Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №01 за 2009 рік

16 с. · 36 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 1 (482), 1—7 січня 2009 З РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ, З НОВОЛІТТЯМ! РІК СТЕПАНА БАНДЕРИ РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ ПАТРІАРХА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ ФІЛАРЕТА ПРЕОСВЯЩЕННИМ АРХІПАСТИРЯМ, БОГОЛЮБИВИМ ПАСТИРЯМ, ЧЕСНОМУ ЧЕРНЕЦТВУ ТА ВСІМ ВІРНИМ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ РІЗДВЯНІ ОПОВІДКИ Дорогі браття і сестри! Христос народився, славімо Його!

“Я благовіщу вам велику радість, — сказав ангел вифлеємським пастухам, — яка буде всім людям… Бо нині у місті Давидовому народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь” (Лк. 2, 10–11). Про яку радість благовістив ангел і кому вона сповіщається? Ангел сказав, що радість буде всім людям. Отже, не тільки юдеям, а й усім народам, зокрема й українському. Чому ангел назвав радість великою? Тому, що це не звичайна радість, яку люди мають у своєму житті, а така, що стосується визволення від гріха і смерті. Людина може створити собі комфортні умови для земного життя, але вона не може звільнитися від гріха і його наслідку — смерті. Тому апостол Павло від імені всього людства сказав: “Бідна я людина!” (Рим. 7, 24). А давній римський філософ додав, що якщо Син Божий не зійде на землю, то ніхто не зможе спасти людину від смерті. Великою радістю ангел назвав визволення людей від гріха і смерті. І його звершить Спаситель, Який є Христос Господь. Як же почалося спасіння від гріха і смерті? Початком гріха є гордість; і оволоділа вона найвищим ангелом, який через гордість став сатаною, дияволом. Тому Христос Спаситель, визволяючи людство від гріха, починає спасіння з перемоги над гордістю. Син Божий, будучи Царем і Владикою всесвіту, народжується не в царських палатах, а в яслах серед худоби. Саме народження Спасителя не може залишити байдужим людське серце: Творець всесвіту благозволив явитися на світ Немовлям у бідному вертепі, в оточенні простих пастухів. У цьому убогому притулку, в яслах для худоби, лежав “неосяжний Христос Бог” — Той, Хто є сяйвом слави Божої, Його образом смирив Себе. Апостол Павло про нашого Христа Спасителя говорить: “Він… принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей, і з вигляду став як чоловік; упокорив Себе, був слухняним аж до смерті, і смерті хресної” (Флп. 2, 6–8). І Сам Господь наш Ісус Христос сказав про Себе: “…Я лагідний і смиренний серцем…” (Мф. 11, 29). Гордість перемагається смиренням. Хто не смирить себе, той не подолає гордості. Гордість не дає змоги побачити свої гріхи. А хто не бачить своїх гріхів, той не може покаятися. А хто не може покаятися, той не може спастися від гріха і його наслідку — смерті. Великою таїною є Боговтілення (тобто втілення Сина Божого), Який, будучи Богом, Творцем всесвіту, стає людиною — тією людиною, яку Він сотворив, яка згрішила і померла духовно і тілесно. Але не меншою таїною є процес спасіння людини від гріха і смерті, який відбувається невидимо в тайниках душі. Таїнство спасіння починається зі смирення. Воно народжує покаяння і приводить до віри — віри живої, діючої, а не мертвої, бісівської. Тож якщо ми подивимось на сучасний світ, то побачимо, що він став дуже гордим. Люди досягли великих успіхів у науково-технічному прогресі: маємо машини, літаки, ракети, телефони, комп’ютери, Інтернет, телевізори. Людина літає в космос, досягає планет. Людина створила собі комфортні умови життя і сказала: “Я все можу, Бог мені не потрібний; я сама як бог”. Чи не чуємо ми в цих словах голосу диявола, який також Фото Ксенії Гладишевої повстав проти Бога і сказав, що він є богом? А оскільки спасіння починається з подолання гордості, з придбання смирення, а людина сама не хоче смирятися, — Бог Своєю всесильною правицею смиряє горде людство, яке зазналося у своїх досягненнях. Те, що відбувається тепер в усьому світі, так звана фінансова криза, — це попущення Боже для смирення людей. Треба уважно придивитися до морального стану людства і насамперед християнського світу і побачити його гріхи, моральне падіння, відступлення від християнського способу життя, відкинути гординю і навернутися до Бога. Син Божий втілився, став людиною з любові до роду людського, до всіх нас, грішних. Він, і караючи людей, милує, бо Його любов безмежна. Премудрий Соломон, якого повторив апостол Павло, сказав: “…сину мій… кого любить Господь, того карає і благоволить до того, як батько до сина свого” (Притч. 3, 12); “…б’є кожного сина, якого приймає” (Євр. 12, 6). Він і нас тепер карає для того, щоб показати Свою любов до нас, бо Він хоче, щоб ми всі спаслися і прийшли до пізнання істини, до вічного життя. Різдво Христове навіки з’єднало людину з Богом. Син Божий просвітив затьмарений людський розум світлом істини, подарував людям благодатні сили для боротьби з гріхом, пробудив у їхній совісті Божественну істину. Він і тепер взиває до нас через всілякі труднощі, хвороби та скорботи і говорить: “Люди, любіть один одного, як Я полюбив вас”. Христос приніс на землю мир з Богом. А примирені повинні жити між собою в однодумності віри і любові, як діти Єдиного Бога і брати у Христі. Це особливо важливо пам’ятати тепер, коли Українську державу і Церкву розділяють, вносять смути і спокуси. Будемо пам’ятати, що правдивий християнин не той, хто називає себе ім’ям Христовим, а той, хто наслідує Христа ділами. “Кожен з нас, — говорить святий Григорій Ниський, — художник власного життя. Наша душа немов полотно, а чесноти — фарби; Ісус Христос є зразок, з Якого ми маємо списувати” (Квітник духовний). Подбаємо про те, щоб наші думки, вчинки відповідали Його думкам і вчинкам. Цього святкового дня сердечно вітаю Вас, дорогі браття і сестри, і всіх християн України з Різдвом Христовим і Новим роком. Поздоровляю зі святом і наших земляків — українців, розсіяних по всьому світу, в Америці й Канаді, в Європі й Австралії, які люблять свою Батьківщину і дбають про Українську державу. Вітаю з Різдвом Христовим Президента України Віктора Ющенка, Верховну Раду, Український уряд і Збройні сили України. Нехай Господь, за молитвами Церкви, дасть їм мудрість, натхнення і силу вірно служити українському народові за Божими заповідями і вести нашу державу європейським шляхом. Різдво Христове закликає нас творити справи милосердя і любові. Нам треба поспішати до хворих, самотніх, до всіх, хто потребує нашої допомоги. Дорогі браття і сестри, молитвою і чесною працею сприяйте відновленню життя нашого суспільства. Примножуйте свої гарячі молитви за духовне відродження народу, за єдність Церкви і суспільства. Нехай наступне Новоліття буде для нас роком милості Господньої і роком Божого благовоління. Нехай мир, про який сповістили ангели у Вифлеємі, зміцнюється на землі й приносить усім радість. Нехай Бог миру і любові буде з усіма нами. Христос народився, славімо Його! ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України, Київ, Різдво Христове, 2008/2009 СИМОН ПЕТЛЮРА МАВ РАЦІЮ 10–11 КАЛЕЙДОСКОП ПОДІЙ 14–15 Наступне число тижневика вийде 14 січня 2009 року. Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
Погляд · “Посада — не привілей, не нагорода, а обов’язок і хрест перед народом, готовність до жертовності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Змінюються ландшафти, швидкості, виміри самого часу, але залишається незмінною поєднаність людини з Небом через Рідне Слово. Нехай наші душі виповнює те світло, яке закумульоване в нашому Слові, наснажує тією енергією, що накопичувалася віками! Нехай всі майбутні 365 днів 2009 року не затьмарять нашого сумління, не стануть днями розпачу і зневіри, адже з нами — Рідне Слово, яке було в почині роду й народу. Воно нас береже, а ми Його охоронці. Христос народився! Славімо Його! Павло МОВЧАН Фото Олеся Дмитренка даності, від якої нудить усю країну. Головне — терпляче вистояти в черзі й отримати свою порцію — влади, посад, пільг. Часу вистачає, адже робити все одно більше нічого не вміє. Слід враховувати, що влада, або політична еліта — це не абстрактна категорія. Вона складається з конкретних суб’єктів, тобто людей, що є її носіями, особисті тимчасові інтереси яких можуть домінувати над довгостроковими інтересами не лише суспільства, а й тієї групи, до якої належить конкретна людина. Інтереси ці можуть бути різними — не лише економічними, а й пов’язаними з психічним влаштуванням суб’єкта владної діяльності. Серед них особливо потрібно виокремити “жадобу влади”, яка суперечить демократичним засадам. Суть цієї “жадоби” в тому, що далеко не всі, хто завдяки вибору долі одержав владу, готовий добровільно віддати її лише через те, що закінчився встановлений термін. І це особливо актуально, коли йдеться про найвищий владний Олімп. Можновладці шукають і знаходять тисячі способів і хитрощів зберегти за собою реальну владу — всупереч закону, правилам, моралі, принципам, що й породжує неповагу і сумнів до такої влади, яка тим більш називає себе елітою. Чому ж, всупереч заявам про “націю”, “патріотизм”, “історію”, “дух” і “душу” народу виникає така еліта? 3. МОЖНОВЛАДЦІ ОТОТОЖНЮЮТЬ СЕБЕ З АРИСТОКРАТІЄЮ Еліта — це вчені, мислителі, творці, а не лише політики і влада, як у нас прийнято вважати. Проте спостерігаючи той перманентний скандал і безлад, який триває в нашій владі, важко назвати її елітою. Зрозуміло, що йде боротьба за інтереси, вигоду, посади та інші потрібні для “потрібних” людей речі, але далекими від благородства і моралі засобами. Адже хоч би які були часи, еліта — те найкраще, відбірне, рафіноване, виплекане високою культурою мислення, моралі й діяльності — повинна залишатися собою. Еліту потрібно не плутати з номенклатурою. Остання й перебирає на себе ім’я еліти, всіляко витісняючи справжніх творців політики, мистецтва, держави, науки. Для номенклатури потрібні не творці, а виконавці, слуги, хоч саме вони продають і зраджують першими, адже для лакея, казав Б. Спіноза, немає героя. Еліта — річ дуже дорога, і потрібен час для її підготовки і виховання. Чим бідніша країна, тим менше шансів формування і зростання еліти. Її заміщають містечкові угруповання, “свої хлопці”. Об’єднуючись у клани, вони приходять до влади і визначають себе як еліту. В дію вступає принцип “свій-чужий”, починає домінувати жорстка ієрархія, Закінчення на стор. 7
Погляд · “Посада — не привілей, не нагорода, а обов’язок і хрест перед народом, готовність до жертовності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Дорогі просвітяни!

Між двома календарними датами в різних календарях християнської цивілізації — 25 грудня і 7 січня — стоїть осьова дата: 1 січня. Її ми в жоден спосіб, через надмірну осучасненість, не поєднали з Різдвом Христовим, хоч проблема часу й історії розв’язується тільки в цій вселенській події, яка, як ми розуміємо, не могла бути без вселенського акту, в якому брав участь Всевишній. Втілившись у людську подобу, Він наповнив глибоким змістом і людську істоту, й історію людства, нагадавши про те, що людина причетна до безвічного, яким є, передусім, категорія Слова. І не випадково апостол Іван нам усім нагадав, що в почині було Слово і Слово було Бог. Отже, рідне Слово безвічне. Через нього ми прилучаємося до нашого минулого і до нашого майбутнього. Саме в Слові ми реалізуємося як творчі особистості: чи тоді, коли співаємо різдвяних коляд, чи коли вчимо дитину вимовляти перші слова, чи голубимо квітку, кажучи: “Яка краса…” Ми всі причетні до Великого Українського Слова. Ми покликані чути Його, вимовляти Його, наповнювати безвічним змістом, як це робили до нас наші пращури, прославляючи народження Сонця, Бога, Христа. Як ми знаємо, все земне минуще.
Погляд · “Посада — не привілей, не нагорода, а обов’язок і хрест перед народом, готовність до жертовності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

ЧИ ЕЛІТНА НАША ЕЛІТА?

Давньогрецький філософ Діоген (той, який “жив у діжці”), дивував сучасників також своєю епатажною поведінкою. Зокрема, він просив милостиню у статуй, щоб привчити себе до відмов, адже люди подають калікам, жебракам, юродивим, убогим і не подають філософам, тому що знають, що каліками і жебраками вони ще можуть стати, а мудрецями — ніколи! Ця історія згадується щоразу, коли бачиш, як ігнорує еліта людей креативних, мислячих, знаючих. Мабуть, тому звучне, гарне слово “еліта”, за яким стоїть шляхетність, інтелект, вишуканість, коректність, моральна досконалість мало асоціюється з тим, що ми спостерігаємо в повсякденному житті. З одного боку, глянець журнальних фото, усмішки на рекламних щитах, зустрічі в палацах і на презентаціях, і водночас — невиконані обіцянки, холодні квартири, брудні вулиці, перманентне подорожчання життя, і скандал, який чомусь вперто називають демократією. Можете уявити такий стан в будь-якій країні Євросоюзу, до якого так прагнемо? І де була б така еліта, якби подібне відбувалося в іншій європейській країні? І чи потрібна така еліта? Володимир ІЛЬЇН, доктор філософських наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка 1. НОМЕНКЛАТУРА У “ДВОРЯНСТВІ” Виникає питання: що таке еліта і якою вона повинна бути? Справді, еліта — потреба суспільного розвитку, без неї держава втратить правильний орієнтир і загине. Еліта — як капітан на кораблі в бурхливому морі. Світова історія — це насамперед історія зародження, ствердження і взаємодії національних еліт. Передусім, звичайно, владних. Тобто тих людей, які є “пасіонаріями” (Л. Гумільов), в яких домінує “воля до влади” (Ф. Ніцше), які обрані “світовим духом” (Г. Гегель), які відчувають своє “божественне” покликання. Адже як інакше пояснити, наприклад, впевненість Александра Македонського в успіху свого задуму завоювання світу, коли він із сорокатисячною армією виступив проти багатомільйонної Азії, здолавши могутнього перського царя Дарія? Або відчуття своєї місії князем Володимиром, який увійшов у європейську цивілізацію не через війну, як варвар, а через прийняття християнства. Або відмову Г. Сковороди від усіх пропонованих матеріальних благ і посад заради пошуку істини, яка відкривається через “сродну працю” і “філософію серця”. Саме еліта через своїх пасіонаріїв є “вічним двигуном” розвитку суспільства і нації. Якщо еліта втрачає своє призначення — вести народ, то він відразу потрапляє в болото деградації — в культурі, моралі, економіці, політиці. Згадаймо паралізованих старечим маразмом і розумовою неміччю радянських “вождів” на трибуні мавзолею, відраза до яких і стала справжньою причиною застою і потім розпаду СРСР. Хто міг повірити в майбутнє країни, яку презентує така убога еліта? Еліти завжди були і завжди будуть. І завжди залишатиметься віра в них як у найкращих представників народу. Для виконання своєї місії еліта повинна відповідати критеріям, викристалізуваним у процесі розвитку суспільства. Найголовніша вимога — еліта повинна усвідомлювати: влада, посада — не привілей, не нагорода, а обов’язок і хрест перед народом, готовність до жертовності. Цим завжди відрізнялися обрані, про яких ми говоримо як про аристократів духу, поборників свободи. Їхня жертовність в ім’я вищих цілей — не істеричний сплеск, а постійна готовність відстояти свою позицію, свою ідею, не поступитися заради вигоди репутацією і честю. Для Тараса Бульби у М. Гоголя козак — еліта суспільства — повинен померти чесною смертю: в бою за віру і Вітчизну, і не інакше! Чим вища ідея, заради якої людина приносить себе в жертву, тим вища і правда, на основі якої формується довіра до еліти. В історії суспільства святі, мученики, ідейні революціонери та інші борці жертвували власним життям заради добра, справедливості, рівності. Завдяки цьому в свідомості народу вкоренилося переконання, що пристрасть до побутової розкоші несумісна з особистою жертовністю, отже, з елітарністю. Тому людей, які прагнуть влади заради користі, багатства, не сприймають як еліту суспільства. Це — багатії й олігархи, або, як стверджував Дж. Лондон, “ходячі шлунки, набиті начебто високими ідеями”. Проте олігархи — це далеко не ті “нові руські” з анекдотів, і справу свою з приватизації всього і вся — заводів, банків, землі, звань, титулів — знають добре, що й робить їх елітою. Можна дискутувати, наскільки сьогодні потрібна жертовність, які її межі, й чи її сприймуть. Адже ми живемо в умовах фінансової економіки, “грошового ладу”, де людина бореться не за виживання, а за комфорт. Кардинально змінюється система цінностей, а з нею — і саме розуміння елітою своєї ролі й призначення у світі. Привілеї, нагороди, пільги вона приймає, а ось жертвувати, не “поступатися принципами”, працювати не на себе, а на благо інших, як того від неї чекають, не поспішає. Хто з представників нашої провладної еліти за роки незалежності виявив жертовність, аскетизм, відмовився від пільг, депутатської недоторканності, поділився прибутками, владою чи відмовився від неї в ім’я збереження національних інтересів та розвитку держави? Представники еліти — а говоримо насамперед про владу — вважають себе особливими, “надлюдьми” (Ф. Ніцше), обранцями долі, яким “все дозволено”, які “все знають” і мають право на все — владу, багатство, зневагу до інших, недотримання слова і все те, що в суспільстві породжує впевненість в “несправжності” нашої еліти. А як інакше, якщо “вони” поділяють суспільство, деклароване як демократичне, на “них” — еліту, і “простих”, “пересічних” українців, котрі, як і при феодалізмі, повинні залежати від рішень “звище”. Проте в часи феодалізму, зокрема нашого, влада могла бути легітимною тоді, коли її представник відповідав “чину”, тобто був милосердним до підлеглих, відповідальним за вчинки, тримав слово, був сильним і хоробрим, здатним на пожертву. Прикладів безліч. На їхній основі створюються уявлення та міфологія про добрих, справедливих, мудрих правителів, які турбуються передусім про народ, а потім про себе. Саме тому вони й мають право на палаци, владу, краще життя тощо. Віра в цей міф і змушує боротися проти засилля чиновників, влади, сподіватися на правду і справедливість, робити революції. Страх перед останнім змушує еліту знати міру своїх зловживань і цинізму, періодично роздаючи нагороди і певні блага “іншим”. 2. НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ Нинішня українська еліта сформувалася під час свідомого руйнування і поділу (дерибану) державного, тобто народного добра. Ваучеризація насправді була правовою легалізацією збагачення тих, хто знав, як потрібно ділити. У процесі приватизації (поділу) втрачено страх моральної відповідальності перед суспільством. Принцип “багатство і майно за будь-яку ціну” був вірусом, який вразив життєво важливі духовні структури суспільства в бізнесі та політиці. Були цілі — стали мішені. В підсумку в такій “конкурентній” боротьбі виграв не найкращий, а найхитріший, найжорстокіший, найцинічніший, найбезсердечніший, найбайдужіший до моральних наслідків своїх дій. Сьогодні традиційна мораль — фікція для тих, хто зробив свої капітали, проник у владу і закріпив своє місце в еліті. Поки в 90-ті роки всі сміялися над тупістю й обмеженістю “нових українців” і “нових росіян”, вони впевнено збагачувалися, розвивали бізнес, ділили сфери економічного і політичного впливу, влаштовували змагання, як перейти з мільйонера у мільярдери тощо. Для такої еліти міркування про потребу моральної й інтелектуальної складової — свідчення наївності й обмеженості тих, хто прагне примарної духовності, а не конкретних грошей і влади. Проте саме останнє — одна з головних причин виродження і заміни еліт. Італійський соціолог, економіст, математик ХІХ століття В. Парето довів, що розвиток еліти циклічний, він проходить кілька етапів. На початку шляху еліта активно формує мету суспільного, національного розвитку (інтелектуальна еліта), йде у владу (вольова еліта) на служіння народу. Така еліта “першого призову”, яка виконує головну роботу — прорив у нове, краще, світле, очікуване. А потім починається поступове заповнення простору навколо цієї справжньої еліти “попутниками”, які оточують її жадібним натовпом і починають випрошувати для себе належні місця — в ім’я і для блага. У нас це, як правило, стосується “хлібних” посад, які дають можливість “розв’язувати питання” і не потребують особливих професійних чи креативних здібностей. Головне — одержати вигоду, пільги, блага, почесті, нагороди, звання. Однак згадаймо, як обвішували себе орденами і званнями радянські лідери, і як це раковою пухлиною виїдало совість, бажання, прагнення і, найголовніше, — віру в перспективи людини творчої, діяльної. А якщо так, то героями стають не ті, хто вміє і може, а пролазливі, всюдисущі баби параски, вміння яких полягає в улесливій вірнопід-
Постаті · “Нема сторінок в його біографії, за які українець>патріот мав би червоніти”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рою і Юзефом Пілсудським, який теж проводив терористичні акти, перш ніж очолити загальнонаціональний рух. Можна порівняти його з Менахеном Бегіном, який став героєм Ізраїлю і навіть прем’єр-міністром. Можна порівняти з Майклом Колінзом, який розпочав боротьбу як підпільник, а закінчив одним із керівників Ірландської Республіки. Так знімемо нездорову напругу й віддамо належне цій людині, її місії в історії. Слід зруйнувати радянські міфи і стереотипи, які досі панують у суспільстві”. Директор департаменту формування політики національної пам’яті та історичного аналізу УІНП Олег Білий підкреслив, що постає питання про можливість застосування терористичних методів у боротьбі за державність. “Часто приховують деякі факти, що індивідуальний терор — відповідь на державний. Тож постає філософське питання — якою мірою можна виправдати індивідуальний тероризм, чи мусимо ми його визнавати? З кінця 60-х років індивідуальний тероризм засуджують у всьому світі, тим часом державний тероризм продовжує існувати і діяти. Сьогодні, коли ми міркуємо про те, щоб відзначити діяльність Степана Бандери, то повинні брати цю обставину до уваги”, — зазначив Олег Білий. Можемо констатувати, що Бандера був видатним діячем українського національновизвольного руху і символом української історії. Завдання всіх, хто працює в галузі відтворення національної пам’яті, у тому, щоб створити громадську думку, яка відповідно висвітлювала б постать Степана Бандери. Як компроміс, який варто застосувати в символіці цієї постаті, можна запропонувати нагородити Бандеру орденом Свободи чи Ярослава Мудрого. Підсумовуючи роботу “круглого столу”, в. о. голови УІНП Ігор Юхновський повідомив, що Український інститут національної пам’яті 2009 рік оголосить Роком Степана Бандери. “Має бути інформаційний наступ. І ми повинні підготувати багато за матеріалами сьогоднішнього “круглого столу”. Пам’ятник Степану Бандері у Львові підведе тебе, мій бідний народе?” — говорить Іван Франко вустами захисника покривджених, героя повісті “Перехресні стежки” адвоката Є. Рафаловича. Такі, як ці наші світочі: Тарас Шевченко й Іван Франко, Симон Петлюра і Євген Коновалець, Роман Шухевич і Степан Бандера. Надзвичайно цілеспрямовано вказували вони нам дорогу: друзі-українці знову разом... І знову — боротьба... Вічна боротьба.
Постаті · “Нема сторінок в його біографії, за які українець>патріот мав би червоніти”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

СТЕПАН БАНДЕРА: РУЙНУВАННЯ СТЕРЕОТИПІВ

З нагоди сторіччя від дня народження Степана Бандери в Україні й у зарубіжних українських громадах відбуваються різні заходи — “круглі столи”, читацькі конференції, презентації книжок, присвячених цій історичній постаті. 2009-й оголошено Роком Степана Бандери. Богдан ОЛЕКСЮК, прес-служба УІНП Степана Бандеру вважали вкрай небезпечним три окупаційні режими: польська влада 1936 р. засудила його до смертної кари (за організацію помсти за “пацифікацію” українців), нацистський режим 1941 р. ув’язнив у концтаборі за Акт проголошення незалежності України у Львові, а радянський за активну самостійницьку боротьбу 1959 року організував його вбивство. Попри розмаїття оцінок постаті Степана Бандери, сьогодні є всі підстави стверджувати, що його діяльність стала одним із наріжних каменів в утвердженні ідеї суверенітету України, вагомим внеском у розбудову української державності. Про це йшлося на “круглому столі” “Місце і роль Степана Бандери в українському національно-визвольному русі 20— 50-х років ХХ ст.”, який організував Український інститут національної пам’яті. Участь у ньому взяли науковці й експерти. Це, зокрема, в. о. голови Українського інституту національної пам’яті академік НАН України Ігор Юхновський, директор департаменту формування політики національної пам’яті та історичного аналізу УІНП доктор філологічних наук Олег Білий, начальник Галузевого державного архіву Служби безпеки України кандидат історичних наук Володимир В’ятрович, доцент кафедри новітньої історії України Київського національного університету ім. Т. Шевченка, директор музею історії Київського університету кандидат історичних наук Іван Патриляк, доцент кафедри політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури кандидат історичних наук Василь Деревінський та інші. Як зазначив, відкриваючи “круглий стіл” Ігор Юхновський, завдання Українського інституту національної пам’яті — повернути добре ім’я Степана Бандери українському суспільству, а тому учасники “круглого столу” мають розробити відповідну тактику, знайти для цього засоби. Про символіку постаті Степана Бандери говорив начальник Галузевого державного архіву СБУ Володимир В’ятрович. “Чому постать Бандери неоднозначна? Ще за життя він став символом, і, напевно, сила символу полягає в тому, що ним або дуже захоплюються, або ненавидять”. Його біографія — це своєрідний фокус історії України ХХ століття. Його родина пройшла через польські, радянські, німецькі репресії, він сам став знаковою особою у протистоянні всьому антиукраїнському. Вороги зробили його уособленням усіх міфів, які були потрібні для поборювання українського визвольного руху. Ці міфи і закиди, як-от тероризм, співпраця з буржуазними розвідками, з німцями тощо — все це зосереджувалось на постаті самого Степана Бандери”, — зазначив Володимир В’ятрович. “Нема сторінок в його біографії, за які українець-патріот мав би червоніти. Вважаю, що, абсолютно логічним кроком буде указ про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України. Для того, щоб позиціонувати роль Степана Бандери в правильному розумінні й полегшити сприйняття цієї постаті в Україні, треба представляти Степана Бандеру в контексті української історії, тобто як одного з діячів визвольного руху, порівнювати із Симоном Петлюрою, Іваном Мазепою. Діячів такого формату найбільше шельмували ті сили, які не бажали, щоб український народ здобув незалежність. Ще важливіше показувати Степана Бандеру в контексті світової історії. Він — типовий діяч революційного визвольного руху, які були в інших країнах. А методика, яку використовували українці, була притаманна й іншим народам. Тож можна провести аналогію між Степаном Банде-
Постаті · “Нема сторінок в його біографії, за які українець>патріот мав би червоніти”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

«МИ ЗА УКРАЇНУ ГОЛОВИ ПОКЛАЛИ»

Михайло ВАСИЛЕНКО, м. Київ Одвічна боротьба українського народу за визволення з-під чужинського ярма завжди плекала своїх героїв. Одним із них був провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера. Про сина українського народу, який до останнього подиху залишився вірним українській національній ідеї, журналіст із Галичини Василь Нагірняк видав книжку “Во Славу Золотого Тризуба” (Івано-Франківськ, “Лік”, 2008). Як свідчать історичні джерела, а не московські маніакальні ідеї й антиукраїнська пропаганда, що виливається з усіх усюд на наших співвітчизників, українці, керовані визвольною національною ідеєю, ніколи не переставали боротися за свою самостійність і самодостатність. Життя і діяльність одного з найвидатніших політичних і громадських діячів ХХ століття, провідника ОУН Степана Бандери та його жертовна боротьба за вільну і незалежну самостійну Українську державу — зразок для всіх поколінь українців, у яких одна земля, одна Батьківщина. Українській нації потрібна правда не лише про визвольний рух, історію боротьби проти окупантів будь-якої масті чи “отечественних” душогубів, а й неодмінно зразок наслідування для подальшої боротьби за незалежність, створення справдешньої України. Книжка Василя Нагірняка про провідника ОУН — насамперед для молоді. Адже ніхто не зможе заперечити, що ще довго Україна матиме одвічних ворогів. Та й невідомо, скільки ще людей впаде на цім полі крові й боротьби. Здається, що В. Нагірняк наново відкриває сторінки національно-визвольних змагань на чолі з провідником. Можливо, автор цього художньо-публіцистичного полотна пише надто пафосно, але, витриманий в біографічному стилі, твір привертає увагу. Акцентовано на самовідданості героя поставленій меті, його жертовності задля великої справи — визволення українців з чужинської неволі. Як зізнається автор, досі він знаходив лише епізодичні описи життя і боротьби Степана Бандери. Художнього твору про провідника ОУН не зустрічав. Відоме дослідження за редакцією Д. Чайковського “Московські вбивці Бандери перед судом” (Українське видавництво у Мюнхені, 1965. – 728 с.; Дрогобич: Бескид, 1992). У художньому дослідженні В. Нагірняка, який видрукував лише першу частину — 150 сторінок — трилогії, постають епізоди дитинства, юності, шкільні та студентські роки майбутнього провідника, розгортаються драматичні львівський і варшавський процеси над ним. Ув’язнення, очікування смерті, рокованість буття не спиняли його самовідданої боротьби за волю України. Степан Бандера прожив лише 50 років. Від 1 січня 1909 до 15 жовтня 1959-го, до того фатального пострілу запроданця Б. Сташинського. 24- річним Сепан Бандера стає крайовим провідником. Отже, лише чверть століття свідомої боротьби. Із них кілька років ув’язнення. Польська окупація, гітлерівська, більшовицька... А яка сьогодні? — навіює думку автор повісті читачеві. Що робити? — постає одвічне питання перед українськими патріотами у незалежній державі. І тут знову на повен голос звучить, уже вкотре, заклик до об’єднання, до консолідації патріотичних сил. Василь Нагірняк спробував розкрити деякі причини трагічних помилок та недогляду в цій боротьбі: розрізненість українських вождів, їхнє невміння забути особисті образи, непомірні амбіції... Овіяні немеркнучою славою і нечуваним героїзмом, пише В. Нагірняк, безстрашні українські повстанці з’являлися перед ворогом несподівано і громили його нещадно, адже воювали на своїй землі. Українці заявили світові про прагнення власної держави, як і сьогодні, як століття тому, як і в усі часи визвольних змагань. Як бракує нам, сьогоднішнім, отже, і майбутнім, наголошує автор, геніальних українських умів, що вели за собою бойові загони Української Повстанської Армії, здобували величні перемоги... Можливо, найбільші вони були під булавою Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Івана Сірка? А може, Тараса Шевченка, Івана Франка й Лесі Українки, яка запитувала, чи всі ми одностайно станемо до лав борців за Україну. “Хто ж то вкаже тобі дорогу, хто
Село на нашій Україні · “Корова була для селянського двору чимось більшим, ніж свійська тварина, що дає молоко”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

СЕЛЯНСЬКИЙ ДВІР БЕЗ ГОДУВАЛЬНИЦІ?

Якось непомітно в наше життя ввійшов східний календар, і ми повірили, що собака, миша чи корова під нашою ялинкою в новорічні свята запрограмовує життєві події на цілий рік. Цими днями навіть ті, хто не вірить у всілякі ворожіння, читають гороскопи. 2009-й — рік Вогняного Бика, або Корови. За китайським місячним календарем, він починається 26 січня і триватиме до 13 лютого 2010-го. Якщо цього року хочете досягти успіху — працюйте, адже бик (інакше віл) — трудяга, він симпатизуватиме працелюбним і терплячим. Усі ваші вчинки повинні бути продуманими і зваженими. Віл сприятиме тим, хто працює на землі. У повсякденному житті на перше місце виходять традиційні цінності: авторитет глави сім’ї, пошанування батьків, консервативність у побуті та в родинних стосунках. Це буде рік житейської мудрості та повернення до природних витоків. Якщо ви дотримуватиметесь правил, то рік буде сприятливим і принесе матеріальні статки, душевну рівновагу і щастя в особистому житті. Корівка-годувальниця… До неї українці ставляться з особливою любов’ю. Може, тому, що ще з часів Трипілля автохтони сповідували культ Бика і Рала, тому, що сірі, білі, червоні корівки на сільському дворі були ознакою самого життя для багатодітних селянських родин, а в тяжкі роки впрягалися в плуг поруч із господарями… Молоко в усі часи було і є улюбленим харчем дорослих і дітей, а наші казки розповідають про молочні ріки з кисільними берегами. Напередодні Нового року ми вирішили поговорити про наших годувальниць. І розмова наша вийшла серйозною… Петро АНТОНЕНКО Фото автора НОСТАЛЬГІЙНЕ Корову мама тримала до своїх 70-ти. Збула, коли вже стали діймати болячки. Та й то за моїм наполяганням — батька не було вже кілька років. Я все торочив мамі, що можу приїхати щось допомогти хіба у вихідні. А до корови треба не менш як двічі на день, в будь-яку погоду й пору року. Навіть якщо вона не доїться. Це вже потім я зрозумів, що супроти моїх вмовлянь, начебто логічних, стояла інша, селянська логіка — ціла філософія. Корова була для селянського двору чимось більшим, ніж свійська тварина, що дає молоко. Мама тому й не хотіла збувати Лиску, що цим наче відрізався цілий шмат буття. Того, з яким пов’язане щорічне, як правило, взимку, очікування телятка, а з ним духмяний запах молозива, щолітня косовиця й гребовиця на наших розкішних придеснянських луках, щоранкове виганяння корівки на пасовище, в череду, коли з’являється нагода перекинутися словом із сусідами. А для мене й моїх однолітків, змалку включених у це сільське буття, це означало ще й періодичне “пасти чергу”. Чомусь називали саме так, а не “череду”. Навіть у нашому порівняно невеликому, на 300 дворів, селі було аж три пастушні: корів тримали майже в кожному дворі, а пасти череду більшу, як сто голів, було непросто. Ось і ділилось село на три череди. У нас рідко наймали постійного пастуха, тож пасли самі — по черзі — утрьох, отже, випадало раз на місяць. А це, особливо якщо серед літа, був, наче у приказці, “день, як рік”. І набігаєшся, аж ноги гудуть, і належишся горілиць на траві, дивлячись у глибочезне небо — коли корови разів зо два на день прилягають відпочити. Було, було… ПРОЗАЇЧНЕ Окрім “людських”, були, звісно, й корови в колгоспі. Щоправда, коїлися там дивні речі. Мабуть, мало над чим так експериментували в радянській економіці, як над селом. Хімізація, кукурудзація, меліорація — це лише частка всіляких “…зацій”, якими смикали наше село. Чергову таку назвали “спеціалізація і концентрація”. В нашому районі на Чернігівщині затіяли один із колгоспів перевести на вівчарство, інші — на свинарство, птахівництво, овочівництво. Але водночас почали виморювати в селах традиційне сільське виробництво. Наприклад, садівництво — подекуди сади просто вирубували. Наслідки цього бачимо й сьогодні. Звели рибництво, бджолярство. Та й основні галузі: якщо у колгоспі спеціалізувалися на іншому, то тут не лишалося ні корів, ні свиней, ні птиці. У моєму селі Авдіївці вдарили по скотарству. То був просто абсурд. Річ у тім, що це було єдине село в районі, де площа луків значно перевищувала площу орної землі. На сотнях гектарів найкращих урочищ над Десною буяли мало нев пояс трави сінокосів, в інших, ближче до села, були пасовища. І ось тут, де сама природа і здоровий глузд споконвіку веліли розводити худобу, почали скорочувати поголів’я. Натомість побудували районний свинокомплекс, хоч свині не могли пастися на луках, а з’їдали все, вирощене на наших нешироких ланах. Це було у 70-ті роки й поглиблювалося стрімко наростаючим знелюдненням сіл. Тож ішлося до того, що корів заноситимуть до Червоної книги. Як і очікували, чергова “…зація” лопнула, як мильна бульбашка, разом з колгоспною системою і Радянським Союзом. А понад десять років тому, вже в незалежній державі, почався процес деколективізації: ліквідація, точніше, реформування колгоспів, розпаювання й приватизація землі й майна. Та коли реформи, й не лише аграрні, а й загальносуспільні почали “пробуксовувати”, коли народ кинули на самовиживання, почалося відродження на селянських дворах, зокрема й у хлівах, де замукали нові лиски. Мій однокласник Петро, тяжко відпрацювавши в шахті й заслуживши законну ранню пенсію, задовго до своїх 50-ти повернувся з Донбасу в нашу Авдіївку, на обійстя вже покійних батьків. Взяв під свою працьовиту руку батькові й тещині городи і невдовзі завів міні-ферму з кількох корів. Тоді для мого друга почалася нова шахта з тією різницею, що над ним ніхто не стояв, і все залежало від нього самого. Такі хлопці швидко відродили поліське молоко. Вже чимало років на Чернігівщині, а вона — один із перших реґіонів України за тваринництвом, саме селянський двір давав і дає основну кількість молока. І лише решту — нескінченно реформовані сільгосппідприємства. Але зараз пишу не про ностальгійне й ліричне, а про прозу життя. Ідеться не просто про сумно традиційну неувагу й неповагу до села й селянства, а про мафіозне пограбування селянина. І державою, й навколодержавними рекетирами. Це не лише “цінова політика”, коли з літра молока, закупленого у селянина за гривню, роблять, живлячи низку посередників, не один літр бовтанки для магазинів за чотирикратною ціною. Це ще й нахабний обман селян молокозаводами, насамперед, на жирності та якості молока, це хитромудрі “страхування” худоби, проблеми ветеринарії, скуповування тварин за безцінь зальотними перекупниками. Усе це знову почало підрубувати під корінь щойно відроджуване тваринництво. БЛАГОДІЙНЕ Таки ж український селянин невмирущий, як і його корівчина. Попри все, в селах і районах Чернігівщини почали створювати спілки здавачів молока, не покладаючись на державні контролюючі органи на кшталт неповороткого Антимонопольного комітету. А в моєму селі сталися несподівані позитивні зміни. Втім, не зовсім несподівані. Коли почали розпайовувати колгоспи, у нас знайшлося з десяток господарств, які не пішли у перелицьовану подобу колгоспу. Група моїх земляків вийшла з колгоспу остаточно — на волю. З реальними паями, тобто земельними ділянками й майном, і створили кооператив “Надія”. Так і господарюють. І непогано виходить. Пощастило з керівником колективу — це Галина Ілляш, енергії й ерудиції якої варто позаздрити. Встигла повчитися навіть на курсах жіночого бізнесу, тож не випадково виграла єдиний на всю область ґрантовий конкурс. Міжнародна організація “Хайфер Продакшн”, яка розташована у США, надає активну благодійну допомогу селянам країн, які проходять шлях соціальних та економічних реформ (передусім колишнього соцтабору Європи). Коштів даремно не роздають, а шукають людей неледачих. Оголосили конкурс на Чернігівщині, розглянули кілька поданих проектів. Перемогу здобули мої земляки на чолі з Галиною Ілляш. І ось уже майже два роки “Хайфер Продакшн” впроваджує її проект у моєму селі. Організація безплатно передала селянам 25 чистопорідних корів, що дають до 25—30 літрів молока за день, з умовою, що першу народжену цією коровою теличку селянин зобов’язаний так само безплатно передати котромусь з односельців (якщо спершу народжуватимуться бички, господар може залишити їх собі). А другу й наступні телички господар залишає собі. Хто знає, скільки коштує така корова, зрозуміє, що це за подарунок. Філософія організації вибудувана на християнських нормах допомоги ближньому. Тож це виходить за межі просто економіки. Проекту передувала значна підготовка: курси, як треба доглядати таку корову. Спершу довелося навіть агітувати за проект. Благодійники могли б подарувати одразу й півсотні корів, але дехто з колгоспних “ідеологів” зумів налаштувати селян проти проекту, про що вони вже шкодують і стоять у черзі за коровами. Це був лише початок. Кільканадцяти дворам подарували породистих свиноматок, двом охочим господарям, до речі, молодим, вручили бджолосім’ї, з яких ті почали власні пасіки. Кооперативу “Надія”, під егідою якого здійснюється допомога, благодійники передали набір техніки для заготівлі сіна й іншого корму. А ще подарували обладнання для власного молокоприймального пункту: холодильну установку та прилади для швидкого й точного аналізу молока. Кооператив відкрив власний молокоприймальний пункт, до якого почали переходити господарі з інших пунктів села. Перейшов сюди й мій однокласник, якому давно набридло те, що його обдурювали. Чотири роки тому Петро, як і більшість моїх односельців, був на боці, чи правильніше сказати, учасником помаранчевої революції, адже вона не обмежувалася столичним Майданом. На добротному паркані свого обійстя, на зло сільським кучмістам-януковичам, наклеїв здоровенний портрет сьогодні чинного Президента. Але нині воліє менше говорити про політику. Лише розчаровано махне натрудженою рукою і переводить розмову на те, чи буде сіно на придеснянських луках — корові ж треба його на зиму не одну тонну…
Село на нашій Україні · “Ген корів розсипана квасолька Доганяє хмари у полях”. Ліна Костенко · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

щороку в червні—липні на ВДНГ проводять виставки, на які запрошують представників племзаводів, що мають високі показники. Спеціальна фахова експертна комісія визначає переможців. За останні п’ять років наші корови нижче третього місця не посідали, бо можуть давати до 12—13 тисяч літрів молока за рік. Технік штучного осіменіння корів Людмила Дуплій двічі була чемпіоном України зі свого фаху. — Як впроваджуєте найновіші досягнення? — У селі Лука побудували доїльний зал за шведською технологією, де 400 корів за зміну доїтимуть двоє доярок-операторів, тож усіх корів переведемо туди. Процеси комп’ютеризовано. На доїння водночас заходить 24 корови. Коли закінчується молоковіддача, комп’ютер відключає апарат і подає відомості про кількість молока. Якщо корова захворіє, про це одразу дізнається ветеринарний лікар. Ось-ось добудуємо корівнику Луці й почнемо так працювати. Нині ми надоюємо 6 000—6 300 літрів молока від кожної корови за рік. Коли почне працювати цей зал, сподіваюся, тисячу-півтори літрів на корову за рік додамо. Тварини житимуть у комфортних умовах, і це дуже важливо. Якось я їздив до Ізраїлю і дізнався, що там емігрант з України побудував неподалік від Тель-Авіва доїльний зал на першому поверсі, а на другому — ресторан, відгороджений лише скляною стінкою. На фермі працює 12 осіб, а в ресторані — 60. Школярі з околиць приїжджають сюди на екскурсії. Діти сидять у ресторані, замовляють їжу, морозиво, а в цей час їм розповідають і показують процес догляду за коровами й телятами. І в нас буде так і ще краще. Спілкувалася Надія КИР’ЯН
Село на нашій Україні · “Ген корів розсипана квасолька Доганяє хмари у полях”. Ліна Костенко · с. 5сторінка оригіналу ↗

НАШІ КОРОВИ — ЧЕМПІОНИ

— Миколо Петровичу, неодноразово чула, як лагідно Ви відгукуєтеся про худібку. Звідки така любов до тварин? — Народився я на Чернігівщині в селі Осіч, яке колись належало до знаменитого Крупецького монастиря поблизу Батурина, ліквідованого після революції. Нині він капітально відбудовується. Монастирські люди були вільні, ніколи не знали панщини, займалися різними промислами: хліборобством, рибальством. Після революції з одного монастирського приміщення зробили восьмирічну школу, я там навчався. В інших влаштували зерносклади. Землю розділили “на їдока”, селяни жили самостійно. Коли я був малий, ми тримали двоє корів. Їх пасли в череді, а я підпасував увечері. Одну звали Лиска, а другу Райка. Вони були дуже слухняні, особливо Лиска. Сказав, куди йти, — вона туди йде, і все, що накажеш, виконує. Мій батько пропрацював завідувачем фермою у тому самому селі майже сорок років. На його фермі було близько восьмисот дійних корів, а всього в селі — дві тисячі. Усе моє життя пов’язане з тваринами. Батько з самого ранку йшов на доїння. Тоді корів доїли на лузі, там, де випас, ставки, річка. Ми туди ходили купатися. Це найприємніші спогади. — Ви вирішили продовжити справу батька? — Закінчив Харківський інститут механізації сільського господарства і прийшов працювати в радгосп “Київський” (це землі Мироцької сільської ради, туди входила й Буча). Це було на той час знамените господарство, новаторське. Любов до тваринництва мені прищепив Герой соціалістичної праці Іван Руденко — надзвичайна людина. Навіть у ті часи в радгоспі надоювали по 5 600 літрів молока на корову. Ми були на дошці пошани на Виставці досягнень народного господарства, отримували високі зарплати, премії. Іван Юхимович мене вчив: “Корова пережила все — війну, післявоєнні труднощі. Нею орали, вона й молоко давала. Ті, що мали корову, навіть у Голодомор вижили”. Ще з дитинства я знав, що корова — це годувальниця. Коли став директором радгоспу імені Шевченка, на чотири села було три ферми: Петрушанська, Гореницька й Луцька. Молочне господарство часом бувало збиткове, бувало прибуткове. Але здаючи молоко, наче в банку відсотки отримуєш. Корів доять щодня. Надоїв 10—15 тонн — отримав гроші. І так постійно. А щоб мати прибуток, наприклад, від фруктів чи овочів, потрібно чекати рік. Тваринництво — це основа села. На відміну від овочівництва чи інших галузей сільського господарства, тут цілий рік є робота для механізаторів, водіїв, доярок, охоронців, інших працівників. Села, у яких лишилися ферми, — живі, розвиваються. Люди мають роботу, зарплатню. Село, де немає ферми, занепадає. Такої інфраструктури дрібних підприємств, як на Заході, у нас немає. Де в селі працювати? У школі, дитсадочку, на пошті — та й усе. А що іншим робити? Їхати в місто або за кордон. Це, звичайно, менше стосується приміських сіл, де люди їздять на роботу в місто. А віддалені села стають безперспективними. Не маючи роботи, люди спиваються, нація деградує. Більшість наших керівників вийшла з села, а до села ставляться, як прибульці з космосу. — Нині тваринництво в Україні занепадає, а Ви будуєте найсучасніший тваринницький комплекс. Як Вам вдається “плисти проти течії”? — Дев’ятнадцять років працював у радгоспі імені Шевченка. Ми завжди мали непогані статки. У Києво-Святошинський район 1961 року вперше завезли з Голландії породу корів голштіни і розподілили по господарствах. Корови цієї породи високі, худі, але дають багато молока. До нашої зони вони не зовсім пристосовані. Науковці методом схрещування з цією породою вивели українську чорнорябу молочну породу, адаптовану до наших кліматичних умов. У КСП “Шевченківському” ми організували племзавод. У Києві Дві тисячі дев’ятий рік, ти Мінотавра правнук кревний? Чи молодий і сильний бик, якого пограйки красиво і натхненно протне, прошпажить й кине на арену тореадора переможний крик? Дві тисячі дев’ятий рік, чи, може, Зевс ти у подобі зубра і йдеш узять жону собі для втіх — цнотливу, лагідну, вродливу, мудру? А за любов, як справжній чоловік, ти кинеш їй під ноги материк? Дві тисячі дев’ятий рік, а може, ти не Зевс, не Мінотавр, а віл, що йде селом, загубленим між трав, між трав і бід, між сліз і мрій?.. Ти Віл отой, якому стане і снаги, і сил зорати землю, що заткав пирій! Раїса ХАРИТОНОВА Микола Винник — голова КСП “Шевченківське” у Києво-Святошинському районі. Особливе місце в господарстві займає тваринництво. Микола Петрович мріє зробити його якнайкращим. Про це наша розмова. Перше теля Лисичка, яке з’явилося на світ завдяки трансплантації ембріона 2009 рік
Село на нашій Україні · “Ген корів розсипана квасолька Доганяє хмари у полях”. Ліна Костенко · с. 5сторінка оригіналу ↗

ШАНУЮТЬ БИКА, ЗБИТКУЮЧИСЬ НАД ТАРАСОМ

Доброго дня, шановні просвітяни! Цими днями завітала до свого поштового відділення і серед гламурних журналів побачила цей плакатний календар, який надсилаю. У мене не вистачає слів, щоб описати своє здивування: побачити очі з автопортрета Шевченка поряд з… рогатою худобою! Отак урізноманітнити грошовий знак — мабуть, потрібно бути неабияким дизайнером. Я купила цей календар (на щастя, останній на пошті), бо вважаю його ганебним. Спершу хотіла написати до ПП “Студія “Марко”, яке видало цю поліграфічну продукцію, але подумала: чи зрозуміють? Мабуть, там працюють освічені люди, але не відчувають межі між пошануванням року Бика і збиткуванням з рядків Шевченка. Наклад цього покруча — 500 тисяч примірників. Дуже сумно. Так хочеться вірити, що “Просвіта” зверне увагу не лише на випуск газет, журналів, книжок, а й українських календарів. З повагою Людмила СТРИЖКО, смт Іванівка, Херсонська область Від редакції. А що думаєте ви, дорогі читачі? Які календарі>2009 варті обговорення? Пишіть!
«Просвіта» сьогодні · “Не ідентифікувати себе з жодною із партій — принципова позиція “Просвіти”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

НАМ, ПРОСВІТЯНАМ, РОБОТИ ВИСТАЧИТЬ

Ювілей “Просвіти” у Кіровограді відзначили без особливої помпезності. І хоч захід планували як урочистий, крім привітань (влада — хоч і не перші особи — вручала подяки і квіти), концерту (окремий уклін артистам академічного музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького та учням і викладачам дитячої музичної школи № 2), прозвучало багато думок не лише про ситуацію в провідній національно-патріотичній організації, а й про стан українства загалом. Світлана ОРЕЛ, голова Кіровоградського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка Нам, центральноукраїнцям, наддніпрянцям, не слід комплексувати, що установчі збори товариства “Просвіта” відбулися у Львові, бо майже водночас у наших степах заявила про себе “Громада”. Неформальне товариство, що збиралося в будинку Івана Тобілевича, об’єднувало місцеву національно свідому інтелігенцію, чимало діячів якої увійшло в історію саме як представники українського руху: викладач Микола Федоровський, брати Тобілевичі, “старий громадівець” Опанас Михалевич, перший меценат національної справи Євген Чикаленко. Саме в нашому місті громадівці одними з перших у Російській імперії перекладали українською мовою твори Миколи Гоголя. Першими явили вони приклад українського реґіонального книговидання, видавши поетичну збірку племінника Тараса Шевченка Йосипа Варфоломійовича Шевченка, юнкера Єлисаветградського кавалерійського училища (збірка вийшла під псевдонімом І. Гріненко). На початку ХХ століття у нашому місті з’явилася питома “Просвіта”, яку очолив тодішній суддя і нотаріус Василь Нікітін, що організовував курси вивчення української мови та виступав з літературознавчими й україноцентричними доповідями. У кінці 20-х ДПУ за вільнодумство та українофільство вислало його у Сибір. Найбільшого розквіту “Просвіта” у нашому краї досягла в 1918—20-х роках, коли її очолював син Івана Карпенка-Карого Юрій Тобілевич: у місті діяли хор, бібліотека. Осередки були майже в кожному селі, безліч драматичних і хорових гуртків, хати-читальні. Та більшовицьку владу, яка ставила перед собою зовсім інші завдання, непокоїло і лякало Товариство. Тому вона всі роки свого існування цілеспрямовано нищила просвітян. Згадка про участь у Товаристві серед звинувачень була непрощенним гріхом, злочином. Це був вирок. Цікаво, що під час реабілітації 1950-х членів “Просвіти” не реабілітовували — участь у Товаристві й тоді вважали злочином. На короткий час “Просвіта” ожила в роки німецької окупації, наразившись на концтабори фашистської влади, а після визволення — на концтабори комуністичного режиму. У списку репресованих нашої області майже в кожному районі знаходимо прізвища членів “Просвіти”. Сподіватимемось, наступного року в нашому краї вийде книга “Розстріляна “Просвіта” на матеріалах архівних справ ДПУ—НКВС— КДБ, презентуючи яку, матимемо нагоду згадати їх поіменно… Відроджуючись 1989 року як Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка, а пізніше ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, ця організація, як і колись, згуртувала навколо себе інтелектуальну еліту краю: Леонід Куценко, Володимир Панченко, Григорій Клочек, Світлана Барабаш, Віталій Бабич, Віктор Громовий, Василь Бондар, Андрій Іванко. Цей короткий ряд ішов першим. Фактично 137 років із 140 “Просвіта” була опозиційною до влади. До двох імперій — Австро- Угорської й Російської, до прокомуністичної радянської. Але навіть у незалежній Україні Товариство залишається невизнаним і небезпечним. Важко уявити, але ще 2004 року в Кіровограді просвітянам за зібрані ними гроші відмовляли надати озвучення зібрання в день народження Шевченка біля його пам’ятника. І не тому, що його не було, а тому, що боялися, аби наше слово не прозвучало занадто голосно… І тільки помаранчева революція змусила владу взяти ідеї “Просвіти” на озброєння. Сьогодні ми вже разом святкуємо і 9 березня, і 22 травня, і День Незалежності. Слід відзначити велику роботу влади у справі вшанування пам’яті жертв Голодомору, яку проведено останніми роками. Але роботу цю починала “Просвіта”. Книжка Василя Бондаря “Голоси з 33-го” побачила світ ще 1993-го, коли влада й вухом не вела. І нині — мартиролог імен загиблих набагато повніший у тих районах, де роками, а не до визначеної дати, працювали наші краєзнавці-ентузіасти — Василь Білошапка та Іван Петренко в Олександрівському, Сергій Піддубний у Голованівському, Василь Доценко у Кіровоградському, Василь Сурмило в Онуфріївському. Будь-яка організація тримається на трьох китах — фінанси, структура й ідея. “Просвіта” — саме та структура, яка мусить мати незалежне фінансування, тобто її повинна утримувати громада. На жаль, існуючі механізми, тобто збирання внесків, виявилися неефективними. Меценатів чи спонсорів “Просвіта” через свою опозиційність, а, отже, й марґінальність, не надбала. На місцевому рівні держава не бачить законодавчих підстав фінансувати статутну діяльність нашої організації, хіба окремі проекти, та й то через складну бюрократичну процедуру. Звичайно, аби ми зголосилися стати бойовим загоном однієї з партій, — мали б і офіс, і техніку. Та досвід свідчить, що партії, декларуючи одне, здебільшого роблять зовсім інше, не цінують свого авторитету і фактично живуть кон’юнктурою. Чи маємо право ризикувати непересічним духовним спадком заради тимчасових вигод? Правда, у нашій області є приємний виняток — Українська народна партія, обласний осередок якої очолює член правління обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка Любов Боса. Тож партійна діяльність тісно пов’язана із просвітницькою. Тут діє “Український клуб”, партія фінансувала виготовлення кількох меморіальних дощок діячам української культури, ініціювала встановлення пам’ятника Козакові Мамаю у Знам’янському районі. Це приємний, але суб’єктивний чинник, який у певний момент збігся з нашими інтересами. Отже, не ідентифікувати себе з жодною із партій — принципова позиція “Просвіти”, принаймні Кіровоградської. У чому ж ми вбачаємо перспективу? У тому, чим користується все громадянське суспільство Західного світу і вже почали освоювати у Східній Європі. У багатьох країнах діє закон, згідно з яким один відсоток прибуткового податку, який платять усі, за бажанням громадянина перераховують на рахунок певної громадської організації (згідно із заявою платника податку). “Просвіта” мусить ініціювати ці процеси, керуючись не лише власними інтересами, адже нашому громадянському суспільству вкрай потрібна законодавчо унормована система ресурсного забезпечення громадських ініціатив. Тільки тоді воно матиме шанс стати сильним і стабільним. “Просвіта” в нашій області, завдяки певній організаційній роботі, проведеній нещодавно, має й охопність, і представництво. Але все це потребує розвитку, підтримки, постійної уваги. Про силу ідей “Просвіти” говорити не варто — вони давно відомі. Слід назвати кілька вчинків просвітян і людей, близьких до “Просвіти”, що вони зробили без принуки, з власної ініціативи, без матеріальної вигоди. Ці вчинки наближають до ціннісного сходження не лише окрему людину, а й ціле суспільство. З ініціативи Віктора Крюкова у Долинській встановлено бюст Тараса Шевченка авторства нашого земляка багатогранного митця Андрія Німенка. Під час його головування у Знам’янці відновлено пам’ятник Шевченкові. Новомиргородські просвітяни на чолі з Миколою Суржком ініціювали встановлення кількох меморіальних дощок про історію краю, збирають кошти на встановлення пам’ятника юному Шевченкові, що може стати єдиним в Україні. Як і чим оцінити ініціативу головного режисера Кіровоградського академічного музично-драматичного театру, заслуженого діяча мистецтв Михайла Ілляшенка, який організував виставу, зіграну акторами у вихідний для них день? Кошти від спектаклю перераховано на спорудження Кобзаревої церкви у Каневі. Чи ініціативу просвітянки Валентини Топчій-Розмай, яка організувала збір книжок для дітей-сиріт, а редакція газети “Народне слово” допомогла їх доправити у школу-інтернат? Чи ініціативу просвітян зі Знам’янки, які самотужки заснували районну премію для вчительства за найкраще національно-патріотичне виховання і вручають її? А якими критеріями вічності можна оцінити роботу наших краєзнавців — Сергія Піддубного з Голованівська, який, крім багатьох праць з історії рідного району, займається дослідженням “Велесової книги”, намагаючись стерти з давньої історії України нашарування впливів недоброзичливих сил? Чи велетенську роботу Василя Білошапки з Олександрівки, автора і співавтора не те що книжок — томів з історії рідного краю? Чи ретельну роботу Сергія Шевченка та Володимира Боська, подвижницьку діяльність В’ячеслава Шкоди, нащадка Шевченкового роду і хранителя “Кобзаревої світлиці” у Знам’янці? Чи величезну організаційну роботу — проведення щорічних конференцій, ініціювання краєзнавчих читань завідувача навчально-методичного кабінету українознавства та краєзнавства Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського Лариси Гайди? Проте окремо слід сказати про книжку-дослідження краєзнавця Івана Петренка з Олександрівки “Нацистський окупаційний режим: маловідомі сторінки”. Це нове слово не лише у реґіональному, ай у вітчизняному краєзнавстві. Не можна не згадати про несподівану ініціативу представника технічної інтелігенції: керуючий Помічнянської дистанції колій Микола Антошик встановив пам’ятний знак дисидентові-земляку, українському патріотові Петрові Чорному, старий залізничний вагон після певної реконструкції перетворив на музей станції Помічна, а нещодавно ініціював встановлення меморіальної дошки Миколі Вороному в селі Глиняному, де напередодні арешту 1938 року перебував поет. Цей перелік можна продовжувати. Але попереду багато роботи. Не дожили ми ще до того часу, щоб не було в Україні роботи просвітянам. Ми стоїмо перед непростими випробуваннями. Економічна криза загрожує стати не лише чинником люмпенізації, а й спричинити значні геополітичні зрушення. У цій ситуації роль людей, які розуміють глибину закоріненості власної нації, значення і вплив духовного світу, важливість і рівень сформованості культурної аури, може незмірно зрости. Так само як і роль України, що є, попри всі негативні тенденції, найдуховнішим осердям і слов’янського, і європейського світу. Тож маємо бути не лише оптимістами, а й індикаторами, провідниками того духовного спадку, що не дасть схибити у формуванні майбутнього.
«Просвіта» сьогодні · “Не ідентифікувати себе з жодною із партій — принципова позиція “Просвіти”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

У НОВОМУ 2009 РОЦІ

Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ Не можна стати сучасним просвітянином без відповідного вишколу і володіння Інтернетом, саме ця проблема мусить бути актуалізована газетою і вищим керівництвом Товариства у новому році. Варто впровадити рубрику про сучасні технології громадської діяльності українців і рубрику “Антикризові поради українцю”. Гірко констатувати, що на місцях реклами газети бракує, тому передплачують її мало. Було б непогано зробити рекламу газети та роботу в Інтернет-форумі умовами перебування в організації, внести це в статут як умову просвітянської комунікації та інформаційного єднання. Інтернет-пост “Просвіти” повинен бути в кожному селі — це спосіб осучасненого відновлення дієвої структури “Просвіти”. А чому досі газета не пропонує практичних правових алгоритмів та процедури для громадян і осередків для притягнення порушників “Закону про мови” до відповідальності, чому не вироблено технології тиску на парламент, щоб змусити нардепів поважати державну мову? Взірці заяв і звернень лише дратують людей. Для початку потрібно організувати з допомогою обласних осередків моніторинг мовної ситуації, налагодити методи реагування на місцях. Колись, ще за керівництва обласною організацією, намагався робити такий регламент, але тоді в Товаристві була лише одна друкарська машинка. Тепер кожна навіть мала організація повинна мати Інтернет, і зараз це реально. Бажаю Вам у новому році нормальної інформаційної присутності — зараз українцям потрібна газета “Слово Просвіти”! Хай вам усім щастить і кожному зокрема усміхнеться українська доля, принесе розраду з колядами і щедрівками Різдвяних свят! Наші погляди завжди будуть звернені до Києва. В новому році бажаю доброго здоров’я керівництву і всій “Просвіті”! Фото Олеся Дмитренка
На допомогу школі · “Рідну мову треба вивчати ціле життя”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нювання: 11 клас // В. І. Новосьолова, Л. В. Скуратівський, Л. В. Плетньова. — К.: Генеза, 2008. — 104 с. Посібник дає повне уявлення про зміст тестів для незалежного оцінювання знань випускників середньої школи. До всіх завдань є відповіді. 2. Українська мова. Тести. 5— 12 класи: Посібник / За ред. Н. В. Гуйванюк. — К.: Видавничий центр “Академія”, 2007. — 376 с. Посібник охоплює всі питання фонетики, лексики, граматики, правопису та стилістики української мови, які вивчаються в середній школі. До всіх завдань є відповіді. 3. Ющук І. П. Практикум з правопису української мови. — К.: Освіта (будь-який рік видання). — 254 с. У посібнику лаконічно й дохідливо викладено правила правопису української мови, докладно проілюстровано їх і для закріплення теоретичного матеріалу пропонується 290 вправ з ключами й відповідями до них. Крім того, даються поради, як легше запам’ятати те чи інше правописне правило. 4. Ющук І. П. Українська мова: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Либідь (будь-який рік видання). — 640 с. У підручнику ґрунтовно викладено відомості, що стосуються фонетики, лексики, граматики, правопису та функціонування української мови. Вправ нема. Продовження в наступному числі. яка виникає на хвилях життя. Вона — явище щодо сутності. Піна (влада) зникає, сутність (життя) залишається. Піна не може домінувати над водою, навіть якщо її буде багато. Сутність життя людини — в боротьбі, творчості й діяльності, яких не може замінити нікчемність турботи лише за власну вигоду і зиск. І людина не повинна відмовлятися ні від боротьби, ні від свободи, навіть якщо в процесі цієї боротьби їй потрібно проходити через розчарування і цинізм. Адже чим, як не цинізмом, можна пояснити демонстрацію елітою своїх мільйонів перед країною, більшість населення якої може жити лише на скромну зарплату, яку часто затримують. Спроба жити в кредит (як на Заході) обернулася трагедією для більшості тих, хто повірив чинній владі, потрапивши в пастку фінансових метаморфоз. На одній із грудневих передач “Свободи слова” київський мер гордо заявив, що він годує обідами п’ять тисяч бездомних. Не говоритимемо, чому їх так багато. Але це було тоді, коли столицю відключили від тепла і гарячої води. Лише тоді, коли влада турбуватиметься не про бездомних, а передусім про збереження генофонду нації, плекатиме і підтримуватиме розумних, творчих, мудрих, фахових, які й складають основу суспільства, тоді її можна назвати елітою. І знову згадується Діоген, який просив милостиню у статуї… В умовах сучасного “суспільства знань” (Е. Тоффлер) більшість населення України, всупереч труднощам і перепонам, отримує освіту, долучається до світової культури і демократичних цінностей. Українська людина позбулася однаковості, комплексу “звичайної радянської людини”, стала особистістю, тому не сприймає снобізму і приниження називати себе пересічністю. Ображає, що це роблять далекі від справжньої елітності. Саме ця нова, сповнена гідності особистість здатна здійснити інтелектуальну модернізацію політичного життя, яка відкриє шлях модернізації України. У цьому і полягає запорука появи тієї нової еліти, яка потрібна нашому народові. Володимир ІЛЬЇН
На допомогу школі · “Рідну мову треба вивчати ціле життя”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

УРОКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ПІДГОТОВКА ДО ЗОВНІШНЬОГО НЕЗАЛЕЖНОГО ОЦІНЮВАННЯ

Як ми й обіцяли нашим читачам, сьогодні розпочинаємо друкувати спеціальний посібник професора Івана Ющука, написаний для учнів та вчителів, “Українська мова. Підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання”. Сподіваємося, що для випускників середніх шкіл наша публікація стане справжнім новорічним подарунком, який допоможе тисячам абітурієнтів-2009 успішно досягти поставленої мети. Від сьогодні, урок за уроком, ми подаватимемо цю працю видатного українського автора підручників з рідної мови. Пам’ятайте: “Уроки...” друкуються лише в нашій газеті. Купуйте в кіосках та на пошті, передплачуйте “Слово Просвіти”. Іван ЮЩУК, професор 1. Структура тесту незалежJ ного оцінювання з української мови Зовнішнє оцінювання з української мови проводиться в письмовій формі. Тест містить 54 завдання. Тестування триває 3 години. В екзаменаційному тестовому зошиті є 43 завдання, які стосуються фонетики й правопису, лексикології, будови слова й словотвору, морфології й правопису, синтаксису й пунктуації, стилістики — відповідно до програми з української мови для середньої загальноосвітньої школи. Окрему підгрупу становлять 10 завдань, відповіді на які мають виявити рівень розуміння самостійно прочитаного тексту обсягом 600— 800 слів. У них, цих завданнях, пе- Закінчення. Початок на стор. 2 “крок вправо чи вліво” виключається, і замість моралі, знань, фаховості першість належить відданості і потрібності. Така ситуація далеко не демократична, проте в нас набула сили, оскільки дозволяє легалізувати свої капітали, зберігати владу і вплив, досягти скандальної чи примітивної, але публічності, яка інколи перевищує всі дозволені межі. Саме з цих причин, попри всі намагання можновладців ототожнити себе з аристократизмом, блиском, шармом, запозиченим зі старих фільмів і постійних відвідин Європи, в суспільстві існує тверде переконання в неадекватності їх поняттю еліти. Все є: влада, політика, бомонд, банки, уряд, парламент, елітне житло, ресторани для VIP-персон тощо, а ось віри в наявність справжньої еліти немає. Тому й існує розповсюджене переконання в “непрофесійності влади” і потребі її заміни. Адже продукція лідерів влади і бізнесу (еліти) — не лише рішення і дії заради економічної ефективності чи політичної доцільності. Вони повинні обов’язково мати етичний сенс, бути справедливими, чесними, милосердними, розумно обґрунтованими. Будь-яка вертикаль відповідальної влади і бізнесу будується на вертикалі великих цілей, смислів, цінностей. Без них еліта (влада і бізнес) вироджується в маніпуляторів заради кон’юнктурних і групових інтересів. Підміна еліти її імітаторами призводить до стагнації: кожна влада, сформована з такої еліти, замінюючи іншу, також стає непрофесійною, оскільки нічого не змінюється: залишається містечковість, політична, фінансова, адміністративна корупція, цинізм, шоу замість політичної діяльності, подальший процес розвитку кумівства, блату, а не підтримка інтелекту, інновацій, творчості. І в даній ситуації вже недолугими є пошуки саботажників, зрадників, ворогів, звинувачення радянської системи, сталінської диктатури, компартії, які начебто заважають цій владі розбудовувати Україну. Проблема в тому, що орієнтована на матеріальні блага і гроші еліта, попри заяви, не хоче змін, осредбачено визначення основної думки поданого тексту та способу її вираження, будови тексту, логічних зв’язків між його частинами, його комунікативного призначення й можливого впливу на читача, стилю мовлення, ролі окремих стилістичних засобів для розкриття теми, прямого й переносного значення слів. Останнім є завдання написати твір-роздум обсягом 200—250 слів на задану тему. При цьому ставиться вимога навести два-три приклади із життя чи літератури на підтвердження висловлених думок, процитувати висловлювання з художнього твору чи творів, правильно побудувати текст. 2. Як готуватися до зовнішJ нього тестування з української мови? По-перше, слід скласти план підготовки, розписавши весь матеріал за темами на кожен тиждень, і намагатися максимально дотримуватись складеного плану. По-друге, читаючи ті чи інші правила, обов’язково аналізувати приклади, подані до них. Правила забуваються, приклади залишаються в пам’яті. Основне не правило само по собі, а суть того чи іншого мовного явища. Для закріплення теоретичного матеріалу й самоперевірки його засвоєння слід виконувати пропоновані вправи і щоразу звірятися з відповідями, які є в посібнику. Помилки докладно аналізувати. По-третє, готуючись до зовнішнього тестування, потрібно прочитати художні твори з української літератури, вивчення яких передбачено шкільною програмою, у спілкуванні з рідними й друзями перейти винятково на українську мову. Це сприятиме збагаченню словникового запасу, правильному розумінню лексичного значення багатьох слів і стійких зворотів, виробленню мовного чуття. Щоб успішно вивчати рідну мову — мову свого народу й своєї землі, — треба розуміти, що це потрібно для розвитку власного мислення, власного інтелекту. Умові, її структурі закладено життєвий досвід сотень попередніх поколінь, який у процесі вивчення рідної мови підсвідомо передається й кожному з нас. “Усі основні європейські мови, — писав великий французький філософ Вольтер, — можна вивчити за шість років, свою ж рідну треба вчити ціле життя”. 3. Література Для підготовки до зовнішнього незалежного тестування потрібно обрати два-три посібники, які висвітлюють більш-менш повно питання граматики й правопису української мови (у межах шкільної програми). Найоптимальніші з-поміж них: 1. Українська мова. Збірник тестових завдань для підготовки до зовнішнього незалежного оці-
На допомогу школі · “Рідну мову треба вивчати ціле життя”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «ЧИ ЕЛІТНА НАША ЕЛІТА?», с. 2

ЧИ ЕЛІТНА НАША ЕЛІТА?

кільки вбачає в них загрозу своїм можливостям і привілеям. 4. ПАРАДОКСИ І ПЕРСПЕКТИВИ Замість перейматися тим, доцільно поставити питання: наші можновладці — еліта чи антиеліта, чому наша еліта нас не влаштовує? Які завдання хочемо поставити перед нею? І що в такому контексті хочемо від себе і своєї країни? Доки немає мети, доти не може бути й розуміння шляху, а без нього не можна серйозно критикувати курс влади (еліти). Перед тим, як зруйнувати старе і будувати нове, потрібно мати план цього нового. Невизначеність нового в орієнтаціях головних політичних сил і породжує ті катаклізми, які непокоять суспільство. Для створення концепції нового потрібно розуміння того, що нас не влаштовує в старому. Це й дасть змогу зрозуміти, чому наша еліта не така, яку ми хотіли. Теперішнє становище, коли корисна дія суспільного механізму розсіюється через тотальну орієнтацію “еліти” на вигоду, не можна визнати нормою. Якщо еліта в нашому випадку — це влада, яка поглинає всю духовно-суспільну енергію, розквітаючи за її (наш) рахунок, то це не еліта, а пухлина, яка вимагає хірургічного втручання. Але чи не призведе подібне втручання до погіршення ситуації? Чи не приймаємо ми зовнішні вияви за головне, пропускаючи її внутрішні причини? Хіба причина цього — помаранчева революція, яка замість очікуваної гармонії призвела до розбрату? Видатний сучасний французький філософ Ж. Бодрійяр стверджує, що такий парадоксальний підсумок будь-якої революції: разом з нею приходить невизначеність, тривога і плутанина. Свобода виявилася не здатною принести звільнення. Черговий раз з’ясувалося (на жаль, знову на власному досвіді), що сама по собі свобода нічого не варта, значимою (або незначимою) її робить людина. Вона може застосувати свободу для продажу себе у ще жорстокіше рабство або для пригнічення інших. Ось тут і постає з усією гостротою проблема еліти: чи розуміють ті, хто так себе називає, міру відповідальності, покладеної на них, а також любов чи зневагу і презирство, якими може наділити їх народ? В останньому випадку про жодну еліту не може йтися. Ставши чужою для суспільства, еліта (владна номенклатура) породжує в ньому чітку і грізну напругу. Її поле володіє здатністю породжувати новий елемент, якого поки що немає, але який починає конденсуватися. Самою дисгармонійною, деструктивною діяльністю така еліта (номенклатура) починає народжувати собі заміну. Розуміння цього виявляє досить сумнівну картину нашої дійсності. Перед нами у владі постає маса сірих індивідів, які гордо називають себе елітою; влаштовують пишні приватні вечори за зразком колег з Лондона, Брюсселя чи Вашингтона; діловито переводять активи в західні банки попри бідність і безправність більшості громадян; присвоюють собі аристократичні титули тощо. Насправді демонструють невігластво і профанацію, нагадуючи Мартина Борулю, який так і не став дворянином. Мабуть, тому зникли з екранів науковці, письменники, культурологи, мислителі, яких замінили шоумени — від політики, мистецтва, влади, науки. Але це не означає, що наша еліта перестала бути елітою. Вона нею залишається, хоч би якими негативними характеристиками ми її наділяли. Тож імітація містечкових авторитетів елітної діяльності змушує шукати принципово нову модель соціокультурного розвитку. Потрібен проект, а його можуть зробити ті, хто мислить творчо, інноваційно, не орієнтується лише на патріархальні цінності, не живе химерами минулого, вичитаними в шкільних підручниках з історії, в популярних брошурах сумнівних авторів, в бульварних виданнях. У такому випадку даремно чекати на щось незвичайне від звичайних людей, гравців, а не реальних творців дійсності. Проблема не втому, що життя схоже на гру, а в тому, що саме гра без правил, орієнтована на драматичний для суперників результат, починає визначати атмосферу всього нашого життя, вводячи її в хронічну невизначеність, хаотичність, небезпечний контекст, тотальну форс-мажорність, в яких жити стає неможливо. Втім, цьому не варто дивуватися. Якщо через номенклатуру вірус містечковості проник в надзвичайно складний механізм соціуму і намагається підпорядкувати його під примітивну схему доіндустріальних, а не постіндустріальних відносин, то це і є ситуація, страшніша за будь-які економічні чи політичні кризи. Вона показує абсолютну невідповідність владної еліти реальності. Це схоже на те, що якби Шарикови (М. Булгаков “Собаче серце”) почали все-таки панувати над людьми і почали їх розводити на свій образ і подобу. Іншими словами, влада, віддалившись від сподівань і надій народу, підлаштовує, підкорює, перекроює суспільство під свої потреби і конструкти. А для цього потрібні не творчі особистості, а виконавці — Малюти Скуратови, Азефи, Берії тощо. А якщо панує виконавець, то інфекція корупції з прихованого стану переходить у відкритий, з побічного і випадкового явища перетворюється на основний факт життя. Адже кожне невідповідне сутності явище (номенклатура — еліті, виконавець — творцеві), породжує спотворені форми сприйняття і розуміння дійсності. І ця спотвореність (потворність) намагається підкоряти собі здоровий суспільний організм, оскільки може існувати тільки в хворому. Це можна порівняти з процесом розповсюдження ракових метастазів: втрата правил розвитку організму призводить до того, що той чи інший набір хворих клітин може виражати свою вбивчу життєздатність, не підкоряючись генетичним командам і необмежено розмножуватися. Так смертельна хвороба поглинає і знищує організм. Наша влада, яка називає себе елітою, сама по собі ніщо. Це та піна,
Різдвяні оповідки · “Відчиняймо неба двері, Божі слухаймо слова”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нувала роль чортика) й учні навіть їздили колядувати до Києва в Ліни Костенко і Наталі Кащук. А мій чоловік — художник Орест Білоус — був у дорослому вертепі творчої інтелігенції за одного із “тріє царів”. І коли вони прийшли колядувати до хати, то залишилась світла згадка на довгі роки. У період відродження українських традицій у Львові кожна школа, інститут чи організація мали свій вертеп, у центрі міста влаштовували конкурси на краще виконання вертепних вистав. ли шляхи перетворювалися на болото, і єдиний порятунок тоді — дістатися до глядачів волами. А хіба легше було взимку? Як захурделить, бува, як ударить мороз за 20 градусів — тільки і рятують тоді мужицькі кожухи та валянки. По всіх усюдах, по найвіддаленіших куточках України пролягли гастрольні шляхи Марка Лукича від його хутора Затишок, що на Слобожанщині. Того передноворічного дня давали спектаклі поблизу станції Старовірівка, що за 20 верст від Затишку. А коли опустилася завіса, заспішили додому. І ось уже запряжено трійко коней, зі сміхом закутались актори в теплі кожухи, і широкі сани крізь хуртовину, лютий мороз і снігові замети покотилися знайомим путівцем. Швидко сутеніло… Коні відчайдушно долали одну перешкоду за іншою. Раптом, коли до хутора лишилося верст із п’ять, вони занепокоїлися, заіржали і зрештою злякано зупинились. А за мить стала зрозуміла причина такої поведінки: за саньми унадилася ціла зграя голодних вовків. “Ет, і чому я не прихопив із собою рушниці?” — скрушно мовив Марко Лукич. — Ото було б полювання! А тепер міркуй, що робити з Та й снігу, як бачимо, уже нам зима шкодує, ніби випробовує нас. Але ми готуємось до свят заздалегідь. Хтось коптить у дворах в бочці шинку, хтось із городян робить закупи в рідних селах. А справжні газдині печуть-випікають, бо свята на порі, то гості любі в хату. А я тішуся, коли приїжджають з Києва мої внучки — другокласниця Мирослава і шестикласниця Настя. Вони обидві не перший рік відвідують автентичний дитячий театр “Дай, Боже”, тож мають по десять вишитих сорочок із різних реґіонів України, навчаються усього того, що є духовною цінністю в українських традиціях. Бажаємо навзаєм при зустрічі одне одному гарно зустріти Різдво, а потім — нового дочекати. Отак від Різдва і до Різдва життя минає, а ми прославляємо Бога, який народився, і нашу молоду Україну. А я пишу свої різдвяні вірші в полоні зимових свят, бо ж знаю, що “зійде зоря і вкотре нас здивує, і коляда продовжить наші роки. Хтось відгукнеться, хтось когось почує на зламі віку в цих снігах глибоких”. Отож дарую вам свій “Різдвяний мотив”: Здається, що ялинкові красуні Збігли з гір в моє місто, Щоб ощасливити його. Живицею пахне і хвоєю, Колядники розносять коляду, Ніби радість на таці. Свічки вечорові скапують У кольорові долоні темряви, Дзвони церковні у серці. Молитвою дні вивищуються, Біля шопки діти здивовані, Ніби на початку світу. Скарбник ділить наколядоване На всіх вертепників… Радуйтесь і торжествуйте! Дзвіночки срібні витьохкують, Перша зірка зійшла. Маленький Ісусик плаче. Різдво! вав. Настала якась тривожна мить, і ніхто не міг передбачити, що буде далі…Та переможна пісня зазвучала з новою силою. “Тримаймось, наша бере! — заохочував друзів Марко Лукич. — Тримаймось до кінця”. …Невідомо, чим закінчилася б та несподівана пригода, та до обложених вовками акторів долинув дзвін кінської збруї. За мить на дорозі з’явилося кілька саней — то поверталися додому сусіди. Вони розігнали залишки вовчої зграї пострілами з рушниць, а Кропивницький з товаришами щасливо дісталися хутора й опинилися в обіймах рідних та гостей. Про цей несподіваний концерту зимовому степу мій дід не раз згадував у колі друзів. Щиро дяку> ючи Богові, який не полишив бід> них акторів у скрутну хвилину, він обов’язково завершував цю опо> відку піснею “Гей, нумо, братці, до зброї!” * * * Схилилося небо на втомлений обрій, І дзвони тривоги сполохано б’ють: Було б в цьому світі надійно і добре, Щоб люди зуміли всі кривди забуть. Щоб “око за око” — зосталось в Талмуді, А мудрість прощення була торжеством… Я хочу дожити до днів, коли буде Брататися Правда з великим Добром! Добра і Правди Щиро зичу всім! Ганна ЧУБАЧ Про незвичайну пригоду, що трапилась під Новий рік з великим українським актором і драматургом Марком Лукичем Кропивницьким, розповідає його онук Ігор КРОПИВНИЦЬКИЙ.
Різдвяні оповідки · “Відчиняймо неба двері, Божі слухаймо слова”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ВЕРТЕПНА ЗІРКА

Марія ЛЮДКЕВИЧ, м. Львів Коли мене вітають з днем ангела влітку чи восени, я віджартовуюсь, що я — Зимова Марія, точніше Різдвяна, бо й справді народилася 7 січня. Це велике християнське свято — Різдво Христове — вплинуло, вважаю, на мою долю, зрештою, і на мою поезію, в якій у всіх періодах мого життя присутні мотиви зимових свят. Ще з дитинства в моє життя Різдво увійшло як велика таїна, одкровення, диво. Окрім того, що ми, діти, знали, що народився Син Божий, який дарує людям спасіння, очікування свята і підготовка до нього були великою подією. На Святвечір, коли сходила на небі зоря й сповіщала новину про народження Божого дитяти, вся родина сідала вечеряти. Святковим обрусом застеляли стіл, дванадцять пісних страв подавала мати, ами всі допомагали їх готувати. Тато заходився біля куті, чистив горіхи, розтирав мак. З куті починали вечерю. Ми молилися, і тато всіх благословляв, щоб ці страви спожити і нових свят дочекатися. Борщ з вушками, риба, вареники з капустою, узвар… Запалювали свічку, і тремтливий вогник об’єднував нашу родину. На підвіконня, за звичаєм, ставили тарілку з кутею для померлих, щоб близька душа на тому світі знала, що про неї пам’ятають. А по краях столу під обрусом клали часник, щоб злі духи обминали нашу хату. На Святий вечір починали ходити вертепи. Ми дуже тим тішилися. Одного разу я була навіть в ролі циганки в такому дійстві. Зима тоді намітала метрові кучугури в селі Нижня Липиця на Рогатинщині, але це не лякало колядників, які під вікнами дзвінко сповіщали: “Ой радуйся, земле, Син Божий народився”… На жаль, із дідом мені не дове> лося зустрітись, бо народився я вже тоді, коли він відійшов у вічність. Та скільки себе пам’ятаю, у нашій ро> дині його завжди сприймали як жи> вого. Просто кудись гайнув у спра> вах, а може, поїхав на гастролі й трохи забарився. Але ось>ось має повернутись, і тоді наша оселя сповниться пісень та веселого смі> ху, цікавих розповідей та спогадів. Моя мати, Ольга Марківна Кро> пивницька, з теплом і любов’ю не раз згадувала, яким цікавим опові> дачем, жартівником і вигадником був дід. Шкода, що багато наших сі> мейних реліквій загубилося під час революційних лихоліть, коли було перервано історичний ево> люційний хід розвитку суспільного Згодом у своїх віршованих спогадах я написала про “Золоте яблуко” вертепу, де були такі рядки: Буйне свято вертепу було — і нема. Тільки в пам’яті іскрою давня зима На тарелі мені подає новорічнім Яблуко Золоте — Сподівання правічне. На Різдво рідні ходять одне до одного в гості, прощаючи криве слово чи якісь образи. Це велике свято робить душі людей згідливими й лагідними. До мене другого дня свят, на Марії, щороку приходять у гості друзі. І про це я написала цикл віршів “День Ангела”. Ось один із них: На Марії — до Марії, А на Петра — до Петра. Свята ці — душі стихія, Найщасливіша пора. День — як білий лист паперу, А на нім — зоря Різдва, Відчиняймо неба двері, Божі слухаймо слова. Вже Марія із дитятком В ореолі, бо свята Музика, неначе згадка, Звідтіля до нас зліта Ми щасливі, бо спасенні, Тільки жаль, немов Змія, Ми гріховні, ми смиренні, Славимо твоє ім’я. Носимо вертепну зірку І не бачимо, чому Із очей Марії гірко Сльози скапують в пітьму. У моїй сім’ї теж зберігаються усі традиції святкування Різдвяних свят. Ще коли діти були школярами, з 1990 року, напередодні Різдва моя старша донька Леся допомагала молодшій сестрі Христі шити костюми до вертепу. Пам’ятаю, як вчителька української мови дисидентка Мирослава Зваричевська організувала у львівській СШ № 36 перші вертепи (Христя викожиття країни, а згодом — під час війни. Але втішає, що на> віки лишилися в пам’яті ук> раїнців твори Кропивницько> го — драматурга, актора, по> ета, композитора; його смі> лива подвижницька діяль> ність у боротьбі за духовне визволення уярмленої нації. Пісні його стали справді на> родними, згадаймо бодай “Соловейка”. Досі живуть численні легенди та спогади сучасників, збереглися афо> ризми. Найчастіше то були смішні мініатюри. Але траплялись і трагікомічні, бо життя мандрівних акторів було сповнене несподіва> нок і ризику, що часом таїло навіть смертельну небезпеку. Свідчення того — ось ця оповідка Марка Кро> пивницького, яку я почув від мате> рі. …Ой нелегкі часи пережив наш народ у Російській імперії! Під жорстоким “валуєвським пресом” опинилося все українське — і мова, і культура. А щодо театру, то становище мандрівних труп було жалюгідне. Аби вижити, акторам доводилось весь час мандрувати селами і містами, вистави відбувалися по хатах, стайнях або на ярмарках просто неба. Пересувались здебільшого кіньми, разом з реквізитом. Особливо тяжко доводилося навесні, ко- М. Людкевич з дочкою Лесею і внучкою Мирославою Стоїмо, бувало, в центрі міста, а з кожної вулиці випливають з великою звіздою колядники. Подивись на це диво з’їжджались до Львова з багатьох міст. З часом усе змінюється. І те, що дозволено і відбулося, стає природним. Нині у Львові біля ялинки колядують звичайні городяни, які просто не можуть жити в Різдвяні свята без коляди. На площі Ринок змагаються вертепи, які приїжджають з різних районів, — просвітяни, союзяни, освітяни. цими розлюченими звірюками, як дати їм відсіч?” Вовки між тим оточили мандрівників, посідали колом, і їхні хижі очі загрозливо виблискували при світлі місяця, що проглянув крізь хмари й освітив усе навколо. Ситуація майже безнадійна. “Батьку! Може, дістати шаблюки з реквізиту? — вигукнув один з акторів. — Не чекати ж, доки замерзнемо, а ця мерзота нас з’їсть!” На деякий час запала тривожна тиша… Та раптом степом прокотилася могутня пісня — “Гей, нумо, братці, до зброї! Гей-гей…” Це Кропивницький сміливо завів своєї улюбленої, козацької. — “Дамо відсіч звірячій зграї! Гей!” — підхопили мелодію всі актори, вимахуючи довгими шаблями… І, як на диво, вовки, мабуть, не чекаючи такого зухвальства, трохи відступили, а потім, наче у відповідь, гуртом завили, підводячи вгору мордяки. Такого дійства ніхто не очіку-
Поетичний автограф · “Земля — це відповідь на всі питання”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

неначе крейдяні зарості прадавнього моря… * * * Запитання — відлуння намірів (він хоче щоб я його запитав) відповідь — відлуння намірів (я хочу себе почути). * * * Шліфують камінь — Позираючи на жінку… на гору перевозять церкву до місця майбутньої битви… у синьому павільйоні зелена ваза над річкою… горбань споглядає статуї… Неледва летить над горою… побите міллю сріблясте небо… оранжеві квитки — тепер недійсні… ще трохи — це ніби парашут… як це багато! бо до землі вже близько… Тримайся — кажу самому собі, Земля — це відповідь на всі питання. * * * Синя молитва: — холодно, холодно… — на березі над водою молиться водяна сирітка * * * Чорний звір стереже ягоди не через те що вони йому потрібні… а щоб їсти білих звірів які приходять по ягоди… * * * Той не дзвоне… і той не дзвоне… мабуть їх покусала скажена собака… Сьогодні — “скажена собака” а що буде завтра? * * * Себе я не зустрів тому й до натовпу пристать не можу… тому й у натовпі а де ж? * * * вологе вібрує — сухе вохриться… мова зелена — людина червона… холодки гострі — проміння затуплене… ПАСПОРТ Я з повітря вродився Я на землю спустився Збудував я церкву І у Дусі розвився * * * Я малював усим що є в мені я міг перестрибнути річку від весни розігнавшись… * * * Милого друга нема: вечір уранці… Посланець без послання: дорога в собі…
Поетичний автограф · “Земля — це відповідь на всі питання”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Микола ВОРОБЙОВ ПРОВАЛЛЯ ОСЕНІ Віршовані записи

* * * Синя куртка намокла, синє листя розпластано обнялося з асфальтом, синій кіт у вікні незворушно тримає дві великі краплини синіх очей… синій чай нітрохи не гріє, а дощ ллє і ллє… і мені налий, синій дощ… * * * Фіолетова мапа провалля осені… збираю горіхи на жовтому дні… Знайшов я сокиру але дуже синю… замерз закоцюб і вертаюсь додому… додому щоб їсти солому червону-червону на дні… * * * Якщо вирішено, що ми не повинні нічого знати-то ми справді нічого не знаємо… але дерево ні на мить не лишається деревом… і так будь-що. Відповідь зовсім в іншому — аніж запитання… Я боюсь помилитись, бо якщо згадати нічних метеликів — то що таке “спати”? Вмикаю світло щоб листа прочитати — читаю про світло… * * * Осіннє сонце розкришилось на металевих ґратках, на інеї, на квітах, вкритих інеєм… Я вас вітаю! * * * Виходячи за огорожу цвинтаря знімають перуки, перекошені маски мокрі від сліз… Сідають в автобус. Дощить… ПОСЛАНЕЦЬ Ст. Вишенському Мене послали в світ щоб я щось передав… Та я не дочекався тих кому мав передати… Бо саме зачинявся гастроном а черга більшала і всім здавалось: на всіх не вистачить горілки… * * * Наближаєшся до людини — віддаляєшся від інших людей… сієш добро — і ворогів сієш… Квадрат — це хрест безкінечний… * * * На тому що має впасти раптом з’являються маленькі крильця: сині, рожеві, білі… Тому що падаючи вниз все піднімається угору… НАЦІОНАЛЬНА СВЯТИНЯ Стародавній замок величезний, зором його не охопиш, навіть якщо дивитися згори… Складність в тому що пошуки його фундаменту тривають і досі безперервно від часу будівництва замку… * * * Якби за квітами не стояв затінок-то квіти не здавалися б такими красивими… СКРИНЬКА З ПРИКРАСАМИ — А де наша скринька з прикрасами, щоб прикрашати життя? Ну де? І коли вже не було кому ставити це запитання, я випадково її відшукав у великому дзеркалі відшукав… ПОКИНУТА ЗАЛА Нечутно кольоровими віялами опадає зітхання на потріскані сходи… темнопурпурове листя опускається потрісканими сходами… блакитна дівчина із віялом — далека далина із вітром… * * * Затока (натюрморт): На скатертині ніж блищить. * * * В синю стіну не залітало нічого-бо все в ній було… А за базаром височіли піраміди… Зграї птахів на їх тлі теж здавалися синіми, уловлювалось тільки мерехтіння… — Куди ти дивишся? — вона мене спитала. * * * Людина завше та сама тому мале й велике не розрізнити… міняючи місце не зміниш дому… Хочу мати те що зникає… Все зникає… Але повертається Коли повертаюся я… * * * Ось і камінь. І можливо він тебе чекає… Але ти не можеш до нього Наблизитись-бо не можеш змінитись… * * * Вони лежать на піску вриті золотистими бруньками піску, обсипані синіми пелюстками, бо тільки-но вийшли з води. Бруньки осипаються, пелюстки відлітають… — Ти дуже змінився — каже вона. — Я хочу бути самим собою…— говорить він. * * * Ол. Найдену Старовинна люстра позеленіла на сонці Зирить слюдяними більмами на березі річки що обміліла… Спалахує щовечора коли згасають крики чайок… Часом ні берега, ні чайок лише безжурні статуї але у павільйоні розставлено стільці і столики… Із вудкою простує Найден… (і де це він у спеку роздобув червей?) — Сашко! Але на світлі він зникає… Ні берега, ні чайок… * * * Чарівна троянда — бо самітня… а квітка польова ще чарівніша… * * * Коли речі сильніші за людей люди блукають: верх не освітлений низ не затемнений форми без форм… * * * Аллі Павленко Жінка яка перечікує дощ — це жінка якої ніколи не було… Безліч кімнат, в кожній велике дзеркало — це жінка якої ніколи не було… Безмір квітів і клумб із квітами — це пошуки жінки, якої ніколи не було… Я приглядаюся до квіткарки… Вона? Ні, вона перечікує дощ… Театри, парфуми, парасолі, сміх за дверима у вигляді червонястих тріщин на дверях — це все вона, жінка якої ніколи не було… Скільки треба кімнат щоб загубитись? Скільки треба квітів щоб не вернутись? Скільки треба дощів щоб не дочекатись жінки якої ніколи не було..? * * * Якщо немає відповіді на одне запитання-то немає відповіді і на будь-яке інше запитання, будь-що — частина іншого… * * * Спали будинок звільни місце і вже не доведеться воювати. Трохи попелу надішли до всяких там ООН хай посипають голови. Я знаю — ти вагаєшся але незабаром будуть горіти, горіти, горіти всі слова що стали речами щоб горіти, горіти, горіти… ВЕЛИКИЙ СМІХ Якщо вслухатись у великий сміх-то розумієш що під шапками піни після того як вони погаснуть проступлять ребра а потім і весь кістяк
Помісна Церква · “Визнаймо себе самі, і тоді нас визнає світ”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

СИМОН ПЕТЛЮРА МАВ РАЦІЮ

— Дмитре Власовичу, перш ніж ви розповісте про той знаменитий церковний Закон від 1 січня 1919 року, скажіть коротко про церковну ситуацію, яка склалася після відзначення 1020-річчя Хрещення Київської Руси-України та недавньої смерті московського патріарха Олексія ІІ Рідіґера. — У наші дні у зв’язку з недавнім відзначенням 1020-річчя Хрещення Київської Руси-України у світовому православ’ї почався новий етап давно не стихаючої борні за володіння Українською Православною Церквою. Ми багато чули про так звану естонську православну проблему (одна з двох малесеньких православних митрополій в цій Прибалтійській державі підпорядкована Константинопольському Патріархатові, друга — Московському, і між цими митрополіями точиться борня з тяжкими наслідками), але у випадку України, в якій у десятки разів більше православних християн, ніж в Естонії, боротьба за володіння нами має куди більш жорстокий і непримиренний характер. Та все ж для України готують щось на кшталт естонського сценарію під виглядом створення єдиної Помісної УПЦ. Назва справді хороша, і для всіх нас, вірян, бажана: нам прикро жити при “трьох православ’ях” і ми хочемо двох речей: єдності й визнання. Але як цього досягти? І чи варто погоджуватися на опрацьовані за межами України чи у світських середовищах поза межами Церкви плани підпорядкування кому-небудь, якщо маємо повноцінну церковну православну автокефалію (незалежність) — хай поки що не визнану так званим світовим православ’ям, але вистраждану й виплекану віками самим українським віруючим людом? На це риторичне питання, я певен, абсолютна більшість церковних людей каже: “Ні, не варто. І не варто тому, що це не добрий план, він схожий на змову задля нового поділу України та її Православної Церкви на зони впливу. Це буде Берестейська унія навиворіт”. У цій ситуації згадується улюблена фраза першого Патріарха Київського і всієї України блаженноспочилого Мстислава Скрипника: “Визнаймо себе самі, і тоді нас визнає світ”. Це не просто красива фраза, вона була в устах цього мудрого церковного політика й архієрея як така, що заснована на світовому досвіді: він чудово знав, що православні греки, болгари, серби й інші спершу визнали на державному рівні самостійність, помістність, автокефальність Церков у своїх країнах, а тоді домагалися визнання інших. І домоглися! Отже, вони починали з голови, а не з ніг. Та хіба тільки інші народи? Маємо в цій проблемі й власний український досвід, коли в незмірно тяжчих, ніж сьогодні, умовах початку ХХ ст., Уряд УНР обрав не політику визнань і поклонів усім церковним угрупованням і сектам (їх тоді було, як і тепер, дуже багато), а визнання Церкви більшістю українського православного люду. Церквою державотворчою українськомовною, справді спасаючою, справді євангельською! І це було зафіксовано в документі, який має неабияке значення в українській церковній історії. Цим документом розпочався в Україні новий 1919-й рік. Нині сповнилося 90 років із дня його появи. Підписаний він був до виконання тодішнім головою Уряду УНР, Директорії Симоном Васильовичем Петлюрою — політиком, який мав духовну освіту, знав канонічне й церковне право; незрілий, неапробований Церквою й державними юристами документ він не підписав би. — Чи не могли б Ви детальніше розкрити зміст церковного Закону, який може слугувати зразком для розв’язання заплутаного церковного питання тепер? Схоже на те, що і церковні чини, й особливо світські, повірили, що українське питання мають розв’язувати за межами України. Так зване світове православ’я, чи, як ще кажуть, “уся повнота православ’я”, під якими мають на увазі клуб поєднаних між собою — не так духовно, як фінансово-бізнесово — “канонічних” православних церков. — Не побоююсь, а точно знаю, що коли нами займуться православні ієрархи за кордоном, добра нам не буде. В минулих віках вони нас продавали й перепродували. За майже 250 років існування християнської Київської Русі як держави (988—1240) греки не допустили жодного русича-українця керувати Київською митрополією. Тільки двоє наших людей пробилися завдяки підтримці великокнязівської влади до київського митрополичого престолу — Іларіон Київський в XI і Климентій Смолятич у ХІІ ст., але обох їх “з’їли” греки, бо привласнили право керувати нашою Церквою і накликали на Русь монгольську навалу. Те саме робили московити: з кінця XVIII й до середини XX століття жодного українця не було на київському митрополичому престолі! І ось тепер їм хочуть доручити розв’язувати наше церковне питання під претекстом, що вони наші “мами”, а ми їхня “доня”, бо перебували колись під їхніми не дуже теплими омофорами. Це все чудово розумів Симон Васильович Петлюра, підписуючи Закон, про який ведемо розмову. Але не розуміє чомусь наша світська влада, яка пхає нас до Стамбула-Константинополя, щоб визнав нас, але вже не як Патріархат незалежної автокефальної Церкви, а як їхню стамбульську-константинопольську периферійну митрополію, як це було за Київської Русі. Але Церква на таке самовбивство ніколи не погодиться. Ось текст “Закону 1 січня 1919 року про Вищий Уряд Української Автокефальної Православної Церкви” за монографією професора Олександра Лотоцького “Українські джерела церковного права”. “1. Вища церковно-законодавча, судова та адміністраційна влада в Україні належить Всеукраїнському Церковному Соборові, постанови якого, коли мають церковно-державне значення, або вимагають видатку грошей з державних скарбів, підлягають розгляду і затвердженню законодавчих державних органів. 2. Для керування справами Ук- Фото Олеся Дмитренка Дмитро Степовик раїнської Автокефальної Православної Церкви утворюється Український Церковний Синод у складі 2 єпископів, 1 протоієрея, 1 священика, 1 диякона і 3 мирян та 1 священика од Військового Відомства. До скликання Собору, який обирає членів Синоду і подає на затвердження Уряду, члени Церковного Синоду призначаються Вищим Республіканським Українським Урядом. 3. Відомству Синоду належать церковні справи: а. релігійні, б. адміністраційні, в. господарські, г. освітні, д. контрольні, е. ревізійні. Додатковим декретом Директорії надані Синодові ще й функції судові. 4. У засіданнях Українського Синоду має присутність призначений для того Міністром представник Республіканського Уряду, який іменується Державним Представником і на обов’язках якого лежать: подавати інформації, роз’ясняти закони, стежити за виконанням законів та постанов Синоду, які не порушують інтересів Республіки. Державний Представник має право опротестування перед Радою Міністрів. 5. Центральна влада Української Автокефальної Православної Церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з Державної Скарбниці одповідно штатам, установленим для цього додатково. 6. Українська Автокефальна Православна Церква з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха не стоїть. 7. Український Церковний Синод для керування своєю діяльністю, а також для скликання церковного Собору, виробляє накази, які вступають в силу по затвердженні їх Українським Республіканським Урядом”. Усі сім пунктів цього Закону промовляють про те, що влада УНР визнала УАПЦ Помісною Церквою в державі. Що означало Помісною? Незалежною ні від московського, ні від жодного іншого духовного центру світу Православною Церквою українського народу. Самостійною, самоврядною, бо саме цими словами перекладається грецьке слово “автокефальна”. — Шостий пункт Закону мав доленосне значення. На Церкву нападала і внутрішня ворожа сила (церковна і світська) й особливо закордонна: таку саму ситуацію, як сьогодні бачимо в УПЦ КП, яку називають “неканонічною”... — Повигадувано вражою силою образливі дискредитуючі слова, але, як мовиться, українці вірять своїм душпастирям. Церква швидко зростала кількісно і якісно, далеко випереджаючи Церкву московську, різних обновленців, старообрядців (ці останні масами сунули в Україну з Московії, бо там їх сікли, били, переслідували, а в УНР їх прийняли як гостей — віруйте у що хочете, але в наші церковні справи не втручайтеся), молоканів, протестантів, сектантів. У жовтні 1921 року УАПЦ на Всеукраїнському Соборі сформувала єпископат за Олександрійською церковною традицією (ця усталена в Ранній Церкві Христовій традиція соборно обирати єпископів — предмет суперечок у православ’ї досі), і хоч це вже було при не-українському, не-демократичному уряді, а при уряді тоталітарному, комуно-більшовицькому, — тирани й насильники не посміли суперечити й репресувати УАПЦ упродовж десятиліття. Лише з початком масового комуністичного терору на рубежі 20—30-х років потужна і зміцніла на той час УАПЦ була заборонена і знищена. Якби в Україні був уряд хоч би з елементарними ознаками демократії, то, безперечно, УАПЦ була б невдовзі визнана світовим православ’ям як одна з найбільших православних церков світу. Але диявол руками більшовиків-україноненависників і антихристів зробив свою чорну справу, хоч і ненадовго. УАПЦ жила в діаспорі, а в кінці XX століття відродилася в Україні й нині іменується УПЦ КП з її майже 15-мільйонною паствою. — Пане професоре, яким Ви бачите вихід із становища? Який 90 років тому, 1 січня 1919 року, очільник і провідник Української Народної Республіки Симон Петлюра підписує в Києві “Закон про Вищий Уряд Української Автокефальної Православної Церкви”, в якому виразно сказано, що Директорія, Центральна Рада орієнтуються на співпрацю з єдиною Помісною Церквою в Українській державі — Українською Автокефальною Православною Церквою, прямою наступницею якої є нині Українська Православна Церква Київського Патріархату, проваджена Його Святістю Патріархом Філаретом, людиною високої духовної сили і незламного українського патріотизму. “Слово Просвіти” звернулося до доктора богословських наук, доктора філософії, мистецтвознавства, професора Київської Православної Богословської Академії УПЦ КП Дмитра СТЕПОВИКА з проханням прокоментувати цей 90-річний документ, який не втратив актуальності у нинішній ситуації: чи не час нашим очільникам підготувати аналогічний декрет чи указ про визнання в Україні єдиної Помісної Церкви в особі 15-мільйонної УПЦ КП, замість шукати, до якого б закордонного патріархату “доточити” нашу славну Церкву для можливого віртуального її визнання так званим світовим православ’ям, провадженим ерзац-патріархатами — дуже старими, але сьогодні розташованими або в ісламських, або в юдейській державах. Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р. Сидять справо наліво: Симон Петлюра, С. Єфремов, В. Винниченко, Х. Барановський, І. Стешенко. Стоять: Б.Мартос, М. Стасюк, П. Христюк Члени Директорії УНР А. Макаренко, Ф. Швець, С. Петлюра. Кам’янець>Подільський. 1919 р.
Помісна Церква · “Молимось, Боже єдиний, Нам Україну храни”. Олександр Кониський · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

прогноз подальшої роботи щодо досягнення єдності в українському православ’ї і визнання нашої Церкви як Помісної? Що в цьому плані може всім нам підказати Закон Симона Петлюри — так би я його назвала — від 1919 року? — Ми віримо в Бога і цілком довіряємо Богові. Все буде добре. Років 20—25 тому мало хто думав, що Україна стане незалежною без атомної війни. Але стала без жодного пострілу. Далі. Коли 92-річний митрополит Мстислав Скрипник прибув зі США 1990 року, щоб стати першим за тисячу років християнства у нас Патріархом Київським і всієї України, — скільки було скепсису й глузувань, що нічого з цього не вийде, мовляв, “нацики” в Україні затіяли церковну комедію й “приволокли” з Америки майже помираючого старця, й обрали Патріархом на Соборі 5 червня 1990 року. І що ж? Де ті скептики? А УПЦ КП існує, перемагає; у ній 15 мільйонів вірних, майже 40 єпископів, авторитетний предстоятель в особі Патріарха, його запрошують у різні країни і приймають церковні діячі й політики. Треба йти далі цією дорогою, вести український народ шляхом спасіння — тепер і у вічності. Це — основна й незмінна мета всіх християн. А яка альтернатива? Я певен, нам готують “щось” за латинським афоризмом”: “Divіde et imperae”— “Діли і владарюй”. Не допустимо. А ще хочуть досягти цього владарювання за іншим, теж латинського походження афоризмом: “De nobis sine nobis” — “Про нас, але без нас”. Також ніколи на це не пристанемо. В історії є багато повторень і аналогічних ситуацій. Сьогодні УПЦ Київського Патріархату та крихітній УАПЦ (ця остання сформована як “нова УАПЦ” 1993 року, щоб підважувати і перешкоджати потужній тоді й тепер Церкві Київського Патріархату) пропонують зректися патріаршого управління і статусу, “влитися” в Константинопольський патріархат, тобто повер-
Помісна Церква · “Молимось, Боже єдиний, Нам Україну храни”. Олександр Кониський · с. 11сторінка оригіналу ↗

НОВОЛІТТЯ НА ЗАПОРОЖЖІ

Фото Ксенії Гладишевої нутися до становища Київської Русі ХІІІ століття або Гетьманської України перед 1686 роком. Це можна було б зрозуміти як дитячу гру в історію у початкових класах. Але аж ніяк як серйозну й виважену пропозицію, відповідну канонічним установам і традиціям православ’я. Це знає кожний семінарист. Жодна Православна Церква світу ніколи й ніде добровільно не відмовлялася від набутого тяжким трудом і потом патріаршого управління (з переходом на підлеглу обласну митрополію) заради обіцянки… бути визнаною. І чи приймуть це віртуальне визнання всі Церкви? Наприклад, московська та її сателіти? Це питання для роздумів. Отже, ці ігрища, що вельми скидаються на змову, неприйнятні з будь-якого погляду. УПЦ КП цілком готова для братерської співпраці й молитовного єднання з усім православним світом. Вона готова до визнання, але не шляхом зречення свого статусу і своїх вражаючих досягнень, а в сущому, як мовиться, сані. Урок Закону УНР від 1 січня 1919 року дає нам напрям, як треба працювати. Звичайно, не все в цьому Законі підходить для нинішніх церковних реалій. Там наголошувалося на взаємозалежності структур Церкви й Уряду. У наш час Церква відокремлена від держави. Але найцінніша для нас і нашого часу в цьому Законі позиція держави щодо Церкви як єдиної Помісної й визнаної в такому її статусі. Якщо ми придивимось до законодавства багатьох держав християнізованого світу — держав з демократичним устроєм — то побачимо, що вони зробили саме так, як Уряд Грушевського, Винниченка, Петлюри 90 років тому: самі визнали свою Церкву, а тоді домагалися її визнання зовнішнім світом. І домоглися. То в чому ж річ у нас? Може, у відсутності доброї волі? Спілкувалася Любов ГОЛОТА За усталеним звичаєм, на Новий рік проходили вибори нового січового уряду. Як саме вони відбувалися? Ми можемо це уявити завдяки розвідкам істориків Дмитра Яворницького, Василя Біднова та інших. Цікаво, що в той час, коли майже у всіх країнах Європи владарювали монархи, у запорожців була республіканська форма правління. Кожен мав право голосу в загальній раді, якій належала повнота влади. Рада керувала всіма важливими питаннями життя Січі, її внутрішньою та зовнішньою політикою. Вона також розв’язувала проблеми миру і війни, приймала й відряджала посольства, займалася судочинством. Зазвичай ради відбувалися на січовому майдані, але під час воєн та походів могли проходити будь-де. Загальна або військова рада збиралася на Січі звичайно двічітричі на рік (1 січня, 1 жовтня та другого-третього дня після Великодня). На радах січовики обирали запорозьку адміністрацію — старшину, тобто гетьмана або кошового отамана, суддю, писаря, осавула, а також менших достойників — довбиша, пушкаря тощо. Паланки на радах обирали полковників, а курені — курінних отманів. Рада й вибори старшини проходили за складною церемонією, яка виробилася впродовж століть. Лунав постріл гармати. Після служби в церкві довбиш бив у литаври, скликаючи братчиків на майдан. Усе товариство збиралося в коло. Кошовий звертався до товариства із запитанням: — Cьогодні новий рік. Чи не бажали б ви, братчики, за давнім звичаєм перемінити свою старшину й обрати нову? Наставала дуже неприємна хвилина для старої старшини, хвилина товариського суду над нею. Зараз усе коло козацьке скаже свій присуд. Якщо товариство було задоволене своєю старшиною, то козацтво гукало: — Ви — добрі пани! Пануйте ще над нами! Коли ж старшина не подобалася, то вона не чула вигуків схвалення й мусила покласти на стіл ознаки високого достоїнства і йти по своїх куренях, подякувавши товариству за панування. Бувало, що товариство спокійно відпускало скинену старшину. Однак коли запорожці знали за ким-небудь зі старшини провину або неправду, то зчинявся страшенний галас. Братчики розпочинали лаяти старшину й гнати її з посад. Кошовому отаманові, приміром, товариство кричало: — Покинь, скурвий сину, своє кошев’я, бо ти вже козацького хліба наївся! Йди собі геть, негідний сину! Положи свою булаву, положи!.. Скинувши стару старшину, рада заходжувалася обирати нову. Насамперед обирали кошового отамана. Кожен курінь прагнув провести свого кандидата. На майдані зчинявся галас й метушня. Чулися вигуки окремих імен і лайки. (А ми думали, пристрасті у Верховній Раді — винахід нашого часу). Кожен із січового товариства мав право виставляти того кандидата на кошового, кого вважав придатним до такої поважної посади. Хто не хотів вказаного кандидата, лаяв його, доводив його нездатність і нікчемність. Але кандидати, почувши своє ім’я, повинні були зараз же втікати з ради до куреня і вичікувати, чим скінчаться вибори. Як тільки виявлялося, хто найбажаніший із кандидатів у кошові, з юрби виокремлювався десяток або й більше козаків, вони йшли до куреня, до якого належав ухвалений кандидат. Останній, почувши, що його обрали, не згоджувався, відмовлявся від такої честі. Але його не слухали, брали попід руки, підпихали ззаду, штовхали в боки й тягли на раду, вигукуючи: — Іди, сякий-такий сину, бо тебе нам треба. Ти тепер наш батько. Ти будеш у нас паном! Витягши обранця на середину майдану, сповіщали, що його обрано кошовим, і давали в руки булаву. Наприкінці церемонії вводили нового кошового в церкву й ставили його в “кошовському станку”, себто на тому місці, де завше стояв кошовий. Такий “станок” можна було бачити сто років тому в Катеринославському музеї імені О. Поля. Так само обирали запорожці військових суддю, осавула та писаря, давали кожному ознаки його січового достоїнства, вводили в церкву й ставили коло кошового “в станку”, призначеному для окремого члена військової старшини. На цьому й закінчувалася новорічна рада на Запорожжі. Наступного дня раду скликали знову, щоб обрати нових військових “служителів” і розв’язати інші справи. Але траплялися роки, коли доходило до заколоту та бійки. 1 січня 1750 року бійка тривала навіть у церкві. Вибори старшини відбувалися на території нинішнього села Покровського Нікопольського району. Ті вибори детально описав чернець-мандрівник Лука Яценко-Зеленський (1729—1807). За його словами, вибори почалися після заутрені. Частина товариства ухвалила за осавула Клима Щербинівського, дала йому осавульську палицю, ввела в церкву і поставила в осавульському станку. Але друга частина козаків обрала Івана Третяка і теж повела до церкви, де на той час вже правилася вечерня. Побачивши Клима на осавульському місці, супротивники випхали його зі станка і, поставивши там Третяка, почали “смертельно” бити Клима, заливши його кров’ю церковну підлогу. Старший ієромонах запечатав на деякий час церкву. Насильство над Климом спричинило бійку в товаристві. І ця бійка тривала аж три дні. Бурхливими були й новорічні ради 1759 та 1768 років. Про заколот 1759-го стало відомо цариці Єлизаветі, яка висловила своє невдоволення. Наслідком стало те, що наступного 1760 року просте товариство навіть не брало участі у виборах старшини, це робили лише курінні отамани та найповажніші козаки. Щодо ради 1768 року, то вона виявилася настільки бурхлива, що навіть впливовий кошовий отаман Петро Калниш (Калнишевський) мусив тікати з Січі, переодягнувшись у чернечу рясу. Микола ЧАБАН, м. Дніпропетровськ Фото Ксенії Гладишевої 24 грудня в Києві вшанували пам’ять В’ячеслава Чорновола, який загинув дев’ять років тому. Цього дня В’ячеславу Максимовичу міг би виповнитися 71 рік. Біля пам’ятника Чорноволу в Києві людей зіб> ралося небагато. Проте всі вони — однодумці, колишні дисиденти та молоді послідовники і добре знають, яким складним було життя засновника й багаторічного лідера Народного руху України. В’ячеслав Чорновіл загинув 25 березня 1999 року в автокатастрофі на Київщині. Обставин тієї трагічної по> дії досі не з’ясовано.
З блокнота письменника · “Буде в цей рік великий урожай і біда на злодіїв. Все потайне виявиться й наверху стане”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ла — давай гуртом за бабу жвиндіти. Пустив. Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває. Олекси. Таки тепла і рівна буде весна — рушилися жаби ще до Теплого Олекси. Добрий знак, можна вже город веснувати. Боївкарі цілу ніч вартували хату, баба щось шепотіла і хлипала, а він лиш цілував і голубив мовчки стару, доки зазоріло. “Пане,— кажу тоді,— Заведія…” — “Не пане,— відрубав,— друже!” — “Пане-друже”,— кажу. Сміється.— “Чи довго ще?..” Бо приходив, оповідаю, старий Юричко та й казав мені, що якби міг просити когось, то лиш за одно: аби синове тіло подали йому. Не знаю, каже, сексот він чи хто, але то мій син. Отак сказав і пішов із шапкою в руках. І Петринючка приходила й бідочилася, що син її не винен, і коби знати, чи може зі сховку вийти на суд справедливий. Подивився протяжно так: “Це недобре. Я скоро пришлю хлопців… А ти уважай, чуєш?!” Вербна неділя. Чого ж не йдуть?! Юричко знову приходив, а Василиха прецінь же могла десь ближче муки позичити!.. Живна середа. Баба й заховатися не вспіла. Ліпила Михайликові коники з сиру, та так і залишився в затиснутому кулаці один недоліплений. Замість свічки, упокій, Боже, її душу. Відвели її два солдати за потічок і — вертаються. “Попитка,— кажуть,— к бєгству”. Хотів я молитву прочитати, але Городов штурхнув: “Закапивай! Ти у мєня єщо помолішся…” Так і загріб її з тим коником. О Господи, згадай же, що я ходив перед обличчям Твоїм правдою та цілим серцем і робив я добре в очах Твоїх. Благовіщення. Вночі одні, а вдень інші. Ці — “продав!”, а ті — “банду прячєшь?” Поквапся спасти мене, Боже, Господи, поспішися ж на поміч мені! Коли дуже йойкатись, то б’ють легше. Велика п’ятниця. Діточки мої,— це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса… 28 травня. Дєдику, я цей календар потихоньки сховав та й тепер ховаю, аж доки ви прийдете. Ви прийдете? Бо я в мами питаю, а вона лиш уводно плаче, а сьогодні сварила нас із Михайликом, що ми носили свічечку на зарінок, де баба загребена. А Настуню приймали в піонери, то вона сказала, що баба була бандитка, а ви слуга опіуму іще всякі слова. Я мамі розказав, а мама знову плакала і сказала, що добре зробила, і я тепер нічого не розумію. Вертайтеся, дєдику, скоріше. Дмитрик. * Буришка — картопля (діал.). Без української мови я ніхто і ніщо, тому читачам газети “Слово Просвіти” як своїм друзям кажу саме як друзям: будьмо! Василь ГЕРАСИМ’ЮК У високосному році в інший світ відійшло багато наших братів по духу і братів по крові. Нехай вони стануть на березі Стіксу і не пускають у його хвилі нас… Бажаю читачам “Слова Просвіти”, всім людям доброї волі здоров’я, достатку, але насамперед удачі! Зосереджуймося на духовному і створюймо цю радість буття самі. Ігор ПАВЛЮК
З блокнота письменника · “Буде в цей рік великий урожай і біда на злодіїв. Все потайне виявиться й наверху стане”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Василь ПОРТЯК ГУЦУЛЬСЬКИЙ РІК (На берегах старого календаря)

Головосіки. Насварив сьогодні Настуню — або не рви яблука, бахуре пустий! Скільки то можна вчити?.. Ще би урвала маку, або, сох-рань Боже, капусту на самі Головосіки врубала! Боже, таке на світі твориться, а цій дітві хоч кіл на голові теши. Богородиця. Знову приходив Городов, забрав “Псалтир” і зошити, що я в них співанки та казки списував. Таже, кажу, знаєте, панетоваришу Городов, що мені тої книжки треба, й так уже “Біблію” сте забрали. “Треба,— скривився,— із тєбя тєпєрь дьяк, што із… карабін. Поп твой сбєжал в банду, тєпєрь о церкві ми позаботімся”. А солдати, псяюхи, вкрали тютюнець, що я насік і сушив на припічку. Прости їх, Господи! Здвиження. Гаддя сьогодні в землю ховається, а людині хіба йому завидувати — нема перепочівку. Вбили голову сільради в Зеленому, а з Красника вчительку з собою в ліс забрали. Кажуть, Заведія. Покрова. Батьки їли квасне, а оскома в синів на зубах. Прийшли діти зі школи, а Михайлик годину упослідь, забився в кут і плаче. Давали в школі одежину бідним і з багатодітних, хотіли і йому куфаєчку дати, але чоловік з району вчув, що син дяка, і заказав то. Луки. Забув сказати сьогодні Парасці, аби часник-лук посадила під зиму. Як бабі не напімни, то не здогадається до самого пришестя. Найшли в Черетові сховок, але всі повтікали, тільки сестра Жвавого, що з ними була там, не умклася від пса — догнав її в чагарях,— то розбезпечила гранату й лягла на неї. Загинув також один солдат. Упокій їх, Господи, душу! Дмитрія. Сьогодні капітан повіншував Дмитрика з іменинами. Перестрів коло школи й допитувався за отця Ординського. “Поп, каже, бандіт, отєц твой пріхвостєнь і ти бандеровскоє отродьє…” Михайла. Таки прибув Михайло на білім коні — вчора Кострича забілілася, а сьогодні й у нас зима приймилася. Люд ще не весь буришку* впораїв, будуть тепер ватри на городах палити, лопатами ряди відкопувати. Біда. Михайликові на свято купив куфаєчку, аби за тою не кривду-вав, та й решті п’ятьом щось мус було дати. Пилипа. Буде й душі моїй піст, а не лиш тілу. Прийшов учора Заведія з трьома боївкарями, та й баба з ними. Бійтеся, кажу, Бога — до мене Городов, як у корчму, ходить, за “связі” з отцем допитує. А вони мені — не бійся, вже не буде, Ординський вмер у Космачі на тифус. Фото Олеся Дмитренка Фото Ксенії Гладишевої Прости, Боже, його душу, але чи пастиреве то діло — збрійно по лісах блавучити? Андрія. Баба сидить у кутку й лиш очима світить, а ми в одно ворота дозираємо. Лиш би хто намкнувся — бабу під піл, у тьму єгипетську. Це ж бо смерть моя! Вчора ще раз набігав один із тих боївкарів, приніс харчів для баби, автоматом помахав — дивись, дяче, впаде хоч волосок із голови старої!.. Ніби я без нього, йолупа, не розумію, що то є — мама Заведії. Миколи. Забув сьогодні діточкам від святого Николая дарунки покласти. Такий мені Заведія, Бог би ’му заплатив, дарунок залишив! А вони, сарачата, попросиналися, мац кожне ручкою під подушку, та й… по яблучку в кожній! Вже мало я в дари Николая сам не повірив, коли дивлюся — баба із запічка тихонько беззубим ротом оскиряється. І розтопився мені лід у грудях. Різдво. Перший раз у життю не хотів пускати колядничків до хати, аби баба була не впросила. Таж, кажу, хоч на святу вечерю не лізьте у яму. А вона мені — мой-мой, то вже послідний раз! Я собі буду відти слухати й гадати, що то мене віншують. Своїх не пустив з хати. У школі за коляду зицирують, а мені це тепер ні до чого. Василія. Йванко і Михайлик просиділи цілий вечір коло вікна, хотіли видіти, як небо отворяється. Так, бідачата, на підвіконні й позасинали. Маланок не було. Тепер інші маланки в білому по горах лавустять. Одні вдень, другі вночі. Смертей багато, а псалми читати нема по кому, ото як умерла стара Васильчучка з осени, то більше мене й не кликано. Водохрестя. Хто по водичку свячену, а Юричко старий — у ліси, в Костричу. Забрали Василя Юричкового уночі на вчора, а дідо, сиротисько, спозаранку, як пес, сліди по снігу розпутував. Гай-гай, чи хто коли найшов, як вони до лісу взяли… Баба чула нашу з жінкою бесіду й молилася від полудня до смерку, поклони била. Трьох святих. У горах сніги, у снігах хати, а в хатах слабують і вмирають люде. Тифус таки вихопився з-поміж тих бідаків і шибнувся по селах. Умерли в нас Нявчук, та й Бедзюк, та й син його Дмитро вмер. Читав псалми, котрі вмію напам’ять, а хтось то Городову розказав. “Нєбось, дьячок, пєрєвіраєшь? Нєпорядок! — та бух на стіл мій “Псалтир”.— Дєржі свою кніжіцу!” А я — по хаті бігаю, та шемраюся, та “спасібо!” кричу як на ґвалт, та ніяк місця не нагрію… “Совсєм, дурак, спятіл”,— буркнув уже з порога, а я лиш собі сів, та й сидів так, без духу й без слова, аж доки баба з ями не вилізла. “Ти,— кажу,— сліпото порохнява, не можеш тихо обернутися, таже в мене діти!” Баба в плач, Михайлик з Дмитром собі, жінка бідочиться — то я винна, відро з бураками лишила на приступці… А бий вас, сила Божа! Мені здавалося, що від гуркоту в ямі щось у мені самому вибухло. Як воно обійшлося?! Власія. Так що мені до своїх шістьох іще одного дітвака підсунули. Тільки й того, що йому за вісімдесят. Вертаюся рано зі стайні в хату — всі семеро труть буженицю. Мої м’ясо рвуть, як вовченята, а баба одним зубом поре та тішиться, на них позираючи. Агій! Таже най — малі, але старші добре знають, що на Власія м’ясо їсти — вірний спосіб на літо вовка до своїх овечок кликати. Ніколи того в моїй хаті не робилося. Але! Ти їй толкуй, а вона: “Бійтеся Бога, ґаздику, через три дні піст, а діточки ростуть, м’яса хочеться…” Тай знову за новим шматком до своєї торби сягає. А в дітви очі блищать — ми вже другу зиму без свіжини — а, думаю собі, вже й так пропало. Лигнув слину й пішов із хати. “Один законодавець і Суддя, який може спасти й погубити”. А ти хто такий, що осуджуєш ближнього? На Ільцях сеї ночі завісили Йвасюка, а з Прислопа дві родини в Сибір загриміли. Тифус помалу втихає. Середопістя. Здулася чорна земля, де вчора ще сніг був утоптаний — буде в цей рік великий урожай і біда на злодіїв. Все потайне виявиться й наверху стане. Баба просилася на призьбу — погрітися проти сонечка, але я не позволив. Ану ж якась біда здалеку заздрить? То вона дочекалася дітей із школи та й їх, видно, намови-
Про-читання · “Карфаген української провінційності й меншовартості” має бути зруйнований”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ГРУШЕВСЬКИЙ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ

У Національному університеті “Києво-Могилянська академія” відбулася презентація двотомного видання Юрія Шевельова “Вибрані праці”: Книга І. Мовознавство. Упорядник Лариса Масенко. Книга ІІ. Літературознавство. Упорядник Іван Дзюба. Юрій Шевельов — одна з найвидатніших постатей української науки і культури ХХ століття. Він — автор фундаментальних мовознавчих досліджень, численних розвідок з історії української літератури, есеїв, літературно-критичних та полемічних статей з актуальних проблем національного буття. Змушений залишити Батьківщину в роки Другої світової війни, він зробив блискучу наукову кар’єру мовознавця-славіста в престижних університетах Заходу, але ніколи не полишав думкою Україну. Вона була в центрі його інтелектуального світу. Але на Батьківщині ім’я його було заборонене, величезний і різноманітний доробок невідомий. Тільки із здобуттям Україною державної незалежності з’являються видання його праць, і потреба в них зростає. Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Києво-Могилянська академія, “Всесвіт” Життя Юрія Шевельова (Шереха) могло б стати предметом окремої дисертації, навіть кількох. Юрій Шевельов, безсумнівно, — знакова постать в історії української культури і науки другої половини ХХ століття. Україна для Юрія Володимировича поставала зоною відчуження, в якій панує совєтська ідеологія, що нівечить і підкорює собі особистість митця, науковця. Юрій Шевельов тривалий час навіть боявся приїхати до Києва, передбачаючи, що це може завдати проблем і йому, і його “шановним ворогам”. Дослідник світового рівня, який міг би насолоджуватися успішним життям у США, болів Україною і страждав від своєї відірваності. Тяжко віддати своє життя одній великій ідеї, а в кінці шляху зрозуміти, що це служіння було марним, що твої думки неприйняті, викликають не здорову дискусію, а заперечення і відштовхування. Чимось це нагадує шлях Христа — чи це лише ще одне imitatio? Із Шевельовим важко полемізувати, бо ця людина — надзвичайний ерудит. Ті ж дискусії, які виникали за його життя, часто мали ідеологічне заплямування (в першому томі праць Ю. Шевельова, який упорядкувала професор Лариса Масенко, завідувач кафедри української мови Києво-Могилянської академії, є полемічна стаття “Так нас навчали правильних проізношеній”, у якій Шевельов іронічно полемізує з фантомом “Галини Тарасюк”, за яким стояли ідеологи радянського мовознавства: Інститут мовознавства ім. О. Потебні, І. Білодід та В. Русанівський). Про все це було згадано на презентації двох томів вибраного Юрія Шевельова, розподіленого між стихіями мовознавства (упорядник Лариса Масенко) й літературознавства (упорядник Іван Дзюба). Природно, що перший том, менший за обсягом, належить лінгвістиці, а другий, літературознавчий, більший. Проте сам Ю. Шевельов уважав себе лінгвістом, а літературознавчі розвідки навіть підписував псевдо — Юрій Шерех, про що зауважує Л. Масенко у вступній статті до першого тому. На початку презентації було показано “живе” інтерв’ю, яке дав Юрій Володимирович на Чернівецькому обласному телебаченні під час свого візиту. На жаль, у Києві, як сказала Лариса Терентіївна, так і не вдалося знайти жодного запису — все знищено. Доводиться констатувати, що постаті Шевельова в Україні й досі не розкрито. У студії “Пролеґомена до вивчення мови та стилю Г. Сковороди” з першого тому Юрій Шевельов зазначає, що перед тим, як зробити висновки, науковцю доводиться провести величезну чорнову роботу. Юрій Шевельов завжди прагнув до об’єктивної (наскільки можливо) точності й виваженості у висловлюваннях. Навіть в інтерв’ю він сказав, що оптимістично дивиться на майбутнє української мови та подолання постколоніальної залежності. Але, як зауважив знаний лінгвіст, професор Костянтин Тищенко, можна помітити, що перед тим, як сказати “так”, Шевельов замислився. Саме ця відповідь була неоднозначною і непростою для того, хто все життя присвятив входженню української науки на світову арену. Але одними з останніх слів, що прозвучали в записі, були слова, що “Карфаген української провінційності і меншовартості” має бути зруйнований. Має… Прагнучи підвести риску до сторічного ювілею Юрія Володимировича, важко сказати, що сьогодні цієї меншовартості в Україні немає. Сучасний політичний бомонд (який уже давно розпродав Україну), народні обранці (які вже давно купили Україну), Президент України (який вважає, що Україна — це він), Прем’єр-міністр (як виявляється зі слів Президента України, “воровка”) тощо — ось те, від чого застерігав Шевельов. Політика хамства править бал, і головне — змінити це неможливо. Ситуація критичного абсурду, коли вже важко дистанціюватися від того, що відбувається. Ще крок — і тебе закрутить веремія. Але абсурд виявляється навіть у тому, як зауважила Людмила Ткач, доцент Чернівецького університету, 17 грудня, день народження Шевельова, випав на святкування дня “працівників” секс-індустрії, про що радо повідомили всі загальноукраїнські канали. Натомість ніхто не згадав про ювілей Юрія Володимировича. Академік Микола Жулинський, який головував на презентації, розповів, наскільки простим і складним водночас у спілкуванні був Юрій Шевельов. Простим, бо хотів поділитися з кожним ідеями. Михайлина Коцюбинська згадала випадок, який, певно, і справді багато важив для Юрія Шевельова: коли на Першому конґресі українців перед виступом Юрія Шевельова Михайлина Хомівна встала на знак поваги. А далі піднялась уся зала. Що мав тоді відчути Шевельов, який боявся України, боявся її режиму, що “працював” на знищення особистості?! І зрештою Юрій Володимирович у вітанні до публіки сказав сакраментальну фразу “Мої дорогі друзі і шановні вороги!” М. Коцюбинська назвала кілька концептів, важливих сьогодні для сприйняття Шевельова. Один із них — суб’єктивність. Кожна стаття Юрія Шереха має власний почерк. До речі, це можна без перебільшення сказати і про мовознавчі розвідки. Студія “Так нас навчали правильних проізношеній” — взірець суб’єктивності, але в позитивному сенсі. Не йдеться про те, що автор підтасовує факти, навпаки, Шевельову-Шереху в точності могли б позаздрити найкращі науковці світу. Але головне — вміти сказати своє слово в науці. Костянтин Тищенко повторив фразу Маркса: “В кожній іншій людині ми бачимо тільки себе, мов у дзеркалі”. Це справді так: ми сприймаємо людину лише тією мірою, якою ми самі готові її сприйняти такою. Якщо щось випадає з нашого поля зору, тобто чогось ми ще за браком досвіду не бачимо, то цього до певного часу не побачимо. Називаючи чорне чорним, варто згадати, що студії Шевельова, в яких він досліджує історію української мови, у світі вважали не те що марними, а незрозумілими. Панував міф, підсилений теорією Шахматова, про спільну колиску слов’янських мов. У такому разі народи, а відповідно, і мови поставали братами і сестрами в дружному імперському колі. Проте, як слушно зауважив К. Тищенко, “ця теорія не заперечувала наявності діалектів”. Що ж тоді: і спільна колиска, і діалекти? Шевельов розумів, що українська мова житиме не стільки, скільки житиме літературна мова, а скільки житимуть її діалекти. У радянському мовознавстві проблема діалектів української мови — болюче питання. Тривалий час ця тема перебувала під табу для дослідників, адже які діалекти можуть бути в мові, що сама сяк-так є “какби” діалектом великої російської мови. В імперських ідеологічних умах жевріла думка, що українська мова — “австріяцька видумка”. Але саме діалекти — основа будь-якої мови. 2008 рік ознаменував себе словником нецензурної лексики Лесі Ставицької, в якої величезна кількість нецензурщини — з російською пропискою, а словник сленгу також здебільшого орієнтований на російський фонд. Чи цього прагнув Ю. Шевельов, який в інтерв’ю в Чернівцях сказав, що йому подобається те, що сучасні українські поети вміло вводять сленг у власну поетичну мову (як Юрій Андрухович тощо). Але все-таки для Шевельова це мало більше “соціолінгвістичне” значення, що потверджує живучість мови, але не значення естетичне. Євген Сверстюк згадав свій досвід спілкування з Юрієм Володимировичем, зауваживши, скільки побоювань було в Шевельова перед поїздкою в Україну. І все ж таки пан Сверстюк у листах переконав Юрія Володимировича приїхати. Євген Сверстюк розпочав делікатну полеміку з Іваном Дзюбою, упорядником другого, літературознавчого тому, зауваживши, що в цьому томі немає такої знакової праці Юрія Шевельова, як “Москва, Маросейка” (1954). Але те, що зачепив пан Сверстюк, довела до стану “неврозу” Оксана Забужко. По-перше, епістолярій “внучки” Забужко і “дєдушкі” Шевельова, за словами Оксани Стефанівни, — це останній епістолярний роман в Україні. Думаю, що це не зовсім так, а епістолярієм із Шевельовим могла б похвалитися не лише пані письменниця. По-друге, пані Забужко, яка неодноразово виступала в пресі із побоюваннями, що ювілей Юрія Шевельова пройде непоміченим, сказала, що шкодує, що ці два томи побачили світ, бо Шевельов, якого впорядкував Іван Дзюба, посірів. Подібне твердження дивує: говорячи про аристократичний етос, пані Забужко дозволяє собі вкрай неетичні висловлювання. Для Забужко “дзюбівський” Шерех вийшов “правильний”, що не створює проблем. Звичайно, у другому томі пані Оксана не знайшла і передмови до своєї збірки “Автостоп”, яку написав Юрій Володимирович, фірмово “перепрошуючи”, що її закиди до Дзюби аж ніяк не випливають із цієї проблеми. Можливо, пані Забужко хоче створити пантеон авторів, на яких за нею має бути закріплено бренд на “прочитання”. Погляд Івана Дзюби — це погляд Івана Дзюби. Директорка Видавничого дому “Києво- Могилянська академія” Віра Соловйова запропонувала пані Оксані зробити третій том, щось на кшталт “Шерех без цензури”. Михайлина Коцюбинська сказала, що одним із концептів Шевельова був концепт толерант> ної поваги до іншої думки. Якщо думка Івана Дзюби віддзеркалює певну ідеологічну тенденційність (свого часу Дзюба був одним із центрів, навколо якого гуртувалися молоді інакодумці), то чи не є погляд Оксани Стефанівни ідеальним? Чи, може, письменниця, як наш Президент, хоче розписатися в тому, що Шерех (дєдушка) — це я, а я — це Шерех? Зрештою, ця полеміка завершилася пропозицією видати третій том Шевельова без купюр. Важко уявити, хто ще в Україні міг би впорядкувати том Юрія Шереха, крім Івана Дзюби. Звичайно, Оксана Забужко має право на власне бачення, але чи варто в дискусіях забувати про етичний код і настільки артикульований в останній праці Забужко “аристократичний етос”? Так, Дзюба не включив програмної статті про здобутки і втрати української літератури на прикладі роману Гончара. Але чи довго ще відбуватиметься кидання блискавок у Гончара, автора ідеологічних “Прапороносців”, але також і творця, скажімо, чарівної новели “Модри камінь”. Має відбутися планомірний перегляд минулого спадку. Чи, може, після книжки Оксани Забужко образ Лесі Українки також буде прихватизованим? Невже ми й досі не навчилися вести виважений діалог? Так, Оксана Забужко має рацію, що в нас і досі проблеми з оптикою, і досі Україна не відкрила для себе спадщини великого мовознавця і критика. Але в пані Оксани є схильність впадати в крайнощі: зауважуючи, що Шевельова вивчають лише в Могилянці, вона зробила хибне узагальнення. Мовознавець Людмила Ткач розповіла про результати власної роботи щодо впровадження праць Шевельова до університетських курсів. Лариса Масенко згадала, як Юрій Володимирович був в Одесі, де після ефіру, що відбувся напередодні, до нього підходили одесити і дякували за його мудре і потрібне слово. Тенденція поширення ідей Шевельова в нас не дуже оптимістична. Але не варто спекулювати на проблемах, маємо працювати і вивчати Шевельова. Можна скупити всі його книжки, але без належного опрацювання це ім’я залишиться таємничим сфінксом. На презентації було згадано цікавий факт, на який покликається Л. Масенко у передмові до першого тому, про суперечку Романа Якобсона і Юрія Шевельова, після якої Шевельов мав переїхати працювати в Колумбійський університет. На жаль, Роман Якобсон, який співпрацював із російськими спецслужбами, став заручником цих позанаукових схем. Звичайно, це дуже неприємний факт, який кидає пляму на Якобсона як на людину. Але чи можемо перекреслити його науковий доробок, як пропонує пані Забужко? Зрештою, в Якобсона є прекрасна розвідка “Лінгвістика і поетика”, в якій він висловлює сакраментальну думку: чи така вже прірва між літературознавством і мовознавством, як вважають деякі дослідники? Здається, Юрій Шевельов на це запитання дав вичерпну відповідь усім своїм життям. В інтерв’ю у Чернівцях на запитання журналістки про те, коли ж в Україні буде лауреат Нобелівської премії, Юрій Володимирович спокійно відповів: а хіба це показник? Скільки талановитих авторів так і не здобулися на Нобель! Натомість важко уявити, скажімо, літературу ХХ століття без Айтматова, не лауреата. Літературний процес, на чому наголошувала Михайлина Коцюбинська, для Юрія Шевельова природний. На все свій час, а нам залишається спокійно і негаласливо працювати і відкривати для себе світ Юрія Шевельова, принаймні через два томи вибраних праць.
Калейдоскоп новин · “Свято Різдва єднало родини у кожному місті, селі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

«СОНЦЕ ТЧЕ НАМІТКУ ЗОЛОТУ»

Оксана ХОРОЗОВА, старший науковий співробітник ЦДАМЛМ України У залах Київського музею українського народного декоративного мистецтва відкрилась авторська виставка “Гончарство” Леоніда Нагірняка. Леонід Нагірняк — постійний учасник Всеукраїнських молодіжних симпозіумів гончарного мистецтва, які щороку організовує Національна спілка майстрів народного мистецтва за підтримки Міністерства культури і туризму України, Національного історикокультурного заповідника “Чигирин” та Черкаської облдержадміністрації. Двічі молодий майстер ставав переможцем, отримуючи перші премії. Милуючись дивовижними художніми витворами Леоніда, його амфорами, глеками, макітрами, свічниками, мисниками і тарелями, дивуєшся безмежності творчої думки автора, фантазії й можливостям. Художник бездоганно володіє майстерністю гончар- Леонід Нагірняк та його вироби ства, дивовижним розписом, знається на секретах чорнолущеної кераміки. Всі витвори теплі, насичені позитивною енергетикою. Відкриття виставки перетворилося на мистецьке свято. Із званням заслуженого митця України Леоніда Нагірняка прийшли привітати ректор Київського державного інституту декоративноприкладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука В. Ляхоцький, народний художник України професор П. Печорний, заслужений митець України В. Прядка та багато інших майстрів мистецтв. Були серед них і батько Леоніда — журналіст, письменник Іван Нагірняк та мати — педагог і художник за покликанням. 1999 року Леонід закінчив Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука і залишився в рідних стінах вже як викладач на кафедрі художньої кераміки. Тридцятитрирічним він здобув репутацію працелюбного, наполегливого й непересічного майстра. Народжений серед чудової природи Буковини, Леонід Нагірняк черпає натхнення у красі Батьківщини. Мудрі оповіді бабусь, творче родинне середовище сформували цікавість до історії рідного краю, шанобливе ставлення до свого роду. Ліричне світовідчуття, стриманий і тонкий смак майстра, почуття міри та колосальна працездатність відкривають неосяжні простори для творчості. Нехай завжди, як сказав наш чудовий український поет Володимир Сосюра, у витворах Леоніда Нагірняка “сонце тче намітку золоту”…
Калейдоскоп новин · “Свято Різдва єднало родини у кожному місті, селі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

НОВОРІЧНЕ ВІНШУВАННЯ

Фото Ксенії Гладишевої Ходить юний Новий рік Попід нашу хату, Тож запрошуймо усіх Йти колядувати. Щоб ви міряли Щастя низкою А малих діточок, Гей, колискою, Щоби кожна жона Так цвіла, як весна, А кожен чоловік Щоб прожив 100 літ! Будьте веселі й багаті, Як осінь на Прикарпатті! Будьте такі здорові, Як зима у Чорногорі! Та й випийте повну чарку За щастя й здоров’я, Я ж Господа звеселити Солов’їв підмовлю. Рознесу я поміж друзі Радісні привіти Іди, моя віншуванко, По цілому світу. Надія КИР’ЯН Фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ Іди, іди, віншуванко, Від роду до роду: Навіншуймо пісень, танців Нашому народу. Навіншуймо пісень, танців, Навіншуймо слави! Навіншуймо юним іти На великі справи. Щоб вони страхів не знали, Ані лихоліття, Аби росла Україна З століття в століття. А як вона рости буде, Та як буде в цвіті, То ніколи не забуде, Що живем на світі! Степан ПУШИК, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, м. Івано-Франківськ Цикл Різдвяних свят продовжує дохристиянські традиції, коли відзначали свято зимового повороту сонця. Давні українські звичаї переплелись із християнською сакральною культурою. В українській хаті на Різдво особливе місце відведено покутю, де висять ікони, обрамлені рушниками, осяяні Духом Святим у вигляді пташок, прикрашені дзвониками, ангеликами, “миколайчиками”, обрядовим печивом. На столі розстеляли сіно, ставили горщики з кутею та узваром, їх покривали обрядовим хлібом — книшем. Побутував звичай ставити на покуті сніп із жита, пшениці або вівса — дідух, колідник, коляду. Зразки мистецького багатства, зібрані з усієї України, можна побачити в Національному музеї Тараса Шевченка на виставці “Українське Різдво”, яка розташована у п’яти залах. Перша зала присвячена старовинній українській іконі, у другій — вироби, що супроводжують традиційний вертеп. Тут багато виробів В. Шагала з села Нижанковичі Старосамбірського району Львівської області. Макети різноманітних шопок (вертепних різдвяних сцен), звізди “з кутасами”, на вісім рогів, на 16 рогів, “звізда-дзвіниця”, маски коня, кози, діда, цигана тощо. Багато картин різної техніки на різдвяну тематику художників Феодосія Гуменюка, Михайла Онацька, Василя Корчинського, Владислава Регентівського, Лесі Майданець, Людмили Клюй та інших.
Калейдоскоп новин · “Свято Різдва єднало родини у кожному місті, селі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

«УКРАЇНСЬКЕ РІЗДВО» В МУЗЕЇ ШЕВЧЕНКА

У третій і четвертій залах — різноманітні вироби з соломи, витинанки, традиційні українські ляльки Оксани Скляренко, Варвари Мацелли, інших майстрів. Ніна Саєнко, Раїса Павленко створюють картини та прикраси з соломи, колосків. В українській родині колосок був окрасою свята. Дідухи, ангелики на мотузочку, “дідова борода” — символ врожаю. Значна кількість робіт — дитячі. П’ята зала майже цілком присвячена роботам митців з Дитячого оздоровчо-екологічного центру (керівник А. Венглінська). Їхні “мальовки” мають надзвичайно позитивну енергетику. Ірина Плехова з Дніпровського району Києва представила свій “Вертеп”. Вона продовжує традиції народної скульптури, керує студією “Чарівна скульптура” при ЦДЮТ Дніпровського району. Вихованка Ірини Плехової чотирнадцятирічна Діана Рутецька розповіла про вироби Варвара Мацелла студійців: “Це порожня скульптура — іграшка. Спочатку малюємо ескізи кожної фігурки, потім створюємо композицію, виліплюємо. Після цього виріб сохне три дні, потім ставимо його в піч, де температура 500—700 градусів. Ходжу в студію з семи років, мені дуже подобається, у нас ніби велика дружна сім’я. Одне одному допомагаємо. Раніше приходили переважно дівчатка, а цього року хлопчиків навіть більше. Гуртківці поділяються на групи. Менші приходять на кілька годин помалювати. Старші — частіше і працюють довше”. Завітав на виставку і тринадцятирічний Дмитро Момот. “Дмитрик прийшов до нас тільки цього року. Він одразу дуже добре почав ліпити, надзвичайно здібний, ось його чудова робота — “Коник” — розповідає Ірина Плехова. — Одна з найцікавіших дитячих робіт — “Танцюючі білочки” Уляни Санченко. Я не тільки народний майстер, а й художник. Закінчувала інститут за фахом ілюстратор і керамічний факультет технікуму (зараз Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука). Часто дорослі невдоволені молоддю, та коли дивлюсь на моїх вихованців — не розумію цього. Мої діти ідеальні: у них витончені смаки, вони добре ставляться одне до одного, уважні, працьовиті, творчі. Студію веду вже понад двадцять років, маю багато творчих планів”. Відкрила виставку директор музею Наталія Клименко, запросила на різдвяні майстер-класи, які тут відбуватимуться. Заступник міністра культури і туризму Микола Яковина сказав: “Потрібно плекати це традиційне родинне свято, і нашому роду не буде переводу”. Тамара Василенко, директор Національного музею архітектури та побуту, що в Пирогові, подякувала за надану можливість представити киянам експонати музею. “Свято Різдва єднало родини у кожному місті, селі. Хочеться, щоб ми всі єдналися”. Діана Рутецька
Калейдоскоп новин · “Вселяти віру в невмирущість краси і добра”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ПОГЛЯД МИХАЙЛА НАЄНКА

Валерій Франчук. “Церква Різдва Пресвятої Богородиці” У видавничому центрі “Просвіта” в останні тижні 2008 року побачило світ кілька видань, які, безумовно, не пройдуть повз читацьку увагу. Насамперед хочеться взяти до рук ошатний том Михайла Наєнка “Художня література України. Від міфів до модерної реальності”. У тисячосторінковому дослідженні відомий літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка робить глибокий аналіз історії української літератури з найдавніших часів до середини ХХ століття, пори шістдесятництва. Науково-популярний доробок Михайла Наєнка розрахований не тільки на студентів, учнів, учителів і викладачів, а й широкий читацький загал, що прагне поглибити не лише свої знання, а й обшири душі, адже література у всі часи була “підручником життя”. Років із сорок тому я була студенткою філфаку Вінницького педінституту і добре пам’ятаю твори, що входили до тодішньої програми. Це здебільшого ілюстрації до певних етапів побудови соціалізму або ж боротьби пролетаріату і селянства за кращу долю. Праця Михайла Наєнка очищена від ідеологічних нашарувань, у ній нема штампів, а нашу літературу розглянуто в загальнослов’янському і світовому контексті. І хоч автор щедро цитує багатьох письменників, філософів, дослідників слова з різних країн, все ж знайомимося з його особистим прочитанням багатовікового літературного процесу, пропущеним крізь щиру українську душу. Кобзарознавчі праці переконливо засвідчують, що українське мистецтво в Криму іна Кубані було здавна, воно не переривалося, попри політичні перешкоди і переслідування, а кобзарське мистецтво залишається невід’ємною складовою культурного життя Криму і Кубані. Ти у моїй свідомості — сніг: Сніг робить ночі світлішими. Бажаю цього і Вам. Сторінку підготувала Ніна ГНАТЮК
Калейдоскоп новин · “Вселяти віру в невмирущість краси і добра”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

БЕЗСМЕРТЯ БАНДУРИ

Культурологи, музикознавці, фольклористи, усі, хто цікавиться кобзарським мистецтвом України, отримали від видавничого центру “Просвіта” гарний дарунок — книжку Олексія Нирка “Кобзарство Криму та Кубані”. До навчального посібника включено біографічний нарис про відомого музиканта-педагога О. Нирка та його 24 кобзарознавчі праці. А впорядкувала дослідницьку спадщину та написала передмову і вступну статтю Наталія Сулій. У книжці подано не лише вибрані наукові праці про славетних кобзарів Криму й Кубані, а й вміщено списки репресованих кобзарів Кубані, статтю про Ялтинський музей кобзарства, творцем і завідувачем якого був заслужений працівник культури Олексій Нирко. Музей було відкрито до 150-річчя від дня народження С. Руданського 1984 року. В експозиції зберігається чимало бандур другої половини ХІХ ст. та першої половини ХХ ст., серед них бандура з Кракова, сконструйована після Першої світової війни невідомим майстром з України. Імовірно, вона належала Михайлові Телізі, розстріляному разом з Оленою Телігою 1942 року в Бабиному Яру. Передав її 1988 року до Ялтинського музею бандурист Петро Лахтюк з м. Щеціна (Польща).
Калейдоскоп новин · “Вселяти віру в невмирущість краси і добра”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

СИЛА ЧУДОДІЙНА

Художник із Вінниці Олександр Ковальчук вже не вперше проводить у Києві персональні виставки. Кияни і гості столиці мали змогу зачудовуватися його гобеленами і картинами на склі під час вернісажів у Національній спілці художників України, в “Українському домі”, Національному університеті ім. Т. Шевченка, літературно-меморіальному музеї П. Тичини. За підтримки Міністерства культури і туризму України відомий митець цього року зробив персональні виставки в Сумах, Луганську, Сіверськодонецьку, Стаханові, Маріуполі, Донецьку, Херсоні, Севастополі, Ялті, Кіровограді. І як дарунок Святого Миколая, відкрито виставку Олександра Ковальчука в Національному музеї літератури. Серед сірих і тривожних буднів цей вернісаж був справді подихом Божої благодаті. Люди прийшли на виставку піднесені, урочисті, з квітами. Надзвичайний і Повноважний Посол Азербайджану в Україні Талят Алієв висловлював захоплення роботами митця добірною українською мовою. Директор Кіровоградського художнього музею Тетяна Ткаченко умисно приїхала до столиці, щоб передати захоплення, з яким приймали в її місті прекрасні витвори серця і рук цього майстра. “Яскрава українська інтонація, майстерний живопис, постійне звернення до народних джерел — все це робить твори Олександра Ковальчука неповторними”, — сказала пані Тетяна. Олександра Ковальчука знають і шанують також у Львові, де він закінчував Національну академію мистецтв. Таміла Печенюк, доцент кафедри текстилю академії, підкреслила: “Сашко — лицар, уособлення світла, тепла. Сила його ікон — чудодійна”. Заступник міністра культури і туризму України Ольга Бенч підкреслила, що в творчості Олександра Ковальчука живе народна традиція творення ікон на склі, він спирається на моральні основи української культури, вміло використовує легенди, повір’я, героїчний епос наших предків. Віримо, що ці святі образи, що зійшли на землю з небес художньої уяви, допоможуть навести лад у людських душах. Вітаючи художника від Вінницького земляцтва у Києві, заслужена журналістка України Емма Бабчук пораділа, що в творчості Олександра Ковальчука львівська мистецька школа поєдналася з народними традиціями рідного Поділля. Недарма виставка зветься “Образ Життя”. На гобеленах Олександра Ковальчука бачимо Дерево Роду — рясне, крислате, вічне. Це вражає, наснажує і гріє душу. А доктор фармацевтичних наук Ігор Геращенко був лаконічним: “Це справжнє мистецтво. Такі картини діють на нас магічно”. О. Ковальчук досяг вершин майстерності у художньому ткацтві. Його гобелени неперевершені. Вже 23 роки він творить і образи на склі. Тож хай не стомляться душа й руки цього самобутнього майстра дарувати нам свято, вселяти віру в невмирущість краси і добра, нести Боже світло землі й людям.
Калейдоскоп новин · “Вселяти віру в невмирущість краси і добра”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ЦВІТОСЛОВ ЗОЛОТИЙ

“Любовоспас” — так називається нова збірка віршів Костянтина Мордатенка. Це не просто лірична оповідь автора про землю, яка народила і виростила, про красу кожної пори року. Поет почувається в кожній з них “священним Цвітословом золотим”. Чим зачаровують вірші цього автора? Майстерністю слова, творенням неологізмів, відчуттям власної причетності до всього високого і світлого, що діється на землі. “Я диригент оркестру народження Сонця”, — так каже про себе поет. Поетична музика Костянтина Мордатенка струмує з тичинівських “Сонячних кларнетів”. Їх називає він своїми ліками. І тому “заходить в Ранок, наче в церкву”, несе людям свої “квітопоцілунки”. І навіть до лютої зими звертається: Молитвосніжнице прозора, Іконовіхало святе! Грудновеличчя білокоре, Червонощоко>золоте… Метафори несподівані: Ніч одяглася в снігопад, Мов негритянка у весільну білу сукню... А як поет пише про кохання? Просто і незвично:
Молода країна · “Вони обов’язково змінять світ на краще”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Фото Ксенії Гладишевої Євген БУКЕТ Переможниця конкурсу Юлія Мариніч Малюнок переможниці конкурсу Малюнок Оксани Ткачук. Друге місце Фото Ксенії Гладишевої Конкурс дитячого малюнка з такою назвою Альянс “Нова енергія України” спільно з Міністерством освіти і науки проводив уже вдруге. Діти з усіх реґіонів України протягом трьох місяців надсилали до обласних управлінь освіти і науки малюнки про ефективне використання природних енергоресурсів, застосування екологічно чистих відновлюваних джерел енергії. 25 грудня конкурсне журі у складі директора видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” Івана Малковича, директора дитячого журналу “Пізнайко” Тетяни Закоптюк, олімпійських чемпіонів з вільної боротьби Ірени Мерлені та гімнастики Богдана Макуца, лідера гурту “Ван Гог” Ігоря Добрянського та інших визначило трьох переможців. На фіналістів чекали дипломи, книжки, ласощі, розваги й конкурси. Учениця 7 класу ЗОШ №9 м. Тернополя Алла Лазаренко отримала спеціальний приз від видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” — сім томів “Гаррі Поттера”. Дев’ятикласниця з Волині Тетяна Литвинюк посіла третє місце. Її нагороджено МП3-плеєром. За друге місце семикласниця з Кіровоградщини Оксана Ткачук отримала мобільний телефон, а переможниця конкурсу Юлія Мариніч з села Уланів, що на Вінниччині, — ноутбук. Усього на Всеукраїнський конкурс дитячого малюнка “Моя тепла Україна” було надіслано 127 робіт. До фіналу експерти попередньо відібрали 24 роботи з 23 областей.
Молода країна · “Вони обов’язково змінять світ на краще”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

«ТРИ ПЕРСТЕНІ»

Малюнок Тетяни Литвинюк. Третє місце Члени журі: Дід Мороз, голова правління Альянсу “Нова енергія України” Іван Боровик, Ірена Мерлені, Іван Малкович новите й несподіване. Ми хочемо, щоб наJ ших активних співтворцівJдописувачів стаJ вало більше. 2009 року тижневик запроваджує для своїх авторів три премії за найкращі публіJ кації. За ініціативою одного з читачів, назиJ ваємо премію “Три перстені”. Перстень — ознака вірності, любові, послідовності, наJ дійності. Хай же ці премії стануть запоруJ кою розвитку наших творчих стосунків. НаJ даємо вам право назвати номінації та криJ терії визначення переможців. Пишіть нам, читайте й передплачуйте “Слово Просвіти”! Дорогі читачі! Сподіваємося, що 2009Jго у нас буде багато радісних, щасливих, переможних подій — ми для цього працюємо, наповнюJ ючи шпальти “Слова Просвіти” актуальниJ ми публікаціями. Ми пишемо для українців і про українJ ців. Наші творчі плани охоплюють усі стороJ ни життя тих, на кого покладено місію праJ цювати в ім’я розвою народу. Газета праJ цює для об’єднання національних сил, ціJ нує традиції й підтримує все молоде, талаJ Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ мови Святослав МІЗЕРНЮК 279-39-55 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури Олена ШУЛЬГА 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Інтернет-редактор Євген БУКЕТ 279-39-55 Черговий редактор Святослав МІЗЕРНЮК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10JБ, м. Київ, 01001 EJmail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301201 Наклад — 7000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,27 грн. на 3 місяці — 12,36 грн. на 6 місяців — 23,42 грн. 09001 4 820095 780016
Молода країна · “Вони обов’язково змінять світ на краще”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора Ніна ГНАТЮК 279-49-47 Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Емблема «Просвіта»Просвітянин