Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Різдвяні оповідки · “Відчиняймо неба двері, Божі слухаймо слова”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ВЕРТЕПНА ЗІРКА

Слово Просвіти, №01 за 2009 рік

Марія ЛЮДКЕВИЧ, м. Львів Коли мене вітають з днем ангела влітку чи восени, я віджартовуюсь, що я — Зимова Марія, точніше Різдвяна, бо й справді народилася 7 січня. Це велике християнське свято — Різдво Христове — вплинуло, вважаю, на мою долю, зрештою, і на мою поезію, в якій у всіх періодах мого життя присутні мотиви зимових свят. Ще з дитинства в моє життя Різдво увійшло як велика таїна, одкровення, диво. Окрім того, що ми, діти, знали, що народився Син Божий, який дарує людям спасіння, очікування свята і підготовка до нього були великою подією. На Святвечір, коли сходила на небі зоря й сповіщала новину про народження Божого дитяти, вся родина сідала вечеряти. Святковим обрусом застеляли стіл, дванадцять пісних страв подавала мати, ами всі допомагали їх готувати. Тато заходився біля куті, чистив горіхи, розтирав мак. З куті починали вечерю. Ми молилися, і тато всіх благословляв, щоб ці страви спожити і нових свят дочекатися. Борщ з вушками, риба, вареники з капустою, узвар… Запалювали свічку, і тремтливий вогник об’єднував нашу родину. На підвіконня, за звичаєм, ставили тарілку з кутею для померлих, щоб близька душа на тому світі знала, що про неї пам’ятають. А по краях столу під обрусом клали часник, щоб злі духи обминали нашу хату. На Святий вечір починали ходити вертепи. Ми дуже тим тішилися. Одного разу я була навіть в ролі циганки в такому дійстві. Зима тоді намітала метрові кучугури в селі Нижня Липиця на Рогатинщині, але це не лякало колядників, які під вікнами дзвінко сповіщали: “Ой радуйся, земле, Син Божий народився”… На жаль, із дідом мені не дове> лося зустрітись, бо народився я вже тоді, коли він відійшов у вічність. Та скільки себе пам’ятаю, у нашій ро> дині його завжди сприймали як жи> вого. Просто кудись гайнув у спра> вах, а може, поїхав на гастролі й трохи забарився. Але ось>ось має повернутись, і тоді наша оселя сповниться пісень та веселого смі> ху, цікавих розповідей та спогадів. Моя мати, Ольга Марківна Кро> пивницька, з теплом і любов’ю не раз згадувала, яким цікавим опові> дачем, жартівником і вигадником був дід. Шкода, що багато наших сі> мейних реліквій загубилося під час революційних лихоліть, коли було перервано історичний ево> люційний хід розвитку суспільного Згодом у своїх віршованих спогадах я написала про “Золоте яблуко” вертепу, де були такі рядки: Буйне свято вертепу було — і нема. Тільки в пам’яті іскрою давня зима На тарелі мені подає новорічнім Яблуко Золоте — Сподівання правічне. На Різдво рідні ходять одне до одного в гості, прощаючи криве слово чи якісь образи. Це велике свято робить душі людей згідливими й лагідними. До мене другого дня свят, на Марії, щороку приходять у гості друзі. І про це я написала цикл віршів “День Ангела”. Ось один із них: На Марії — до Марії, А на Петра — до Петра. Свята ці — душі стихія, Найщасливіша пора. День — як білий лист паперу, А на нім — зоря Різдва, Відчиняймо неба двері, Божі слухаймо слова. Вже Марія із дитятком В ореолі, бо свята Музика, неначе згадка, Звідтіля до нас зліта Ми щасливі, бо спасенні, Тільки жаль, немов Змія, Ми гріховні, ми смиренні, Славимо твоє ім’я. Носимо вертепну зірку І не бачимо, чому Із очей Марії гірко Сльози скапують в пітьму. У моїй сім’ї теж зберігаються усі традиції святкування Різдвяних свят. Ще коли діти були школярами, з 1990 року, напередодні Різдва моя старша донька Леся допомагала молодшій сестрі Христі шити костюми до вертепу. Пам’ятаю, як вчителька української мови дисидентка Мирослава Зваричевська організувала у львівській СШ № 36 перші вертепи (Христя викожиття країни, а згодом — під час війни. Але втішає, що на> віки лишилися в пам’яті ук> раїнців твори Кропивницько> го — драматурга, актора, по> ета, композитора; його смі> лива подвижницька діяль> ність у боротьбі за духовне визволення уярмленої нації. Пісні його стали справді на> родними, згадаймо бодай “Соловейка”. Досі живуть численні легенди та спогади сучасників, збереглися афо> ризми. Найчастіше то були смішні мініатюри. Але траплялись і трагікомічні, бо життя мандрівних акторів було сповнене несподіва> нок і ризику, що часом таїло навіть смертельну небезпеку. Свідчення того — ось ця оповідка Марка Кро> пивницького, яку я почув від мате> рі. …Ой нелегкі часи пережив наш народ у Російській імперії! Під жорстоким “валуєвським пресом” опинилося все українське — і мова, і культура. А щодо театру, то становище мандрівних труп було жалюгідне. Аби вижити, акторам доводилось весь час мандрувати селами і містами, вистави відбувалися по хатах, стайнях або на ярмарках просто неба. Пересувались здебільшого кіньми, разом з реквізитом. Особливо тяжко доводилося навесні, ко- М. Людкевич з дочкою Лесею і внучкою Мирославою Стоїмо, бувало, в центрі міста, а з кожної вулиці випливають з великою звіздою колядники. Подивись на це диво з’їжджались до Львова з багатьох міст. З часом усе змінюється. І те, що дозволено і відбулося, стає природним. Нині у Львові біля ялинки колядують звичайні городяни, які просто не можуть жити в Різдвяні свята без коляди. На площі Ринок змагаються вертепи, які приїжджають з різних районів, — просвітяни, союзяни, освітяни. цими розлюченими звірюками, як дати їм відсіч?” Вовки між тим оточили мандрівників, посідали колом, і їхні хижі очі загрозливо виблискували при світлі місяця, що проглянув крізь хмари й освітив усе навколо. Ситуація майже безнадійна. “Батьку! Може, дістати шаблюки з реквізиту? — вигукнув один з акторів. — Не чекати ж, доки замерзнемо, а ця мерзота нас з’їсть!” На деякий час запала тривожна тиша… Та раптом степом прокотилася могутня пісня — “Гей, нумо, братці, до зброї! Гей-гей…” Це Кропивницький сміливо завів своєї улюбленої, козацької. — “Дамо відсіч звірячій зграї! Гей!” — підхопили мелодію всі актори, вимахуючи довгими шаблями… І, як на диво, вовки, мабуть, не чекаючи такого зухвальства, трохи відступили, а потім, наче у відповідь, гуртом завили, підводячи вгору мордяки. Такого дійства ніхто не очіку-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин