Погляд · “Посада — не привілей, не нагорода, а обов’язок і хрест перед народом, готовність до жертовності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
ЧИ ЕЛІТНА НАША ЕЛІТА?
Слово Просвіти, №01 за 2009 рік
Давньогрецький філософ Діоген (той, який “жив у діжці”), дивував сучасників також своєю епатажною поведінкою. Зокрема, він просив милостиню у статуй, щоб привчити себе до відмов, адже люди подають калікам, жебракам, юродивим, убогим і не подають філософам, тому що знають, що каліками і жебраками вони ще можуть стати, а мудрецями — ніколи! Ця історія згадується щоразу, коли бачиш, як ігнорує еліта людей креативних, мислячих, знаючих. Мабуть, тому звучне, гарне слово “еліта”, за яким стоїть шляхетність, інтелект, вишуканість, коректність, моральна досконалість мало асоціюється з тим, що ми спостерігаємо в повсякденному житті. З одного боку, глянець журнальних фото, усмішки на рекламних щитах, зустрічі в палацах і на презентаціях, і водночас — невиконані обіцянки, холодні квартири, брудні вулиці, перманентне подорожчання життя, і скандал, який чомусь вперто називають демократією. Можете уявити такий стан в будь-якій країні Євросоюзу, до якого так прагнемо? І де була б така еліта, якби подібне відбувалося в іншій європейській країні? І чи потрібна така еліта?
Володимир ІЛЬЇН, доктор філософських наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка
1. НОМЕНКЛАТУРА У “ДВОРЯНСТВІ” Виникає питання: що таке еліта і якою вона повинна бути? Справді, еліта — потреба суспільного розвитку, без неї держава втратить правильний орієнтир і загине. Еліта — як капітан на кораблі в бурхливому морі. Світова історія — це насамперед історія зародження, ствердження і взаємодії національних еліт. Передусім, звичайно, владних. Тобто тих людей, які є “пасіонаріями” (Л. Гумільов), в яких домінує “воля до влади” (Ф. Ніцше), які обрані “світовим духом” (Г. Гегель), які відчувають своє “божественне” покликання. Адже як інакше пояснити, наприклад, впевненість Александра Македонського в успіху свого задуму завоювання світу, коли він із сорокатисячною армією виступив проти багатомільйонної Азії, здолавши могутнього перського царя Дарія? Або відчуття своєї місії князем Володимиром, який увійшов у європейську цивілізацію не через війну, як варвар, а через прийняття християнства. Або відмову Г. Сковороди від усіх пропонованих матеріальних благ і посад заради пошуку істини, яка відкривається через “сродну працю” і “філософію серця”. Саме еліта через своїх пасіонаріїв є “вічним двигуном” розвитку суспільства і нації. Якщо еліта втрачає своє призначення — вести народ, то він відразу потрапляє в болото деградації — в культурі, моралі, економіці, політиці. Згадаймо паралізованих старечим маразмом і розумовою неміччю радянських “вождів” на трибуні мавзолею, відраза до яких і стала справжньою причиною застою і потім розпаду СРСР. Хто міг повірити в майбутнє країни, яку презентує така убога еліта? Еліти завжди були і завжди будуть. І завжди залишатиметься віра в них як у найкращих представників народу. Для виконання своєї місії еліта повинна відповідати критеріям, викристалізуваним у процесі розвитку суспільства. Найголовніша вимога — еліта повинна усвідомлювати: влада, посада — не привілей, не нагорода, а обов’язок і хрест перед народом, готовність до жертовності. Цим завжди відрізнялися обрані, про яких ми говоримо як про аристократів духу, поборників свободи. Їхня жертовність в ім’я вищих цілей — не істеричний сплеск, а постійна готовність відстояти свою позицію, свою ідею, не поступитися заради вигоди репутацією і честю. Для Тараса Бульби у М. Гоголя козак — еліта суспільства — повинен померти чесною смертю: в бою за віру і Вітчизну, і не інакше! Чим вища ідея, заради якої людина приносить себе в жертву, тим вища і правда, на основі якої формується довіра до еліти. В історії суспільства святі, мученики, ідейні революціонери та інші борці жертвували власним життям заради добра, справедливості, рівності. Завдяки цьому в свідомості народу вкоренилося переконання, що пристрасть до побутової розкоші несумісна з особистою жертовністю, отже, з елітарністю. Тому людей, які прагнуть влади заради користі, багатства, не сприймають як еліту суспільства. Це — багатії й олігархи, або, як стверджував Дж. Лондон, “ходячі шлунки, набиті начебто високими ідеями”. Проте олігархи — це далеко не ті “нові руські” з анекдотів, і справу свою з приватизації всього і вся — заводів, банків, землі, звань, титулів — знають добре, що й робить їх елітою. Можна дискутувати, наскільки сьогодні потрібна жертовність, які її межі, й чи її сприймуть. Адже ми живемо в умовах фінансової економіки, “грошового ладу”, де людина бореться не за виживання, а за комфорт. Кардинально змінюється система цінностей, а з нею — і саме розуміння елітою своєї ролі й призначення у світі. Привілеї, нагороди, пільги вона приймає, а ось жертвувати, не “поступатися принципами”, працювати не на себе, а на благо інших, як того від неї чекають, не поспішає. Хто з представників нашої провладної еліти за роки незалежності виявив жертовність, аскетизм, відмовився від пільг, депутатської недоторканності, поділився прибутками, владою чи відмовився від неї в ім’я збереження національних інтересів та розвитку держави? Представники еліти — а говоримо насамперед про владу — вважають себе особливими, “надлюдьми” (Ф. Ніцше), обранцями долі, яким “все дозволено”, які “все знають” і мають право на все — владу, багатство, зневагу до інших, недотримання слова і все те, що в суспільстві породжує впевненість в “несправжності” нашої еліти. А як інакше, якщо “вони” поділяють суспільство, деклароване як демократичне, на “них” — еліту, і “простих”, “пересічних” українців, котрі, як і при феодалізмі, повинні залежати від рішень “звище”. Проте в часи феодалізму, зокрема нашого, влада могла бути легітимною тоді, коли її представник відповідав “чину”, тобто був милосердним до підлеглих, відповідальним за вчинки, тримав слово, був сильним і хоробрим, здатним на пожертву. Прикладів безліч. На їхній основі створюються уявлення та міфологія про добрих, справедливих, мудрих правителів, які турбуються передусім про народ, а потім про себе. Саме тому вони й мають право на палаци, владу, краще життя тощо. Віра в цей міф і змушує боротися проти засилля чиновників, влади, сподіватися на правду і справедливість, робити революції. Страх перед останнім змушує еліту знати міру своїх зловживань і цинізму, періодично роздаючи нагороди і певні блага “іншим”.
2. НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ Нинішня українська еліта сформувалася під час свідомого руйнування і поділу (дерибану) державного, тобто народного добра. Ваучеризація насправді була правовою легалізацією збагачення тих, хто знав, як потрібно ділити. У процесі приватизації (поділу) втрачено страх моральної відповідальності перед суспільством. Принцип “багатство і майно за будь-яку ціну” був вірусом, який вразив життєво важливі духовні структури суспільства в бізнесі та політиці. Були цілі
— стали мішені. В підсумку в такій “конкурентній” боротьбі виграв не найкращий, а найхитріший, найжорстокіший, найцинічніший, найбезсердечніший, найбайдужіший до моральних наслідків своїх дій. Сьогодні традиційна мораль — фікція для тих, хто зробив свої капітали, проник у владу і закріпив своє місце в еліті. Поки в 90-ті роки всі сміялися над тупістю й обмеженістю “нових українців” і “нових росіян”, вони впевнено збагачувалися, розвивали бізнес, ділили сфери економічного і політичного впливу, влаштовували змагання, як перейти з мільйонера у мільярдери тощо. Для такої еліти міркування про потребу моральної й інтелектуальної складової — свідчення наївності й обмеженості тих, хто прагне примарної духовності, а не конкретних грошей і влади. Проте саме останнє — одна з головних причин виродження і заміни еліт. Італійський соціолог, економіст, математик ХІХ століття В. Парето довів, що розвиток еліти циклічний, він проходить кілька етапів. На початку шляху еліта активно формує мету суспільного, національного розвитку (інтелектуальна еліта), йде у владу (вольова еліта) на служіння народу. Така еліта “першого призову”, яка виконує головну роботу — прорив у нове, краще, світле, очікуване. А потім починається поступове заповнення простору навколо цієї справжньої еліти “попутниками”, які оточують її жадібним натовпом і починають випрошувати для себе належні місця — в ім’я і для блага. У нас це, як правило, стосується “хлібних” посад, які дають можливість “розв’язувати питання” і не потребують особливих професійних чи креативних здібностей. Головне — одержати вигоду, пільги, блага, почесті, нагороди, звання. Однак згадаймо, як обвішували себе орденами і званнями радянські лідери, і як це раковою пухлиною виїдало совість, бажання, прагнення і, найголовніше, — віру в перспективи людини творчої, діяльної. А якщо так, то героями стають не ті, хто вміє і може, а пролазливі, всюдисущі баби параски, вміння яких полягає в улесливій вірнопід-
с. 7 · сторінка оригіналу ↗
кільки вбачає в них загрозу своїм можливостям і привілеям.
4. ПАРАДОКСИ І ПЕРСПЕКТИВИ Замість перейматися тим, доцільно поставити питання: наші можновладці — еліта чи антиеліта, чому наша еліта нас не влаштовує? Які завдання хочемо поставити перед нею? І що в такому контексті хочемо від себе і своєї країни? Доки немає мети, доти не може бути й розуміння шляху, а без нього не можна серйозно критикувати курс влади (еліти). Перед тим, як зруйнувати старе і будувати нове, потрібно мати план цього нового. Невизначеність нового в орієнтаціях головних політичних сил і породжує ті катаклізми, які непокоять суспільство. Для створення концепції нового потрібно розуміння того, що нас не влаштовує в старому. Це й дасть змогу зрозуміти, чому наша еліта не така, яку ми хотіли. Теперішнє становище, коли корисна дія суспільного механізму розсіюється через тотальну орієнтацію “еліти” на вигоду, не можна визнати нормою. Якщо еліта в нашому випадку — це влада, яка поглинає всю духовно-суспільну енергію, розквітаючи за її (наш) рахунок, то це не еліта, а пухлина, яка вимагає хірургічного втручання. Але чи не призведе подібне втручання до погіршення ситуації? Чи не приймаємо ми зовнішні вияви за головне, пропускаючи її внутрішні причини? Хіба причина цього — помаранчева революція, яка замість очікуваної гармонії призвела до розбрату? Видатний сучасний французький філософ Ж. Бодрійяр стверджує, що такий парадоксальний підсумок будь-якої революції: разом з нею приходить невизначеність, тривога і плутанина. Свобода виявилася не здатною принести звільнення. Черговий раз з’ясувалося (на жаль, знову на власному досвіді), що сама по собі свобода нічого не варта, значимою (або незначимою) її робить людина. Вона може застосувати свободу для продажу себе у ще жорстокіше рабство або для пригнічення інших. Ось тут і постає з усією гостротою проблема еліти: чи розуміють ті, хто так себе називає, міру відповідальності, покладеної на них, а також любов чи зневагу і презирство, якими може наділити їх народ? В останньому випадку про жодну еліту не може йтися. Ставши чужою для суспільства, еліта (владна номенклатура) породжує в ньому чітку і грізну напругу. Її поле володіє здатністю породжувати новий елемент, якого поки що немає, але який починає конденсуватися. Самою дисгармонійною, деструктивною діяльністю така еліта (номенклатура) починає народжувати собі заміну. Розуміння цього виявляє досить сумнівну картину нашої дійсності. Перед нами у владі постає маса сірих індивідів, які гордо називають себе елітою; влаштовують пишні приватні вечори за зразком колег з Лондона, Брюсселя чи Вашингтона; діловито переводять активи в західні банки попри бідність і безправність більшості громадян; присвоюють собі аристократичні титули тощо. Насправді демонструють невігластво і профанацію, нагадуючи Мартина Борулю, який так і не став дворянином. Мабуть, тому зникли з екранів науковці, письменники, культурологи, мислителі, яких замінили шоумени — від політики, мистецтва, влади, науки. Але це не означає, що наша еліта перестала бути елітою. Вона нею залишається, хоч би якими негативними характеристиками ми її наділяли. Тож імітація містечкових авторитетів елітної діяльності змушує шукати принципово нову модель соціокультурного розвитку. Потрібен проект, а його можуть зробити ті, хто мислить творчо, інноваційно, не орієнтується лише на патріархальні цінності, не живе химерами минулого, вичитаними в шкільних підручниках з історії, в популярних брошурах сумнівних авторів, в бульварних виданнях. У такому випадку даремно чекати на щось незвичайне від звичайних людей, гравців, а не реальних творців дійсності. Проблема не втому, що життя схоже на гру, а в тому, що саме гра без правил, орієнтована на драматичний для суперників результат, починає визначати атмосферу всього нашого життя, вводячи її в хронічну невизначеність, хаотичність, небезпечний контекст, тотальну форс-мажорність, в яких жити стає неможливо. Втім, цьому не варто дивуватися. Якщо через номенклатуру вірус містечковості проник в надзвичайно складний механізм соціуму і намагається підпорядкувати його під примітивну схему доіндустріальних, а не постіндустріальних відносин, то це і є ситуація, страшніша за будь-які економічні чи політичні кризи. Вона показує абсолютну невідповідність владної еліти реальності. Це схоже на те, що якби Шарикови (М. Булгаков “Собаче серце”) почали все-таки панувати над людьми і почали їх розводити на свій образ і подобу. Іншими словами, влада, віддалившись від сподівань і надій народу, підлаштовує, підкорює, перекроює суспільство під свої потреби і конструкти. А для цього потрібні не творчі особистості, а виконавці — Малюти Скуратови, Азефи, Берії тощо. А якщо панує виконавець, то інфекція корупції з прихованого стану переходить у відкритий, з побічного і випадкового явища перетворюється на основний факт життя. Адже кожне невідповідне сутності явище (номенклатура — еліті, виконавець — творцеві), породжує спотворені форми сприйняття і розуміння дійсності. І ця спотвореність (потворність) намагається підкоряти собі здоровий суспільний організм, оскільки може існувати тільки в хворому. Це можна порівняти з процесом розповсюдження ракових метастазів: втрата правил розвитку організму призводить до того, що той чи інший набір хворих клітин може виражати свою вбивчу життєздатність, не підкоряючись генетичним командам і необмежено розмножуватися. Так смертельна хвороба поглинає і знищує організм. Наша влада, яка називає себе елітою, сама по собі ніщо. Це та піна,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
