колаборанти, зрадники й олігархи. Найголовніший індикатор їхньої оцінки на видноті. Коли сьогодні перед Україною постала реальна загроза з боку Росії, низка країн Заходу надає нам реальну військову та фінансову допомогу, мобілізується українське суспільство, то як себе поводять олігархи? Володарі землі, надр, банків, яхт та парламентських фракцій. Хіба вони хоча б якусь частину мільярдних статків, нажитих на мозолях українського народу, віддали на захист України від агресора? Ні! Вони в час небезпеки спішно разом зі своїм виплодом покинули Україну на чартерах, адже ніколи вона не була для них рідною. А їхні капітали вже давно вивезені в офшори. Правда, залишивши тут свої телезомбоящики, вони продовжують дурити народ в окупованому ними інформаційному просторі. За цей умовно “збитковий” телебізнес вони триматимуться до останнього, бо добре обізнані з його призначенням. Спішно евакуювалися й опезежисти – носії ідей “руського міра”, любителі путінізму. І про це треба не забувати ні на мить. Український народ мусить зробити так, щоб їхнє “повернення” ставало для них дедалі пекельнішим.
Настає відповідальна пора,
коли, нарешті, треба позбутися в Україні олігархату, колаборанства, зрадництва й україноненависництва. Саме цю внутрішню загрозу варто обговорювати політикам на різних рівнях. Бо дуже прикро спостерігати за окремими саморекламуючими “патріотами”, які наввипередки кинулися захищати “теленаших” муравйовців від санкцій. Агов! Невже ще й досі не дійшло, що до цих ворожих телеіндустрій санкції потрібно було застосувати значно раніше, ще “позавчора”. І таким захисникам слід дбати не про приватне та вузькопартійне, а про реальне зло, що загрожує національним інтересам. Будьмо свідомі, адже головним завданням чужинського олігархату – замінити Національну ідею “хлібоїдщиною”, боячись, що українці, цінуючи найвище свободу, таки пересядуть одного разу з волів на локомотиви, а замість трембіт візьмуть рушниці (за Донцовим), щоби розмова зі здичавілими зайдами-глитаями стала зрозумілішою.
Ця позиція має формувати загальний фронт українського спротиву, торкаючись будьколи, будь-де, будь-якої чутливої національної теми – економіки, культури, мови, Церкви, освіти, армії, закордонного чи підневільного співвітчизника, влади, яка мусить завжди бути україноцентричною.
Тому Україна включно з окупованими територіями Донбасу, Кримом мають розглядатися нами лише в контексті, що це українська земля, а українці є її господарями. І все, що там відбувається є предметом пильної української уваги. Бо втрачене лише посилюватиме ворожу міць. Треба не дати висохнути жодному національному джерелу. Якось архієпископ Сімферопольський і Кримський
Климент, возведений у сан митрополита Предстоятелем Православної Церкви України
“Ця позиція має формувати загальний фронт · українського спротиву”. Суспільство · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von ««Розкуймося, братаймося» духом української Свободи», S. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
Очевидно, замало в сьогоднішніх умовах втіхи, що в 2014-му в нас не було армії, а зараз її створили. Не всі винуватці цієї та інших диверсій переховуються за кордоном. Чимало “кротів” безбідно й безтурботно й досі нидіють в Україні, окремі з них інколи проти ночі (Боже, прости) навіть бубонять про щось у телеящиках. Добре, що поволі (під тиском громадськості) цих знарядь агресора меншає. Запізно, але справедливість стверджується і холдинг телеканалу “наш” (кремлівсько-кіпрського виплоду) припинив за рішенням РНБО свою руйнівну антидержавницьку діяльність. Газета “Слово Просвіти” мала рацію, публікуючи в різних форматах звернення до влади та суспільства щодо неприпустимості безкарного функціонування геббельсівського штибу інформаційно-кремлівських рупорів, а також тамтешніх завсідників-політиканів, які розкидали по всій Україні безглузді білборди на кшталт “це наша земля”. Проте Народ сказав інакше. Ні, панове (ра) (фа)нашисти. Ваша земля там, де чамріють з пожовклими бородами бояри-московити, яким ви запопадливо служити. Тому проведені марші єдності в Києві, Харкові, Луцьку та інших містах засвідчують не про вузькопартійні чи особистісні інтереси, а лише про патріотичну позицію українців щодо відпору агресору та п’ятиколонникамколабораціоністам, які, служачи путіністам, дійшли до того мерзенного стану, що за зрадництво “самі собі дякують”. А такі ще не перевелися.
Вони продовжують, будучи обласкані владоможцями,
нав’язувати українцям чужі “цінності”, не пориваючи з тим комплексом ідей, уподобань, цілей, що обіймається єдиним поняттям – Московія.
На тому тижні журналіст
В. Кіпіані нагадав, що за так звані “закони 16 січня” голосували Герої України – Байсаров (голосував на “референдумі за ДНР”), Бобов, Богуслаєв, Бойко, Литвин, Литвинов, Звягільський,
Риженков, Дейч. Ще п’ятеро стали у 2014-му російськими громадянами в окупованому Криму. Окремі з них так і “відійшли” в засвіти з паспортом РФ та зіркою українського “героя”. Ось у такій світоглядній каші й формується сучасна українська нація. Розмиті вартості, чужі позанаціональні ідеали, відданість тому, хто віками уярмлював українство. На такому ґрунті не сотворити єдність, зігнорувавши стрижневі основи життєствердності нації – національних героїв, мову, віру, культурну традицію, національну пам’ять, дозволивши чужинцям чужою мовою “переможців” писати нашу історію. Бо що підготувало єдність багатьох цивілізованих народів? Рідна мова, мистецтво, наука, освіта, музика, пісня, історія, героїка славетних предків. Тому негоже та злочинно впускати в свій суверенний духовний простір “цінності”, руйнуючі свідомість, ідентичність, державність.
Чому ж тоді, знаючи, що чотири століття українці зазнавали національної наруги над собою з боку московитів, як і те, що нинішньою головною стратегією путінської Росії є “продвижение русского язика за рубежом и защита русскоязычных”, дозволяємо “языку” імперців вільно розгулювати в суверенному просторі України? Уявляю (хіба що на мить) подібну ситуацію в Ізраїлі, Франції, Польщі. Поза межами можливого! А в нас – чего изволите? Варто усвідомити всім причетним до державної політики (і не тільки), що РФ до 2025 р. планує на експансію просування російської мови витрати до 7,5 млрд рублів.
Нагадаємо, що восени 2021-
го в Мінську представники Азербайджану, Білорусії, Казахстану, Киргизії, Молдови, Росії, Туркменистану, Узбекистану разом з “руськомірськими” організаціями намагались сформувати планперспективу цієї експансії. Тим паче, що Кремль уже зреалізував зловісну й агресивну модель під назвою “Россия вынуждена встать на защиту своих граждан” в Придністров’ї, Абхазії, Криму, Донбасі.
Бо щупальці ординського восьминога там, де існують ареали “русскоговорящих”. Це не гуманітарна, побутово-філологічна чи лінгвістична проблема, а геополітична стратегія Росії, що полягає: в зросійщенні українців; знищенні української Ідентичності; ліквідації нашої Державності. А тому дуже (не) дивною під час війни є позиція частини інтелігенції (москвофільської) щодо мовної проблеми. Навіть такий маститий український письменник, як
Курков, заявляє, очевидно в суголоссі з відомим “політиком” Ложкіним, що “нужно признать украинское русскоязычие украинской „культурной собственностью“ и Киеву необходимо работать над созданием русскоязычия в Украине”.
Складається враження, що пошесть путінського похабного фольклору штибу “Терпи, моя красавица”, використовуваний як форма політично-дипломатичного хамства, стосується не лише мінських домовленостей, її намагаються перенести повсюди, в усі пори українського організму. Але нам не личить ковтати те, вдовільняючи ординський улус, слухаючи каркаючих, що спорт, мистецтво, або зовсім свіжий конкурс Євробачення, то все поза політикою. Для такого “жюрі” не важливою є історія діянь виконавця, суттєвою є тільки пісня, що має сприйнятися європейцями. Отака світоглядна й професійна “філософія” лодигінських екзаменаторів євроконкурсу оголеного репу. Овва! Трошки та не так. Бо етика вчинку не менш значима. Так було завжди. Адже колись Європа талантами Вольтера, Байрона, Гюго, Готшаля, Словацького, Ліста та багатьох інших поставила на найвищий щабель Мазепу не за його воєначальницькі злети, а за високість і благородство вчинку. Україну пізнавали завдяки Мазепі. Француз Воге писав, що у Франції не було жодного школяра, який не знав би Мазепи. І коли говорили про Україну, то звучно відповідали: “А так, Україна – це край Мазепи!”
далекий від порівнянь і тотожностей. Проте непристойно й гріховно бавитись у мистецькі забави, зазираючи в рот тим, у кого чорне піднебіння. Бо після того, як ми отримали в неділю (13.02.22) європереможницю, з її “історією хвороби” щодо виступів в окупованому Криму в порушення закону й громадянської моралі, одразу ж відбулося дезавуювання й зневажання ціннісних орієнтирів для нації. “Талановито”, але зрадливо ніяк не вписується в порядок денний нинішніх трагедійних часів війни. Подібний компроміс совісти не спонукатиме нашу молодь тягнутися (як соняшник до сонця) до цього взірця, оскільки відчутне гендлювання національними цінностями України.
Такі епізоди життєтворчості нації не є вторинними. Оскільки тут, як у всіх інших суспільних сегментах, відбувається боротьба за українськість, війна. Тому не можна водночас служити правді й мамоні, як і озвучувати офіційно те, що нічого особливого не відбувається, коли замість українських пісень нас підгодовують й задурюють (телевізія, радіо, соцмережі, концерти) примітивом другосортного “руського” співу. Особливо прикро, коли наші “звезды” по завершенню кремлівської олігархічної тусні навідуються в Україну, щоби “ощасливити” народ. І тут ніякими фіговими листками звань, авторитетних визнань не прикрити ницість їх власної колаборації, зрадництва. І нехай такі знають, що, ставши на зганьблений шлях, безкомпромісним “Миротворцем” стає для них тепер уся свідома Українська Нація.
Бо, перелицювавшись, ці “народні” митці експортують нам звідти духовний та мовний непотреб, прямо й опосередковано потураючи агресору, метою якого є вічна й нездійсненна примара ліквідації української державності.
Чому так, що на нашій землі безперервно зрощується чужинство, а ми змушені тільки захищатися, а не розвиватися? Очевидно, тому, що засоби виробництва, надра, економіка, фінанси знаходяться здебільшого в руках тих, хто свідомо відчужився від української справи. Сприйняття України як території для отриманняя надприбутків, то і є їхньою “національною” ідеєю. Отже, не надіймося на підтримку, більше того – навіть на співчуття. Адже коли олігарх вбиває Людину, або навіть цілий Народ, то він і надалі відчуватиме свою байдужість, чванливість й безкарність.
Тим паче для олігархату завжди чужими були доля людини, українська мова, культура, історія. Захопивши (майже монопольно) інформаційний простір, вони використовували мовну проблему лише для того, щоби відволікти увагу від головного – створення режиму сприяння для привласнення ресурсів, розкрадання національних багатств,
“перезавантаження” вигідної для них влади, перерозподілу власності. Щоби зрозуміти причинність труднощів утвердження української мови як оберегу нашої державності, то логіка проблеми на видноті. Домінування тих чи інших носіїв мови завжди залежатиме і від таких чинників, на які звертається недостатньо уваги. Хто володіє і розпоряджається ресурсами, власністю, фінансами; кому належить влада і хто управляє державою та територіями; якої ідентичності та ментальності ці люди? Ці слова-запитання мають звучати рефреном доти, допоки в Україні зберігатиметься олігархічна антиукраїнськість.
Безумовно, політично-фінансова олігархія намагатиметься й надалі заганяти українців в етно-фольклорну чи культурнолінгвістичну площини, відволікаючи їх від сутнісних політичних, економічних та безпекових стратегій, добре усвідомлюючи джерела власного благополуччя й безпеки. Бо чия влада – того й віра, чия вівця – того й вовна. Саме в цьому факторі криється причина наявності справжнього чи декларованого народного суверенітету.
Ніхто за правилами етикету не залізатиме в чужу “постіль”,
підслуховуючи кухонні розмови. Але варто говорити публічно про інше. Серед 30 найбагатших людей (нуворишів) України за списком Форбса 2021 року немає жодного олігарха, який на домашньому рівні чи професійного середовища використовував би українську державну мову. Тільки один із трьох десятків відвідують Православну Українську Церкву. Дрібниці? Зовсім не так. Адже на даний час реальними й кінцевими бенефіціарами України є, на жаль, не Український народ, а “український” олігарх, котрий давно засвоїв аксіому виживання. Розуміючи, що утвердження й повна гегемонія української мови, якісна зміна національної свідомості стає загрозою їхнім незаслуженим політичним, фінансово-економічним привілеям та унеможливлює подальше орудування владою. Бо державна мова здатна зробити Україну українською, ставши ключовим механізмом для становлення соціально-ринкової економіки й більш справедливого суспільства.
Ця тема є також значущим складником національної безпеки, оскільки саме російська мова, московська церква в Україні є носіями “права” московитів на українські території відповідно до стратегії Кремля, зокрема військової, щодо “защиты русскоязычных”. Тому РФ вкладає величезні ресурси в “захист російської мови та московської церкви”, усвідомлюючи для себе
“Розпаду Росії не слід боятися, до нього слід готуватися, щоб не опинитися під уламками”. · 3 Суспільство · S. 3Originalseite ↗ Епіфанієм, зазначив: “Про кримських татар говорять багато, а про українців Криму не говорить ніхто. І мене це не просто дивує, мене це ображає. Бо таке відчуття, що нас (українців) просто викреслили з мапи Криму”. Мусимо бути свідомі того, що тільки інтеграція українського та кримськотатарського складників забезпечить повернення Криму в рідне лоно Батьківщини.
ірко, адже за переписом
2001 р. українців налічувалося
492,2 тис. 1939 року їх налічувалося 558,5 тис. Але коли в 1944 році з півострова було насильно виселено 200 тис. українців (про цей етноцид чомусь не пишуть і на майданчиках ООН, у Гаазі та Києві не розглядають), як і 191 тис. татар, тоді росіян (завезених) стало більше. Адже відомо, що турецький історик Е. Челебі ще в 1666 році, опираючись на дані перепису населення Криму, стверджував про 1127 тис. проживаючих, з яких – 920 тис. українці, 180 тис. – татари. Проживало там також понад 20 тис греків, німців, караїмів, євреїв, вірмен і жодного поселення предків “руськой слави”. Бо вони тоді й за обрієм не виднілися, а українці жили там з часів Тмутараканської Русі. Жаль, коли наші дипломати, політики, державці, вислуховуючи безглузді заяви про “город руськой слави” і про “вєчно руськой Крим”, не нагадують світу правдивість історії. Але ж куди подівалося нинішнє півмільйонне українство? Відомо, що українці агресивно асимілювалися й розчинялися серед “інших” (русскоговорящих). Бо чого можна було очікувати, коли навіть у період незалежності українські школи, освіта, Церква, газети, журнали, телевізія не підтримувалися ні самоврядними органами, ні державною владою Центру. Чи могла виховуватися молодь у державницькій соціокультурній ніші, коли з 600 шкіл у Криму функціонувало тільки 7 україномовних (?!) та видавалася невеличким накладом одна просвітянська газета “Кримська Світлиця”? Нині там ситуація є такою, про яку писав колись І. Франко, що весь наклад простісінько з друкарні поволік би до прокураторії. Звісно, таке середовище заповнювалося неодмінно ідеями “руськомірства”. А чи не дивною є ситуація, коли за всі роки Незалежності до Верховної Ради України так і не було обрано жодного справжнього україномовного депутата?
У час окупації відбулася повна зачистка українськості: закрилися українські школи, театр, ЗМІ (яких і так там не було), немає української книги. Однак українське життя попри все нуртує. Там продовжує молитися й боротися Православна церква України, яка потребує допомоги з Великої України. Бо негоже залишати наодинці з окупантом наших парафіян на чолі з митрополитом Климентом, яких переслідують у Сімферополі, Євпаторії. Первомайську, Роздольному, Білогорську, Перевальному… Водночас абсолютно безкарними (з боку Києва) залишаються тамтешні церковні сановники, що підпорядковані Києво-Печерській Лаврі, співпрацюючи з військом агресора, освячуючи їхню зброю, беручи участь у “духовно-патріотичному” вихованні, спрямованого проти України.
Доки українська Церква самотужки бореться за своє виживання, “український” великий бізнес все-таки отримав преференції (від української влади) одразу ж після окупації. Бо для кого приймали закон про вільну економічну зону? Для себе і під себе. Адже великі українські компанії “Епіцентр”, “Фокстрот”, “Сільпо”, АТБ, “Ельдорадо” (як і севастопольські заводи) продовжили співпрацювати з окупантами, змінивши лише назви торгових марок на кшталт “Новацентру”, “ПУДу” та ін. Тому не варто застосовувати політику подвійних стандартів до тих, хто дружить з агресором. Бо не тільки співець і на дуді грець, але й купець в однаковому одвіті перед Україною. Правдою та кров’ю не торгують. Чинити велено лише в інтересах української справи, а не української страви.
Світобудова нині в такому стані, в якому вона не перебувала з часів завершення Другої світової війни. Ядерна Ерефія, брязкаючи зброєю, перетворилася на реальну загрозу для Європи і світу, але передусім для України. І ця небезпека не має ні кінця ні краю. Жити з цим надовго. Що необхідно й можна протиставити цій божевільній політиці агонізуючої недоімперії?
Солідарність світового співтовариства. Правда, не таку,
яка презентується нині, коли дипломати, військові (і не тільки) понад сорока країн спішно покидають Україну. Маємо поціновувати те і тих, хто нині протистоїть агресору й надає допомогу (включно зброєю) Україні, хто підтримує наші євроатлантичні устремління. Водночас слід розібратися в наших лавах, бо нам захищати й оберігати Свободу й Незалежність. Усі слова й діяння мають спрямовуватися тільки задля цієї місії. Тому й небезпечними є достатньо контраверсійні заяви наших окремих дипломатів, зокрема посла України у Великій Британії В. Пристайка щодо можливості відмови України від вступу до НАТО. Бо на тлі загрозливої ситуації, “підсолоджуваної” бузувірськими заявами жириновських, толстих, кадирових про повне приєднання України до Росії, як губернії, північноатлантична колективна безпека стає як ніколи затребуваною.
У нас спільні з Європою цінності. Вони не народилися й не народжуються в головах нинішніх політиків (як ті собі це придумали), оскільки їх давно окреслив Т. Шевченко, І. Франко.
Шевченкова філософія буття українського народу вже тоді тісно спліталась з ідеалами багатьох європейських просвітителів (Шафарик, Ганк, Міцкевич, Мадзіні, Петефі…). Так співпало, що коли був написаний “Кобзар”, у той же самий рік (1845) видатний словак Я. Коллар зробив третю редакцію поеми “Донька Слави” (622 сонети), яка стала в Чехії найвизначнішим національно-патріотичним твором. Що об’єднувало цих обох великих національних Будителів? Дух Свободи! І сьогодні Шевченкові Ідеали Свободи, Його Слово є нашою найнадійнішою зброєю. Українці, “розкуйтеся, братайтеся!” Саме в цьому єднанні знайдемо свою Правду, Силу, Перемогу!
Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, письменник, дипломат, експерт Центру дослідження Росії
Сотні, навіть тисячі політиків, дипломатів, політологів, журналістів та й мільйони громадян у різних країнах світу занепокоїлися Росією. При цьому більшість з більшим чи меншим успіхом намагається відгадати, яким буде наступний крок Путіна. А той, за чекістською звичкою, прагне бути несподіваним, непрогнозованим. Власне, це й неважко з однієї простої причини: цивілізований світ застосовує до Путіна та Росії критерії демократичного суспільства, а вони ж зовсім не такі.
Чи можливий Путін, скажімо, у Швейцарії чи Норвегії? Звісно, ні. І передусім тому, що Швейцарія та Норвегія – не Росія. Згадаймо, як злітав угору рейтинг Путіна після агресії проти Грузії 2008 року і агресії проти України 2014 року. Щоб спрогнозувати можливі дії Росії, треба звертатися до її історії, до її, сказати б, генетичного коду. Свого часу канадський історик Орест Субтельний відзначив: “з 1462 року, коли молода Московська держава охоплювала якихось 24 тис. кв. км, до 1914 року, коли Російська імперія займала 23,8 млн кв. км, тобто одну шосту суходолу Землі, територія Росії приростала з середньою швидкістю 80 кв. км на день”.
Я маю тільки одне пояснення цього феномену: сьогоднішня Російська Федерація є спадкоємицею не лише Совєтського Союзу та Російської імперії, а й Московського улусу Золотої орди. Пам’ятаєте геніальну назву книжки про Росію Євгена Гуцала „Ментальність орди“? Справа в цьому. Орда спустошує й загиджує, замість облаштувати, захоплені території, після чого знову потребує нових. Саме таке спустошення відбувається зараз у Криму.
І ще один важливий для усвідомлення Росії момент. Зараз у ПАРЄ спохопилися і намагаються з’ясувати, чи за-
Юрій СИРОТЮК
Питання не в тому, коли і як нападе Путін.
По-перше, він напав вісім років тому.
По-друге, він нападатиме доти, доки не знищить нашу незалежність та ідентичність.
Або доки ми не знищимо їх. Зрештою, ми живемо на такому геополітичному просторі, де перманентно хтось приходив щоб нас завоювати.
І ми мусимо їх заспокоювати.
Орди за ордами зі сходу невпинно сунули сюди.
Міліметр за міліметром ріс український чорнозем.
Вже й імен всіх не згадаємо, хто збирав армади і вірив у легку прогулянку.
Поверталися назад небагато.
конним було „обнулення“
президентських термінів Путіна. Але ж це лише видима частина айсберга, під водою набагато цікавіше. Так, Росія має президента, парламент, політичні партії, суди, пресу – тобто всі атрибути нормальної держави. Але ж насправді це симулякри. Про що не слід забувати ні на хвилину, маючи справу з Росією, її владою та її опозицією.
Чи багато людей у світі це усвідомлюють? Чи багато політиків, політологів, журналістів завдають собі клопоту подивитися на Росію комплексно? Навіть на Заході, маю на увазі дослідників рівня Алена Безансона чи Едварда Лукаса, таких мало. Про Україну годі казати. Звичайно, після початку російської агресії з’явилася ціла бібліотечка видань на тему інформаційної безпеки, цікаві та корисні матеріали випустили Центр дослідження армії, конверсії та роззброєння, Центр дослідження Росії, Центр
„Стратегія ХХІ“ та інші. Але таких системних досліджень досі, здається, не було.
Маю на увазі видану Генеральною дирекцією з обслуговування іноземних представництв і щойно презентовану в її ж таки медіа-центрі книжку видатного українського дипломата, міністра закордонних справ України (2007–2009), керівника Центру дослідження Росії Володимира Огризка „Розпад Росії: загроза чи шанс?“ Ми в Україні пам’ятаємо, як свого часу боялися розпаду Совєтського Союзу, а заразом і неконтрольованого розповзання ядерної зброї тодішні світові лідери, й зокрема президенти США Джордж Буш та Білл Клінтон. І „західні партнери“ підняли таки Росію з колін, зберегли ядерну зброю в руках Москви, але кому від того легше?
Володимир Огризко тактовно не ставить цього питання. Він переймається іншими, головне з яких виніс у заголовок свого дослідження. Автор буквально препарує Росію. Наведу назви розділів: влада та суспільство; у пошуках державної ідеології, або нові (старі) скрєпи; внутрішній колоніалізм; економічна безвихідь; глухий кут зовнішньої політики; чи може Росія стати демократичною? і нарешті підсумковий розділ: що далі?
Серед безперечних достоїнств видання те, що наприкінці кожного розділу
Володимир Огризко пропонує читачеві важливі висновки, які логічно випливають зі змісту опрацьваного матеріалу. А сам матеріал побудований на різних джерелах, утому числі значною мірою російських. Тобто не ображайтеся там, за поребриком, це не вигадка бандерівців, ви самі це сказали. Або якщо не ви, то поважні зарубіжні джерела. Тай діапазон цитованих росіян широкий – від опонентів режиму до його апологетів.
При цьому думка автора настільки сконцентрована, що весь український текст разом з висновками (а вони справді потужні) вмістився в 50 сторінок. Такий же обсяг і паралельного англійського перекладу (окрема подяка Сілвестрові Носенку).
Я не переповідатиму змісту дослідження. Скажу лише, що воно мало б лежати на столах усіх сьогоднішніх керівників нашої держави, усіх керівників дипломатичних представництв України за кордоном і місій зарубіжних країн в Україні. І звичайно, українських ЗМІ та провідних медіа світу. Повірте, для усвідомлення Росії прочитати дослідження одного з найкращих українських дипломатів набагато продуктивніше, ніж намагатися зазирнути в брехливі очі Путіна.
А не переповідатиму я змісту ще й тому, що тих, хто дочитав до цього місця, чекає бонус: автор розмістив книжку в мережі.
І останнє, так би мовити,
вузлик на пам’ять і нам, і нашим партнерам. Росія – остання в світі імперія. А імперії, які люди, вмирають. Розпаду Росії не слід боятися, до нього слід готуватися, щоб не опинитися під уламками.
“Розпаду Росії не слід боятися, до нього слід готуватися, щоб не опинитися під уламками”. · 3 Суспільство · S. 3Originalseite ↗ Ба більше, під час цих походів не Захід нас захищав, ами щоразу стояли на сторожі його спокою.
Тому питання не в них, а в нас.
У нашій готовності до тотального опору.
Кожного персонально. На жаль, попередні влади і нинішні зробили дуже багато, щоб забалакати, приспати, вгамувати пасіонарність нації.
Тепер Путін знову питає кожного: козак ти чи свинопас.
І вже скоро він отримає відповідь.
І кожен з нас. Теж. Цьогоріч якраз 400 років з дня народження Сагайдачного.
Останнього головнокомандувача, що вів війська в АТО на Москву.
Треба ювілейно повторити…
“Мова як субстанція Духу має пашіти · чистотою і здоров’ям, живлячись передусім · із власного джерела”. Мова єдина · S. 4Originalseite ↗ 57. ТРЕНД: ТРЕНДВОТЧИНГ, ТРЕНДСЕТИНГ, ТРЕНДМЕЙКІНГ Англізм тренд належить до найпоширеніших і зрозумілих для загалу запозичених слів з використанням у текстах різного стилю та тематики, серед яких, звісно, й освітній дискурс: “… нові освітні тренди від засновниці громадської спілки “Освіторія” та Новопечерської школи Зої Литвин”. Там само натрапляємо вже на аналізований і також безпідставно поширений англізм хаб: “У програмі заходу — панелі від топфахівців з менеджменту, освіти та корпоративної культури. Форум відбудеться 10 грудня в Освіторія Хабі. Водночас з цього ж ресурсу процитуємо і прекрасний питомий новотвір змінотворці: “Щоб українська освіта вийшла на новий рівень, їй потрібен новий рівень управлінців-змінотворців – у школах, управліннях освіти, громадських організаціях”.
В англійській мові trend – це багатозначне слово як іменник та дієслово, що має прямі відповідники в українській мові n: 1. напрям (вектор руху – І. Ф.), 2. загальна спрямованість, тенденція, 3. простягання, 4. мода, стиль; v: 1. відхилятися, схилятися (у якомусь напрямі), 2. мати тенденцію, бути спрямованим (АУС, с. 1567).
Розкрито значення цього слова з українськими відповідниками і в тлумачному словнику української мови: тренд -а, ч. 1. напрям, тенденція. // зміна, що визначає загальний напрямок розвитку, зміни якого-небудь процесу або явища (економіки, політичних відносин, суспільної думки, стилю в моді і т.д.).// тривала, довгочасна тенденція зміни економічних показників в економічному прогнозуванні, 2. розрахункова крива зміни економічного показника, побудована шляхом математичної обробки статистичних даних на основі динамічних рядів.
У практиці вживання цей англізм витіснив давно запозичений і поширений латинізм мода (˂ лат. modus “міра, правило” ˂meditari “міркувати”) – 1. панування в певний час тих чи тих смаків щодо одягу, предметів щоденного вжитку тощо; 2. у статистиці – величина ознаки досліджуваного явища, якому відповідає найбільша кількість випадків, що підтверджують найбільшу його повторюваність, 3. у теорії коливань – одне з власних коливань тіла (фізичної системи) (СІС, с. 648).
Водночас своєрідність значення слів мода і тренд можна відстежити через асоціятивні ряди:
мода: влада, панування, стиль,
спосіб життя, модель поведінки, глобальність, серйозність, певна тривалість, вплив, новизна;
тренд: моментальність, вірус, швидкоплинність, масовість, безглуздість, привабливість, скороминущість, ефектність, спалах;
парні асоціяції: мода – це пожежа, тренд –
спалах; мода – це хвороба, тренд – вірус; мода – це революція, тренд – масові невдоволення; мода – це вегетаріянство, тренд – дієта; мода – це соцмережі, тренд – твіттер. Отже, мода – це поняття глобальніше і серйозне, а тренд – його складник.
Проте, попри нюанси в значенні, часом провести межу межи модою і трендом неможливо.
Серед синонімів також латинізм тенденція (˂ лат. tendere “прагнути”): 1. напрям розвитку якого-небудь явища; 2 скерованість у поглядах і діях, прагнення, властиві кому-небудь, 3. ідейна спрямованість художнього твору, вислову, 4. упереджена ідея, думка, яку нав’язуть кому-небудь (СІС, с. 884).
Закономірними в економічній царині є словотвірні похідники від лексеми тренд: трендвотчинг (трендвотчер), трендсетинг (трендсетер), трендмейкінг (трендмейкер), що утворені способом складання та суфіксації -і(и)нг, що субстантивує дію, та суфікса -ер, що передає агентивну ознаку.
Трендвотчинг ˂ Trend watching
– аналітична практика, що досліджує актуальні тренди, де англ. watch – багатозначний іменник і дієслово з основним значенням спостереження (спостерігати)
(АУС, с. 1654);
Трендсетинг ˂ Trend set (де іменник set має 40 значень, а дієслово – 60 з оновним поняттям “чогось нерухомого, встановленого” та ін. АУС, с. 1270–1272) відстежувати, що робить лідер галузі і наслідувати та поширювати це віяння;
Трендмейкінг ˂ Trend make (де англ. make, попри свою багатозначність, у цьому випадкові передає основне значення “робити, виготовляти” АУС, с. 857–858) – процес створення трендів. Як економічні терміни ці одиниці не мають українських відповідників.
Отже, перш ніж не думаючи вживати новомодний англізм тренд, не варто позбуватися давніх запозичень мода чи тенденція, а понад то – питомого відповідника напрям.
58. ЛЕПБУК Приходить дитина зі школи додому і каже, що на домашнє завдання треба зробити лепбук “9 листопада – День української мови та писемності”? Перша асоціяція у притомної людини виникає на рівні міжмовної омонімії: леп – це: 1. бруд, що вкриває спітніле, довго не мите тіло. 2. Діял. земляний віск; озокерит (СУМ IV, с. 477); бук – це 1. листяне дерево з гладкою сірою корою і міцною деревиною”. 2. діял. ціпок, палиця, кий (СУМ I, 251). То що ж має зробити дитина?
У пошуках значення новотвору лепбук заходимо на тематичний е-ресурс і занурюємося не лише в безпотрібний англобарбаризм, але й у московський суржик:
“Лепбук на тему “9 листопада – День української мови та писемності” буде цікавим для школярів різного віку. Робота знайомить з історією свята, цікавими фактами про українську мову, містить тематичні загадки і прислів’я, а також картки з питаннями для бліц-опитування. В файлі всі необхідні шаблони, кармани і вкладки, потрібно лише роздрукувати і зклеїти. Також приведені пусті картки для вкладок, щоб можна було самостійно доповнити роботу своїми”.
Кричуще поєднання з нагоди
Дня української мови та писемности англобарбаризма лепбук + московізма кармани (замість кишеньки) + ортографічної помилки початкової школи зклеїти (замість склеїти) + словотвірної інтерферентної помилки “приведені пусті картки” (замість “наведені” чи пропоновані).
То що ж це за диво цей лепбук,
що неминуче обростає ще й московським суржиком? Як свідчить одна з освітніх сторінок у мережі, це “новітній спосіб організації навчальної діяльності здобувачів освіти, як підсумковий результат спільної роботи дорослих і дітей по тій чи іншій темі (замість на ту чи ту тему – І. Ф.). Лепбук – це дослідження, гра і творчість, повторення вивченого матеріалу та його закріплення і систематизація, це один з прийомів для реалізації проєктної діяльності на уроках, який сприяє всебічному розвитку дитини”.
То чи обов’язково той так званий “новітній спосіб організації навчальної діяльності” називати чужим словом?
Лепбук – це всього лиш “саморобні інтерактивні папки, що включають кишеньки, дверки
(замість дверцята – І. Ф.), віконця, картки, пересувні деталі з паперу, з допомогою яких дитина вчить і закріплює пройдений матеріал. Вони присвячуються (замість присвячені – І. Ф.) певній темі, будучи заключним (замість кінцевим, завершальним – І. Ф.) етапом її вивчення. … Ця книжка-папка має формат А4 в складеному стані і формат А3 в розкритому (замість “розгорнутому” – І. Ф.)”.
Як бачимо, наосліп узяті тексти про цей лепбук – це не лише англійсько-український суржик, але й московсько-українська мішанина. Себто суржиково-гібридне мислення – це матриця, на яку готові накладати будьякий горох з капустою, в кого в голові відсутнє розуміння культури мовлення.
В англійській мові lap [læp]
n – багатозначне і різночастиномовне слово: 1. пола, фалда; поділ; пелена; 2. коліна; 3. пах; 4. лоно; 5. мочка вуха; 6. лощина, видолинок, ущелина; 7. партія гри; раунд (у змаганнях); 8. коло бігової доріжки; дистанція; 9. заїзд; 10. тех. перекриття, накладка; 11. тех. круг; оберт каната (нитки) (на котушці); 12. текст. рулон полотна; сувій тканини; 13. тех. притир; 14. полірувальний (шліфувальний) круг; 15. рідка їжа (для собак); 16. розм. слабкий (алкогольний) напій; бурда, “помиї”; 17. плескіт (хвиль); як дієслово – це 1. загортати, обкутувати; 2. закладати; загинати; 3. охоплювати, оточувати; 4. тех. перекривати (з’єднувати) нахлистом; 5. хлебтати; 6. жадібно пити (ковтати, поглинати); 7. поглинати, вбирати, всотувати; 8. перен. упиватися, упоюватися (лестощами); 9. плескатися (про хвилі); 10. полірувати, шліфувати; 11. притирати, доводити (АУС, с. 777).
Очевидно, що в американському варіянті англійської мови – це слово-композит, з другим складником book виникло за асоціяцією згортання поли чи фалди – звідси складений А4 форматі розкладений А3.
То яка потреба цю асоціяцію використовувати в українській мові, запозичуючи невмотивований англоамериканізм?
У деяких наших контекстах натрапляла на такі українські відповідники: книжка-папка, книжка-розкладанка (чи розкладачка). Доречно як синонім використати і новотвір книжка-вкладанка (˂вкладати), позаяк основне завдання власноруч створити елементи, пересувні чи перекладні детальки та ін., щоб вкласти їх до кишеньок, віконечок, шафок та ін., аби пізнавати і вивчати цей світ в русі та взаємодії.
Маркіян Шашкевич – символ відродження української мови в Галичині і автор широковживаного сьогодні слова читанка (“Читанка для діточок в народних оучилах руских”, 1836 р.) – дивувався “Чужина нас займає, чому б нашина не прилягла до серця, не промовила до душ наших сильним словом?!” (1, с. 58, 71).
1. Фаріон Ірина. Отець Маркіян
Шашкевич – український мовотворець: лінгвістичний феномен на тлі світового романтизму. – Львів: Свічадо, 2007. – 136 с.
59. БУСТЕР. БУСТЕРНИЙ Нова дійсність творить нові слова, актуалізує призабуті, неосемантизує їх, розширюючи, звужуючи чи перетворюючи значення.
Разом з епідемією КОВІД-19
у нашу мову увірвався модний англізм локдавн (звісно, що в московському варіянті локдаун), що сповна покриває семантичне поле питомого українського багатозначного слова закриття чи давнього французького запозичення карантин (<quarantine).
Слідом за нокдауном та вакцинацією (< vaccine “коров’яча” < vacca “корова” – медичний препарат з убитих або живих, але ослаблених мікроорганізмів, а також зі знешкоджених токсинів” – СІС, с. 199), себто по-нашому щепленням – зайшов англізм бустер у поширених синтагматичних зв’язках бустерна доза, бустерне щеплення, бустерний укол: “Захист від вакцин з часом зменшується. Підсилювач вакцини (бустер) правця, наприклад, рекомендується проводити кожні 10 років. <… >. Ізраїль пропонує бустер для людей, старших за 50 років, які були щеплені понад п’ять місяців тому”.
Словник чужомовних слів трактує англізм booster (“піднімати, підвищувати”) як “пристрій для збільшення робочої потужности машини чи механізму в момент найбільших або найважливіших навантажень” (СІС, с. 193), звужуючи значення цього слова порівняно з його широким семантичним полем в англійській мові, де воно функціює як багатозначний іменник і дієслово з твірною основою boost:
boost [bu:st] n розм. 1. підтримка; проштовхування; 2.
створення популярности; рекламування; 3. підвищення (ціни); 4. ел. додаткова напруга; 5. військ. обстріл; наліт; пошук; 6. форсаж (двигуна);
[bu:st] v 1. піднімати, підштовхувати (ззаду); 2. допомагати висунутися; 3. рекламувати, сприяти зростанню популярности; 4. підвищувати (ціну); 5. фіз. підвищувати тиск (напругу); 6. тех. форсувати (мотор); 7. військ. прискорювати; 8. спорт. приймати та передавати (м’яч).
Словотвірний англійський похідник booster [ˈbu:stɘ] n означає: 1. розм. палкий прихильник (захисник); 2. розм. рекламіст; підштовхувач; закликальник;
3. розм. магазинний злодій; 4. тех. бустер, підсилювач; 5. військ. підсилювач детонатора; проміжний детонатор; 6. військ. ракетаносій; стартовий двигун (АУС, с. 179).
Лексема бустер, вийшовши в третьому тисячолітті з вузької технічнотермінної сфери, поширилася, крім медичного дискурсу, і на косметологію: “…це косметика, яка приносить тільки користь нашій шкірі”. Йдеться про гелі, креми та бальзами, що посилюють дію косметичних засобів з догляду за шкірою: “…booster-и насичені активними компонентами в досить високій концентрації. Завдяки своїй гелеподібній текстурі, вони чудово поєднуються з усіма косметичними засобами” – тобто, розширюючи сфери використання, слово зберігає одне зі своїх значень “підсилення”.
Проте чи приносить користь це слово нашій мові і чи воно її “підсилює”? Запитання риторичне, позаяк рясними є синонімні українські відповідники: бустер – підсилювач, бустерна доза – підсилювальна доза, доза-підсилювач, доза підсилення.
Промовисто, що слово сила в різних фонетичних варіантах (на зразок sila) уживають в давньоукраїнській, болгарській, білоруській, польській, чеській, словацькій, словенській,
сербській, хорватській, верхньо-та нижньолужицькій мовах і, звісно, старослов’янській, що пов’язують із праслов’янським silo “сильце” і навіть литовським síela “душа, дух, почуття” (ЕСУМ 5, с. 229). У здоровому тілі, як відомо, і дух здоровий.
Так і мова як субстанція
(основа) Духу має пашіти чистотою і здоров’ям, живлячись передусім із власного джерела.
“Сьогодні відстояти нашу державність – одне з головних завдань кожного українця”. Мова єдина · S. 5Originalseite ↗ Роман ПАСТУХ, член НСПУ вого часу я писав про страдницьку долю бідної великої селянської сім’ї Грущаків із села Татарського (нині Піщани) Стрийського району на Львівщині. У ній було десятеро дітей, і всі – доньки. Кожній з них батьки мали дати при одруженні у віно “ґрунт”. Через роки дружна сім’я тяжкою працею вибилась зі злиднів і стала найбільшою землевласницею Татарського. У 1940 році комуно-російська влада розкуркулила і вислала її в Сибір. Ніхто з них більше не побачив рідного обійстя.
Тоді я постановив собі докопатись до таємниці загадкового походження слова “куркуль”. Доступні словники лише тлумачили його, але жодний не подав, з якої мови воно прийшло до нас і що означає. Врешті-решт до моїх рук потрапила фундаментальна праця видатного київського мовознавця, доктора філологічних наук і другого, після Агатангела Кримського за кількістю опанованих мов, українського поліглота Костянтина Тищенка “Долітописна мовна історія України” (Київ-Дрогобич: Посвіт, 2016. – 752 с.). З уточненнями і доповненнями вчений перевидав її під назвою “Іншомовна історія українців: 2300 запозичених реалій античности й середньовіччя у мові, топонімах і прізвищах” (Київ-Броди: Просвіта, 2019. – 816 с.). Того ж року Київський національний університет ім. Т. Шевченка висував цю книгу на здобуття Міжнародної премії ім. І. Франка. Відтак К. Тищенко ще раз доопрацював, доповнив і видав “42 епохи українських мовних контактів. Енциклопедія 3000 запозичених реалій античности й середньовіччя у мові, прізвищах і топонімах” (Київ-Броди: Просвіта, 2020. – 912 с.).
Мені випало бути серед запрошених на щорічній церемонії вручення премії в Дрогобичі на малій батьківщині І. Франка в день його народження 27 серпня 2019 р. Рецензент охарактеризував “Іншомовну історію українців...” цілком позитивно. Натомість деякі члени журі, на мою думку, не змогли належно оцінити новаторського наукового подвигу К. Тищенка і віддали перевагу іншому кандидатові. Чому так сталося? За словами іншого видатного мовознавця, академіка НАН України Григорія Півторака, з передмови “Нові обрії дослідження етно-та глотогенезу українців” у “Долітописній мовній історії України”, плідна дискусія з К. Тищенком і (додам від себе) об’єктивна оцінка його праці “потребує й рівнозначної освіченості та ерудованості”. Наскільки мені дозволяє обізнаність, у складі журі не знайшлося вчених у галузі української топоніміки іншомовного походження, а якщо й були, то далеко не рівня Тищенка. Напев-
Валерій КОВТУН, директор Музею коломийської книги
Музей коломийської книги продовжує серію заходів до 80-річчя Української Повстанської Армії.
Нашою метою є проведення зустрічей із учасниками національно-визвольних змагань, вшанування пам’яті героїв в боротьбі за незалежність України, організація виставок літератури нашого музею про героїчні сторінки із історії УПА.
Переконаний, що всі ці заходи будуть сприяти патріотичному вихованню нашої молоді, збереженню історичної і національної пам’яті українців.
У нашому музеї з’явилося нове-но, цей факт і зіграв з ученим злий жарт під час таємного голосування.
Друге. Організаторам, серед яких був уже світлої пам’яті онук І. Франка по синові Тарасу Роланд Франко, варто прислухатись до слушної пропозиції щодо присудження згаданої премії в двох варіантах: одному українському та одному зарубіжному авторам. На думку окремих фахівців, склад журі з присудження премії варто збільшити з числа авторитетних українських вчених. Адже їм все-таки видніше, хто з пошукачів зробив найвагоміший вкладу дослідження україністики на рік присудження премії. Бо подивімося: найавторитетнішого в світі “Нобеля” присуджує таки Шведська академія наук, а не, м’яко кажучи, інтернаціональна збірна, хоча ця премія теж має міжнародний статус.
І третє. Якщо би журі не знайшло достойної, на його погляд, кандидатури на один з двох варіантів, премію цього року можна й не присуджувати. Достеменно не знаю, але, здається, подібні випадки траплялися з “Нобелем”, претендентів на якого гейби ніколи не бракувало. Про грошову частину “Франкової” премії, котра залежить від зібраних пожертвувань, мова не йде. Скільки буде, стільки й буде. Ту ж таки Нобелівську премію виплачують з відсотків її щорічного фонду, що залежать від коливання валютного курсу. В нашому ж випадку слід усіляко дбати про активнішу популяризацію і зростання наукової престижності премії ім. І. Франка в галузі гуманітаристики, а з нею і України в світі.
Втім, випадки “недооцінювання” і “неприсвоєння” не є чимось новим. На рішення завжди впливав і завжди впливатиме суб’єктивний фактор. Скажімо, колись так само сталось і зі спочатку відхиленою редактором до друку повістю “Захар Беркут”, а також п’єсою “Украдене щастя” Івана Франка, котра удостоїлась на конкурсі лише другої премії. Обидва твори давно стали нашою класикою, а переможців тодішніх конкурсів навряд чи пам’ятають навіть фахівці. Ба більше. Нині добряче забуті навіть чимало нобелівських лавреатів у галузі літератури. Сподіваюся, найоб’єктивніший суддя час справедливо оцінить і довголітню подвижницьку працю київського вченого в галузі української топоніміки іншомовного походження.
Отже, як пише К. Тищенко в згаданих вище працях, у бібліотеці собору Святого Марка у Венеції (Італія) зберігається чи не найзначніша пам’ятка “Codex
Cumanicus” половецької мови, панівної у конфедерації степових народів України. По-українськи назва звучить як “Половецький кодекс”. За змістом він є половецько-латинським словником
(рівнозначний синонім слова “половецький” – “куманський”) з додатками різних текстів і створений імовірно в 1303 р. монахамифранцисканцями на роль практичного посібника для генуезьких купців. Пізнішу його копію датують 1340 р. До винайдення книгодрукування з його можливістю тиражувати тексти потрібної кількості ще було ціле століття.
Поряд з іншими в цьому словнику (с. 76) зафіксовано половецьке слово korkul – “гарний” (“Долітописна...”, с. 208-209). Близькими за значенням до цього прикметника є слова “гожий”, “хороший”, “добрий”, “файний”, “чудовий” тощо, ширше – “краща, найкраща людина”. Правдоподібніших версій про походження слова “куркуль” не висунуто, тому залишається пристати до наведеної К. Тищенком. Натомість питання, коли і кому з більшовицьких діячів 1920-х рр., вперше спало на думку затаврувати куркулями, даруйте за тавтологію, найгосподарніших сільських господарів підсовєтської України і знищити їх як елітарний суспільний прошарок, ще треба з’ясувати. А ось у російській мові такого слова не існує (пор. рос. “кулак”). Згідно з горезвісним висловом Максима Горького, “Єслі враг нє сдайотса, єго унічтожают” і, отже, в полон не беруть. Тому “сльозоневірницька” Москва за кільканадцять страшних років під корінь знищила наших куркулів. Та так, що Україна досі не оговталась від апокаліптичного потрясіння. Це засвідчує, що кремлівські вожді мали на увазі лише заможних, відтак усіх українських селян, вчинивши на підсовєтській Україні нечуваний у світовій історії геноцид.
нша дотична тема цієї статті – про міщан і міщанство. Тлумачні словники подають два значення цих слів. Зокрема, чотиритомний “Новий тлумачний словник української мови” (Київ, Аконіт, 1999) пояснює даний термін так: 1) особа, що належала до міщанства, міщух, городянин; 2) людина з обмеженими дрібновласницькими інтересами і вузьким кругозором, обиватель, філістер, салогуб (т. 2, с. 658). Укладачі цього словника майже повторили відповідні статті з четвертого тому 11-томного Словника української мови 1970 рр., лише доповнивши синонімічний ряд.
Далі звернуся до книжки російського автора Константіна Ковальова “Бортнянский” із серії “Жизнь замечательных людей” (Москва, Молодая гвардия, 1989). Напевно, Ковальов був українського походження, адже російською мав би писатися Кузнєцовим. Розповідаючи про великого українського композитора ХVІІІ ст. Дмитра Бортнянського, дід якого походив із села Бортного в Галичині (нині в складі Польщі), він пише про його переселення дом. Глухова нині Сумської області. Там він став постійним жителем серед місцевих міщан. До речі, з Глухова походить і К. Тищенко. Наведу цікаве пояснення автора книжки (переклад мій): “Не треба забувати, що корінне поняття “міщанин” тільки на рубежі ХХ століття з “легкої руки” Максима Горького набуло принизливого відтінку. За своїм значенням воно цілком рівнозначне поняттю “горожанин”. І лише потреба підкреслити особливий стан більшості горожан покликала до життя термін “міщанство”, який вказує на українські корені”.
За подачею цього “бурєвєсніка соціалістічєской рєволюціїї”, основоположника “соціалістічєского рєалізма”, з совєтської літератури, преси зникло питоме українське слово “міщанин” та похідні від нього з позитивним значенням. Запанувало його негативне потрактування і вживання. Той негативний “міщанин” обов’язково мусив бути “буржуазний” і вороже наставлений до комуно-російської влади. Принагідно слід нагадати і про відмову Горького дозволити перекласти й видати його роман “Мать” українською мовою. Мовляв, у цьому немає потреби, адже вона є лише нарєчієм чи діалектом російської мови, котру повинні знати всі народи Російської імперії.
Минули десятиліття. Що спостерігаємо нині? Невідомо з чиєї, знов-таки “легкої руки”, замість “міщанина” і “міщан” вигулькнули “містянин” і “містяни”. Аякже, “міщанин” – це так нефайно, неоковирно, ба навіть вульгарно, а от “містянин”, “містяни” – кльово, класно, супер! Згадалось, як за часів СССР замість слів “селянин” і “селяни” у пресі незрідка вживали й писали “сільчанин”, “сільчани”. Дивно, як тодішні недоуки не придумали збірний термін на кшталт “сільчанство”. Тимто деякі теперішні перенедовчені вчені, журналісти і письменники нічтоже сумняшеся послуговуються лише словами “містянин” та “містяни”. Як тоді писати його на означення збірності? Містянство? Бр-р-р...
Раніше мені доводилось звертати увагу в “Літературній Україні”, інших друкованих ЗМІ на зникнення зі щоденного вжитку через мовних недорік слова “торік” і похідних “торішнього”, “позаторішнього” року та появу штучного замінника “минулоріч”, неправильне вживання слів “випічка” замість “печиво”, “приголомшливий” замість “вражаючий”, бездумні, нічим не вмотивовані переклади українською мовою іншомовних власних назв, імен та прізвищ, навіть грошей тощо. Російський рубль все ще звучить у нас як “карбованець”. Майже нормативним зробилось слово “відмінити” зі значенням “скасувати”. Практично нормативним став невдало скалькований з російської мови термін “вищий”: Вищий такий-то суд, Вища така-то рада ідалі в цьому ж дусі. Дане слово навіть потрапило до тексту (його чомусь іменують “тілом”) Конституції України. Як знаємо, в українській мові існує третій ступінь порівняння прикметників: “найвищий”. То чому наші “всезнаючі” політики замість самотужки калькувати чуже не консультуються з авторитетними мовознавцями? На противагу їм мої малоосвічені, але мудрі батьки казали: висока школа (на означення “університет”), високий суд тощо. Про укладені угоди нині говорять уже тільки як про “заключені”. Досі наші співаки починають чудову українську пісню не з її першого рядка: “Ніч яка, Господи, ясная, зоряна”, а з умисно переінакшених совковських: “Ніч яка місячна, зоряна, ясная”, позаяк влада в СССР заперечувала існування Господа-Бога. Останнім часом замість дієслова “допомагати” майже завжди вживають слово “дозволяти”, хоча це ніякі не синоніми. Все частіше лунають з телеекрана і по радіо скальковані з російської вислови “по різним місцям”, “по різним підрахункам”, “по різним даним”, “по різним областям”. І так далі, і тому подібне...
І що? – запитаєте ви. Та нічого! Коли в багатьох країнах давно працюють мовозахисні інституції, котрі суворо стежать за чистотою їх державних мов і не допускають проникнення невиправданих іншомовних запозичень, то це в них, а нам до них ще ой як неблизько. Але прийде пора аналогічної інституції і в Україні. На першому етапі потрібно добитись повсюдного й неухильного виконання закону про функціонування української мови як державної у всіх сферах суспільного життя. Поза ним той, хто хоче, може вільно послуговуватись навіть мовою племені мумбу-юмбу. Після цього можна буде зайнятись її активним розумним очищенням та подальшим всебічним розвитком. Це станеться лише після усвідомлення виборчою більшістю нашого народу потреби приводити до влади українську владу. Тож нехай завжди промовляють до нашої свідомості ці афористичні поетичні рядки:
Гей, будуймо Україну, Але не іноплемінну, А свою із крові й кості, Де ми ґазди, а не гості!
“Сьогодні відстояти нашу державність – одне з головних завдань кожного українця”. Мова єдина · S. 5Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
видання – «Коломийська і Буковинська округи ОУН-УПА у світлинах». Автор книги-альбому – Дмитро Скільський (Невідомий), член молодіжної організації українських націоналістів, родом з Коломийщини, а нині науковець, професор, дослідник національно-визвольних змагань.
Видання висвітлює героїчну боротьбу повстанців Коломийської і Буковинської округ ОУН- УПА. Висвітлена чітка організаційна структура УПА: діяли Головна команда та Головний військовий штаб, головним командиром УПА призначено Романа Шухевича. УПА поділялись на чотири оперативні групи, оперативні групи на військові округи, військові округи поділялись на тактичні відтинки. До військової округи «Карпати» входили Івано-Франківська і Чернівецька області, в ній було три тактичні відтинки. Самостійною військовою одиницею УПА були курінь та сотня, яка складалась із чот і роїв. Коломийська округа УПА охоплювала п’ятнадцять регіонів у тому числі два райони Закарпаття.
У виданні вміщено близько 70-
ти біографічних нарисів повстанців нашого краю, представлено їх внесок у боротьбу за самостійну Українську державу.
Окремо представлено дві сторінки коломиянину Мирославу
Симчичу (Кривонісу) сотенному командиру УПА. Його Березівська сотня 15 січня 1945 р. на присілку Рушір села Космач розгромила понад 400 окупантів війська НКГБ. Після закінчення другої світової війни французький генерал Шарль де Голль заявив «Якби ми мали таку армію, якою є УПА, німецька нога не ступила б на французьку землю».
Мешканці нашого краю вивчають героїчне минуле УПА. Сьогодні відстояти нашу державність – одне з головних завдань кожного українця.
Погляд · “Заперечення етнічного характеру Голодомору, його штучного характеру – одна з головних державницьких стратегій путінської Росії”. · S. 6Originalseite ↗ Наталя ДЗЮБЕНКО
МЕЙС Це сумно, але факт: тема Голодомору в більшості українських видань та медійних ресурсів активується здебільшого у дні вшанування жертв голодомору, у вікопомні листопадові дні. Звісно, якщо не брати до уваги скандалів, що зрідка стрясають наукову спіль" ноту і які, на моє глибоке переко" нання, спрямовані зовсім не на пошук істини, а на дискредита" цію своїх опонентів. У підсумку, за фактом, такі смажені сенсації непомірно роздуваються в інфор" маційному просторі до неймовір" них, майже катастрофічних роз" мірів і нищівно б’ють по самій те" мі осмислення найбільшої траге" дії України і українців у XX сто" літті, вкладаючи в руки уже не опонентів, а наших ворогів не" безпечну зброю проти нас самих. Я зовсім не проти наукових дис" кусій, я категорично не згодна з тим градусом полемічної напру" ги, який необхідно знизити, оп" тимізувати, хоча б для того, щоб почути аргументи один одного і увійти в нормальний робочий ритм, що передбачає співпрацю. Так, інформація – це зброя, а українські дослідники Голодомо" ру так чи інакше перебувають на передовій, на самому вістрі ін" формаційної атаки російської пропаганди. А там засобів не під" бирають і жодних істин не шука" ють. Там інша мета – знівелюва" ти, очорнити, оббрехати, зреш" тою залякати як самих науковців, так і тему Голодомору. І ця чорно" та, з нашої мовчазної згоди, кала" мутним потоком давно заливає український Інтернет. Цей огид" ний потік наклепів, суцільної брехні так чи інакше знаходить своїх споживачів, адептів. І саме ця війна, а не наукові розправи один із одним, мала б бути у фо" кусі уваги тих, хто присвятив своє життя дослідженню причин, страхітливої механіки та наслід" ків Голодомору. Ось лише декіль" ка заголовків в українському Ін" тернеті: “Кто является автором бренда голодомор”, “Как пома" ранчевые “ющиды” перевыпол" нили план по “голодомору””, “Крах операции “Holodomor” и итальянский фильм об этом ми" фе”. Гляньте лише на розділи цього опусу: “Часть 1. Злая сказ" ка о “голодоморе” родилась в США. 2. Как Украину превраща" ли в памятник американскому проекту. 3. Что похожего между Лубнами и Вашингтоном?” Потрактування Голодомору як проукраїнського геноциду, висновки, які зробив Джеймс Мейс у результаті своєї наукової діяльності, що незалежність Ук" раїни означає насамперед неза" лежність від Росії тощо, виклика" ли і досі викликають шалений спротив російської пропаганди.
Вони досі в її фокусі. Присвоєння імені Мейса куцому провулку на Солом’янці, де фактично і меш" канців немає, того ж вечора ви" кликало лютий сюжет на росій" ському телеканалі, де слово “нак" леп” – найлагідніше з усіх мож" ливих оцінок. Український Ін" тернет постійно поповнюється черговими чорними побрехень" ками про Джеймса і “казку про голодомор”, яку придумав він. Градус ненависті там такий висо" кий, а “страшилки” такі випуклі, що виникає цілком обґрунтована підозра про існування в Росії пропагандистського центру, зав" данням якого є нейтралізація правди про Голодомор, очорнен" ня її носіїв. У центрі таких публі" кацій завжди Джеймс Мейс. Ось одна з них – “Украинское подпо" лье ждет прихода Красной Ар" мии” – це гігантська, у 9 подачах, публікація “Комсомольской правды” сімейної пари Ніколая і Аліси Голобородьків про нас із вами. Про нинішню Україну. Ця огидна словесна клоунада не під" лягає ані критиці, ані аналізу. Щороку напередодні відзначен" ня жертв Голодомору щось подіб" не обов’язково з’являється в ро" сійських медіа, нам посилають сигнал, що росіяни гніваються на українців, спостерігають за нами і неминуче прийдуть, аби з нами розібратися. Як правило, в таких опусах з’являється ім’я Джеймса Мейса. І така аргументація: “Это готовилось с конца 80"х годов, – объяснял нам киевский полито" лог с пистолетом. – Был такой американский историк Джеймс Мейс. Работа его жизни – дока" зать, что голодомор на Украине устроили русские большевики. Это он придумал проводить спец" уроки в школах. Там подросткам вселяли мысль: украинцы голо" дали и умирали из"за красных русских. По такой же схеме в не" окрепшие умы внедрили новую историю про националистов УПА (запрещена в РФ – ред.). Они сражались и гибли от пуль Красной Армии, которая, по су" ти, русская. А потом случается майдан, за ним “русская весна”. А по ТВ говорят: русские пришли и забрали Крым. Хлоп! В головах этих школьников картинка сло" жилась воедино: русский – враг, он всегда убивал украинца”. “Голодомор, – робить невтіш" ний висновок інший автор з симп" томатичним ніком Варвар; – те" перь эта тема – главная основная для президента как главы госу" дарства, органов местного само" управления, СБУ, да что там, каждый ребенок на Украине дол" жен настолько проникнуться идеей голодомора, что в школах уже устраивают вместо пионер" ских линеек ритуальные могилы, чтобы мы на многие поколения вперед запомнили – мы жертвы, Иваны"родства"не"помнящие, поэтому должны добиться, чтобы преступник в качестве наказания взял нас на иждивение. Или же кто"то из его конкурентов”. Автор блискавично знаходить винуватців такої ситуації: “Хотя заслуга во введении словосочета" ния “голодомор” и отдана Джей" мсу Мейсу, истинными его авто" рами являются украинские эмиг" ранты второй волны. Видимо, американский ученый для введе" ния определенных тем из сферы политики в общественную и на"
учную, был более подходящей кандидатурой, чем люди, имею" щие репутацию коллаборацио" нистов”. Я не раз чула у відповідь на своє обурення безкарним роз" повсюдженням подібної інфор" мації в українських контентах, що реагувати якось немає сенсу, дискутувати нема про що, бо нам своє робить, а ігнорування – най" краща відповідь, що звертати увагу на писанину російських борзописців – означало би, що їх сприймають серйозно і робити їм нехай “анти”, та все ж рекламу. З цим можна би було погоди" тися, якби це стосувалося праць дослідників чи мислителів будь" якої іншої країни. Але не Росії. Це зовсім не означає, що вона аж така специфічна і унікальна, просто там старий соціальний двигун єдиномислія і єдиновлас" тія з приходом Путіна отримав значне джерело живлен" ня, а “гадючий характер Методи”, за влучним вис" ловом Чеслава Мілоша, почав розвиватися “назад у майбутнє” – як зауважив свого часу Джеймс Мейс. На іншому, більш модер" нізованому рівні та з ви" користанням старих при" йомів відбулося тотальне промивання мізків пере" січних росіян. На іншому витку історії авторитар" ний державний устрій продовжив продукувати людину тоталітарну, якій не треба дискутувати, роз" думувати, обирати. І не знаю, яким чином у моз" ковій субстанції новоросі" ян вживаються два діамет" рально протилежних по" гляди на український Го" лодомор: трагедія була, але така сама, як і в Росії, себто нічого особливого, і Голодомор – це придума" на казка підлими амери" канцями і українськими колаборантами, прислуж" никами фашистів. Важливий ефект від такої пропаганди – на" ростання нетерпимості і агресії до своїх ще донедавна “єдинок" ровних братів”. Тим паче, що ро" сіяни, не в приклад нам, свої ін" формаційні кордони тримають на замку. Праці українських уче" них там не просто заборонені, а кваліфіковані як небезпечні для держави. Те, що там немає укра" їнських шкіл, знищені українські бібліотеки наряду з шаленим по" током викривлених, перекруче" них, придуманих фактів, які ніде перевірити, ні з чим зіставити, призвело до того, що сама згадка про Голодомор викликає психо" логічне відторгнення і ворожість. Зате розкошує псевдонаука, яка нічого не вивчає і не досліджує, за неї все давно вирішили і за" програмували. “Достаточно внести в поис" ковик запрос “голодомор, фаль" сификации”, как Google выдаст более 100 тысяч результатов. А сколько разоблачений ещё не опубликованы!” – торжествує Володимир Савичев. Справді, нині більшість російських ме" дійних ресурсів, відкритих для українського читача чи глядача, обов’язково розміщують матері" али, що спотворюють реальну картину Голодомору або взагалі його заперечують. Публікацій і справді чимало. Гігантських і куцих. Різних. Від томів Анато" лія Терещенка “Щит и меч “ма" йора Зорича”, “Отряды зафрон" товой заброски”; “Украина про" гибает прошлое под себя” Вік" тора Зозулі до велемовного ін" терв’ю В. В. Кондрашина “Был ли голод 1932–1933 в Украине “геноцидом украинского наро" да”? Ответ В. В. Кондрашина С. В. Кульчицкому”, від надзви" чайно плодючого Г. С. Ткаченка, доктора філософських наук, професора (Київ) – “Миф о го" лодоморе – изобретение мани" пуляторов сознанием...”; “Опе" рация “Голодомор” Володимира Савичева до відвертих злобних фальшивок Мирослави Берд" ник, чиїм публікаціям і справді несть числа. І не лише на теренах самої Ро" сії в її географічних межах. Не за" буваймо, що значна частина по"
дібних псевдоісторичних фаль" шивок продукується тут, в Украї" ні, і розрахована саме на україн" ців. Прицільно – на молодь. Іг" норування буває ефективним, але не в цьому випадку. Принай" мні педагоги, як викладають ук" раїнську історію чи літературу, мають бути обізнані з цією небез" пекою, озброєні та попереджені. Я часто виступаю у школах, бібліо" теках, студентських аудиторіях, і не було жодного – жодного! – випадку, аби хтось із залу не пос" тавив мені якесь ущипливе запи" тання, ноги якого проростають саме з російських пропагандист" ських фальшивок. І це для мене особисто знак, що цей брудний потік наклепів і брехні все ж діє, пробивається крізь фільтри Ін" тернету і не отримує відсічі ні збоку українських науковців, ні збоку наших правоохоронних ор" ганів. І зовсім не діє закон про відповідальність за заперечення самого факту Голодомору. Усві" домлюю, що в такій брудній ін" формаційній війні неможливо перемогти, бо не йдеться про по" шук якоїсь наукової істини. Запе" речення етнічного характеру Го" лодомору, його штучного харак" теру – одна з головних держав" ницьких стратегій путінської Ро" сії. Але важливо донести до світо" вої громадськості, що за допомо"
гою маніпулятивних хижацьких технологій влада Росії бере участь у злочині проти України і україн" ців, злочині, у якому бере участь практично вся культурна і полі" тична еліта. Володимир В’ятрович в одній із своїх публікацій на тему інфор" маційної складової Голодомору зауважив, що багаторічне замов" чування та інформаційні маніпу" ляції довкола теми Голодомору, здійснювані радянською владою, створили добре підґрунтя для продовження маніпуляцій у пост" радянський час. Він сформулю" вав такі аспекти інформаційної блокади щодо того, що творилося в Україні в тридцятих роках: “цензура і дезінформування; об" меження пересування людей, а отже, інформації; організація “демонстраційних поїздок” (од" нією з таких поїздок був візит ко" лишнього французького пре" м’єра Едуарда Ерріо, якого возили по Україні й показу" вали “ситі українські се" ла”); купівля матеріалів у закордонних ЗМІ (чого вар" та відома стаття Дюранті “Росіяни голодні, але не вмирають з голоду”; власне, історію про цього репортера “Нью"Йорк Таймс” та його візаві Гарета Джонса можна почитати у статті покійного Джеймса Мейса “Повість про двох журналістів” – авт.); інформаційна дис" кредитація тих, хто розпові" дав про Голодомор за кор" доном (тут можна навести приклад того ж Гарета Джонса); кримінальне по" карання за будь"які згадки про Голодомор; прихову" вання, знищення та фаль" сифікація первинних дже" рел, актів громадського ста" ну, даних перепису, будь" яких архівних записів, де містилась інформація про Голодомор (наприклад, у 1941 році в Києві знищено тисячі справ Наркомату охорони здоров’я, в яких могли міститися згадки про голод); зап" ровадження “урізаної” версії по" няття геноциду в резолюції ООН в 1948 році (коли за наполяган" ням СРСР було вилучено соці" альні групи); представлення по" милок дослідників як свідомі фальсифікації”. Це важливі тези, вони не охоплюють та принаймні згруповують, систематизують ме" тоди, підходи, які були в арсеналі сталінських сатрапів. Дуже скоро навіть таке куце пропагандист" ське розмаїття урізалося до “гула" гів” і психушок. Цю тему просто заборонили. Володимир В’ятрович, якому я приділяю стільки уваги зовсім не випадково, бо практично він єдиний, хто системно вивчає і аналізує методи російської про" паганди на історичному фронті і, сподіваюся, добре знає методо" логію творення та розповсюд" ження подібних агіток, зауважує, що після прориву інформаційної блокади та постання незалежної України до інформаційних мані" пуляцій часів Сталіна, швидко повернулися і долучилися інші: “розширення хронологічних і те" риторіальних рамок голоду як ар" гумент, що Голодомор в Україні не був геноцидом; визнання фак" ту голоду, проте представлення його причин як метеорологічних
Про-читання · “Витоки нинішньої російсько!української війни ті самі, що у страхітливої косовиці смерті 1932!33 років”. · S. 7Originalseite ↗ (погані погодні умови – поганий урожай); відвертий тиск на між" народні організації та уряди з ме" тою заперечення визначення Го" лодомору як геноциду (зокрема, за інформацією Wikileaks, Росія шантажувала президента Азер" байджану Ільхама Алієва в питан" ні Нагірного Карабаху, щоб під" штовхнути його не визнавати Го" лодомор 1932–1933 років актом геноциду)”. Саме ці теми, ці аспекти свого часу глибоко аналізував Джеймс Мейс, вони постійно перебували у фокусі його уваги, його бороть" ба із зарубіжними ученими, які пішли за цією схемою, була дов" гою і затяжною. Тоді на його різ" ку критику ніхто не відповів, у пряму дискусію ніхто не вступив. Навіть Дмитро Волкогонов, про" читавши статтю Мейса “Ленін без України”, відмовчався. Були випадки, коли після його відпові" ді закривалися сайти. Позиція Джеймса Мейса була жорсткою і непримиренною, він щиро вірив, що матеріали Комісії США з вив" чення Великого Голоду в Україні стануть одним з наріжних каме" нів української незалежності, а визнання світовою спільнотою Голодомору, як геноциду, спря" мованого проти українців як на" ції і України як держави, допомо" же Україні у боротьбі зі стародав" нім злом з його глибоко закоріне" ним інстинктом до пожирання інших народів. Причин, чому росіян так дра" тує ця тема, чимало. Вони на по" верхні. Перемога в цій інформа" ційній війні, напряму пов’язана з самим існуванням новітньої ім" перії. Витоки нинішньої росій" сько"української війни ті самі, що у страхітливої косовиці смер" ті 1932"33 років та й усіх голодо" морів, які пережила Україна у XX столітті. А для нас матеріали, напрацьовані українськими і за" рубіжними ученими, – могутня система політичного самозахис" ту, вона є важливою частиною обороноздатності держави. Це війна, і ми чітко повинні знати, що там, за димовою завісою штучно створеного і проплаче" ного нібито міжнародного обу" рення публікаціями Юрія Шапо" вала, Станіслава Кульчицького, Юрія Мицика, Василя Марочка, Тетяни Демченко… Російські пропагандисти витворюють спотворену реальність, пропону" ючи нам безглузду гру за своїми правилами. Приймати її, відпові" дати на кожен чих, – і справді підтримувати ілюзію, що все це серйозно, що на їхні аргументи варто відповідати. Та все ж демо" нів темряви можна і треба виво" дити на світло. Їх варто знати по іменах, відстежувати ресурси, моніторити і час від часу давати системну оцінку, адже всі ці про" пагандистські фальшивки проду" куються за одним лекалом, їхня подібність вказує на єдине дже" рело їхнього походження. Зав" дання українських науковців, журналістів, політиків – не спус" кати ока, викрити це зміїне куб" ло паразитів від науки. Чому та" кий шквал ненависті викликає ім’я Джеймса Мейса, 70"річчя якого ми відзначаємо у ці дні. Розбиратися у всіх звинувачен" нях на його адресу — справа мар" на. Це в’язкий, важкий клубок злоби, ворожості, якій протисто" їть малесенька свічка нашої пам’яті, нашої скорботи. Свічка, яку простягнув нам видатний американський дослідник нашої української трагедії, через муку самоспалення і святої жертов" ності. І клекіт ворожих голосів нев змозі загасити його голос – го" лос правди. Почуймо…
Надія ГАВРИЛЮК
За вісім років, відколи почав писати для загалу, випустив у світ 12 книг: “Думки пам’яті” (2014); “Слово про вічне” (2016); “Пере" жите"перечитане” (2016); “Крих" ти живого часу Андрія Содомо" ри” (2017); “Слово Андрія Содо" мори у дзеркалах часу” (2017); “Думне слово Богдана Смоляка” (2017); “Думки й діалоги щоден" ні” (2019); “В маленькій амфорі слова” (2020); “Вагота поетично" го слова” (2020); “Про моменти життя, обійняті словами” (2021); “Теодозій Старак: хрести й труди земного життя” (2021); “Ослов" леного світу таїна” (2022). Навіть той, хто прочитає тіль" ки назви цих книг, зауважить: Богдану Дячишину важить слово (мовлене і зафіксоване на пись" мі), пам’ять (фіксація пережито" го – давно чи щойно) і час (жи" вий – зітканий із образів сучас" ників, із діалогів із ними – жит" тєвих і “книжкових”). Для Богда" на Дячишина пережите невід" дільне від перечитаного, перечи" тане ним глибоко пережите і за" фіксоване у книжках. Ювіляр називає себе технокра" том, бо є кандидатом технічних наук і свого часу викладав дисцип" ліни технічного профілю. Але, ко" ли читаєш, що “віра у вічність ко" хання і незнищенність духу допо" можуть нам жити й творити світ добра, любові – яскраво уявляти і здійснювати задумане…”, переко" нуєшся: пан Богдан у душі – поет. Тому чимало розважає (чи розмис" лює, як любить казати сам) про поезію: “У текстах тоді присутня поезія, якщо вони торкаються сер" ця, коли в них спостерігаємо єд" ність слова і думки, повагу до сло" ва (творчість і мораль – посестри, які можуть жити лише і лише вку" пі), яке спонукає до роздумів і ви"
Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО “Просвіта”, м. Косів
Наприкінці 2021 року у ви" давництві Чернівецького націо" нального університету ім. Юрія Федьковича “Рута” вийшла кни" га “Я птах неперелітний”. Її автор Омелян Лупул – відомий на Бу" ковині письменник, редактор, автор поетичних і прозових тво" рів, блискучий майстер оригі" нальної восьмирядкової байки. У здобутку О. Лупула 32 ви" дання – близько чотирьох тисяч поетичних і прозових творів, близько тисячі п’ятисот байок. О. Лупул – дипломант 24"го (1996) і 30"го (2002) міжнародних поетичних конкурсів у Мілані, нагороджений медаллю міжна" родного конкурсу “Мир 2002” (Італія). Вірші О. Лупула, пере" кладені італійською мовою І. Трушем, вийшли в Італії, м. Ареццо (Chimere e poesie ucraine. – Arezzo"Italia: De Filippis Edito" re, 1992). Примірники книг О. Лупула “1000 байок”, “Літо моє високе”, “Свята земля” є у фон" дах паризької бібліотеки імені Симона Петлюри. У вступній статті “Аристократ слова”, якою відкривається кни" га, письменниця, літературний критик Аделя Григорук зазначає: “…Нове видання “Я птах не" перелітний” яскраво презентує ліричний доробок поета – від перших збірок “Скрижалі” та “Оранта” 1993"го року й до “Свя" тої землі” 2016"го. Загалом це тридцятилітній шлях непростого творчого самовиявлення та са" мовдосконалення, набуття май" стерності й досвіду, який могли б ховує читача. Думна поезія здатна розбудити приспаний байдужістю духовний світ оточення”. Видається, що розбудити “приспаний байдужістю духов" ний світ оточення”, – завдання, що його Богдан Дячишин поста" вив перед собою і неухильно ви" конує. Про це свідчить і його при" хильне слово про живих сучасни" ків старших (Павло Мовчан, Анд" рій Содомора, Петро Шкраб’юк), молодших (Любов Голота, Богдан Чепурко, Ігор Фарина, Світлана Антонишин, Євген Баран), а та" кож зовсім молодих (Руслана Мельничук, Марія Маш). А ця увага до тих, які живуть із тобою в одному часі, то, погодь" мося, величезна – майже небаче" на – рідкість. І чи не тому боїмо" ся вділити комусь увагу, що гада" ємо, ніби це відверне увагу від нас…? Богдан Дячишин не заз" дрить чужій славі чи популярнос" ті, а примножує її. Він не впадає у містечковість, оскільки пише не тільки про авторів Тернопілля, де народився, чи Львова, де мешкає. Він пише про авторів не лише з усієї України, а і з української діа" спори (приміром, про Оксану Лу" цишину). Єдина умова – слово авторів має торкати читацьке серце пана Богдана. Тоді і вирине потреба заохотити інших позна" йомитися з цими авторами. Інший вимір пам’яті – пам’ятати про спочилих. Але і тут на увагу щастить не кожному та не завжди. Щоб запобігти надто швидкому стиранню імен, Бог" дан Дячишин послідовно при" свячує свої книги пам’яті тих, хто вартий доброї згадки: “В малень" кій амфорі слова” (2020) – Пет" рові Сороці; “Вагота поетичного слова” (2020) – Ірині Калинець; “Про моменти життя, обійняті словами” (2021) – Миколі Пет" ренку; “Ословленого світу таїна” (2022) – Любомиру Сенику. Творчість і мораль, наука і творчість, творчість і державотво" рення – ось питання, що незмін" но хвилюють Богдана Дячишина. Він знову і знову нагадує: “Майже загубивши свою ідентичність, де" націоналізоване населення гадає, що держава – це організм для споживання, забуваючи про те, що народ мусить будувати Украї" ну своїми руками”. Приміром, Іван Корсак, про якого Б. Дячишин теж писав, про" водив це будівництво, повертаю"
чи Україні імена забуті чи мало" знані у творах історичної темати" ки. Та й сам пан Богдан запрагнув розповісти про українця “з Лем" ківського Надсяння, який не зла" мався, а зумів з гідністю вистояти в нелюдських умовах радянського тоталітаризму і долучився до роз" будови Незалежної України” – Теодозія Старака (12.08.1931 – 01.10.1999), спеціального послан" ця “Уряду незалежної України в Республіці Польща, який органі" зував там перше дипломатичне представництво нашої новопоста" лої держави”. Не оминув при цьо" му Богдан Дячишин і спогаду Іри" ни Калинець “про те, як наші го" ре"патріоти, сіромашні політики з “гостро і люто чорним полиском очей” кричали: “Старак не дипло" мат!... У нього немає спеціальної освіти!” І що ж? Професіонали повидирали один одному очі…”. На жаль, і досі така ситуація нам знана. Але були і є інші фа" хівці – ті, що працюють і плека" ють українську науку й наукову зміну. Як українці Перемиш" льщини – Володимир Перхач (10.06.1929 – 12.11.2005), акаде" мік Академії інженерних наук Ук" раїни; Орест Фільц (13.05.1928 – 09.07.2005), доктор медичних на" ук, завідувач кафедри хірургії фа" культету післядипломної освіти ЛНМУ імені Данила Галицького (1985–2000), професор; Роман Фільц (13.03.1936 – 25.07.2018), доктор технічних наук, професор, викладач Львівської політехніки, науковий керівник кандидатської дисертації Богдана Дячишина. Як і Богдан Дячишин, який, не будучи фаховим філологом, зостається небайдужим до науко" вої і художньої думки і прагне розбудити в інших спрагу думати, потребу читати, бажання пам’ята" ти про людей, які творили і тво" рять людяний український світ.
“Маємо об’ємну як за автор" ським задумом, так і за художнім втіленням книгу, яка повинна прокласти місток до розуму і сер" ця читача. Лупулова книга для тих, що насолоджуються читан" ням. З неї насамперед постають його поетичні зацікавлення, ви" мальовується образ тонкого ліри" ка, майстра художнього вислову, талановитого колориста, бездо" ганного знавця класичних віршо" ваних форм, презентованих його пером”. Гадаємо, що нова книжка Омеляна Лупула знайде дорогу до сердець читачів, заворожить ча" рівним звучанням українського слова, чистими почуттями, спри" ятиме формування естетичних смаків українського читача. Щиро бажаю авторові здо" ров’я, нових творчих здобутків. Нехай у Вашій душі не гасне во" гонь любові до слова, до життя, до милої серцю України, Букови" ни і рідних Карпат!
Постать Богдана Дячишина унікальна: коли багато хто розголошує власну славу – пан Богдан невтомно популяризує інших. Є в цьому не лише внутрішня шляхетність ювіляра, а і його переконаність у тому, що “Відсутність особистої думки руйнує людське в людині, її дух, духовність, тож мусимо усвідомити, що вже своїм народженням ми взяли на себе тягар жити людським життям”. І цей тягар пан Богдан несе витривало.
Про-читання · “Витоки нинішньої російсько!української війни ті самі, що у страхітливої косовиці смерті 1932!33 років”. · S. 7Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
узяти за взірець ті, хто шукає себе в художньому слові. Книга Оме" ляна Лупула відтворює його письменницьку еволюцію й увіб" рала в себе найкращий його до" робок, вичаклуваний за десяти" ліття творчої праці. Він прискіп" ливо добирав до неї все найкра" ще, що вийшло з"під пера, пам’ятаючи новочасне мотто В.Брюггена, що “тільки книга для себе стає книгою для всіх”. “Я птах неперелітний” — у першу чергу про Лупула, його душу, сві" тобачення, жалі й радощі, не" від’ємність від правітцівської землі й нероздільність їх доль”. Скільки треба було автору вкласти щирості, життєвої муд" рості, щоб заставити читача пот" рапити в світ його та його лірич" них героїв. Читаєш і ніби п’єш джерельну воду в спрагу. П’єш і не можеш напитися. Видання на 460 сторінках вмі" щує 12 розділів: “Слово, невми" рущеє зело”, “Оранта”, “Раран" ча”, “Яблуневія”, “Філіграні”, “Перед лицем Слова”, “Осінні полонези”, “Золотоцвіт”, “Рап" содії”, “Фавор"гора”, “Ангел із майбутнього”, “Монорими” і “Серпнева соната”. Останній — великий ліричний твір, який ав" тор означив дещо незвично: “інс" таляція для скрипки з болями ду" ші, високими вітрами й органами громів”. Аделя Григорук у своїй статті глибоко й ґрунтовно проаналізу" вала всі розділи, зупинившись на таких віршованих формах, як хо"
ку, танка, рубаї, септими, октави, децими, ронделі, ронсарові стро" фи, вірші у прозі тощо, які пре" зентує у своїй літературній прак" тиці Омелян Лупул і в яких зріло, художньо довершено конденсує особисте сприйняття дійсності та виносить його на широкий чи" тацький загал. У статті вона посилається на авторів, які високо оцінюють до" робок О. Лупула: Ю. Гречанюк зазначив, що новаторство письменника (йдеться про рубаї) – “не у формі, а в способі вираження своїх ду" мок – одкровення у чотирьох рядках. Такий, значить, принцип мислення, коли просторо думкам та асоціаціям, а тісно словам” (Гречанюк Юрій. “Слово, невми" руще зело…” // Буковинське віче. – 1994. – 23 лютого). “Автор поетичних мініатюр, – говорить Василь Воловіл, – не розмінюється на дріб’язки, його образи монументальні, його мова афористична, його стиль – то йо" го поетичне обличчя” (Воловіл Василь. Три струни однієї душі // Практика. – 1993. – 26 листопа" да). Україна для автора – “що Фа" вор"гора, на якій мусить відбути" ся преображення нашого народу” (Антофійчук Володимир. Святі його духовні острови // Слово Просвіти. – 2017. – Ч. 31. – С. 10. – 3"9 серпня. Словами Аделі Григорук про те, для кого ця книга, хочеться завершити нашу коротку статтю:
З майбутньої книжки · “Лягали на мої вуста Землі і неба чисті звуки”. · S. 8Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ме тому вулицю, на якій мешкали дві, три родини “красной армії”, що “всех сильней”, спочатку назвали іменем В. Чкалова, яке нічого для нас не означало, як і вулиця Моріса Тореза, яку люди почали називати “Марії Терези”. Тому, щоб надалі не відбувалося таких курйозів і мешканці славної Садогури не переінакшували імена героїв французької компартії на зрозуміліші імена августійших осіб Габсбурзького двору, згодом нашу вулицю перейменували на Вчительську. Як тільки сільські калабані вкрилися м’яким теплим пилом, ми, назавжди попрощавшись із молдавською Магалою, рушили дорогою на Чернівці. Оскільки наш будинок лише будувався, за згодою наймолодшого дідусевого брата, Георгія, вуйка Доди, ми мали тимчасово, до викінчення однієї з кімнат, оселитися в нього, а саме, на нашій дідизні, де колись стояла хатка мого прадіда, а тепер господарили вуйко Дода з тіткою Марією, яка вважалася кращою кухаркою на цілу Рогізну, Садогуру та околишні села. Вміння дати лад на велелюдних весіллях, додержуючись узвичаю та чину: коли розчиняти калачі, які ритуальні страви готувати, що за чим подавати, майстерність рядити між армією свашок та челяді – чи не головний обов’язок, який з гідністю виконувала тітка Марія за лаштунками освяченого Божою волею дійства княжого бенкету, де, як і тисячоліття тому, були князь із княгинею, бояри, дружки, світелки. Коли хотіли похвалитися гоноровим весіллям, називали два головні мірила високої оцінки – кухарила Марія і грали Глинницькі музиканти. На широкій зеленій толоці, що починалася відразу ж за ворітьми хати вуйка Доди, як і колись, паслися гуси та дрібна живність, а з ними і ми, малі, борушкалися. По Великодню та в храмові дні тут був данець, де на високому помості, як боги на Олімпі, шкварили свої “вальцери”, чардаші, коломийки-гуцулки, польки та хори ті ж Глинницькі цигани, а під ними вирувала молода нестримна кров і кипіли людські пристрасті. Мені ще й досі пахтить оте Маріїне подвір’я темними, важкими китицями “битого ліліяку”5, що огорнув бузковою охолодою, викопану ще моїм прадідом, стару “кирницю”6 зі студеною джерельною водою. Любила бігати за Марією, наче те погане куря за квочкою, коли вечорами йшла до стайні, доїти корову; зі мною, до кумпанії, з підскоком неслися мої ровесники: телятко і двійко сиво-рудавих кошенят. По кутках стайні густим теплим павутинням снували сутінки, а там, у глибині, наче перед священним божеством, на маленькому ослінчику, ледь не навколішки, сиділа Марія і чи то пряла біле повісмо, чи перебирала пружні, дзвінкі тони молочних струн. Ми, малі, завмирали, вбираючи утаємничене, шаманське ремиґання, відчуваючи шкірою дух теплої молочної купелі. Ледь тріщав ґнотик закуреної лямпи – у цій священній Яскині ми слухали молитву молока. Невдовзі мене записали до другого класу середньої школи-десятирічки, а також, успішно витримавши нехитрі вступні іспити до музичної школи, я була зарахована до класу скрипки. Щойно ми увійшли до свого нового дому, де дві викінчені кімнати зустріли нас непорочно білою порожнечею, прийшла поштарка і принесла повідомлення від мами. Скрипка-тричвертівка, що прилетіла з Красноярська, випередила маму, яка лише збиралася в далеку дорогу додому. Нова скрипочка відомої московської фабрики музичних інструментів сяяла золотистим шелаком; вправно налаштувавши інструмент, дідусь першим торкнувся її струн. Я дивилася на неї, як на гарну, блискучу цяцьку, навіть не підозрюючи, яка довголітня мозольна праця мене підстерігає в цій тендітній, вередливій “іграшці”.
1 Парадайка – помідор (місцеве). 2 Вінити – баклажани. 3 Парциля – ділянка під забудову. 4 Нюрка – пірнати (місц.). 5 Битий ліляк – махровий бузок (місц.). 6 Кирниця – криниця (місц.).
З майбутньої книжки · “Лягали на мої вуста Землі і неба чисті звуки”. · S. 8Originalseite ↗ Софія МАЙДАНСЬКА
Чому, стоячи перед незвіданою поволокою фрески “Скоморохи”, на тисячолітній стіні Софії Київської, думками повертаюся до моєї Садгори, що на давніх світлинах манить живим сріблом забутих містерій? На відомій фресці зображено гру органіста на пневматичному органі-позитиві в супроводі духових та струнних інструментів. Музика-органіст натхненно торкається мануалів, а позаду органу дві постаті робітників-надувальників міхів, один із них натискає ногою чималу дерев’яну педаль. Відразу в пам’яті зринає теплий травневий день, неділя, в музичній школі репетиція хору, ми ще й ще раз, почергово вступаючи, такт за тактом вивчаємо канон Йогана Пахельбеля, а за вікнами репетиційного класу буяє весна. З пташиним багатоголоссям пливе дух яблуневого квітучого саду, білих нарцисів та косатнів, і ми, чекаючи перерви, від нетерплячки аж сукаємо ніжками. Нарешті галасливим потоком збігаємо зі сходинок сцени і двері, не витримавши цієї щенячої радості, ледь утримуються на завісах під натиском наших нестримних сердець. І ми вже на подвір’ї, а далі старий сад, що нарешті дочекався своїх збитошників, бо все краще – дітям, і цей сад, зарослий молоденькою кропивою, глухою і жалючою, — також. Очі розбігаються, за ними ноги в галопі, толочать спориш, не зважаючи на жовтогарячий лемент кульбаб. Галасом оглушували самих себе, навіть не здогадуючись, що поруч непорушні мури двох соборів оберігали нас, бо між ними принишкла наша маленька музична школа, наслухаючи ледве чутний шепіт: “...Під Твою милість прибігаємо, Богородице Діво, молитов наших у час журби не відкинь, але з біди визволяй, Пресвята Богородице, спаси нас”. Лише ми – малі тоді — не чули ні “Отче наш”, ні “Богородице Діво”, ні “Вірую”, не чули, не розуміли, не вірили, і далі з диким вереском нетямно стоптували спориш. Та знагла наш кирпатий вожак завмер, як укопаний, і ми за ним заніміли. Всотуючись у здумілий слух, десь, високо над нами, з невидимих рострубів здіймалися неперервні, багатолунні шпилі, спрямовані до зеніту. І вже зграйку летючих рибок, захоплену густою тканкою контрапункту, заносить до костелу, він близько – через дорогу від музичної школи; осліплені органними сурмами, опиняємося під склепінням собору. Наелектризованою шкірою відчуваємо густе експресивне звучання хоралу, його ледве стримують двохсотлітні мури базиліки, ладні ось-ось репнути, як розпукається пуп’янок під потугою непорочного яблуневого цвіту. Шукаємо очима джерело, з якого на наші приголомшені голови ринуть, стрімкіші за карпатський Гук, неземні каскади голосів. Може, хтось направив нас на виткі сходи, що стрімко пнулися на хори, бо несподівано, відтискаючи один одного, ми, як оті сосунці, що вперше інстинктивно шукають материнське молоко, подерлися вгору. Опинившись на хорах, збентежились, бо здалося – порушили щось утаємничене, святая святих цього храму, і, збившись черідкою біля сходів, винувато щулимось – ніяково було тікати і страшно поворухнутися. Ми бачили спину органіста, який самозабутньо грав, навіть не здогадуючись, що за ним чекають кари малі грішники. Трохи далі, за органом угледіли ще одного рослого чоловіка в сірій робочій блузі, він так само, як органіст, зосереджено натискав ногою на велику дерев’яну педаль – гейби надимав ковальські міхи. Наш мишиний шурхіт певно таки “прогриз” густу фактуру хоралу, бо музика раптом перестає грати, і, глянувши на нас, чомусь не нагримав, лише весело запитав: “Кого маю честь бачити?”. Ми недоладно, навперебій зажебоніли, що з хору музичної школи. Не ховаючи радісного подиву, підвівшись, органіст ґречно вклонився – наче тільки нас і чекав: “О – славні співаки музичної академії, маю велику честь вітати вас!” І тут, уже зблизька, на відстані двох-трьох кроків, бачимо, що перед нами не Ангел-сурмач, і не світиться німб над його голомозою головою. Був це добре знайомий нам дядько, якого щодня виглядали, як Бога, бо до великої перерви, між уроками, на мотоциклі з коляскою привозив у шкільний буфет баняки з обідом і наші улюблені, неповторні, дарма що трохи пересмажені, гарячі пончики з повидлом – 3 копійки штука. Відчувши нашу непогамовну цікавість, органіст дозволяє торкнутися мануалів і кожен, обережно, одним пальчиком пробує намацати глибину тієї “органної космогонії”, але вона бездонна, і вже її обертони бринять, відлунюючи, як у соборі, в наших дитячих грудях. Так – це було наприкінці п’ятдесятих.
Музика В саду шкільному навесні Розквітла музика фіалок, Пригадую, немов у сні, Веселий дзвін блакитних скалок.
Лягали на мої вуста Землі і неба чисті звуки. Бродила музика густа, Хмільний метелик сів на руку.
Скажи, чи я твоя дочка? — Спитала безпечальну днину. Та вже на кінчику смичка Погасла сонця павутина.
* * * …Скільки себе пам’ятаю, із самого малку до зрілого віку, мене ніколи не “гризли” амбіції. Можливо, через те, що в тих румунських селах, в яких минуло моє раннє дитинство, почувала себе абсолютно убезпеченою від зла, бо для мене тоді зла не існувало, вся світобудова бриніла благоговінням: Buna dimineata, domnule director… Доброго ранку, пане директоре… Цей безмежний світ вбраних у білосніжні сорочки хат, аж по самі вікна підведених синім, обважнілі від плодів сади, городи, підсапані, підгорнуті; підв’язані до тичок, рясні китиці парадайок1, вінитів2, перцю, гороху, квасолі, що пнулися вгору; світ із шорстким і сумним запахом дозрілих соняшників і кукурудзяного лопушиння, і з людьми, що навіть при забарній роботі в полі чи при маржині, шанобливо віталися з моїми рідними. Buna dimineata, domnule director… – відчувала цей, мені дарований ранок із хатами, садами, городами, птаством, пастівниками, неквапливими коровами, ґаздами і ґаздинями: Buna dimineata, domnule director… – з усіх сил притискала його до грудей, аж подих забивало від радості поштивого поступу мого діда… Наближався час великих перемін. Якось дідусь повернувся з міста в піднесеному настрої, сповістивши нам із бабусею, що дістав у Садоґурі, на Баранівці, парцилю3 під будівництво хати. Садоґура була біля його родового гнізда, Рогізної, а трохи далі, за Рогізною і старою водокачкою вже починалося передмістя Чернівців. Дідусь у найпривабливіших тонах змальовував місце, де вже зовсім скоро ми будемо жити:
близько до міста і до родини, в кінці городу тече річечка, славнозвісний Мошків потік, поруч старий млин, недалеко школа. Мені все подобалося, особливо річка, де сподівалась навчитися плавати, але сама назва кута, “Баранівка”, ображала: бо ж усім відомо, кого обзивають “баранами”. Здавна оселившись тут, місцевий люд впевненіше почувався, ґаздуючи на власному обійсті, де, крім доглянутих городів та садів, “кожної тварі” завжди було набагато більше “пари”. Місцевим ґаздам зрозумілішою, ближчою до серця була пісня: Вівці мої, вівці, Вівці та й барани, Хто ж вас буде пасти, Як мене не стане? ніж історія роду барона Мустяци, завдяки якому 1801 року Садогура отримала Магдебурзьке право. Я також мала бути йому вдячна, бо якби не барон Мустяца – не було б і тієї вулиці, на якій мій дідусь, Микола Майданський, збудував будинок. А головне – цей кут ніколи не був “Баранівкою”, а завжди Баронівкою – відчуваєте різницю?.. Тут, лише перебіжи вузеньким провулком угору — і відразу починався Вертоград Баронського саду, а також зарослий осокою ставок, де щоліта, пускаючись “нюрка”4, наші паливоди виринали, обліплені “дармовисами” п’явок. Дорога, на якій ми оселилися, лише засвідчила те, про що дізналася значно пізніше. На ній, з часу розбудови баронського маєтку, загніздилася челядь та ремісники, що ревно доглядали угіддя свого пана. Їх доправляли з різних місць імперії Габсбургів, і щоб вони прижилися на новому генеалогічному древі, дбайливий господар заздалегідь збудував їм добротні невеликі, муровані будиночки, під бляхою та черепицею, що вистояли (а, може, ще й досі стоять) до 60-х, в деяких із них мешкали мої однокласники. Цю вулицю направду, можна було б назвати вулицею “Дружби народів”, хто тут лише не мешкав: поляки, німці, євреї, румуни, чехи, цигани; деякі зних, попри все, зберігали тайну ремества своїх далеких предків і через те “мали честь між людей”. Старші ремісники ґречно зверталися один до одного на “Ви” і “пане”, та за звичкою, вітаючись, скидали капелюхи. Навіть фірман, сидячи на передку свого візка, завжди відповідав на вітання торканням рукою капелюха. Засмальцьовані ленінські картузи “рабочего пролетариата” тут не прижилися і люди поважали один одного, не зважаючи на статус та орбіту своєї діяльності. Прихід “визволителів” не обминув Баронівки і тут, поруч із місцевими, все частіше оселялися військові та різна, абревіатурно-совєцька (райком, партком, профком) номенклатура. Вони, особливо військовики, розмовляли між собою російською; їхні діти, певно налякані жахіттям “бандер”, сторожко виходили за ворота своїх дворів, завжди чистенькі, доглянуті, попервах лише заздрісно спостерігаючи за “хрестовими походами ордену босих злодюжок” за бурштиновосонячними “білими черешнями”, на “Святу землю” Баронського саду. Та доки прийшлі хлопці не навчилися по-нашому – їх до кумпанії не приймали і в-одно обзивали: “москаль-роскаль!”. Напевно, са-
Органіст Провінція, костьол, музична школа, Цирує рвані хмари шпиль старий, Тонкою цівкою струмить згори Хорал і розтікається спроквола. Немов густа живиця з-під кори На мануали скапує, і кола Од звуків розтікаються довкола, І засвербіли крильця в дітвори.
Так, ми, малі, зліталися на хори, Хоч нам туди заказано було. А органіст здіймав бліде чоло, І вже його нема. Лиш грають гори.
У будень він возив (це не секрет) Гарячі пиріжки в шкільний буфет.
З поеми “Чюрльоніс” 1985 р.
З майбутньої книжки · “Мені від мами – світ у ті Світи, яких не перебуть, й не обійти й не вимірять...”. · S. 9Originalseite ↗ *** Читаю Шевченка. У сивому глибі-схові Себе оббуваю. Своє начуваю пРА У леготі глини, обдиханій вічним Ра, У плескоті пілок полотен на плесах ДніпРА, У шепоті капищ, що крешуть у небо словом…
Читаю Шевченка. А він – за горою гоРА, І то ж не пологі: вершинами – в хмари — верші! Читаю усоте – й оговтуюся щоРАз: “Все йде, все минає”, та лиш не мина ТаРАс. “Все йде, все минає” — та він на порі. Як перше.
А він на порі: “Борітеся!” Поборіть! Коли москалями на Сході степи зрябіли, Коли матерями безхресті ячать могили Та гибіють села, де блудить безрідно Рід. Читаю Шевченка: “Борітеся!” Поборіть!
А він – на порі-бо: знов тешуть ярмо Яремі й на землю пРАрідну вже лейбить новий торгаш… Читаю Шевченка – і думи його сварга Дискує під засів цілик укРАїнський недремно І сіє молитви, що сходять у сотні загат…
І знов блок-постами ТаРАсове слово вища – садок щоб вишневий і хата, і мати, й син, – мужніший од батька. Щоб з пРАщура – Орій-Русич, і слава і воля; і пРАщурки пісня віща…
Читаю.., а в груди пугукнув північний сич – І степ чорноземно на подих терпкий поближчав…
І клином зійшлися світи на ВкРАїні. На Рать. І згуком чернечим гуртує до зброї ГоРА.
Пісня Одиноким зозулем визозуливсь досвіток. Зозулиста росами й тиша – раїна. В сизині тій подихом загусаю – Господи! Люди щоб не зуспили: відьма ж мов, мана! В луках вошколупиться річенятко миршаве, солов’ями вербоньки вцитькують його... пані Алібрантшею на могилі вищаю, розкошую панею на село все. Гой! Он садків скрилачені вишноквіті куполи хвилю – і Ярилочком утренню зачнуть. Ще туман купавами доцвіта над купіллю, ладанить над купіллю тремкітного сну. Ладами-левадами та над лісосмугами, над полями, хатами та поверх майдан – прадух мій велеситься й рідно сходить тугою, золотою тугою. А душа ж – роздай! Чиста, як при сповіді, вірна, як при родові, на любов зурочена щедру, як дорід. Самгородський краю мій, ти – в мені догодою, й при тобі я піснею ладна дозоріть!
Польова ідилія (цикл) Кульбабиться сонце у свіжому розхлюпі висі. Вже травень у полі петрове батожжя ісплів – й припашує літо. Ще глум не торкнувся колін, штани – будяків, собачок чи чіпкої липчиці... В підступнім жданні пастухів – ойойойкові гнізда, на згірках медами загус коров’як золотий. Там “любить” жадане відьмують ромашкові звізди, Щоб вирієм білим до когось когось донести. Юнклива берізка гаремно там чаші підносить, пряже молочай та від соку риплять пирії... Там щоки цілують вітрів літавиці-рої й світи увіходять у тебе, увібрані в роси.
Перший світ батьковий Батько косить на пашу бережини, лощини, майдани... цвіркунів, різноквіт, сонце з вітром в покоси кладе... Вилоскочує усміх ластів’ям розгоджений день, — сінокоситься батьку. Як завше, привітно і ждано. Далі – торба від зайця у щемливім затінні ожини; чорні батькові пальці труть скорину смажку часником – й аж за вухами ляска –
“перехвачуєм”. Далі – спочинок: до Вогневої латки прошкуєм старим дубняком. Десь посмітюшка цівка, он жовтобрюхи спалах в міжвітті, метушня комашина, на північ – з’їжачений мох, і в суничнім єлеї – таїна наша з батьком на двох та хапливе пізнання того неспізнанного літа... Докосив себе батько... Бережини, лощини, майдани, Цвіркуни, різноквіт не дурманять пусті горища… Та отим косовицям я і досі складаю осанну, бо від них його світ дивословом в мене зазвучав
Другий світ материн Васильків жаровиння схили спашені ще загнічує, ще визорює липень в миколайчиків синіх променях. Звіробоєм і кашкою розтрусилось в траві купайлечко, в ніжних пучках ромашки позолоту свою виніжує. Шепче чепчиком тиша, матернію й собі материнкою: жовтоплюший безсмертник з синулям білобрисим сплутала!
Третій світ мій Мені від батька – рання сивина. Мої жита ще перепел не виспівав. Моїх чуттів неміряна ще тиснява й на пісню – нерозладжена струна. Мені від батька – рання сивина.
Мені від батька – сіно медвяне і дух сосни, рубанком в диво тесаний, і поле, що вітрами-перелесами до лету розметрежує мене. Мені від батька – поле медвяне.
Мені від мами – світ у ті Світи, яких не перебуть, й не обійти й не вимірять... Лиш серцем досвітить.
З 33-го… Ні хреста, ні хресточка... Хіба що он камінь єдиний. Цих могилок синці не болять вже нікому давно. Цвіркуни лиш голосять – Ото і всієї родини, Та в густих вишняках
За спокій досі гірке вино. Гай поснули собі, Негодовані, кволі, роздерті... Тільки вітер дзвіночки По душах по їхніх торка. Й гоїть вічність свою Україна в барвінках та дернах. Й з вуст молитви оскома не сходить, Мов терни, терпка...
До земляків
“Бий свій свого, щоб чужі і духу боялися”.
Хто ми? Недобитки?! Біль душу розтина. Та ми ж таки – батьків преславних діти! Й хіба, скажіть, з добірного зерна Збуять колосся може пустоцвітом?
Хіба ж на перехрестях наших доль Тарасові дороги розп’ялися, Щоб ми – нащадки вільних козаків – Недобитками в світі нареклися?
Ні, ми народ! В нас все для цього є: І пісня, й найніжніша рідна мова... Я вірю, що ніхто нас не уб’є, Як ми себе в багно не втопчем знову!
А то завикли свій – свого скоріш, Щоб і чужі боялись? Відсахнуться! І буде нам ціна – іржавий гріш, Коли і наші внуки назовуться
Недобитками. Корчимо язик. Дурне пришили слово замість вінця, А ми ж – вкраїнці, Боже, ми ж – Вкраїнці...
Всім тим, хто поклав свої голови за слово, сповнене Україною (Н. М.)
Не кануть в Лету, їм – в небесний лет! Собою доторкаю душ їх легіт, І чую: біль холоне, наче ґлей – гризе, гризе його ворожий скрегіт.
Не вигризе, загоїть щоб мене, загоїть у мені щоб слово їхнє! Отому болю, боронь Боже, втихнуть – Украйна знов кайданом калатне.
Надивлюю тривогою людей, холодний протяг в їх вчуваю дусі. Як мало нам болять осьмачки й стуси, Як довго ще до себе ми ідем.
Чи вивелись, а чи перевелись – ненависні, байдужі і дволикі, двомовні недомови й недоріки. Хто нас зачав такими і коли?
Чи канем в Лету, чи в небесний лет, – собою ж доторкаю душ їх легіт. У мене біль вхолонув, наче ґлей – не вигризе його ворожий скрегіт.
Спеціально для «СП» 10 · 21 лютого – · Міжнародний день рідної мови. · S. 10Originalseite ↗ Словник українських східнослобожанських говірок и доводилося вам плакати над … словником? Мені ось довелося. Бо з його сторінок – скільки око захватить – сояшники цвітуть і кукурузиння лопотить, наче крила предивної птиці. От подує вітер сильніш – і злетить на тих крилах моя Оріхівка, і полине над балками й капусниками, над посадкою й желізною дорогою, завмерлими шахтами, блокпостами… Аж до Києва, щоб обняти мене, свою сироту…
“Словник українських східнослобожанських говірок” (ДЗ ЛНУ імені Тараса Шевченка, 2021) зробив велику справу. Він цілому світові сказав, що наша мова, хоч і говіркова, але – українська. Тобто що й ми, східняки та східнячки, – теж українські люди. Бо жне раз доводилося чути: є, наприклад, галицький діалект, а ваша балачка – таке, суржик. Та, зрештою, і земляки та землячки мої часом знічено говорили: “Та ми по-українськи не дуже, більше суржиком балакаємо…”
Власне, наші говірки “вийшли в люди”
не сьогодні. У 2002 році було опубліковано перше видання “Словника…”, що його ініціював світлої пам’яті професор Віктор Ужченко. Затим – протягом мало не двадцяти років – тривало збирання діалектного матеріалу. Провадилися численні експедиції, були укладені дві хрестоматії діалектних текстів, захищена не одна дисертація. І от…
Про нове видання, про нашу рідну мову, про нас у ній і з нею говоримо з укладачками й редакторками: Катериною Глуховцевою – докторкою філологічних наук, професоркою ЛНУ ім. Тараса Шевченка, та Валентиною Лєсновою – кандидаткою філологічних наук, доценткою цього вишу.
О. Б.: – Поява “Словника українських східнослобожанських говірок” виконала далеко не єдине призначення. Які вони, місії “Словника…”, на вашу думку?
В. Л.: – Основна місія, як і в будь-якого діалектного тлумачного словника, – описати лексичний склад мови, що має специфіку на конкретній території, у нашому випадку в північній частині Луганщини. Ми намагалися не лише максимально точно розтлумачити те чи те слово, а й подати приклади його вживання в діалектних текстах. Ще одне завдання, яке ставили перед собою, – зафіксувати якнайбільше слів, що сьогодні вже виходять з активного вжитку й переходять до розряду архаїчних, аби зберегти їх для наступних поколінь. Бо навряд чи сучасні мовці пояснять, що таке баска, чимарка, шанька, шельмак… Тому використовували не лише сучасні діалектні тексти, а й матеріали етнографічної праці кінця ХІХ століття “Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии”.
Є й ще одна місія. Ми невтомно повторюємо, що говірки Луганщини українські. І наш словник переконливо це доводить. Свідомо не прибрали з переліку населених пунктів ті, що зараз перебувають під окупацією. Матеріали в них ми записували ще до першого видання, але й зараз ці села говорять українською.
О. Б.: – У передмові зазначено, що
“… словниковий фонд доповнено з… текстів,
записаних у діалектологічних експедиціях протягом 2002–2021 років викладачами та студентами Луганського національного університету імені Тараса Шевченка”. Розкажіть про ці експедиції.
К. Г.: – Експедиція в той чи той населений пункт – це ціла історія підготовки викладачів і студентів, зокрема й укладання чи вибір питальника або темарію фонозаписів, планування часу експедиції, вибір говірки, вивчення її історії тощо. Кожна експедиція чимось запам’ятовується. Скажімо, у 90-х роках тепер уже минулого століття ми зібрали матеріали із 45 населених пунктів Луганщини для Словника українських народних говорів за питальником Й. О. Дзендзелівського (а це 3500 питань!) й передали ці томи (кожен з них мав не менше двохсот сторінок) у відділ діалектології Інституту української мови НАН України. Шкода, що тоді ми не мали потрібного обладнання, аби здійснити фонозапис цього матеріалу. Однак уже сьогодні це історична пам’ятка, що свідчить про особливості мови конкретного населеного пункту. Сподіваємося, ці записи збережуться в архіві. Наразі ми намагаємося створити фонотеку наших говірок, записуючи діалектоносіїв на електронні носії інформації, але від цього неповторність поїздки в село не губиться, а, можливо, навіть стає ще трепетнішою, бо нерідко ми чуємо: “Приїжджайте до нас ще. Нам це дуже потрібно”. І оце відчуття, що ми робимо потрібну справу, не порівняти ні з чим.
Особливо пам’ятними є експедиції в ті населені пункти, де ми не змогли з першого разу записати матеріал. Це, зокрема, село Олексіївка Білокуракинської СелТГ Сватівського району, до якого завітали 1999 року. Ми не могли зрозуміти, чому люди відмовляються з нами говорити. Навіть свекруха директорки місцевої школи почала ховатися й говорити: “А хто вам сказав, що я щось знаю?” Мати вчительки фізики сказала, що спілкуватися не буде, бо в неї болить голова. Ми пішли до жінки, котру знали як учасницю вокального ансамблю, але вона навіть не пустила нас на поріг. І лише в школі, де розглядали кабінет української мови і літератури, а також знайомилися в матеріалами, які зібрала сама вчителька, ми зрозуміли, що це село дуже постраждало від голодомору. На одній із вулиць, за свідченням старожилів, було вісім чи дев’ять млинів, тобто жили заможні селяни, але ніхто з них не пережив цього лиха. Порозходилися, хто куди міг. Як сказала вчителька: “Мати пішла в один бік, батько – в інший, а діти – хто куди. Хто залишився живий, той повернувся додому пізніше”. Тому й через багато років селяни не наважувалися говорити про минуле…
Важко навіть описати наші почуття під час експедиції в село Піски Новопсковської СелТГ Старобільського району, де в центрі, навпроти сільради, побачили зруйнований храм. Жителі говорили неохоче, оглядалися, неначе боялися, щоб ніхто їх не підслухав. Та все ж ми довідалися, що храм був дуже красивий, його любили відвідувати селяни. Але в 30-их роках мину
В. Лєснова (у центрі) зі студентами під час тренінгу лого століття з нього скинули дзвін, рознесли ікони, заборонили служби. Спочатку тут зсипали зерно, потім, коли побудували комори, храм стояв порожній, продовжував розвалюватися. І от уже в 90-і роки в ньому на мотоциклі стала кататися молода пара. Але це тривало недовго – вони розбилися. А потім знайшлися “сміливці” (так назвали селяни цих людей, більше про них не стали говорити), які задумали підірвати залишки церкви. Замість стін лишилася купа цегли. Проте, як говорять пошепки селяни, усі, хто був причетний до вибуху, померли не своєю смертю. До речі, розповіді, як були покарані “вищими силами” ті, хто безпосередньо брав участь у руйнуванні церков, ми чули в багатьох селах (Паньківка, Волкодаєве, Новобіла)…
Незабутні враження справили зустрічі з пересельцями з Лемківщини (с. Переможне, Лутугинська МТГ Луганського р-ну). Про це ми написали у книжці “Нотатки до мовного портрета переселенців з Лемківщини” (2006). До сліз були розчулені, коли побачили довгий стіл у фойє школи, жителів-переселенців (їх було десь із сорок), які співали пісні й щиро тішилися, що на них врешті-решт звернули увагу. Ті, хто пам’ятав, згадували про довгу дорогу до Переможного: їхали у вантажних вагонах, везли з собою, хто міг, худобу, хатнє начиння; на зупинках шукали поживи для корів, гусей та курей. Дуже важкими були перші роки життя в напіврозвалених будинках, із яких виселили полонених Другої світової війни. Старші люди говорили, що в школі від них вимагали знань російської мови, якою вони не могли швидко оволодіти.
Легко було побачити відмінності між традиціями, що панують у родинах лемків і місцевих. Це позначилося й на мові. Коли на питання: “Як у вас кличуть свійських тварин?” ми почули відповідь: “Ну, кота Василем не називаємо і свиню Машею не кличемо”, то зрозуміли, що тут різні принципи утворення кличок тварин: вони можуть називати масть чи зовнішні ознаки тварин (Чалий, Висловуший), час народження (Лютик), назви місцевості (Воскобійник) та ін.
О. Б.: – Певне, здебільшого записи з уст старших людей? Моє припущення ґрунтується на змінах, що сталися, зокрема, у моєму селі: молодь переважно говорить “погородському”, “по-русскі”…
В. Л.: – Щодо молоді, яка легко переходить на російську, ви, на жаль, праві. І проблема ця не нова. У згадуваній праці “Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии” (1898 р.) про багато тодішніх слобод укладачі говорять як про такі, в яких українська мова містить багато домішок російської. Серед основних причин зросійщення називають три: перебування українців протягом тривалого часу на заробітках або на військовій службі в Донській губернії; російськомовні школи; наявність переселенців з російських губерній, від яких українці легко переймають звички, одяг і мову. Понад 120 років відтоді минуло, а причини ці й досі викорінити не можемо. Хоча останнім часом усе частіше чую на Луганщині українську від молоді не лише в аудиторіях університету, а й у бібліотеках, кав’ярнях, крамницях. Може, колись і їхнє мовлення хтось запише для словників.
О. Б.: – Ви обстежили близько трьохсот населених пунктів Луганщини. Мабуть, що не село – то свої слова, чи не так? А чим відрізняються, наприклад, говірка в Городищі (Біловодщина) і Дяковому Антрацитівського району?
К. Г.: – Кожне сільце, як кажуть, має своє слівце. І можна було б тут перераховувати окремі риси, властиві тій чи тій говірці. Але скажу не про це. У селі Городище Біловодської СелТГ Старобільського р-ну, яке виникло наприкінці XVII ст. на місці колишнього старого укріплення, і досі збереглися давні легенди. До речі, вони не раз привертали увагу багатьох дослідників. Першим записав їх харківський фразеолог О. С. Юрченко, другим – літературознавець О. І. Неживий, потім – я.
Багато років живе в пам’яті людей легенда про лебедину вірність і любов, неначе селяни намагаються назавжди закріпити високі почуття, зберегти духовні цінності людей, виховати дух гордості й відваги. У легенді йдеться про красеня Івана, який вірно полюбив юну Оксану. Та проти їхнього щастя були налаштовані пан і пані. Перший хоче віддати юнака в солдати, друга – продати дівчину. Але молодята не захотіли миритися зі сваволею панів і вирішили втекти від гнобителів. І ось густими заростями осоки, понад берегами Деркула, тікають закохані. Та сили їх покидають, а кінна погоня все ближче й ближче. Тоді молода пара стрибає з крутого берега річки у воду...
Минуло багато років, а легенда про цих закоханих досі живе в селі. Тому місце, де відбулася описана подія, називають Лебединою могилою, бо кинулися у воду Оксана та Іван, однак волі не віддали.
Неподалік від тієї річки, біля церкви,
уже багато століть існує пагорб, який утворився ще за часів мезоліту, коли на місці села, за переказами, вирувало безкрає море. Свідченням цього є морські камінці та скам’янілі рештки риб. Коли море висохло, на цьому місці утворився пагорб, а згодом люди насадили на ньому дерева׃ ялини, ліщину, дуби та осики. На пагорбі, під розложистим дубом, лежить великий камінь. Старі люди говорять, що біля того каменя заховано скарб давнього ченця, який переховувався в селі під час репресій. Цей пагорб називають Монашин.
У с. Дякове Антрацитівської МТГ Ровеньківського р-ну (нині воно перебуває на непідконтрольній території) ми записали розповідь про звичай квітчати солдата, якого етнографи не знаходять в інших ареалах України. Старожили пригадують, що в 50-х – 60-х роках ХХ століття дівчата села дарували хлопцям, які йшли до лав армії, власноруч вишиті й обплетені мереживом хустинки. Проводжаючи солдата, пришпилювали їх до рукава верхнього одягу або до шапки. І коли хлопець прощався з односельцями, хустинки розвівалися на вітрі, це було дуже красиво. Таку хустинку він тримав при собі як оберіг.
О. Б.: – У моєму рідному селі Оріхівка свого часу панувала говірка, притаманна хліборобській частині Луганщини. Дідусь походив із села Церковного, бабуся – з Ганнівки (потім села переінакшили на Красноє і Новоанновку). Побравшись, вони разом із кількома такими самими молодими парами й заснували Оріхівку. Від Церковного до Ганнівки недалечко, тож і говорили майже однаково. Було чимало слів і висловів, яких я не чула деінде. Скажімо, “гИмнути” – тобто, швидко побігти, “рвонувши” з місця. Або “опЕцьок” – невеличкий товстунчик, частіше дитина. Бугай, коли сердиться, “бурИть”, у ставку – “бубирІ”, у полі – “суслакИ”, у садках в’ється “паутЕль” і співають “сюрчкИ”. Восени бабуся приносила з “совхозного” поля “сояшничиння”, щоб “у пєчці розтопляти” – та доводилося бігти “оранкою”, щоби не зловив “управляющий”, “чорти його батька знають”… От уже й прошу моїх співрозмовниць узяти в мене трохи тих слів для нового, дай Боже, видання. Бо, мабуть, окрім мене, ніхто вже тієї оріхівської
“Пам’ять про слова рідної говірки надзвичайно зворушлива”. 11 Листи з мережі · S. 11Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
говірки не знає – село маленьке, ще років зо двадцять тому стало геть русифіковане, а зараз і взагалі під окупантом…
В. Л.: – Така пам’ять про слова рідної говірки надзвичайно зворушлива. Нещодавно мені написав один математик, програміст, що хоче придбати наш словник. На моє запитання, що саме його зацікавило, він відповів: “Я хочу знову почути голос своєї бабусі, і єдиний шлях – це знайти лексику степового говору або принаймні сусідніх говірок”. Такі відгуки надихають і окрилюють, тому, думаю, буде й третє видання. Запишіть усе, що пригадаєте, а ми неодмінно до словника додамо. До речі, є й у цьому виданні такі слова, які нам називали люди, ніяк не пов’язані з лінгвістикою, коли дізнавалися, що ми такий словник укладаємо. Скажімо про те, що в с. Половинкине жінку або дівчину, яка любить без діла вештатися по селу, сусідах, називають подворашня корова, розповів мені лікар, а про те, що рибу вона смажить цілячком, почула від прибиральниці в університеті.
О. Б.: – Розкажіть, будь ласка, про впливи: де більш український вплив на говірку, а де помітніше зросійщення?
К. Г.: – Так склалося історично, що серед східнослобожанських говірок, які належать до материкових українських, бо є продовженням полтавського й харківського масивів, є острівні російські говірки, первісно заселені вихідцями з Курської або Білгородської областей, а також говірки, у яких вплив однієї мови на іншу був сильніший, ніж будь-де. Так, скажімо, село Велика Чернігівка первісно було заселене українськими козаками (сама назва села про це свідчить). Але оскільки дозаселення відбувалося вихідцями з Росії, та й село розташоване поблизу Станиці Луганської, де превалює російська мова, то слідів української мови у Великій Чернігівці знайти важко.
У селі Євсуг Біловодської СелТГ Старобільського р-ну спостерігаємо зворотне явище. Первісно в ньому оселилися росіяни, проте дозаселене воно було українцями, та й знаходиться говірка в україномовному оточенні. Отож частина населення говорить мовою, що викликає нерідко подив у багатьох. Тут російська вимова наклалася на українську лексику, хоча чимало “йовсужців” говорять українською.
Помітним є вплив родинної традиції.
Скажімо, в тому самому селі спостерігаємо вживання дієслів неозначеної форми з формальним показником -ти і -ть відповідно до традиційної вимови в сім’ї (ходити, ходИть).
На мову місцевих жителів впливають і такі чинники, як близькість кордону з Росією, близькість великих міст, у яких превалює російська мова, коли більшість населення працює в місті, а живе в селі.
О. Б.: – У збірці нашого земляка, великого поета Петра Біливоди “Ось така мені випала доля…” (вийшла, на жаль, уже по страшній Петровій смерті) є вірші, написані нашою говіркою.
Ось, наприклад: “На восьме марта маму поздравлять…”:
Там мама трубку держе, як гранату, до взрива ще четирнадцять минут: розірветься на часті наша хата, а собирать осколки треба тут.
Часом вдавався до “місцевих” слів Володимир Сосюра. Жили й творили у різні часи, та критикували їх за одне й те саме – “засмічення” мови. А може, навпаки – вони збагачували нашу мову?..
В. Л.: – Осколки тої хати, про які Петро писав, нам ще довго треба буде збирати. На щастя, часи, коли в наукових журналах друкували статті про те, як треба боротися з діалектизмами, минули. Сьогодні діалектні слова часто виграють всіма барвами на сторінках художніх книг. Не раз згадувала мудру пораду класика “не бійтесь заглядати у словник”, читаючи у віршах Ліни Костенко про міщан ошкірені лаї, чорне кияшиння, тарапату, рівну нулю… Ось тут і ставали в нагоді діалектні словники. А як пугутькає в сутемряві синета-ліс, про який поетеса розповідає в “Древлянському триптиху”, остаточно зрозуміла, лише коли в маленькому закарпатському селі почула, як на вечірній зорі озвався той ліс таємничими голосами сичів. Марія Матіос, Мирослав Дочинець, Петро Мідянка, Василь Кузан, Олена Лотоцька – цей перелік сучасних письменників, які майстерно вплітають у свої твори рідну говірку, можна продовжувати довго. Усе частіше, як писав Петро Біливода, “із прокурених міст геть у села нас пам’ять штовха”. І ми привозимо із тих сіл неоціненний скарб – рідне мамине й батькове слово, яке збагачує не лише мову, а й душу.
О. Б.: – А як місцеві мешканці самі ідентифікують мову, що нею спілкуються?
К. Г.: – У багатьох населених пунктах ми зверталися до діалектоносіїв, що спілкуються українською, з питанням: Якою мовою ви говорите?
Наші спостереження засвідчують:
більшість мовців усвідомлюють, що вони спілкуються мовою, яка має певні відмінності від літературної. Зокрема, чимало мовців у визначенні мови апелюють до населеного пункту, у якому вони живуть: по-стельмахівськи (с. Стельмахівка), по-марківському (смт Марківка), по-осинівському (с. Осинове), поновобілівському (с. Новобіла). Є й такі, що відповідають: по-хахлячому, ми хахли, то похахлячі й балакаємо.
Немало й відповідей, що вказують на діалектні особливості мови: по-нашому, посвоєму. Переважна ж частина респондентів стверджує, що вони говорять українською мовою, але не рафінованою літературною (ми українці, балакаємо по-українському, ну не так, як Алла Мазур, хоч це ж однак українська мова).
Деякі респонденти оцінюють своє усне мовлення так: наші батьки так балакали, так і ми балакаємо.
О. Б.: – Обіцяю, що коли повернусь (правда, дедалі частіше кажу: “Якщо повернусь”) до своєї рідної Оріхівки (тепер у нас вона Горіхова Балка Молодогвардійської МТГ Луганського району, а в окупантів – село Совєтскоє)… Так от, коли повернусь, розкажу вам, чи ще хтось знає, чи пам’ятає, як говорили в селі мого дитинства. Моя мама до останніх своїх днів так говорила. І я з нею…
Розмовляла Олена БОНДАРЕНКО
Катерина Глуховцева на зустрічі зі студентами (Старобільськ, 2015 рік)
“Пам’ять про слова рідної говірки надзвичайно зворушлива”. 11 Листи з мережі · S. 11Originalseite ↗ Аліна АКУЛЕНКО
Перекладаю зараз книжку, про яку можу сказати (за умовами договору) лише те, що закохуюся в неї з кожним словом.
І в ній є моє улюблене, про слова. І їхню силу.
1. Кожне слово має своє силове поле. Воно, як магніт, притягує до себе результати. Хороші слова – хороше. Погані слова – погане.
2. Мова ненависті існує. Вона перетворює звичних людей у солдатів ненависті. Інею користуються значно частіше, ніж мовою любові.
3. На противагу мові „не-можу“ існує мова „можу“. До мови „не-можу“ вдаються жертви, які цілком аргументовано пояснюють, чому не можуть досягнути, перемогти, здобути.
„Можу“-мова – царина героїв. Утім,
герої тут – це не обов’язково переможці, але обов’язково ті, хто спробував змогти.
Мова „не-можу“ пропонує нам словник виправдань і звинувачень.
Мова „можу“ багата на слова, які спонукають до дії і описують отримані результати.
4. Наша мова – найпростіший спосіб самонавіювання. Те, якими словами ми до себе і про себе говоримо, те ми й отримуємо.
Щоб це перевірити, не чекайте завтра, можете почати самонавіюватися просто зараз.
5. Леся Українка питала у слова, чому воно не твердая криця. І було це запитання риторичне, бо хто-хто, а вона силу слова знала.
А Черчилль свого часу без зайвих слів взяв і мобілізував англійську. І відправив її у бій.
Вона виграла війну. Утім, це інша і трохи складніша історія.
Тож пам’ятаймо про силу слова за кожним своїм сказаним і написаним словом.
Бо словом можна вбити, можна зцілити, можна посіяти паніку, можна подарувати надію, можна програти, а можна й виграти війну.
І це анітрохи не метафора.
“Пам’ять про слова рідної говірки надзвичайно зворушлива”. 11 Листи з мережі · S. 11Originalseite ↗ Галина ПАГУТЯК
Ми всі згодні з тим, що українці мають володіти рідною мовою. А чи дотримуються вони мовного етикету у спілкуванні з особами різного віку, сімейного та суспільного статусу? Не знаю, чи цьому вчать на мовних курсах, але мали б навчати. Зараз, коли дітей виховують телевізор і соціальні мережі, незле нагадати прості правила і їхнім батькам. Та й диверсанта можна упіймати на незнанні мовного етикету. Колись переодягнених на повстанців енкаведистів могли упізнати не лише по вишитих сорочках, які в кожному селі мали свій орнамент, алей по тому, як вони дотримувались мовного етикету. Неповага до людини при звертанні виявляється у фамільярності, сексизмі, ейджизмі, не властивих українцям. Мовна деградація веде до деградації моральної.
Я виросла в галицькому селі, тому буду опиратися на той етикет спілкування, який засвоїла змалку, спостерігаючи за поведінкою дорослих. Альфа і Омега – кличний відмінок: мамо, тату, діду, Василю, Мариню тощо. Без усяких підручників ми використовували завжди і всюди кличний відмінок. А зараз це маркер мовної освіченості і те, що відрізняє нас від московитів і хохлів.
Казати “ви” чи “ти” до старших родичів – це не обов’язково зараз, і нічого поганого в тому немає. До батьків ми зверталися на “ти”, до баби й діда – на “Ви”. Бо так ми домовились.
Ніколи за жодних обставин у нас не зверталися до старших людей – діду й бабо, тільки до своїх кровних. То була би страшна образа. Кожна нормальна жінка чи чоловіка жінка середнього віку чи старшого здригається, почувши таке звертання від незнайомих людей. Це як привселюдний ляпас. У новинах пишуть про бабусь
60 років, яких збили на переході, і їм здається це нормальним. І “бабушка” це чи “бабуся” – однаково принизливо. Натомість у нас кажуть “старша жінка – старша пані”, “старший чоловік – старший пан”.
До хресної мами звертались нанашко,
до хресного – нанашку. До сватів – свахо і свате, або по імені і на Ви. До старших сусідів – цьоцю, вуйку або по імені та по батькові. Але то в межах одного кутка. Стрийку й стриянко – тільки до татових братів та сестер. До молодших сусідів – по імені (або ти, або ви). Однолітки звичайно звертаються одне до одного на ти завжди.
“Пане, пані” на селі казали тільки до вчителів та лікарів, писарів чи війта. Але тепер, коли приїжджаєте в чуже село, краще звертатися так до усіх дорослих. Як і в місті. До священника звертаються отче, до його дружини – їмосте.
Жодних – жінко, жіночко, мужчино. До дівчини, поки не навчились казати “панно”, можна звернутись – дівчино, або просто нейтрально – ви. Коли ви купуєте щось у запрацьованої старої селянки, не пошкодуйте для неї “пані”, як і для всіх, до кого звертаєтесь. Статусне звертання давно стало нейтральним. Перепрошуйте, якщо відволікаєте когось від його занять. Кажіть “прошу”, якщо хочете, щоб вам щось показали. І не забудьте подякувати. У Львові я вдруге не піду до крамниці, де до мене ставляться зверхньо чи неввічливо. Таких дуже мало. Здебільшого це релікти радянської торгівлі чи люди, які вважають для себе приниженням працювати за прилавком. До них теж потрібно звертатись пан і пані.
І все, нічого складного, щоб виглядати вихованими українцями. Іноземцям це теж слід запам’ятати. Я описую Галичину, в інших регіонах трохи по-іншому звертаються, але правила мовного етикету ті самі.
“Пам’ять про слова рідної говірки надзвичайно зворушлива”. 11 Листи з мережі · S. 11Originalseite ↗ У межах проведення 23-го загальнонаціонального конкурсу “Українська мова – мова єднання” в офісі Одеської регіональної організації “Національна спілка журналістів України” створюється “Народна бібліотека”
лавреатів конкурсу. Цей захід проводиться спільно з Національним у н і в е р с и т е т о м “Одеська політехніка” (факультети журналістики, діловодства та бібліотечної справи). За 23 роки проведення конкурсу зібралося багато тисяч примірників художньої, класичної, наукової літератури з ближнього та далекого зарубіжжя, утому числі твори представників української діаспори за кордоном.
Відкриття бібліотеки приурочено до славного ювілею – 90-річчя створення Одеської області.
“Схились до любові… · Покора любові – то найверховенніша вісь”. Про-читання · S. 12Originalseite ↗ Володимир КАЧКАН, письменник Чув я не раз і не два: поезію посилає Небо. Саме воно через невидимо-космічні ниті вив’язує у душах слова, як безгрішні діти у великодній порі виплітають барвінком сутність нашого буття.
Та не в кожного спослані думки кільчаться у чесне й правдиве слово, саме у таке, що, напившись світла з висоти, проростає, розкрилюється і тоді носій його не мірчить узвичаєно землею й мирськими дорогами, а підносить власне єство, саму його вартість і життєвий поклик – до того естетичного висотного виміру, до котрого досягаються лише одиниці. Це вибрані й обрані Посланником, Духом, Святістю; це ті, що виосібнюються з громаддя особливим даром не човгатися наосліпки, а йти твердо і гордо, не стогнати перед несподіваним розломом долі, а прощенно упокорювати його; не боятися заходу, а усвідомлено готуватися мисленно й чином стрітися з ним, як з несхибною даністю, як із запрограмованою неминучістю, розуміючи у своєму передвечір’ї, що вартовність земного перебування оцінюється, як правило, після ніччя.
Саме такою особистістю,
що з благословення Неба зростила у своїх грудях словесний сортовитий сад, виплекує його, нащеплює гарячими думами, звіряючи кожне плід-слово із соборністю небесних світил, із подихом тепловітру, із сакральністю молитовних дзвонів, з даровизною Божого досвітку, – є дивовижної долі жінка-буковинка, поетка, що сидить на самому вершечку українського поетичного олімпу, – Тамара Севернюк.
Доторкнімося мисленно до слова поетеси Севернюк, і перед нами постає-виростає, наче з міфологічних узгір’їв, дивно-предивний музець, що надто тонко, майже невидимо, але чутно й ризилітно приторкається душею до струн передкобзного інструмента – і вже очі слізьняться радістю одкровення, сонячністю розхмареного неба.
Немало у поетичному світильнику літераторки Тамари зблимів-засторог, але це не є бездуховне моралізаторство, недалекий міраж, не глум над людськими хибами, а таки в тональності біблійної науки розрада, пошук думкою вірної стезі до істини.
Направду, деякі вірші читаються, як псалми, у яких пребагато Христової мудрості і повчань: “Що хочеш візьми в біле царствіє тьми, лиш любові земної не руш”.
Не знайдемо у цій книзі якоїсь награної педантичності, моралізування. Натомість – велике наче місійне повчання читачеві: топити зневіру, а зрощувати й вивеличувати Віру як скарб і як несхибну дорогу до Слова, а воно, це слово, кодує й розкриває усвідомлення Бога, Він же і є Любов, ота філософсько-житейська константа, що стає фундаментом праведного, змістовного життя: “Одна молитва гарячить уста: живи життя по правді. Й більш – нічого”.
Відчуваємо, як поетична доцільність висловленого замкнена на людську сутність, на земне творення добра. Часом авторка якби “перестригає” рядок рядком: і хоча вчувається “каміння шерхіт”, привиджується “рушник на хресті холоднім”, все ж змагає радісно-втішене бачення ранку – “сонях”, бо “віра з надією ходять між нами”, і ця сув’язь вічна, як світ, бо він – “незнищенний так само, як ми” (“Повернення”, “Сув’язь”, “Милість”, “Ave”).
Кожне релігійне свято авторка не описує як хід, дійство, а невидимо чуттєвим нервом, як вдатна гуцулка писаком на яйці-галунці, виводить смислові контури, і тоді за пунктирним рисунком авторської думки твоя уява нанизує ту бачність і відчуттєвість, які творять уже твої раціо-й почуттєві сфери (“Сніги”, “Йорданська ніч”, “До храму”, “Літургія воскресінь”, “Благовіщення”, “День, як паска”, “Воскресіння”, “Великоднє”, “Він”, “Трійця”, “Свято”, “Зелена відрада”).
Поезія цієї книжки провіяна думною сакральністю, тут не проста фіксація переживань, переходів авторки фізично й уявно через урвища, провалля, охабини земної ходи-тверді. У кожному творі – не стогін, плач та жура за втраченим, а невгамовно увірувана намоленість до Творця, особлива утишена розмова із тими Силами, що підпирають ходу та приглушують зневір’я, сум’яття, навіть фізичний біль. Має рацію професор Семен Абрамович з Чернівців, бо значну горсть поетичних текстів Тамари Севернюк беззастережно можемо долучити до розряду молитовних, суспільно-громадських, медитаційно-сповідальних.
Творча палітра письменниці просвітлена й запричащена глибокою вірою, що розширює земні береги до осягнення сутності Творця. Вона подає жадаючому вказівник до ходи і промолено вустами й серцем перестерігає, що тутешнє пробування у безвір’ї – це глухомань, це непрохідні дебрі, пропасть, у які, наче в сільце, потрапить душа. І тоді людина не бачить зеленого світла на перепутті, крокує наосліп у невідомість, по суті, вигублює, втрачає сенс безцінного життя:
Кому і як молитися тепер За вхід до раю і за вихід з пекла? Коли вичитуєш, визбируєш на сторінках книжки словесні вирази, як безцінні діаманти, втішаєшся величчю поетичної постаті, яка, вочевидь, через недоглядність десь загубилася серед претендентів назватися Шевченківською лавреаткою. Вдумаймося у ці фрази, де так багато узаглиблено мудрості: “А мій Собор – капличка з білих літ”, “І хтось збагне в цім храмі кам’янім біг часу… І святу його глибокість”, “Хтось і мене до тих воріт покликав і окропив легенько хрест судьби”, “Схились до любові… Покора любові – то найверховенніша вісь”, “…йдеш – як в Божий храм – до Слова, шукати в ньому істину і лік”, “Стали двоє: я і смуток долі”, “Врешті прахом стане зло і страх біди”, “Все – тінь і світло. Світло й тінь. Ами – лиш простір поміж ними”, “Але не вічні панства легіони – все до пори: колапс чи лжепрогрес!..”, “Які слова… які слова знайти, щоб навернути світ цей до любові?!.”, “Душу йому несу – папороть в ній цвіте”…
Мислительно-почуттєві клеми замикаються в час прочитання циклу “Зблиски”, інших творів. Це своєрідні однострофні афористичні вихлюпи думки, дев органіці знютувалися “раціо” та “емоціо”, де образність словотвору коронує мисль, що відбулася, зафіксувалася (“… смерть підносить з землі до небес”, “…лиш до розуму зрілості приходить відчуття плинності часу”, “в надії і вірі скресає темнота загусла”, “коли душі відкрите небо – життя не може бути пеклом”, “лиш побравшись зі смертю, життя переходить в безсмертя”, “До пам’яті серце прикуте, як воля Отця – до хреста”, “Бог послав не на те нас, щоб світ оповити хрестами”, “Нестерпно важко споглядать Голгофу і хресну путь, яка в крові лежить”, “В красі завжди є смуток і тривога…”).
оетка Севернюк – майстриня упокорювати жанрове таїнство. Вона часто-густо яко філософиня за глибинністю власної сутності вихлюпує, здавалося б, оголені думки – та вони промовляють як афоризми, що фіксують або стан, або ж напучують до дії: “Вдягніть у праведність серця”, “В чужій одежі чуєшся непевно”, “Ніхто нас не підніме із безодні, допоки Дух не стане на крило”.
Є в книзі своєрідного жанру твори, які назвав би есейною поезією, тією філософськи заглибленою розмовністю, що, наче в світлинах, відтворює реалії далекого дитинства, юної пори. У цих ностальгічних образках дихає висока образність, новаторський відблиск слова, що мовби фіксує народницьку традицію, святковість різдвяної пори. Насправді ж йдеться не лише про спогадовість як манеру вислову, а про утвердження: “Саме тепер пам’ять шукає рятівних закутків світла”, “Світ в гріхах стомився, Спас йому вродився…”, “Віра – це стрижень, на якому тримається сама сила життя”, “Промине час тіней глибоких, відчиняться вікна душ людських”, “Отець твій воздасть тобі…”, “Кожна людина – рано чи пізно прагне доторкнутись до рятівного джерела”, цикл: “Різдвяні пацьорки”: “Ностальгія”, “Гора”, “Дерево”, “Зоря”.
Пані Тамара – лірик-філософ, вона надто тонко, аж на відчуття дотику дихання, в’яже чистотою стосунків: він – вона (“У світлі кришталю”, “З каплиці”, “Над часом”).
Слово поетки не гливке, не крихке, воно ціпке, хоча й податливе до того, аби його читач мислячий міг відчувати на дотик поглядом, прочуванням припливу в душу надсильності, спраги до земного життя як передумови й готовності настановити душу на осягнення вічності.
До мистецького естетизму нової книжки Тамари Севернюк чимало додали-вдарували малярсько-видавничого хисту Наталія Муратова, Наталія Ярмольчук, Олексій Карлов та Сергій Мельничук. Завдяки митцям усе в книзі в гармонійній єдності: графічний начерк підсилює слово, а воно ще більше увиразнює духовний орнамент. Це не механічне ілюстрування, це взаємоавторське творення шедеврів.
«Преса як зброя Спротиву» Під такою назвою відбудеться VІІІ Всеукраїнський науковий форум “Чорноволівські читання”
Запрошуємо до участі в роботі VIІI Всеукраїнського наукового форуму “Чорноволівські читання”, який відбудеться 26 березня 2022 р. в інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану (м. Київ, Майдан Незалежності, 18/2, 2 поверх).
Спрямування форуму Важливо розглянути змаг непідцензурної преси за світобачення людей під час боротьби 1960-х – початку 1990-х рр. Непідцензурна преса як зброя руху Спротиву, що допомогла відродити ідею Незалежності, вселила в людей віру в Незалежність, не перестає бентежити уми та викликати інтерес.
Обговорення діяльності позацензурної преси актуалізоване сьогоднішніми викликами, що стоять перед українською спільнотою і державою. Успішний досвід розвінчування міфів радянського тоталітарного режиму, що послугувався колосальною пропагандистською машиною, може бути корисним для протистояння російській інформаційній агресії.
Головною темою роботи форуму будуть самвидавчі (неформальні) видання: як вони виникали, друкувалися, розповсюджувалися, впливали тощо. Зокрема, видання пресової служби Української Гельсінської спілки, оскільки вони відіграли значну роль у радикалізації суспільних поглядів.
Незмінною залишається традиційна тематика Читань:
• Грані постаті В’ячеслава Чорновола. • Перспективи українського державотворення в ідейній спадщині В. Чорновола.
• Особистісний вимір боротьби за свободу та розвиток Української держави.
• Ідейні позиції та змаг українського руху спротиву 1960-х – початку 1990-х рр.
• Український самвидав та неформальна преса.
• Ідеологічні засади та діяльність української націонал-демократії.
• Актуальні питання українського державотворення.
“Чорноволівські читання” започатковані в честь визначного українського мислителя, громадсько-політичного та державного діяча В’ячеслава Чорновола (1937–1999).
Читання покликані бути місцем гуртування національного інтелектуального середовища, майданчиком для генерування національних цінностей та стратегії національного державотворення, інструментом поширення витвореного інтелектуального продукту до громадськості, своєрідним маячком світоглядного розвитку української спільноти. Експертами виступають відомі науковці, журналісти, дипломати, військові, волонтери, політики, представники громадськості.
Організатор Читань – доктор історичних наук, професор Василь Деревінський.
Співорганізатори: Міжнародний благодійний фонд В’ячеслава Чорновола, президент Української федерації карате Іван Дутчак, Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності, Народний Рух України, Український інститут національної пам’яті, Інститут історії України НАНУ, видавництво “Смолоскип”.
Умови участі Для участі в роботі форуму необхідно надіслати електронною поштою в організаційний комітет до 10 березня 2022 року:
1. Заповнену заявку. 2. Тези доповіді.
Адреса електронної пошти: [контакт приховано]
Форма проведення: очна та заочна
Мова: українська, англійська
Спадщина · “Благородна і талановита людина, сіяч добра, краси і науки”. · S. 13Originalseite ↗ В історії української культури маємо непоодинокі випадки, коли про того чи того її діяча знаємо не безпосередньо, а опосередковано. До таких належить й Опанас Васильович Маркович, про якого майже дотепер говорять із означенням-прикладкою – чоловік відомої письменниці Марка Вовчка. Певно, прийшов час вивести Опанаса Марковича “із тіні” дружини-прозаїкині. Направду, цьогорічний ювіляр (народився 8 лютого 1822 року) для української історії загалом та її гуманітаристики зосібна зробив дуже багато. Він, уродженець села Кулажинці на Полтавщині (до 2020 року – Гребінківський район, нині – Лубенський), ваговитий фольклорист та етнограф, історик за освітою й покликанням, самодіяльний композитор, один із тих, хто тривко вписав своє ім’я в нашу національну духовну скарбницю.
Віра МЕЛЕШКО, завідувачка кафедри української літератури Полтавського націо" нального педагогічного універси" тету імені В. Г. Короленка
О. Марковичу було відведено особливу роль в українському со" ціумі. Сучасний науковець Мак" сим Стріха стверджує: Марковичі – рід “надзвичайно розгалужений, який дав Україні істориків, дер" жавних діячів, науковців, який <...> пронизав фактично все жит" тя українського Лівобережжя XVIII–XIX століть, тобто тих зе" мель, де найбільше зберігся дух ук" раїнського автономізму і де найра" ніше почалося модерне українське національне відродження”. Значний, якщо не вирішаль" ний вплив на формування світо" глядних переконань Опанаса ма" ло оточення. Так, у ранньому ди" тинстві він, заохочений і підтри" маний матір’ю Оленою, вчився гри на фортепіано, збирав народ" ні пісні. Професор Володимир Половець, опрацювавши мемуа" ри самого О. Марковича та його сучасників, констатує: Олена Ле" онтіївна (у дівоцтві Керстен) “старанно записувала ці пісні, робила до них музичний супро" від, а потім разом із сином вико" нували їх перед гостями. З того часу любов до української народ" ної творчості залишалася у нього на все життя, ставши постійною життєвою потребою”. Здобув солідну освіту: закін" чив Пирятинське чотирикласне училище (1832 – 1836), 2"гу Київ" ську гімназію (1836 – 1842), істо" рико"філологічний факультет (офіційно – перший відділ філо" софічного факультету) Київсько" го університету (1842 – 1846), і майже на кожному з етапів нав" чання майбутньому визначному національно"культурному діячеві зустрічалися небуденні вчителі. Зокрема, у гімназії викладали університетські професори, з"по" між них і Михайло Максимович, далекий родич Марковичів, пер" ший ректор Київського універси" тету. У своєму виші він очолював кафедру російської словесності, але, за словами Романа Кирчева, перетворив її “на катедру украї" нознавства”. Під впливом Ми" хайла Олександровича гімназист, а згодом і студент О. Маркович стає поборником національного розвою. Його, котрий пройма" ється “гарячою любов’ю до всьо" го рідного, уважають знавцем ма" лоросійської народності” (Ми" хайло Чалий). Біографісти О. Марковича виокремлюють та" кож уплив на нашого земляка й професора Івана Даниловича Красковського. Тепер до фоль" клорних пісень Опанас Васильо" вич, взоруючи на вчителя, долу" чає записи народних казок, пере" казів, прислів’їв та приказок, гру" пуючи їх тематично. Перші наукові спроби О. Марковича активізував моло" дий професор Микола Трохимо" вич Костир, котрий “збагатив навчальні програми теорією пое" зії, драми та прози, критичним аналізом сучасної літератури, опі" кувався гуманітарною освітою фахівців з різних галузей і підго" тував курси російської літератури для студентів"юристів та матема" тиків” (Святослав Пилипчук). Завдяки М. Костиреві О. Марко" вич 1845 р. написав й опублікував дебютну наукову працю “О гада" нии малороссиян 24 и 30 ноября”. Обертався О. Маркович у колі ровесників, які так само були на"
лаштовані проукраїнськи. Це – Василь Білозерський, теж полта" вець за місцем народження, ак" тивний діяч національно"виз" вольного руху, Микола Гулак, один із організаторів"провідни" ків Кирило"Мефодіївського братства, Михайло Чалий, відо" мий як перший біограф Т. Шев" ченка, Олександр Навроцький, вихідець із Полтавської губернії, поет і перекладач та ін. Ще в роки навчання в універ" ситеті О. Маркович познайомив" ся з Миколою Костомаровим і Пантелеймоном Кулішем. Вони “зійшлися на ґрунті любові до ук" раїнської етнографії” (Володи" мир Міяковський). Власне М. Костомаров разом із нашим ювіляром стояв біля витоків Ки" рило"Мефодіївського братства (початок січня 1846 – кінець бе" резня 1847). Науковці давнішого і часу теперішнього переконані, що О. Маркович у товаристві мав свої плани – видання для селян популярних книг та україномов" ного часопису. Завдання Опанаса Васильовича “цілком збігалося з загальними завданнями братства в освітній галузі” (Володимир Мі" яковський). Участь у братстві зве" ла О. Марковича з Т. Шевченком. Після розгрому в 1847 р. росій" ським царизмом Кирило"Мефо" діївського товариства, “О. Марко" вич був адміністративно висла" ний в м. Орел, де перебував під поліційним наглядом від 10 чер" вня 1847 року до середини квітня 1850 року. У період “орловської кари” О. Маркович познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Марією Вілінською, яка згодом стане відомою українською пись" менницею Марком Вовчком. У січні 1851 року Опанас Мар" кович та Марія Вілінська одружу" ються (йому – повних 28 років, їй – 17). Від лютого цього ж року молоде подружжя замешкало в Україні. Опанас Васильович про" довжував записувати етнографіч" ний та фольклорний матеріал. За свідченням його знайомих, запи" си – аркуші, шматочки паперу, серветки – “ховалися у коробках для капелюхів, навіть у пічнику”. Марковичі певний час жили в Чернігові, де Опанас Васильович працював у редакції газети “Чер" ниговские губернские ведомос" ти”, познайомився з Леонідом Глібовим; у Києві: там він вико" нував обов’язки бухгалтера в па" латі державного майна; у Кача" нівці, куди Марковича запросив поміщик Василь Тарновський зробити статистичний опис сади" би, колекції старожитностей. Важливою сторінкою буття О. Марковича стало вчителюван" ня від серпня 1855 року в гімназії містечка Немирів. За словами су" часної письменниці й дослідниці Галини Тарасюк, гімназія – один із осередків “хлопоманства”. Таму колі вчителів"однодумців “ве" дуться розмови про духовне від" родження українців"малоросів, про українське письменство, яке так і не оправилось після арештів “братчиків”… згадували про Та" раса Шевченка, який і досі про" падав у солдатчині. Опанас, який раніше не афішував свого зна" йомства з Шевченком на чужих людях, тепер із гордістю ділився молодечими враженнями про бу" ремного Кобзаря, який часто за" ходив на зібрання кирило"мефо" діївських братчиків, читав вір" шів… І Опанас при цім слові теж починав потиху декламувати то “Сон”, то “Кавка”, то “І мер" твим, і живим…”, які вивчив на все життя…” (Галина Тарасюк). У Немирові уповні розкрився ще один талант Марковича – композиторський: він написав музику та поставив оперу “Натал" ку Полтавка”. Там же, у поділь" ському містечку, заявила про себе як письменницю дружина Марія. Подружжю затісними стали рамці провінції, тому"то в січні 1859 ро" ку Марковичі їдуть до Санкт"Пе" тербурга. Опанас Васильович зу" стрічався у північній російській столиці з Т. Шевченком, П. Кулі" шем, І. Тургенєвим та ін.
Разом із дружиною і сином Богданом побував він за кордо" ном: у Німеччині, Швейцарії, Англії. 19 серпня 1860 року Опа" нас Васильович самотиною по" вернувся з далеких мандрів. Від цього часу і до смерті Маркович не бачив ні дружини, ні сина: “Сам живу, без сім’ї, та вже і не приїдуть…”. Важливою сторінкою біогра" фії О. Марковича була праця в редакції журналу “Основа”, який виходив лише від січня 1861 до жовтня 1862 року, але віді" грав помітну роль в історії ук" раїнського письменства, фольклористики, етнографії та освіти. У свій петербурзький період життя Опанас Васильович важко пережив утрату Т. Шевченка. І все ж смерть Кобзаря підштовх" нула його до активних дій. Зокре" ма, 27 квітня 1861 року О. Марко" вич організував концерт пам’яті поета, а зібрані кошти віддав Шевченковим родичам. Від 1862 року О. Маркович – знову в Україні; працює на посаді акцизного наглядача в Новгоро" ді"Сіверському на Чернігівщині. Це – офіційна робота нашого краянина, але майже увесь свій час він присвячує “неофіційній” – продовжує збирати зразки фольклору. За скрупульозним вислідом Ольги Рутковської, “Маркович зафіксував десятки тисяч пісень, легенд, повір’їв, ка" зок. Особливою його пристрастю були прислів’я і приказки, яких назбирав близько 50 тисяч. На жаль, через брак коштів цей скарб не зміг надрукувати самос" тійно”. Покладаючи на збірку ве" ликі надії, він писав: “Більш за все і перш за все я бажаю, щоб книжка вийшла гарна, щоб її лю" ди читали та щоб з читання була користь. Се б дало етнографові міцні основи, а письменникам – певний склад народної речі і дум" ки народної”. Значне число зібраних зразків паремій (15 тисяч) він подарував полтавцю Матвієві Номису (Си" мону), який умістив ці матеріали в збірці “Українські приказки, прислів’я і таке інше” (1864). У передмові Матвій Терентійович повідомляв: “Шановний Опанас Васильович сам їх назбирав, туля" чись по різних світах і Українах”. Надруковано 15 тисяч зразків народної мудрості із 50 тисяч зіб" раних Опанасом Марковичем. Як свідчать дослідники спадщини нашого земляка, пошуки решти записів поки що безрезультатні. У набутку О. Марковича є та" кож праці “Описание Малорос" сии” та “Записки о дворянском сословии Черниговской губер" нии”, які й дотепер науково акту" альні. Маємо також свідчення, що він написав партитуру опери “Чари” (партитура не зберегла" ся). Оперу Марковича виставля" ли в Чернігові. Ми знайшли свід" чення, що головну роль у ній ви" конувала Меланія Загорська, котра в останні роки життя Опа" наса Васильовича стала його вір" ною подругою. О. Маркович тяжко хворів; прикутий до ліжка, він хотів по" бачити сина Богдана, але не су" дилося. Помер відомий фольклорист, етнограф, громадський діяч О. В. Маркович 1 вересня 1867 р. в Чернігові від туберкульозу. Як свідчать сучасники, ніякого стат" ку по собі не залишив. Сім’я “то" дішнього Чернігівського губер" натора С. П. Голіцина та близькі друзі спільними коштами похо" вали його останки на Болдиній горі біля Іллінської церкви, неда" леко від чернігівських печер і поставили на могилі скромний обеліск із сірого мармуру. Поряд з цією могилою в 1913 році похова" ли видатного українського пись" менника Михайла Михайловича Коцюбинського” (Володимир Половець). 45 років земного буття було відведено Марковичу, але за цей короткий час він зробив багато. Найголовніша заслуга краянина" ювіляра – вивчення та популяри" зація українського фольклору. Письменник Дмитро Марко" вич побачив свого дядька Опана" са невисоким на зріст, карооким брюнетом із невеликими вусами, який на оточення справляв силь" не враження своєю надзвичай" ною рухливістю. Зі спогадів пле" мінника Марковича, дізнаємося, що Опанас Васильович ненавидів слово “мужик”, що ждав звіль" нення селян від кріпацтва: “Ско" ро, скоро сонечко засвітить, хма" ри розійдуться і люди вільними будуть”, – промовляв він. Цікавим уважаємо спогад не" божа Дмитра про роботу Марко" вича"фольклориста: “До залу ввалився натовп хлопців. Всі чинно розмістились і почали спі" вати колядки. Дядько, весь сер" йозність, щось пояснював своїй дружині, тітці Марусі. Дядько довго протримав цей натовп і за" писав їх пісні, а коли вони пішли, поставив ноти на фортепіано і проспівав сам. Я був уражений, як це він точне і добре записав”. Дмитро Вілінський, брат Марка Вовчка, який багато років прожив у родині Марковичів, за" лишив оригінальний портрет її глави: “Пристрастей у нього нія" ких не було. Все його життя, усі його поривання зводилися до ма" лоросійської пісні, театру, прика" зок і прислів’їв. Він був щирий народник, але того особливого штибу, який, поринувши в ко" зацьку старовину, до того потопав у минулому, що про добробут лю" дини сучасної зовсім не думав. Одне слово, це була людина, ідейна до самозабуття<...>”. У некролозі, уміщеному в журналі “Киевская старина”, лейтмотивом звучали слова: “Пішла з життя благородна і тала" новита людина, сіяч добра, краси і науки”. Справді, своїми фоль" клорно"етнографічними записа" ми наш земляк Опанас Васильо" вич Маркович засвідчив себе не" втомним трудівником на ниві на" ціональної культури та науки. Нам, нині сущим, важливо доторкатися до спадщини цього науковця"культурника, пам’ята" ти, що основи нашої національ" ної ідентичності та державності закладав і цьогорічний земляк" ювіляр Опанас Васильович Мар" кович.
Абетка відомих імен · “Мій шлях до вершин акторської майстерності був дуже складним. Це колосальна праця”. · S. 14Originalseite ↗ Свій ювілей нещодавно відзначила відома актриса театру і кіно, народна артистка України Лариса Руснак. Ми зустрілися з пані Ларисою після репетиції вистави “Кураж”, що нині представлена в афіші Київського академічного театру юного глядача на Липках. Саме з участі актриси у цьому проєкті і розпочали нашу розмову.
– Розкажіть, будь ласка, про історію цієї вистави. – Це дипломна вистава курсу Валенти" ни Зимньої в Національному університеті театрального, музичного та кіномистецтва імені Івана Карпенка"Карого. Вона з’яви" лася приблизно сім років тому. Я була на прем’єрі. Мене вразило побачене. Вже то" ді подумала, як було б добре грати у цій виставі. Виставу показували протягом ро" ку на сцені Навчального театру. Але вра" ження залишилися надовго. Раніше я грала Фріду Кало у виставі “Дві квітки кольору індиго”, що йшла в Національному академічному драматич" ному театрі імені Івана Франка. На одну з вистав завітала Катерина Степанкова, дру" жина Олексія Скляренка, який поставив “Кураж”. Після вистави ми спілкувалися з Катериною, і тоді вона сказала, що саме я могла б ідеально підійти на роль Кураж. Минув якийсь час. Я грала разом з Адою Роговцевою у виставах, які ставила К. Степанкова. Разом їздили на фронт. Повернулися з останніх гастролей. Саме в цей час у Театрі Франка готувався творчий вечір Ади Миколаївни з нагоди її 80"річчя. “От було б добре на цьому вечорі зіграти дует з вистави “Кураж”, але актриса, яка грала головну роль, зараз живе у Німеччи" ні”, – сказала мені Катерина. До творчого вечора залишався один день. Я запропону" вала їй зробити цей дует разом. Олексій Скляренко сказав, що це нере" ально, та я все ж наполягала, аби ми спро" бували. Наступного дня провели репети" цію, яка тривала п’ять годин поспіль. Зро" били дует і станцювали його на вечорі Ади Миколаївни. Думаю, що цей номер добре вписався у контекст заходу. Це стало точкою відліку роботи над но" вою виставою. Багато акторів, які брали участь у попередній постановці, розі" йшлися по різних театрах. Нова вистава збиралася по маленьких шматочках. Впер" ше її зіграли до початку карантину. Потім була велика перерва. А зараз виставу один раз на місяць показуємо у Київському те" атрі юного глядача на Липках. У ній задія" ні актори п’яти київських театрів. Вистава вимагає неабиякої фізичної підготовки. Отож за два тижні до кожного нового показу щодня ходимо в балетні класи, аби тримати тіло у формі. Режисер слідкує не лише за кожним поворотом го" лови, але й за поворотом очей. – Напевно, не випадково більшість вистав, у яких ви грали і граєте, пластичні? – У дитинстві я мріяла стати балери" ною. Це бажання не зникло й досі. Звісно, я балериною вже не стану. Але вистава “Кураж” – це до певної міри втілення моєї мрії у життя. На свій ювілей я отримала у подарунок чуні – взуття для розігріву бале" рин. Це величезний подарунок, свідчення того, що у житті немає нічого неможливо" го. Я щаслива, що життя склалося саме так, адже якби стала балериною, то навряд чи танцювала б у такому віці. – А чому вибрали шлях драматичної актриси? – Це може здатися дивним, але на ви" бір акторської професії вплинули саме танці. Зачепило те, що серед вступних іс" питів до театрального інституту (нині На" ціональний університет театру, кіно і теле" бачення імені Івана Карпенка"Карого) бу" ли танці. А те, що також потрібно було складати читання і вокал, було вже не так важливо. Підготувала програму. Склала екзамени досить легко. Можливо, зіграло роль те, що майже не хвилювалася. Зізнаюся, що до цього майже не була знайома з драматичним театром. Моє ди" тинство минуло у містечку Котовськ (нині Подільськ) на Одещині. У нас був драма" тичний гурток. Але репетиції, які там від" бувалися, здавалися мені штучними, уда" ваними, несправжніми. Натомість могла себе розкрити у танці. А вже під час нав" чання почала відкривати для себе всю ма" гію театру. – Мали шанс перевестися на навчання до Москви? – Це був четвертий курс. Ми підготува" ли уривок з п’єси “Мій бідний Марат” і показали його у Москві. Після цього Ана" толій Ефрос запропонував мені навчатися на його курсі. Я відмовилася, бо мала ко" хання в Києві. Дехто з моїх знайомих диву" вався, а я ніколи не жалкувала за своїм ви" бором. Взагалі намагаюся ніколи і ні за чим не шкодувати. Свого часу не залиши" лася у Швейцарії, хоча це, здавалося б, іде" альна країна. Принаймні так вона вигля" дає з України. – Відразу після навчання доля пов’язала вас з Національним академічним драматичним театром Івана Франка, в якому ви працюєте донині. – У цьому до певної міри допоміг мій тесть, режисер Володимир Оглоблін. Він був дуже принциповою людиною, безком" промісним в усьому. Це було видно за його виставами, його ставленням до роботи. Го" ловою державної комісії в театральному інституті була Юлія Семенівна Ткаченко. Вона підтримала ідею, аби я стала артист" кою провідної сцени України. Першою була роль принца Чихаліо у виставі “Сміх і сльози”, яку ставив Петро Ільченко. Якщо при вступі на навчання, як вже згадувала, я зовсім не хвилювалася, то вперше виходити на сцену було дуже страшно. Зізнаюся, що спершу все давало" ся дуже складно. Є актори, які йдуть пря" мим шляхом. А мій шлях до вершин актор" ської майстерності був дуже складним. Це колосальна праця. Вважаю, що на 99 від" сотків змогла досягти того, що маю, лише завдяки наполегливій роботі. Коли прийшла до театру, то чимало ак" торок були в той час у декретній відпустці. Почала вводитися у вистави, де вони гра" ли. Загалом пощастило грати у багатьох ці" кавих спектаклях. Це були практично всі постановки Володимира Оглобліна. Він став для мене найважливішою школою. Якщо у театральному інституті я отримала хорошу теорію, то практичні навички дав саме Володимир Миколайович. Кожна з його вистав, в якій я брала участь, неза" лежно від того, велика це чи маленька роль, — це неоціненний досвід, який зали" шився на все життя. Потім були вистави Андрія Приходька, але це вже наступний крок. Запам’яталися вистави “Благочестива Марта”, “Моя професія – сеньйор з вищо" го світу”, “Трибунал”, “Дикий ангел”, “Санітарний день”. Був період, коли я жи" ла в одній квартирі з Володимиром Оглоб" ліним, спостерігала процес його роботи. На столі були макети вистав з паперовими ляльками. Підготовка вистави була для нього трепетним моментом. Він приходив перед виставою, перевіряв усі декорації.
Не дай Боже стілець стоїть на сантиметр далі, ніж повинен стояти, або відпала пе" люстка з троянди. Думаю, що зараз вже ніхто так не працює. – Вже сімнадцятий рік поспіль ви граєте Терпилиху у виставі “Наталка Полтавка”. – Це класичний матеріал і, здавалося б, його можна було вирішити у класично" му варіанті. Але тоді це був модерний під" хід до вирішення вистави у наївному луб" ковому стилі. Декорації – наївні картинки. Ця ж наївність у виконуваній музиці, по" ведінці персонажів. Герої немов дерев’яні іграшки. Здавалось би, так просто, але торкається серця. Костюми добирали ав" тентичні, вони мали відповідати тому часу. Разом з тим костюми повинні були допо" магати створювати наївну лубковість вис" тави. Режисер Олександр Ануров давав зав" дання, що перед тим, як сісти або зупини" тися, треба було перекрутитися. Здавалося б, дивні завдання. Проте, коли ти всереди" ні вистави, то бачиш її з одного боку, а зов" ні вона сприймається зовсім по"іншому. Мій персонаж веселий. Наче Терпили" ха і страждає від того, що її доньці дове" деться одружитися з нелюбим багатієм. Але в музичних номерах бачимо відсторо" нення. Мати не страждає буквально. Наче розуміє, що в кінці вистави все буде добре. За цей час змінилося кілька викона" виць ролі Наталки. Одна з них сьогодні в іншому складі вже грає Терпилиху. Напев" не, змінилася я, змінилася й сама вистава. Нещодавно відповідальним за виставу призначили режисера Петра Ільченка. Сподіваюся, що тепер ця постановка от" римає друге дихання. Також граю у виставі “Крум” – режи" сер"постановник Давид Петросян. Там всі персонажі – символи. Мій персонаж – це втілення гріха, для нього секс і їжа — це все, що втримує людину на цьому світі. Зараз репетирую у виставі Дмитра Чи" рипюка “Никодим Дизма”, там у мене бу" де невелика роль. Зізнаюся, що хотілося б грати більше на сцені Театру Франка. – Кілька років тому у Київській академічній майстерні “Сузір’я” з’явилася вистава “Бельведер”, де ви граєте одну з ролей. – Поставив виставу Олексій Склярен" ко. Граю у ній разом з Катериною Степан" ковою та Ахтемом Сеітаблаєвим. Дуже вдячна Катерині, що вона дає мені можли" вість не втрачати театральну форму. П’єса написана Анатолієм Дяченком тридцять років тому. Але вона актуальна і сьогодні. Просто дивуєшся, що люди практично не міняються. Ми не вчимося на власних по" милках, а слоган “какая разніца” став од" ним із символів сьогодення. Божевільний тут видає себе за президента. Власне вис" тава про те, що з КВК можна стати прези" дентом. – Ще ви грали у Київському театрі “Актор”. – Художнім керівником театру був Ва" лентин Шестопалов. Разом з ним ми сім" надцять років грали виставу “Двоє на гой" далці”. Це була дуже душевна історія. Ко" ли Валентин Микитович відійшов у засві" ти, директорка театру Тетяна Родіонова запропонувала відновити цю виставу. Ре" жисером відновлення став Ігор Славин" ський, а моїм партнером по сцені – Вале" рій Легін. Разом з Валерієм грали її ще два роки. Також була прекрасна вистава “Іграш" ка для мами” з Анною Варпаховською та Іриною Мельник. Зараз оновлена версія цього спектаклю йде у Національному академічному театрі імені Лесі Українки. – А як у ваше життя прийшло кіно? – Кінопроби були ще в студентські ро" ки. А першим серйозним проєктом став серіал Анатолія Матешка “День народ" ження Буржуя”. До цього ми з ним разом працювали над озвучуванням фільмів. Зі" знаюся, що кожна нова роль, особливо спочатку, була для мене великими стресом. Можливо, так відбувалося тому, що я на" магаюся до всього дуже відповідально ста" витися. Усі ці роки знімалася лише в Україні, навіть за межі Києва рідко виїжджала. Проте кіномани довгий час мене шукали серед російських акторок. Не раз склада" лося так, що актриси з Росії з якихось при" чин в останній момент відмовлялися від зйомок, а тут на очі режисерів потрапляла я. Можливо, тому дехто й думав, що я з Ро" сії. Остання телеробота на сьогодні – сері" ал “Ляльковий будиночок”, який незаба" ром покажуть на телеканалі “Україна”. Цей серіал дубльований українською мо" вою. – До речі, ви стояли біля витоків українського дубляжу. – Двадцять років тому на телеканалі “1+1” вийшов серіал “Друзі”. Нещодавно молоді люди запитували мене, кого я там дублювала. Зізналася, що всіх дівчат. Вони були захоплені. А я, чесно кажучи, була приємно здивована такою реакцією сучас" ної молоді. Свого часу В’ячеслав Криштофович запросив мене вести курс акторської май" стерності на режисерському факультеті. Там я познайомилася зі Станіславом Чер" нілевським, який і запросив мене на “1+1”. Один із перших фільмів – “Основ" ний інстинкт” – озвучувала з Миколою Козієм. Моїм голосом говорять Робін Райт" Пенн, Анжеліна Джолі, Джулія Робертс, Френсіс МакДорманд, Кейт Бланшет та ін. – Ви виконуєте дубляж і озвучування фільмів. Напевно, є відмінність? – Це різні професії. Під час дубляжу ти максимально “заходиш” у персонажа. Не чути його голосу, а лише твій. Разом із ак" тором граєш його роль. А при озвучуванні твій голос максимально нейтральний, аби люди могли чути оригінал. – Майже двадцять років ви були ведучою “Лото-Забава” на “1+1”. – Це великий досвід спілкування з людьми. Взагалі за життя я отримала весь спектр того, чим може займатися актриса. Один з видів такої діяльності – ведення те" левізійних програм у прямому ефірі, з пря" мим спілкуванням, з різними несподіван" ками. Потрібна була внутрішня мобіліза" ція, концентрація уваги. Усі ці роки щонеділі я працювала у сту" дії, не мала відпусток. Потрібно завжди бу" ти у прекрасній формі. У лексиконі не ма" ло бути слів “ліки”, “лікарня”, “хвороба”. Ти не прийдеш на програму, лише якщо помреш. За весь час я пропустила тільки дві чи три програми. Зокрема, коли була з театром на гастролях у Греції. Навіть дово" дилося приїздити з поламаною ногою. Ме" не у прямому сенсі цього слова виносили на прямий ефір. Було безліч нестандартних ситуацій. Одного разу зламався мототрон. Прямий ефір, всі нервують, а ти розумієш, що тобі потрібно зберегти обличчя, зорієнтувати" ся, швидко визначатися, що робити далі. Врешті знайшли вихід. Просто у мототро" ні застрягла кулька. Далі вже мали на ува" зі, що може виникнути щось схоже. – Також ви займаєтеся волонтерством. – Це особлива історія. Востаннє була на сході минулого року. Брала участь у фестивалі, який проводив Сергій Жадан в Авдіївці. Такі виступи дуже важливі. Особ" ливе значення вони мали на початку вій" ни, коли на передову мало хто приїздив. Згадую 2015 рік. Їхала в одному купе з ма" мами “кіборгів” на відкриття пам’ятника захисникам Донецького аеропорту. Після цього ми з цими жінками – друзі. – Маєте захоплення? – Займаюся йогою, дуже люблю танці. А ще обожнюю спів, довго займалася ав" тентичним співом. Усе це використовую у своїй роботі.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Арт-калейдоскоп “Культура не має меж і кордонів”. · S. 15Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
виставку побачила якомога шир" ша авдиторія на всіх теренах Ук" раїни. Аби вона експонувалася не лише у Центральному будинку художника в Києві, а й у вистав" кових залах Одеси, Харкова, Львова та багатьох інших міст на" шої країни. Від Українського фонду куль" тури хочу привітати всіх учасни" ків виставки, побажати їм творчої наснаги. Щоб кожна картина, кожне полотно, кожен витвір ви" сокого мистецтва, які об’єднують Україну та В’єтнам, знайшли своє місце в багатьох українських серцях. І дарували нам віру у світ" ле майбутнє. Саме глядачі визначать тих майстрів, які у своїх роботах най" краще передали палітру В’єтнаму з його самобутньою культурою. Три найкращі художники отри" мують у подарунок від нашої ро" дини подорожі у три столиці єв" ропейських країн. Дуже важлива політична дип" ломатія, її економічна та політич" на складові. Але не менше зна" чення має дипломатія культурна. Як говорив Борис Олійник: “Мир через культуру”. Я впевне"
ний що ми зможемо всього до" сягти через культуру і взаєморо" зуміння… Українські художники, чиї роботи представлені на виставці, отримали грамоти від Посольства В’єтнаму в Україні. Серед відзна" чених українських митців Кос" тянтин Чернявський, Анатолій Марчук, Філіп Чорнобров, Ро" ман Петрук, Дмитро Коваль, Людмила Ганушевич, Петро Смиковський та багато інших. У свою чергу почесними грамотами НСХУ відзначили Надзвичайно" го і Повноважного Посла В’єтна" му в Україні та заступника голови Українського фонду культури імені Бориса Олійника. На завершення заходу відбув" ся невеликий концерт. Низку ук" раїнських пісень подарували ан" самбль “Калиновий світ” студії з підготовки акторських кадрів На" ціонального заслуженого акаде" мічного українського народного хору імені Григорія Верьовки та дует бандуристок у складі Світла" ни і Тіни Чихун (мати та дочка) з Макарова, що на Київщині. А ще прозвучало кілька в’єтнамських народних пісень.
Арт-калейдоскоп “Культура не має меж і кордонів”. · S. 15Originalseite ↗ У Центральному будинку художника Національної спілки художників України відкрили виставку, присвячену 30-літтю встановлення дипломатичних відносин між Україною та В’єтнамом. До участі у проєкті долучилися Міністерство культури та інформаційної політики України, НСХУ, Посольство В’єтнаму в Україні та Український фонд культури імені Бориса Олійника.
Основою концепції виставки" конкурсу “В’єтнам — Україна” стала репрезентація творів укра" їнських художників, виконаних в різних видах та жанрах образот" ворчого мистецтва, які розкрива" ють тему В’єтнаму та України. — Ця виставка – абсолютно новий формат для нашої спілки, — наголосив голова НСХУ, зас" лужений художник Украї" ни Костянтин Черняв" ський. – Тут представлені роботи українських мит" ців, які були створені спе" ціально для цього проєк" ту. Вони надихалися над" звичайною, дивовижною культурою, історією, гли" бокою філософією В’єт" наму. Адже в’єтнамська культура посідає вагоме місце у світовій культурі. Нам дуже приємно, що на цій виставці пред" ставлені роботи художни" ків з усієї України. Також хочемо висловити глибо" ке шанування надзвичай" ним і повноважним пос" лам, які до нас завітали, за повагу до сучасного українського образотворчого мистецтва. За до" сить короткий час ми подружи" лися з Посольством В’єтнаму в Україні, і цей проєкт – перший плід нашої творчої дружби. Ідея проєкту виникла лише три місяці тому. Наші художники на неї активно відгукнулися і за такий короткий термін створили свої роботи. На виставці можна побачити як красу В’єтнаму, так і України. Експозиція вкотре пе"
реконує, що культура не має межі кордонів. Ми віримо, що найближчим часом, коли світ позбудеться пан" демії, зможемо вільно подорожу" вати і показувати своє мистецтво всьому світові. І водночас запро" шуватимемо представників ін" ших народів і культур до нас у гості. Вірю, що в рамках культур"
ної дипломатії світ стане кра" щим, добрішим і чистішим. Надзвичайний і Повноваж" ний посол В’єтнаму в Україні Нгуєн Хонг Тхач зазначив, що на картинах українських художни" ків зображена краса природи В’єтнаму, передана поетичність культури цього народу. За його словами, нині співпраця між Ук" раїною і В’єтнамом вийшла на новий рівень. Він висловив упев" неність, що так триватиме й на"
далі. Посольство та Національна спілка художників України мати" муть ще багато різноманітних спільних проєктів, а цю виставку, крім Києва, побачать мешканців інших міст України. Дипломат побажав, щоб 2022 рік став роком зростання і нових досягнень. — Багато що сьогодні роз’єд" нує народи, — зазначив заступ" ник голови Українського фонду культури імені Бориса Олійника меценат Андрій Горчаков. – Люди думали, що третє тисячоліття ста" не тисячоліттям миру і злагоди. Але сьогодні ми розуміємо, що всі баталії і воєнні конфлікти, які були у ХХ столітті, перейшли у століття двадцять перше. На цьому тлі дуже важливо, що сьогодні Національна спілка художників України, Посоль" ство В’єтнаму в Україні та Укра" їнський фонд культури об’єдна" ли свої зусилля. На цій виставці представлені роботи видатних українських митців, які мають високі звання заслужених та на" родних художників, здобули лю" бов та шану українського наро" ду. Ми спостерігаємо за їхньою творчістю, бачимо ці неперевер" шені картини. Завдяки таким по" лотнам В’єтнам, який знаходить далеко територіально, стає близьким. Цей народ як і україн" ці теж пройшов непростий шлях до своєї незалежності. Вірю, що найкраще нас можуть об’єднати культура і мистецтво. Наша родина меценатів Гор" чакових поклала на себе важливу місію. Ми зробимо все, аби цю
Нгуєн Хонг Тхач і Анатолій Марчук
Арт-калейдоскоп “Культура не має меж і кордонів”. · S. 15Originalseite ↗ Нині активно триває репети" ційний процес. Після однієї з ре" петицій ми зустрілися з режисе" ром і попросили його розповісти про особливості нової постановки. – Це вже мій третій проєкт в Україні, – зазначив Маттео Сп’яцці. – До цього поставив дві вистави у Київському академіч" ному театрі драми і комедії на лі" вому березі Дніпра. Під час спіл" кування з українцями зрозумів, що нас об’єднує багато речей. Ви щиросердні, пристрасні, емоцій" ні, як італійці. Різнить, можливо, лише те, що українці не так ак" тивно жестикулюють під час емо" ційних поривів. Національна оперета України вибрана не випадково. Тут пра" цює унікальна трупа, а актори вміють гармонійно поєднувати вокал із танцями. Подібну виста" ву ставив кілька років тому разом з балетмейстеркою Катею Тубіні. Ми маємо з нею кілька спільних проєктів, які реалізували в Італії та Словенії. Схожу історію вирі" шили зробити і в Україні. Хоча тут, звісно, буде багато нового. Головна тема вистави – Італія та час, який охоплює період до 80"х років ХХ сторіччя, тобто до моменту, коли з’явилися нові ви" находи цивілізації – мобільні те" лефони, планшети тощо. У центрі постановки – балетна зала та спостереження за тим, як відбува" ється комунікація"взаємодія між людьми. Прагну донести до гля" дача ідею про те, що час змінює
25 та 26 лютого на сцені Національної оперети України відбудеться прем’єра музично-пластичної вистави “The Ball” у постановці італійського режисера Маттео Сп’яцці за участю балетмейстерки-постановниці Каті Тубіні, теж італійки. Творча постановочна група: диригент-постановник – Сергій Нестерук, художник-постановник – народний артист України Олександр Білозуб, художниця з костюмів – Алія Меженіна.
багато речей у нашому житті, та тільки не людські почуття. У ви" ставі не буде головних ролей у традиційному розумінні. Процес створення вистави – повністю імпровізаційний і завжди подіб" ний до поезії – натхненний і не" передбачуваний. Тим більше, що дія відбувається на тлі італійської музики, як класичної, так і сучас" ної. Нова постановка – це абсо" лютно незвичний жанр для Наці" ональної оперети України. Дове" лося багато попрацювати техніч" но. Думаю, що не тільки майбут" нім глядачам, але й акторам ціка" вий такий матеріал. Вони отри"
мують справжнє задоволення від роботи в цьому стилі. Диригент"постановник Сер" гій Нестерук та художник"поста" новник Олександр Білозуб – фантастичні люди. Співпраця зними для мене – це неоціненний досвід. Уся трупа сумлінно і креа" тивно ставиться до роботи. Такий підхід просто вражає у найкращо" му розумінні цього слова. Театр оперети відрізняється від інших творчих колективів тим, що тут інші технічно"профільні можли" вості. Є реальний, живий ор" кестр, є професійний балет. Все це дає можливість створення спектаклів більш складних щодо постановочних прийомів, а також більш цікавих і багатошарових. У своїй роботі не спираюсь на елітарність чи вибірковість. Біль" шість своїх вистав роблю для ши" рокого кола публіки. Думаю, що так само буде і в Києві. Сподіва" юсь, що нова вистава зацікавить людей різного віку, затятих теат" ралів і тих, хто завітає до театру вперше. Дуже люблю гуляти в центрі української столиці, цікавлять музеї, подобається ваша кухня. На жаль, на все це обмаль часу. У театрі ми щодня з одинадцятої ранку продовжуємо роботу до пізнього вечора. Маємо один ви" хідний на тиждень, але і цього дня працюємо, щоправда, без ак" торів. Після прем’єри повертаюся додому, а вже через два дні пла" ную летіти до Ефіопії, де має бути нова постановка. Наступна робо" та – в Литві. А з часом хотів би знову повернутися в Україну. Наступного разу вже мабуть орендуватиму тут квартиру (усмі" хається). – На відміну від Матео я в Ук" раїні вперше, – продовжує роз" мову Катя Тубіні. – Щаслива, що він запросив мене на цей проєкт. З балетом Національної оперети ми працюємо креативно і про" дуктивно, попри те, що для київ" ських акторів це незвична робота. Але всі вони віддаються цій праці на сто відсотків, завжди готові відкривати для себе щось нове і невідоме. Попереду на театралів чекає низка нових цікавих проєктів від Національної оперети України. Фото надані театром
Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Вернісаж · “У такому світі хочеться жити, · іти поруч із чепоноською жінкою, яка несе кудись півня · і поговорити з нею про життя-буття”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
вання, співспілкування, спів-спорідненості.
У такому світі хочеться жити, іти поруч із чепоноською жінкою, яка несе кудись півня і поговорити з нею про життя-буття, новини на куті, згадати минуле, налаштуватися на майбутнє.
Або ж набрати води із мурованої з каменю-кругляка кирниці і нести її на голові у решеті, або ж кликати надвечір додому гусей, які розбрелися по світу, як наші люди, стояти на хвіртці і рахувати: один, два, три, сотня, тисяча.., або ж приміряти і собі капелюх з вечірньої димки і побути панею не від світу цього, а від світу того, де нічого не минає. Або набратися сміливості стояти у міському дворику, невість ким і невість коли і розглядати тіні дерев і тіні людей, які то увиразнюються то зникають, і так ходять по колу колообігом дня і ночі. А ще можна доторкнутись до фрески з учасниками чергового якогось віча, чи зібрання, чи майдану. Де поміж живими стоять вічні, а поміж всіма – сам Батько неба і землі.
Словом – Фурлет у своїх роботах розчинений і розщеплений на мільйони мікронів народної пам’яті, яка з уламків і трісок, краплин і згустків знов збирається докупи.
І видає нагора естетику цілющої української живописної культури, зрівня, або ж і понад рівня всім світовим взірцям.
Хочете позбутися возу з камінням суєт, розчарувань і пекучого болю втрат, приходьте до Фурлетових полотен, – вони когось розрадять, когось заспокоять, комусь дадуть силу, а когось налаштують на те, щоб ніколи більше, ніде і ніхто не смів гладити нас по голові іржавими граблями.
Вернісаж · “У такому світі хочеться жити, · іти поруч із чепоноською жінкою, яка несе кудись півня · і поговорити з нею про життя-буття”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Віра КИТАЙГОРОДСЬКА, письменниця
Минуло кілька днів після відкриття виставки художника Анатолія Фурлета у Чернівецькому художньому музеї. І за певними законами живих матерій, мали б віддалятися чи вивітрюватись, чи нашаровуватись іншими враженнями і почуттями пережиті моменти зустрічі з його полотнами. Але цього не відбувається. Вони не просто залізли у мізки і душу, вони наздоганяють часом цілісним сюжетом, часом фрагментом або ж лише певним штрихом чи відтінком.
Виставка Фурлетових художніх речей під назвою
“Пам’ять про майбутнє” ризикована. Про ризики тепер модно говорити в якихось аналітичних речах, пов’язаних перш за все економікою, торгівлею і будівництвом, та творчість нашого великого сучасника – Анатолія Фурлета теж великий ризик, перш за все тональністю та сюжетними композиціями – наскрізь синтезованими міфоідеологемами національної промоції.
У чому ризик? Ця всуціль поетична художня лексика полотен потребує підготовленого глядача, співучасника (здатного рецепторами зору, слуху, звуку, доторку) вникнути в багатошаровість мистецького письма, бути з автором на одній хвилі емоційного і духовного настрою, вловлювати як окреслені деталі, так і натяки на них, іноді ледь видимі, можливо, аж уявні.
Анатолій Фурлет таким чином вивершує свою мистецьку голгофу, підкладаючи під неї “каміння” знизу від самої серцевини прароду і праземлі родової праістини, які саме йому було доручено-призначено Всевишнім промислом явити світові.
До цього споглядання –
сприйняття, готові не всі, але автор послідовно, делікатно і філігранно веде свого прихильника (а, може і опонента), шляхом вбирання, насичення, наповнення відчуттями тривалої і безперервної національної спадщини – спогадами про майбутнє. Адже всі найматеріалістичніші, найтеоритичніші, найметафізичніші поняття все одно починаються з народження ідеї – категорії творчої, зліпленої з глини матриці, щільника, від альфи до омеги.
Фурлет на цьому шляху рухається не лише як творець полотен. У нього на тих полотнах задіяне до руху, до обов’язку, (рости, цвісти, достигати, жати ниву, сапати грядку, доїти козу, переносити місяць, перекочувати сонце, переміщатись крізь товщу століть і тисячоліть)… Наскрізний образ, який діє і провадить світ цього руху – жінка у всіх іпостасях – юної, зрілої, вічної, жінка-природа: зима, весна, літо, осінь, жінкамисткиня, яка вміє все на світі – ще від часів його сотворіння аж до незапам’ятних часів.
Цей Фурлетівський рух
(як білий птах з чорною ознакою) у кожній роботі має ознаку національну: чи то солярний знак, чи нитка, розторочена з маминої куделі, чи профіль вишиванки на буковинській іконі, чи трипільській ринці, чи хотинських бесагах, чи недобоївському мурі, викладеному насухо ідеально підштукованим каменем.
Не менш ризикованими є і максимально пастельні, ніби застелені туманом кольори та відтінки на переважній більшості робіт майстра. Вони не особливо увиразнені здалеку. Їх треба розглядати зблизька, на відстані двох-трьох кроків. Але у цьому не лише ризики, а й важливі переваги. Можна реально помітити навіть мікроскопічну крапелину роси на поранковому дзвіночку, який теж не пришпилений до постійного свого місце розташування, а так собі рухається вздовж старого частоколу, який змайстрували іще діди довкола своїх обійсть аби все трималося разом: сім’я, родина, маржина, сад-виноград.
Жоден герой чи предмет чи деталь на Фурлетових роботах не позує: він робить свою роботу, він чинить свій сенс – зшиває пам’ять, за готарем якої – майбутнє.
Отже, ризики – виправдані. Автором створено галерею національної ідентичності:
побуту, ремесла, ментальності, духу, які всіма цими категоріями задіяні у часі й позачассі, у контексті білого світу і всесвіту, у діалогах і монологах між людьми, тваринами, деревами і травами, небом і Богом. Між усіма ними у автора зав’язана повна гармонія співіснування, співпережи
Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 2 Вартість передплати
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА”
(з доставкою і поштовими витратами):
Вернісаж · “У такому світі хочеться жити, · іти поруч із чепоноською жінкою, яка несе кудись півня · і поговорити з нею про життя-буття”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Засновник:
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Реєстраційне свідоцтво
КВ № 4066
від 02.03.2000 р.
Вернісаж · “У такому світі хочеться жити, · іти поруч із чепоноською жінкою, яка несе кудись півня · і поговорити з нею про життя-буття”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Черговий редактор
Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Вернісаж · “У такому світі хочеться жити, · іти поруч із чепоноською жінкою, яка несе кудись півня · і поговорити з нею про життя-буття”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Шеф-редактор
Павло МОВЧАН
Відповідальна за випуск
Любов ГОЛОТА
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Микола ТИМОШИК,
Георгій ФІЛІПЧУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел./факс)
на 1 місяць 28 грн 14 коп.
на півроку 152 грн 84 коп.
Вернісаж · “У такому світі хочеться жити, · іти поруч із чепоноською жінкою, яка несе кудись півня · і поговорити з нею про життя-буття”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор
279-39-55
Вернісаж · “У такому світі хочеться жити, · іти поруч із чепоноською жінкою, яка несе кудись півня · і поговорити з нею про життя-буття”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти”
обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и
“Слово Просвіти” — 30617