Página · p. 3página original ↗
Original en ucraniano · traducción en actualización
ВРАХОВУЮЧИ СПІЛЬНІ ІНТЕРЕСИ...
Слово Просвіти, №70 за 2000 рік
У «Просвіту» прийшов лист: «...Звертається до вас ветеран демократичного руху, засновник та голова перших демократичних організацій у Харківському районі, земляк Гната та Галини Хоткевич з робітничого селища Високе Анатолій Єрошенко. Якось уранці я зайшов на пошту по газети. Мою увагу привернуло видання з великою, в червоному кольорі російськомовною назвою «Моя Родина». Читаю реквізити: «Газета национальных меньшинств Украины. Учредители: ЧП «Ахтамар», «Восточно-Украинская Академия бизнеса». Главный редактор — Сурен Хачатрян. Тираж — 10 000 экз. Газета выходит при информационной поддержке Комитета по делам национальностей и миграции Кабинета Министров Украины и Комитета по объединению граждан Харьковского горсовета. Газета доставляется в министерства, посольства и национально-культурные общества Украины...» До редакційної ради газети входить, серед інших, і заступник голови товариства «Просвіта» Богдан Хік. Що в першу чергу впадає у вічі, коли розгортаєш цю газету, — то це її войовниче антиукраїнське, антидержавне спрямування...» Далі автор листа виписав на кількох аркушах одіозні уривки з матеріалів, уміщених у газеті «Моя Родина». Усі
....можно учиться в украинских заведениях, лишь бы преподавание велось на русском языке...» ( № 3, 2000 р.). «Стремление выслужиться перед США и НАТО стало характерной чертой новой украинской элиты». «В Харькове идёт языковая дискриминация...» — волає «Моя Родина», чим суперечить строгій заяві пана віце-губернатора області Валерія Мещерякова про недопущення «перегибов в языковой политике». «Без русской культуры интеллигенты просто вымрут!» «Для обеспечения защиты нашего общего интереса сама собой напрашивается идея образования мощной организации под названием, скажем, «Евразийский духовный союз...» Які ж цинічні ...і вічні ці «стєнанія» про культуру й духовність на тлі банального, печерного за своєю суттю фізичного знищення росіянами цілого чеченського народу. Висока культура, далі вже нікуди. І це ми, спокійна мирна нація, — «вечные недоросли» з «инфантильной ненавистью к старшему брату», як нас трактує ця газета, — повинні такої культури вчитись у росіян? Якби українці мали хоч десяту частку їхньої пихи, необґрунтованих амбіцій, захланного загарбницького вірусу, — то існування таких «Родин» на українській
* * *
У Павлограді почала виходити газета «Самарська паланка», тематика якої близька не лише моїм землякам. Усі ми розуміємо, що українським патріотичним організаціям нема чого ділити — Україна на всіх одна. І всі ми бажаємо їй зміцнення і процвітання — тож треба відкинути всі непорозуміння, аби в ХХІ сторіччя увійти оновленими насамперед духовно, під єдиним гаслом «Україна понад усе!».
Микола ЗАРЕМБА, член «Просвіти», голова Павлоградської міської організації Конгресу Українських Націоналістів
* * *
...Коли організм спливає кров’ю, більш ніж безглуздо прикладати компреси та бідкатись про нездоровий колір обличчя, замість надійно перев’язати рани. За нинішньої ситуації прогресуючої катастрофи національно-демократичним силам України вже давно належало б стати на позиції, близькі до межі між війною і миром. Та замість цього ми, не з великого розуму, втішаємось тим, що гра-біжники іменують себе демократами, антикомуністами і т. п., а вже звичний грабіж народу і держави високопарно іменуємо ринковими реформами. У нас ще одна втіха, а точніше — дурному радість: інтеграція в Європу. Заворожені тамтешнім рівнем життя, ми не усвідомлюємо, що самі можемо жити набагато краще від них, оскільки маємо власні багатющі природні ресурси, а європейцям доводиться здобувати їх по всьому світу. І цілком очевидно, що всяка інтеграція принесе нам лише втрати. А судячи з розвитку подій, нас, добре пограбувавши, деморалізувавши, «прихватизують», так би мовити, у своє співтовариство, щоб уже безперешкодно і на свій розсуд використовувати наші багатства. Чи не проклянуть нас за це нащадки? Ми всі радо клянемося у вірності Шевченковим заповітам, складеним виключно в ім’я достойного життя українського народу. Чи ж не заповідав він нам мати «свою мудрість» та не пертись «на чужину шукати доброго добра»!?
Петро КОЛОТІЙ, делегат установчого з’їзду Товариства української мови, член Полтавської організації РУХу, прямий нащадок козаків Полтавського полку Решетилівської сотні
* * *
З усвідомленням політичної відповідальності за майбутнє Української держави і народу і врахуванням спорідненості основних програмних положень ДемПУ, РУХу, КУНу та громадської організації «Просвіта» був підписаний Меморандум про взаємодію та співпрацю, які здійснюються на засадах взаємної поваги та рівноправності і не обмежують свободи дій у межах власних програмних та статутних документів. Партії продовжують свою діяльність відкрито і гласно, враховуючи спільні інтереси, утримуючись від взаємного «побивання» та непорозумінь. Меморандум підписали: голова районної організації ДемПУ Тамара Шеремет, голова районної організації товариства «Просвіта» Світлана Бомбик, голова районної організації РУХу Володимир Семисал, голова міської організації КУНу Юрій Декуненко.
В. ПОВОДОН, голова прес-центру товариства «Просвіта», м. Верхньодніпровськ
* * *
З великим інтересом і неабияким задоволенням читав Ваші «Роздуми з натури», а окремі висновки та узагальнення — по кілька разів. На серці легшає, коли читаю подібні патріотичні роздуми, мимоволі згадую Шевченкове: «Є з ким в світі жить». Мені, пересічному українцю, якому не байдужа доля України та її незалежності, яка ще залишається кволою, ці роздуми дуже симпатичні, бо в них свята правда сьогодення. Ви, як кажуть, попали в «саме яблучко» своїм вироком про те, що: «Душа, що спідлилася, прокралася, занурилася в болото гріхів, уже не душа, а тінь гріха». Або: «Ми швидко до всього звикаємо — від оголених зарплат до оголеної натури... до підпертої грошима значущості». Повністю розділяю Ваш біль і за «шпану на хуторі», і думку про те, що «ритми пісень стали швиденько підганяти під ритми травлення»... Повчальними для багатьох представників національної еліти мають стати Ваші роздуми про «пам’ятники нашої епохи». Не стерплю, щоб не додати до тих пам’ятників ті, які стосуються Афгану, яких наплодилося, вибачте, як бліх, і на відкритті яких полюбляють бувати і колишні, і нинішні керівники держави. Що символізують ті пам’ятники? Пам’ять про що?! Знову ж таки, підтверджується Ваш висновок, що «комусь дуже вигідно, аби ми залишалися трішки вчорашніми, не поспішали збуватися своєї радянської ментальності». Дякую Вам за роздуми, що викликають патріотичні почуття і спонукають замислитися.
Ананій ЗАКРЕВСЬКИЙ, краєзнавець, голова осередку «Просвіта», Київська область
* * *
Проблеми рідної мови мені дуже болять. Тепер у Львові багато російських періодичних видань (газети, журнали, книжки). В кіосках не тільки не знайдеш газети «Шлях Перемоги», «Української газети» — не виходять львівська «Просвіта», газета Львівської Спілки письменників «Літературний Львів», а газети
«Меморіал», «Поклик сумління» не виходять з 1995 року. Закриваються наші видавництва... Є у місті Львові безліч іноземних реклам — ніби це якесь зарубіжне місто, ніби Львів перетворюють у провінцію Франції, Америки чи Англії. Гірко мені про це говорити, адже я просвітянка четвертого покоління. Бо в цьому Товаристві були прадід, дідусь, бабуся, мама, а тепер і я.
Мирослава ВЕСНЯНКА, поетеса
* * *
Трагічне «визволення» приніс українцям Західної України «золотий» вересень 1939 року. На листопад 1940 року з цього реґіону без суду і слідства репресовано за політичними ознаками 312 тисяч сімей, або 1 млн. 173 тис. 170 чоловік. На восьмий день після визволення відбулися зустрічі української інтелігенції під керівництвом колишнього президента секретаріату ЗУНР Костя Левицького з Командуючим фронтом генералом Івановим, представником Тимчасового Управління м. Львова Міщенком, письменником Корнійчуком, журналістом Чеканюком, на якій запевнено всіх утому, що радянська влада вимагає від усіх лояльності, гарантує недоторканість інтелігенції, збереження громадських організацій і їхньої преси. Через шість днів після зустрічі були арештовані та відправлені до Москви в «Луб’янку» д-р Кость Левицький, Григорій Тершаківець, посол від УНДО, д-р І. Німчук, редактор газети «Діло», В. Целевич, посол, д-р Дмитро Левицький, сенатор Остап Луцький, посол В. Кузьмович — усього понад 48 чоловік, а всі товариства розпущені та заборонені, преса закрита. Щоб переконати селян у добрих намірах більшовицької влади, у селах утворювались комітети з націоналізації та розподілу поміщицьких, церковних та куркульських земель. Земля віддавалась селянам у вічне користування. Але вже в наступному, 1940, році тих самих селян примушували віддавати одержану землю до колгоспу, у дванадцяти селах Самбірщини під тиском КПРС були організовані колективні господарства, велася запекла боротьба проти селян-одноосібників накладенням на них високих податків, контрибуцій по здачі державі зерна, м’яса, молока та іншої сільськогосподарської продукції. Складно було протистояти лицемірній, облудній політиці московських «добродійників», які підступно домагалися здійснення далекосяжної мети: змінюючи структуру економіки, змішуючи народи, шовіністично імперські сили у цей спосіб розмивали і розхитували національну єдність західняків.
В. ТИМЧИШИН, м. Самбір
«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF en Wikimedia Commons ↗
