На допомогу школі · “Рідну мову треба вивчати ціле життя”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «ЧИ ЕЛІТНА НАША ЕЛІТА?», с. 2
ЧИ ЕЛІТНА НАША ЕЛІТА?
Слово Просвіти, №01 за 2009 рік
кільки вбачає в них загрозу своїм можливостям і привілеям.
4. ПАРАДОКСИ І ПЕРСПЕКТИВИ Замість перейматися тим, доцільно поставити питання: наші можновладці — еліта чи антиеліта, чому наша еліта нас не влаштовує? Які завдання хочемо поставити перед нею? І що в такому контексті хочемо від себе і своєї країни? Доки немає мети, доти не може бути й розуміння шляху, а без нього не можна серйозно критикувати курс влади (еліти). Перед тим, як зруйнувати старе і будувати нове, потрібно мати план цього нового. Невизначеність нового в орієнтаціях головних політичних сил і породжує ті катаклізми, які непокоять суспільство. Для створення концепції нового потрібно розуміння того, що нас не влаштовує в старому. Це й дасть змогу зрозуміти, чому наша еліта не така, яку ми хотіли. Теперішнє становище, коли корисна дія суспільного механізму розсіюється через тотальну орієнтацію “еліти” на вигоду, не можна визнати нормою. Якщо еліта в нашому випадку — це влада, яка поглинає всю духовно-суспільну енергію, розквітаючи за її (наш) рахунок, то це не еліта, а пухлина, яка вимагає хірургічного втручання. Але чи не призведе подібне втручання до погіршення ситуації? Чи не приймаємо ми зовнішні вияви за головне, пропускаючи її внутрішні причини? Хіба причина цього — помаранчева революція, яка замість очікуваної гармонії призвела до розбрату? Видатний сучасний французький філософ Ж. Бодрійяр стверджує, що такий парадоксальний підсумок будь-якої революції: разом з нею приходить невизначеність, тривога і плутанина. Свобода виявилася не здатною принести звільнення. Черговий раз з’ясувалося (на жаль, знову на власному досвіді), що сама по собі свобода нічого не варта, значимою (або незначимою) її робить людина. Вона може застосувати свободу для продажу себе у ще жорстокіше рабство або для пригнічення інших. Ось тут і постає з усією гостротою проблема еліти: чи розуміють ті, хто так себе називає, міру відповідальності, покладеної на них, а також любов чи зневагу і презирство, якими може наділити їх народ? В останньому випадку про жодну еліту не може йтися. Ставши чужою для суспільства, еліта (владна номенклатура) породжує в ньому чітку і грізну напругу. Її поле володіє здатністю породжувати новий елемент, якого поки що немає, але який починає конденсуватися. Самою дисгармонійною, деструктивною діяльністю така еліта (номенклатура) починає народжувати собі заміну. Розуміння цього виявляє досить сумнівну картину нашої дійсності. Перед нами у владі постає маса сірих індивідів, які гордо називають себе елітою; влаштовують пишні приватні вечори за зразком колег з Лондона, Брюсселя чи Вашингтона; діловито переводять активи в західні банки попри бідність і безправність більшості громадян; присвоюють собі аристократичні титули тощо. Насправді демонструють невігластво і профанацію, нагадуючи Мартина Борулю, який так і не став дворянином. Мабуть, тому зникли з екранів науковці, письменники, культурологи, мислителі, яких замінили шоумени — від політики, мистецтва, влади, науки. Але це не означає, що наша еліта перестала бути елітою. Вона нею залишається, хоч би якими негативними характеристиками ми її наділяли. Тож імітація містечкових авторитетів елітної діяльності змушує шукати принципово нову модель соціокультурного розвитку. Потрібен проект, а його можуть зробити ті, хто мислить творчо, інноваційно, не орієнтується лише на патріархальні цінності, не живе химерами минулого, вичитаними в шкільних підручниках з історії, в популярних брошурах сумнівних авторів, в бульварних виданнях. У такому випадку даремно чекати на щось незвичайне від звичайних людей, гравців, а не реальних творців дійсності. Проблема не втому, що життя схоже на гру, а в тому, що саме гра без правил, орієнтована на драматичний для суперників результат, починає визначати атмосферу всього нашого життя, вводячи її в хронічну невизначеність, хаотичність, небезпечний контекст, тотальну форс-мажорність, в яких жити стає неможливо. Втім, цьому не варто дивуватися. Якщо через номенклатуру вірус містечковості проник в надзвичайно складний механізм соціуму і намагається підпорядкувати його під примітивну схему доіндустріальних, а не постіндустріальних відносин, то це і є ситуація, страшніша за будь-які економічні чи політичні кризи. Вона показує абсолютну невідповідність владної еліти реальності. Це схоже на те, що якби Шарикови (М. Булгаков “Собаче серце”) почали все-таки панувати над людьми і почали їх розводити на свій образ і подобу. Іншими словами, влада, віддалившись від сподівань і надій народу, підлаштовує, підкорює, перекроює суспільство під свої потреби і конструкти. А для цього потрібні не творчі особистості, а виконавці — Малюти Скуратови, Азефи, Берії тощо. А якщо панує виконавець, то інфекція корупції з прихованого стану переходить у відкритий, з побічного і випадкового явища перетворюється на основний факт життя. Адже кожне невідповідне сутності явище (номенклатура — еліті, виконавець — творцеві), породжує спотворені форми сприйняття і розуміння дійсності. І ця спотвореність (потворність) намагається підкоряти собі здоровий суспільний організм, оскільки може існувати тільки в хворому. Це можна порівняти з процесом розповсюдження ракових метастазів: втрата правил розвитку організму призводить до того, що той чи інший набір хворих клітин може виражати свою вбивчу життєздатність, не підкоряючись генетичним командам і необмежено розмножуватися. Так смертельна хвороба поглинає і знищує організм. Наша влада, яка називає себе елітою, сама по собі ніщо. Це та піна,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
