Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Помісна Церква · “Молимось, Боже єдиний, Нам Україну храни”. Олександр Кониський · с. 11сторінка оригіналу ↗

НОВОЛІТТЯ НА ЗАПОРОЖЖІ

Слово Просвіти, №01 за 2009 рік

Фото Ксенії Гладишевої нутися до становища Київської Русі ХІІІ століття або Гетьманської України перед 1686 роком. Це можна було б зрозуміти як дитячу гру в історію у початкових класах. Але аж ніяк як серйозну й виважену пропозицію, відповідну канонічним установам і традиціям православ’я. Це знає кожний семінарист. Жодна Православна Церква світу ніколи й ніде добровільно не відмовлялася від набутого тяжким трудом і потом патріаршого управління (з переходом на підлеглу обласну митрополію) заради обіцянки… бути визнаною. І чи приймуть це віртуальне визнання всі Церкви? Наприклад, московська та її сателіти? Це питання для роздумів. Отже, ці ігрища, що вельми скидаються на змову, неприйнятні з будь-якого погляду. УПЦ КП цілком готова для братерської співпраці й молитовного єднання з усім православним світом. Вона готова до визнання, але не шляхом зречення свого статусу і своїх вражаючих досягнень, а в сущому, як мовиться, сані. Урок Закону УНР від 1 січня 1919 року дає нам напрям, як треба працювати. Звичайно, не все в цьому Законі підходить для нинішніх церковних реалій. Там наголошувалося на взаємозалежності структур Церкви й Уряду. У наш час Церква відокремлена від держави. Але найцінніша для нас і нашого часу в цьому Законі позиція держави щодо Церкви як єдиної Помісної й визнаної в такому її статусі. Якщо ми придивимось до законодавства багатьох держав християнізованого світу — держав з демократичним устроєм — то побачимо, що вони зробили саме так, як Уряд Грушевського, Винниченка, Петлюри 90 років тому: самі визнали свою Церкву, а тоді домагалися її визнання зовнішнім світом. І домоглися. То в чому ж річ у нас? Може, у відсутності доброї волі? Спілкувалася Любов ГОЛОТА За усталеним звичаєм, на Новий рік проходили вибори нового січового уряду. Як саме вони відбувалися? Ми можемо це уявити завдяки розвідкам істориків Дмитра Яворницького, Василя Біднова та інших. Цікаво, що в той час, коли майже у всіх країнах Європи владарювали монархи, у запорожців була республіканська форма правління. Кожен мав право голосу в загальній раді, якій належала повнота влади. Рада керувала всіма важливими питаннями життя Січі, її внутрішньою та зовнішньою політикою. Вона також розв’язувала проблеми миру і війни, приймала й відряджала посольства, займалася судочинством. Зазвичай ради відбувалися на січовому майдані, але під час воєн та походів могли проходити будь-де. Загальна або військова рада збиралася на Січі звичайно двічітричі на рік (1 січня, 1 жовтня та другого-третього дня після Великодня). На радах січовики обирали запорозьку адміністрацію — старшину, тобто гетьмана або кошового отамана, суддю, писаря, осавула, а також менших достойників — довбиша, пушкаря тощо. Паланки на радах обирали полковників, а курені — курінних отманів. Рада й вибори старшини проходили за складною церемонією, яка виробилася впродовж століть. Лунав постріл гармати. Після служби в церкві довбиш бив у литаври, скликаючи братчиків на майдан. Усе товариство збиралося в коло. Кошовий звертався до товариства із запитанням: — Cьогодні новий рік. Чи не бажали б ви, братчики, за давнім звичаєм перемінити свою старшину й обрати нову? Наставала дуже неприємна хвилина для старої старшини, хвилина товариського суду над нею. Зараз усе коло козацьке скаже свій присуд. Якщо товариство було задоволене своєю старшиною, то козацтво гукало: — Ви — добрі пани! Пануйте ще над нами! Коли ж старшина не подобалася, то вона не чула вигуків схвалення й мусила покласти на стіл ознаки високого достоїнства і йти по своїх куренях, подякувавши товариству за панування. Бувало, що товариство спокійно відпускало скинену старшину. Однак коли запорожці знали за ким-небудь зі старшини провину або неправду, то зчинявся страшенний галас. Братчики розпочинали лаяти старшину й гнати її з посад. Кошовому отаманові, приміром, товариство кричало: — Покинь, скурвий сину, своє кошев’я, бо ти вже козацького хліба наївся! Йди собі геть, негідний сину! Положи свою булаву, положи!.. Скинувши стару старшину, рада заходжувалася обирати нову. Насамперед обирали кошового отамана. Кожен курінь прагнув провести свого кандидата. На майдані зчинявся галас й метушня. Чулися вигуки окремих імен і лайки. (А ми думали, пристрасті у Верховній Раді — винахід нашого часу). Кожен із січового товариства мав право виставляти того кандидата на кошового, кого вважав придатним до такої поважної посади. Хто не хотів вказаного кандидата, лаяв його, доводив його нездатність і нікчемність. Але кандидати, почувши своє ім’я, повинні були зараз же втікати з ради до куреня і вичікувати, чим скінчаться вибори. Як тільки виявлялося, хто найбажаніший із кандидатів у кошові, з юрби виокремлювався десяток або й більше козаків, вони йшли до куреня, до якого належав ухвалений кандидат. Останній, почувши, що його обрали, не згоджувався, відмовлявся від такої честі. Але його не слухали, брали попід руки, підпихали ззаду, штовхали в боки й тягли на раду, вигукуючи: — Іди, сякий-такий сину, бо тебе нам треба. Ти тепер наш батько. Ти будеш у нас паном! Витягши обранця на середину майдану, сповіщали, що його обрано кошовим, і давали в руки булаву. Наприкінці церемонії вводили нового кошового в церкву й ставили його в “кошовському станку”, себто на тому місці, де завше стояв кошовий. Такий “станок” можна було бачити сто років тому в Катеринославському музеї імені О. Поля. Так само обирали запорожці військових суддю, осавула та писаря, давали кожному ознаки його січового достоїнства, вводили в церкву й ставили коло кошового “в станку”, призначеному для окремого члена військової старшини. На цьому й закінчувалася новорічна рада на Запорожжі. Наступного дня раду скликали знову, щоб обрати нових військових “служителів” і розв’язати інші справи. Але траплялися роки, коли доходило до заколоту та бійки. 1 січня 1750 року бійка тривала навіть у церкві. Вибори старшини відбувалися на території нинішнього села Покровського Нікопольського району. Ті вибори детально описав чернець-мандрівник Лука Яценко-Зеленський (1729—1807). За його словами, вибори почалися після заутрені. Частина товариства ухвалила за осавула Клима Щербинівського, дала йому осавульську палицю, ввела в церкву і поставила в осавульському станку. Але друга частина козаків обрала Івана Третяка і теж повела до церкви, де на той час вже правилася вечерня. Побачивши Клима на осавульському місці, супротивники випхали його зі станка і, поставивши там Третяка, почали “смертельно” бити Клима, заливши його кров’ю церковну підлогу. Старший ієромонах запечатав на деякий час церкву. Насильство над Климом спричинило бійку в товаристві. І ця бійка тривала аж три дні. Бурхливими були й новорічні ради 1759 та 1768 років. Про заколот 1759-го стало відомо цариці Єлизаветі, яка висловила своє невдоволення. Наслідком стало те, що наступного 1760 року просте товариство навіть не брало участі у виборах старшини, це робили лише курінні отамани та найповажніші козаки. Щодо ради 1768 року, то вона виявилася настільки бурхлива, що навіть впливовий кошовий отаман Петро Калниш (Калнишевський) мусив тікати з Січі, переодягнувшись у чернечу рясу. Микола ЧАБАН, м. Дніпропетровськ Фото Ксенії Гладишевої 24 грудня в Києві вшанували пам’ять В’ячеслава Чорновола, який загинув дев’ять років тому. Цього дня В’ячеславу Максимовичу міг би виповнитися 71 рік. Біля пам’ятника Чорноволу в Києві людей зіб> ралося небагато. Проте всі вони — однодумці, колишні дисиденти та молоді послідовники і добре знають, яким складним було життя засновника й багаторічного лідера Народного руху України. В’ячеслав Чорновіл загинув 25 березня 1999 року в автокатастрофі на Київщині. Обставин тієї трагічної по> дії досі не з’ясовано.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин