Página · p. 1página original ↗
Original en ucraniano · traducción en actualización
Символіка маленької свічки
Слово Просвіти, №46–47 за 2021 рік
Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС оява нової поминальної культури, уособленої в запропонованій Джеймсом Мейсом “Свічці пам’яті”, вужче – “Свічці у вікні”, не була якимось збоку насадженим феноменом, а ґрунтувалася на глибокій народній традиції, проросла з християнської культури в усіх її течіях і розвилках. Тому вона була сприйнята українським народом як своє, природне. Те, що таїлося глибоко в народній свідомості і моралі, на що підсвідомо всі чекали, щоб на перший же поклик негайно спливти, відкинути старі совкові помпезні ритуали з обов’язковими трибунами для обраних, покладаннями ритуальних вінків під бравурні марші й парадні кроки вишколених військовиків. Ця нова поминальна культура включала в себе широкі народні маси, незалежно від їх статусу, політичної орієнтації і місця в суспільстві.
І так. Одночасно відбувалася неухильна загрозлива інституалізація урядом, місцевими чиновниками новітнього поминального ритуалу. Звісно ж, залежно від політичних поглядів. З 2003 року, з часу, коли небесна огненна пташина зграя приземлилася на Михайлівській площі і замиготіла тисячами вогників, ми могли спостерігати різні намагання влади то контролювати, то забороняти, то просто ігнорувати цей прояв всенародної колективної пам’яті й духу. Але символіка маленької свічки була такою промовистою, рідною і практично всемогутньою, живою, що її об’єднавчий дух були не спроможні загасити ні політичні баталії, ні поляризація суспільства під час виборів. У часи випробувань – двох революцій, російсько-української війни свіча пам’яті горіла як ніколи яскраво, об’єднувала українських патріотів навколо непроминальних цінностей пробудженої народної свідомості. Вона уособлювала не просто жалобу за полеглими під час страхітливого Голодомору 1932–33 років чи масових голодів 1921– 22, 1946–47 років. Це був чіткий сигнал суспільства владі, світу, самому Творцю, що воно не згодне забувати та прощати, що воно не безмовне і ніколи більше не допустить на своїй землі повторення кривавих звірств. Немислимих трагедій.
Це дало поштовх багатьом змінам і процесам декомунізації, становлення громадянського суспільства, про що мріяв і багато писав Джеймс Мейс. Увага до власної історії збіглася в часі з початком кривавого протистояння на Майданах під час революції гідності, воєнного протистояння з озброєним до зубів імперським звіром. Свіча палала, прояснювалися душі і серця. Цей маленький вогник став сигналом до пробудження і осмислення себе як народу, нації. Вона фактично стала оборонцем української держави-бо захищала наші душі від історичної амнезії і духовного рабства.
До цієї ідеї Джеймс Мейс ішов довго і складно. Він усвідомлював надзвичайне значення нової символіки. Просвітницьку роль пам’ятників жертвам Голодомору як місць індивідуальної та колективної жалоби, а також як інструмента розбудови нації і легітимізації державної незалежності. Та найбільше його хвилювало – чи стануть вони місцями сумління, де пам’ятають про минуле і ведуть відкритий діалог – як протистояти його спадщині.
Його Свічка стала результатом глибокого вивчення історичних процесів і по суті підсумком його діяльності як ученого і українського патріота, який глибоко вболівав за майбутнє країни, що стала йому рідною. Він прийшов до неї через осмислення України як постгеноцидного організму та українського суспільства як постгеноцидної спільноти. Саме проти цього діагнозу затято нині виступають як московські псевдоісторики, так і їхні апологети на Заході, яких ми часто і так гостинно приймаємо тут, в Україні, заморочені гонористою термінологією.
А чи усвідомлюємо ми, які силові поля задіяні у цьому питанні, які підводні течії спрямовані проти нас? Як часто на перевірку виявляється, що їхні дари у вигляді громіздких розкішних фоліантів, присвячених історії України, є по суті дарами данайців? Численними троянськими конями, з якими треба розбиратися і знищувати. Сучасна західна історіографія є поділеною стосовно причин Голоду і ролі в ньому етнічного фактора. Та й самого слова Голодомор на Заході намагаються здебільшого уникати. Наприклад, близький друг Джеймса Мейса – відомий історик Андреа Ґраціозі – наполягає на визначенні його як геноциду, тоді як інші, відомі нам і щедро обласкані нашою прихильністю, такі як Марк Тауґер, Дейвіс і Стівен Віткрофт заперечують будь-який національний фактор Голоду і ставлять під сумнів його штучний характер. Це майстерно приховано під громіздкими академічними багатослівними викладками, оманливою багатозначністю. Але це є, і цього складно не помітити. Проти таких концепцій свого часу гостро виступав Джеймс Мейс. А ми публікуємо, пропагуємо, не вдумуючись, яку шкоду вони завдають українській науці. Ще є такі впливові історики, як Норман Неймарк і Тімоті Снайдер, які вважають, що офіційне визначення геноциду є історично обмеженим та занадто вузьким для розуміння злочинів сталінізму. Більшість українських істориків, котрі досліджують Голод, сходяться на думці, що він був результатом радянського терору, спрямованого проти українців. Натомість російські історики наголошують на класовому вимірі Голоду та заперечують національні аспекти сталінської політики.
Закінчення на стор. 5
ЯРОСЛАВА РІЗНИКОВА
СЕРГІЙ САВЧЕНКО
p. 5 · página original ↗
se pusieron en el círculo de otros pueblos, enriqueciendo el mundo con su experiencia y su riqueza espiritual.
El lector ucraniano conoce y honra a James Mace, ante todo, como historiador del Holodomor de 1932–33, como director ejecutivo de la Comisión del Congreso y del Presidente de los Estados Unidos para el estudio de la Gran Hambruna en Ucrania, y como quien, en la arena internacional y en el espacio informativo nacional, defendió con firmeza la concepción del Holodomor como un hecho artificial, deliberado, dirigido contra Ucrania como Estado y contra los ucranianos como nación, con rasgos claros de genocidio intencionado en toda su espantosa realidad. Lo llamaban abogado de Ucrania, estadounidense con corazón ucraniano, más ucraniano que los propios ucranianos. En cierto sentido lo era de verdad, pues él mismo reconocía que nuestros muertos lo llamaron. Y era consciente de esa misión.
Tras proponer y fundamentar la concepción de la sociedad ucraniana como postotalitaria y posgenocida, trazó con claridad y argumentos las vías para salir de este callejón sin salida: “Es imposible cortar de un solo golpe el nudo de contradicciones acumuladas. Allí donde la sociedad está poseída por la idea de una transformación radical de la vida, existe la posibilidad real de crear el ‘fin del mundo en un solo país tomado aparte’. No se debe olvidar esto, tanto más cuanto que Ucrania sigue siendo un país con un esquema de poder totalitario. Las viejas estructuras de gestión, el primado de la economía estatal, la propia psicología de los ciudadanos, unidos a la crisis económica, todo ello puede resultar sorprendentemente receptivo a las ideas de una nueva doctrinización de la sociedad. Por extraño que parezca, cualquier ideología que apunte hacia el ‘futuro luminoso’ y se proponga la reeducación radical del ser humano no avanza hacia el futuro, sino hacia la era de las cavernas. No le ofrece a la gente ningún futuro. Las formas tradicionales de gobierno autoritario en los países occidentales surgieron sobre la base del retorno a su historia, su cultura y su espiritualidad. Esa es la base viva sobre la que crecieron las democracias occidentales. Por eso, a mi juicio, tienen razón los políticos que colocan en primer plano los problemas del renacimiento de la espiritualidad y las tradiciones. Este es el camino de la autoorganización de la sociedad, quizá no tan radical, pero sí más probado y eficaz”.
Tras instalarse en Ucrania en 1993 y vivir entre nosotros casi quince años, observando las realidades ucranianas, comprendió con una lucidez penetrante que el pasado totalitario sigue aprisionando al pueblo ucraniano en sus pegajosas redes, y que precisamente ahí reside la causa de casi todos nuestros males en la política, la economía y la cultura. Romper el círculo cerrado, salir del callejón sin salida histórico, es posible de una sola manera: analizar lo que nos ha ocurrido. Averiguar cuáles fueron las causas de los fracasos de la estatalidad ucraniana en el siglo XX, comprender por qué “la mano muerta del pasado se cierne, como una maldición, sobre la frente de los vivos”. James volvía una y otra vez a los tres Holodomores que sufrió Ucrania: 1922–1923, 1946–1947 y, por supuesto, el más terrible, el de 1932–1933, cuando fue quebrada la columna vertebral de la nación ucraniana y se exterminó su base, el campesinado. Sobre ello escribió James en el artículo “Relato de dos
«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF en Wikimedia Commons ↗
