Seite · S. 12Originalseite ↗
Original auf Ukrainisch · Übersetzung wird aktualisiert
Л Лееоонніідд ТТААЛ ЛААЛ ЛААЙ Й::
Слово Просвіти, №46 за 2012 рік
На Дон, на тихі води — серпень 1986 р. Миколу Вінграновського і Леоніда Талалая проводжає Раїса Талалай
Указка наказує нам сісти і не ворушитись. — Так ось, щоб зійти на Парнас, необхідно мати великий і неповторний талант. А чи знаєте ви, що таке неповторність?.. Ні… Ви не знаєте, що таке неповторність!.. А неповторність, це коли… А я, Льонько, не витримую і шепочу тобі на вухо: “Неповторність — це коли у пляшці горілки тільки на одну чарку”. Ліна В., мабуть, почула: “В. і Т., негайно покиньте аудиторію…” І ми виходимо — зі сльозами на очах. Я регочу, а В. усміхається і витирає хустиною спітніле чоло і закурює. Мені стає прикро, що моноспектакль закінчився і я намагаюсь заохотити Миколу до продовження: — А що ж далі?.. — А далі друга серія, колись почуєш і побачиш. Та я добре знаю, що “колись” уже ніколи не настане, “колись” має бути інше “кіно” і про інше і прошу його, бодай кількома словами розповісти, що ж там у другій серії. — Ну, хіба що коротко, — погоджується Микола. — У другій серії ми з тобою ліземо на Парнас. Вилазимо аж до самого вічного нетоптаного снігу і падаємо зверху на сніг, зовсім безсилі. Лежимо, а нас ще й сніжок притрушує і ніде нікого навколо. Але раптом бачимо — простує до нас у кожусі, опираючись на свою указку, Л. В. Підійшла і сіла на мене, як на горбик снігу. Я заворушився. Ліна В. підвелася, я глянув на годинника і побачив, що нам і справді треба вставати, бо через півгодини магазин зачинять, і почув здивоване: — То це ви, хлопці? Якими метафорами вас сюди занесло і чого? Ви ж як дві білі ворони і серед білого снігу зовсім непомітні. Я навіть подумала, що переді мною два снігові горбки та й сіла на більшенький перепочити…
Закінчення. Початок у ч. 45 за 2012 р.
х х х — Так ти, Льонько, кажеш, що ніколи не бачив, як роблять кіно? Добре… При нагоді візьму тебе в масовку. Навіть роль для тебе придумав і ти кілька секунд побудеш актором! Хоч який з тебе актор? Гіршого важко уявити. Бо ти, Льонько, непомітний. Доки перед очима — ти є, а зник з очей — і ніби тебе немає і не було. Ти геть непомітний. Ось моя Леся робила євроремонт квартири. Будівельники замінювали всі старі вікна і двері, які знадобилися б тобі на дачі. Але я про тебе згадав, коли вже все те добро розтягли сторонні люди, бо ти ніби випав з пам’яті… А пам’ятаєш, я включив тебе у список письменницької делегації, що мала летіти на форум в Канаду. І що? На Президії читають, затверджують список. Читають і твоє прізвище. А потім встає Павличко і каже: “А хто такий Талалай і як він потрапив у список?..” І тебе викреслили ще швидше, ніж я тебе туди вписував. Я навіть рота не встиг відкрити на твій захист, як ти звідти вилетів на фанері. Бо ти, Льонько, непомітний і прізвище в тебе, хоч і лунке, але якесь безкриле. А прізвище поета, його ім’я, має летіти перед ним, попереду, як, скажімо, в Ліни Костенко. Вона лише готується вдома, на Чкалова, до лекції в Спілці “Чи є вічний сніг на вершині Парнасу”, а її ім’я вже туди полетіло. І вже двері Спілки відчинені і в кабінетах всі двері відчинені. А в залі всі місця зайняті, ми з тобою ледь встигли примоститися на задній парті. А залом, як хвиля за хвилею прокочується: “Ліна Василівна… Лі-на Ва-силів-на…” І раптом тиша. Тільки чути відлуння її кроків. Усі стоять, затамувавши подих. І нарешті входить вона — з указкою в руці і усмішкою в кишені. Піднімається на трибуну, а її указка наказує нам сідати. Ліна Василівна кидає погляд в зал і на кожного зокрема. Потім запитує: — “Як називається найвища вершина світу?” І зал скандує хором: “Еверест! Еверест!” Ліна Василівна піднімає указку вгору, а потім опускає вниз, як до підніжжя Евересту: — Я так і передбачала, що ваші знання на рівні середньої школи. Запам’ятайте раз і назавжди: найвища вершина світу (робить паузу) Парнас! Чуєте, Парнас. І щоб її подолати…” (Знову робить паузу: тикає указкою в наш бік.) — Вінграновський і Талалай, встаньте! Ви чого перешіптуєтесь? Чи, може, краще від мене знаєте, як дійти на найвищу вершину світу? — Ні! Ні! — защебетали ми, як Бобчинський і Добчинський.
х х х Наш намет за три метри від Дону — плівка з поліетилену, розіслана на траві особисто для М., лавочка з коротенької дошки, яку я знайшов на березі і прикріпив до пенька зрізаного осокора, щоб класик не лише лежачи на траві, а й сидячи, міг спостерігати за всім, що діється навколо його голови. Завданням було визначення місця, де найчастіше полює на мільгу судак. Потім на тому місці я закидав донку. — Що б ти, Льонько, робив без мене? Я визначаю, коректую стратегію і тактику рибалки, я головнокомандуючий, а ти лише виконавець. Ну, не рядовий, але принаймні на один погон менший за мене. Так-от, біля того кущика, дивись вправо, метрів за двадцять, маєш закинути вудку,
бо там таке! — кілька разів вивернулося, що аж страшно. — Давай, Колю, медаль повісимо — не на майку, а на вудочку, — відказую я, імітуючи його голос. — Льонько, гад, коли ти перестанеш підказувати старшому за званням, де йому чіпляти заслужену медаль на вигорілій від сонця майці! Розжалую гада, чарки позбавляю. Принеси мені піввідерця води, щоб я міг себе обволожувати, бо дуже спекотно. — Та ти ж сидиш біля води вже другий день і навіть по коліна не зайшов у Дон! Ти боїшся чи ще плавати не вмієш? — Я все вмію, Льонько, але в мене пальця нема, щоб вказати напрямок, куди я зараз тебе посилаю. — Я все зрозумів, пане головнокомандуючий, і поспішаю в тому напрямку назавжди! Виношу з намету бутель з вином і наливаю в одну чашку. В. прицмокуючи, потирає руки: — Нарешті я тебе вимуштрував на справжнього старшину, пора тобі вже присвоювати лейтенанта. — Давно, — відповідаю, — пора! І я зараз перед вами, товаришу головнокомандуючий, вип’ю за це звання! І починаю пити. — Льонько, гад, а ти ж мені не налив! — А тобі, — кажу, — за що тобі? Тобі нічого не присвоїли… І взагалі, доки не скупаєшся в Дону, наливать не буду і води не принесу — навіть якщо зашкварчиш на сонці. — Совісті і співчуття в тебе немає, — говорить М. у чеканні, що зараз я все ж таки… Але я випив сам, а бутель з вином відніс у намет. Микола проводжав бутель, як соняшник сонце, що заходить за хмару. — Ну, добре, ходімо купатись. У трусах люди 50-х років і в воду грузилися… У воду він заходить по пояс, у воді присідає, хлюпочеться, невпинно випорскуючи: “Красота!” і фурчить, як кінь. Виходить на берег. Широко розставивши ноги, присідає на свою командирську лавочку і так само широко усміхається — з нетерпінням очікує, коли я, його ординарець, піднесу йому чарку з вином. За три метри (від нього) сріблиться тихий Дон, такий тихий, що навіть не помічаєш його стрімкої течії.
х х х Якось В. Базилевський чи то запитав, чи зауважив: — Леоніде, у твоєму вірші про Вінграновського є такий рядок “І розсіває навкруги очей петрові батоги”. Як він міг з’явитися в тебе, в поета точної предметної деталі? Скажу відверто, я про це ніколи не задумувався. Очі у В. були і не синіми, і не голубими, і я не дальтонік, щоб цього не помітити. Очі в нього були золотисті, соняшникові. У згаданому вірші я зафіксував конкретний епізод, щасливу мить, яка й сьогодні стоїть перед моїми очима. Але як з’явилися “петрові батоги”? Річ у тім, що берег Дону, де ми поставили свій намет, був ніби засіяний ними… Запеклим рибалкою В. не був. Навіть коли риба добре клювала, він міг висидіти з вудкою годину-півтори. І все. Потім лягав на прибережну траву, про щось думав, інколи із записником у руці, а найчастіше просто лежав і спостерігав, коли і як розкриваються квіти, які сідають на них комахи, коли зі своєї нірки виповзає вуж ліниво грітися на осонні. Після кількох днів такого спостереження за вечірньою зорею, усміхаючись всім обличчям, Микола врочисто заявив: — Завтра, Льонько, я, не дивлячись на годинник, з точністю до десяти хвилин скажу тобі, котра година. Б’ємося об заклад. На пляшку. — Це ж звідки в тебе з’явилася така інтуїція і така самовпевненість? — відказав я, зі смутком споглядаючи, як на заході вечірнє сонце ховається за хмару. — Це не в мене інтуїція, а в квітів. — У такому випадку ти ризикуєш програти і ймовірніше, що не я, а ти будеш виставляти пляшку. — Природа не помиляється, — прорік Микола, — і пляшка за тобою. Уже вранці погода почала псуватися. Дощу не було, але хмари скупчувалися, густішали і закривали собою все небо. В., просидівши з вудкою свою годину, влігся на березі і розпочав свій експеримент, а я, єхидно всміхаючись, зиркав на нього в очікуванні результатів. Минула година, друга. Микола мовчить. Нарешті не витримує і запитує в мене: — Льонько, котра година? — Уже, Колю, одинадцята, але ж це ти мені маєш говорити. — Льонько, ти гад! Що ти зробив з природою? Петрів батіг уже мав би закрити свої очі. А він дивиться. У нього безсоння. Розумієш? Це ти гад, чаклуєш? — Та ні, Колю, це природа чаклує. Ти ж їх спостерігав, коли було сонце, спекотно. А сьогодні хмари і скоро буде дощ. От вони його й виглядають. Здивовано усміхаючись, він дивився на мене, і в його очах синіли “петрові батоги”, які він ніби всотав за години спостережень.
х х х Тиша. Дон. І раптом чую крик Миколи, серйозний крик: — Льонько, Льонько, скоріше! Я підбігаю, він тримає обома руками вудлище, а воно туди-сюди. Руки у Миколи тремтять: “Льонько, витягай!” Я спочатку хотів узяти, але коли ж він іще спіймає таку рибу? — Миколо, Колю, ти сам. Таку рибу не завжди витягають. Слухай і роби все точно, що я тобі буду казати. Підтягуй, попускай… Ми провозилися отак хвилин з 15-ть… Тут і Станіслав підбіг, Микола вже й до берега дотяг, жилка не обірвалася. Підхопили цю рибину — виявився судак, десь кілограмів на два з половиною. Хороший такий судак! Микола, весь червоний, сів на траву, закурив. Сидить і дивиться на цього судака. Ми зі Стасом: давай далі працювати, а він сидить, дивиться на рибину. — Миколо, ну чого ж ти не ловиш, може, ще зловиш? — Ні, Льонько, більшого я не спіймаю, а меншого не хочу! Меншого я не хочу!!! …Ми варили юшку. Микола ходив і принюхувався, а потім заглянув у казан: — Льонько, ти поглянь, у судака очі повилазили! А ти лежиш, як барин серед соціалізму. — Що мені робити? — Не плутатись під ногами і не заважати, — буркнув В. — Юшку я варю! — Ну й добре, а я для гуліверів готуватиму вечерю. Коли вкладалися, була вже друга година ночі. Тихий Дон сріблився, ледь погойдуючи ще добру половину місяця.
х х х Ніч. Спимо. Комарики, намазалися. М. спить і я сплю — у мішках спальних. Якесь відчуття мене будить. Прокидаюся — наді мною стоїть гадюка і дивиться… У мене спрацьовує інстинкт — не ворушитися. Але дивлюся на цю гадюку і що робити? Хриплю до Миколи: — Колю-ю-ю! Колю-у-у-у!!! Микола просинається. — Що ти хотів? — Наді мною гадюка. Знайди якусь гілляку, прожени, але не заходь з моєї голови, вона може мене вкусити. — Яка гадюка, Льонько, що ти мелеш? — Та справжня, Колю, гадюка! — Що, справді гадюка? — Справжня, Колю, гадюка!!! Він починає:
«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF auf Wikimedia Commons ↗
