Página · p. 11página original ↗
Original en ucraniano · traducción en actualización
АТОшні бувальщини
Слово Просвіти, №46 за 2017 рік
Павло ДОНЕЦЬ, м. Дніпро
Про мою спину Ще покійні Мама постійно мене осмикували: “Не квапся ставити хрест на людині, не поспішай розвішувати ярлики”. Оце пригадалися ті мудрі слова — зателефонував однополчанин Денис (кілька місяців прослужили разом на одному ВОПі*).
Російськомовний, не українець. Ну, точнісінька тобі копія отого кіношного одесита, зіграного Бернесом, — зі стрічки “Два бійці”: невгамовний веселун і жартівник, балакучий що біда, щедрий на вигадки й розіграші. Ще й такої ж, як і в фільмового Аркаші Дзюбіна, професії — зварювальник. Причому — найвищого класу! Я бачив у телефоні його зварені зі сталі скульптури — шедеври!!!
Його було мобілізовано у 5-ту хвилю. Від повістки не ховався, але й у захваті не був. Мали з ним довгі бесіди. Чесні. Відверто зізнався, що співчуває тим, хто загинув 2 травня в Будинку профспілок. Того дня, згадував, був готовий бігти їм на допомогу…
Я, після тієї розмови, подумки визначився: в разі чого цьому спину не підставляти.
І от його дзвінок (уже рік, як він дембельнувся, а я — на кілька місяців пізніше).
Довгенько гомоніли про наше армійське життя-буття. Про пса Дембеля, який моторошно “підспівував”, коли мій співрозмовник грав футуристичний “джаз” на подарованому волонтерами баяні. Про неймовірний наш футбол на любовно сотвореному майданчику між бліндажами. Багато чого пригадалося…
Коли це раптом він видав: “А знаєш, Петровичу, я ж недавно на пєрєдок ходіл запісиваться… В “Правий сєктор”… Нє взялі пока…”
Хтозна, може, скоро й зустрінемося. Десь на передку — якщо х..ло своїм “Заходом-2017” попре на нас повномасштабно. І, певно, я вже перегляну свої висновки щодо цього однополчанина й своєї спини…
Венеційський капець Ех, якби ж мій напарник хоча би не був шульгою!.. Його ліва зовсім оніміла — тож залишатися Максимові на ВОПі стало абсолютно неможливо. Однією рукою ні з автоматом не впораєшся на варті, ні на кухні — з ополоником та сокирою. Доповів я ротному, і вже наступного дня заїхав до нас, десь ополудні — вже спекотному тут, на Донбасі, всередині травня — начмед батальйону. Ми допомогли “однорукому” Максові швиденько закидати в заплічник усе необхідне, провели до старезного РАФіка.
Молодняк наш (а більшість нашого відділення мені у діти годяться) такий раритет, певно, ніколи й не бачили зблизька. Та і я востаннє їздив на таких маршрутках по Дніпропетровську ще на початку 1990-х…
Сів мій Максим у ту наскрізь проіржавілу розвалюху. Як загриміло те диво без глушника, як завищало незмащеними підшипниками!!! Мабуть, у сусідньому селі (де, як мінімум, кожен другий — сепар) точно кинулися телефонувати “на той бік” — попереджати своїх ефесбешних кураторів, що на позиціях “карателів” почалися якісь танкові маневри…
— Вибачте, хлопці… — Максим був похмурий, та не лише від болю — щиро соромився, що покидає наше відділення, в якому і без того некомплект.
Спершу відвезли Макса до
Красноармійського шпиталю.
Звідти, разом із важкопораненими, — літаком! — до Дніпра. Один із хлопців, майже ввесь обгорілий, так стогнав усю дорогу, що Максим, котрий сидів поруч і допомагав медикам тримати “походну” крапельницю, сам ледь не вмер “від розриву серця”…
Далі важких, просто на дніпровському летовищі, перенесли до іншого літака. І той помчав їх до Італії, до якихось європейських світил, що безкоштовно лікували вкраїнських поранених атошників…
Зв’язок із Максимом увірвався. Увечері я додзвонився до його дружини. Марина приголомшила:
— Макс уже у Венеції! Вона говорила з ним ув обід,
але зв’язок був геть поганим…
Кілька раз перепитав: невже справді у Венеції? А тоді згадав напарникові слова про “борт на Італію”. І прийняв те на віру. Так і ротному доповів…
Ротний також тричі мене перепитував… А тоді ще й комбат мені телефонував (видно, перед доповіддю комбригу хотів пересвідчитися, чи ротному, бува, не причулося):
— Що, аж у Венеції?! Ну, це капець!..
Мене, звісно, трохи потерзали — як такого важкого пацієнта “до останнього” тримав на ВО- Пі?! А за кілька день — дзвінок від Марини.
— Петровичу, вибач! Я все наплутала — Максим у Вінниці, а неу Венеції! — сповістила майже радісним голосом. — Там хороший шпиталь, і годують добре. Ще, може, й додому відпустять — на кілька діб після виписки.
Ох, як же мені було незручно переказувати оце все ротному! Підставив Сашка нашого…
Макс більш-менш вичухався; а коли його рука запрацювала майже “на повну потужність”, добився, щоб його повернули “до своїх хлопців”, хоча нас уже перевели на нову позицію. Він привіз гостинців — “оце із Вінниці, і оце”. Хвалився, що й жінці з дітьми також багато чого накупив. За що, звісно ж, миттєво отримав від нас новий “позивний” — Венеційський купець!
Правда, комбат, заїжджаючи до нас із перевірками, уперто вимовляв у другому слові цього “позивного” замість “у” — “а”…
Що складніше Заїхали в гості сусіди-айдарівці. З бувалого в бувальцях джипа вийшло п’ятеро: троє бороданів, хлопчина з оселедцем й дядько з густою русявою чуприною. Стали в коло, пішла балачка, вітерець напнув нам за спини сиве тютюнове вітрило. Один із бороданів світить виразними синьо-зеленими очима. Питаю: “Певно, до війни ви були якимось гуманітарієм — геть не схожі на того, хто з касти воїнів. Швидше — з касти жреців”. Овва! У самісіньке яблучко!
— ...Так, я священик, — спершу зашарівся, а по паузі відповів він.
Розговорилися ближче. Його ім’я — Вахтанг, бо, як і в покійного Гіві Гонгадзе, батько грузин, а мама — українка. Служить в УПЦ МП, має парафію в одному з невеличких храмів Харкова.
— Так, моїх колег тут рідко зустрінеш... — перехопив мій здивований погляд співрозмовник, трохи почервонів і опустив очі.
Вахтанг служив ув “Айдарі”
ще 2014-го, а зараз просто приїхав провідати своїх друзів.
— Слава Богу, під час моїх чергувань не сталося нічого ТА- КОГО, що заборонено робити священику, — випередив моє запитання Вахтанг.
Із його розповіді, “неправильність” “москальського попа” не лише в тому, що він пішов до добробату (і аж ніяк не капеланом). Владика не раз відправляв Вахтанга за демократичні погляди “на заслання” до найбідніших парафій. І тамтешні бабусі, котрі, як удавка, тримають за горло священика ледь не в кожній церкві, нашіптували йому: “Отче, робіть все, як ми вам скажемо, і у вас все буде гаразд — і копієчка назбирається, й усе інше”. А як ні, підлякували, будемо скаржитися на вас владиці. “Та я тому й тут, серед вас, бо інші бабусі, такі, як ви, вже наскаржилися на мене”, — сміявся Вахтанг у відповідь.
Вахтанг вважає, що саме через таких от бабусь, котрі свого часу голосували ясно за кого, мий маємо нині криваву колотнечу на сході...
Гомоніли й про те, як досягти в Україні миру. І як би цьому прислужилося об’єднання наших церков ув одну. Але обидва визнали, що досягти злиття КП й МП, а також інших, мабуть, буде ще складніше, ніж перемогти в цій клятій війні...
600 тисяч Людей на нашому ВОПі не вистачає, тому заступаємо на варту із напарником Максимом у режимі “на добу через добу”. Звісно, не досипаємо, але Макс невблаганний: не спати обом! Бо, буває, деякі хлопці домовляються між собою: спершу один трохи покимарить, потім другий…
Я й досі не розкусив: чи то таке в Макса завзяття до служби, чи просто страх. Хтозна…
Може, й справді,
перше. Колись мій суворий напарник працював в охороні величезного супермаркета, тож вміє тримати граничну пильність протягом багатьох годин.
Можливо, друга причина. Бо ДРГешки** сепарські, як вічно нагадує нам комбат, доволі регулярно лазять десь біля нас. Он у сусідів- ВСУшників, по той бік найближчого до нас села, після такого “візиту ввічливості” — кілька 200-х і 300-х, а одного нашого хлопця ті забрали із собою, як “язика”…
По правді сказати, Максимові справді є чого боятися і будь за що виживати. Є для кого жити: жінка ось тільки народила. Це вже четверте його дитя. По одному синочку було від першої й другої жінок, а оце від третьої дружини — вже двійко, доця й синочок. Ще й удочерив доньку Марини від її першого, невдалого шлюбу. Тож малечі у Макса — аж п’ятеро…
— Петровичу, я тобі чесно скажу: мене в армію затягли силком, я страх як опирався, — якось зізнався мені напарник. — До мене навіть із міліцією приїжджали, коли вручали повістку. А в мене ж Маринка ходила вагітна, ось тільки народить — і за законом не мали вже права мобілізувати. Але у військкоматі сказали: “Ну, ще жне народила — значить, вперьод!”
Всі чоловіки у відпустку додому як приїжджають, то розслабляються, відпочивають, а Максим усі ці деньки знай сокирою махає — нарубує дрів Марині топити. Бо газ до їхньої хати одрізали за борги ще попередніх господарів.
Із Дніпра Максим із Мариною виїхали нещодавно. За комуналку, коли жили у квартирі (у доволі престижному районі, майже в центрі), тягли з них шалені гроші. От і зважилися на таке, для рідних геть не зрозуміле рішення — в село!
Максим — непитущий, роботящий. Гарний і надзвичайно сильний молодий чоловік. З радістю почав нове життя: все в його вмілих руках просто горіло! І город посадили з Мариною, і занедбаному садку дали лад. І хату відремонтував власноруч (не дарма ж свого часу далі він довгенько підробляв будівельником!). Хоч ні з ким з місцевих не загризався, а навпаки — усіляко старався подружитись, практично зразу, як тільки засяяло доглянутістю Максимове подвір’я, сусіди почали йому дружно й запекло заздрити.
Та все одно, говорив Максим, задоволений, що переїхали. Згадуючи його історії, розказані довгими безсонними ночами, здогадуюся чому. Як це незрідка трапляється з сином поважних батьків, в юності зв’язався із босяцькою “кумпанією”: шереху — на весь мікрорайон! Урешті після одного з “подвигів” загриміли за грати до “малолітки” усі, крім Максима й ще одного пацана. Отоді і призадумався. І, щоб назавжди звільнитися від неприємних важких спогадів, гайнув рішуче на село…
— Знаєш, Петровичу, а я ж колись у людину стріляв, із самострілу — був такий гріх по молодості… — наче на сповіді, та з певним острахом признався мені якось Максим. Переживав, чи не викличе в інтелігентика-гуманітарія якусь відразу чи ще щось подібне. А мені ж, навпаки, спокійніше стало: раптом щось трапиться, хоч хтось у нашій парі стрельне без зайвих вагань…
Ми доповнюємо один одного,
як в отих анекдотах про сліпого й глухого. Максим бачить у темряві, як кіт, а я маю гарний слух (це, певно, родинне: дід мій зорганізував колись зі своїх синів справжній ансамбль народних інструментів; ходили по свадьбах, грали у сільському клубі — певно, перепало щось від діда й моїм вухам). І скільки через це кумедних ситуацій! Підгукує — пошепки — мене Макс на свій край посту:
— Петровичу, може, хоч ти розбереш, що воно там за фігура? (Напарник не хоче до пори світити ліхтариком, аби не викрити себе).
А я хоч нічогісінько й не розберу в тому густому чорнилі ночі, та впізнаю тихе гарчання нашого чотирилапого помічника, пса Дембеля. Не злісне, як на чужаків чи ще за якоїсь тривоги. З усмішкою простую на звук (Максим ззаду аж кипить від люті за таку мою “необачність”). Підходжу до “їжаків” із соснових стовбурців, обтягнутих “колючкою”, насвічую на ту “фігуру”. А то ж наш Дембель сердиться й витанцьовує навколо… їжака! Ну, тут ми вже разом тихесенько сміємося з Дембеля, що взяв у полон отакого небезпечного “нарушителя”…
А ще десь вичитав мій Максим, що за полеглого в АТО держава заплатить його родині “аж!” 600 тисяч.
— От якщо уб’ють мене тут, та дадуть за мене ті гроші, Маринка зможе якийсь бізнес відкрити, та хоч заживе по-нормальному… — ділиться напарник зі мною своїми міркуваннями.
Вдивляюся в його завжди незворушне обличчя: жартує чи й справді всерйоз отаке надумав?
І так мені боляче стало за оті його “600 тисяч”! Ушестеро трагічніше за відомі “100 тисяч” Карпенка-Карого прозвучало воно для мене… Та де там ушестеро – в безмежну кількість разів болючіше!.. ______________
* Взводний опорний пункт. ** Диверсійно-розвідувальні групи.
«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF en Wikimedia Commons ↗
