Сторінка · с. 12сторінка оригіналу ↗
Оригінал українською · переклад оновлюється
ВИТИНАНКИ ПАМ’ЯТІ ПИСЬМЕННИКИ ПРИГАДУЮТЬ НОВОРІЧНІ ІСТОРІЇ
Слово Просвіти, №01 за 2011 рік
Фото Олеся Дмитренка
Патріарх української прози, лауреат Шевченківської премії Анатолій ДІМАРОВ (народився 17 травня 1922 р.) згадує дитячі роки: “Я народився на хуторі Гараськи Миргородського району на Полтавщині, жили скромно, на Новий рік ніколи не ставили ялинку в сільській хаті. Мені запам’ятався Новий рік, коли мене малого (а мені було тоді шість чи сім років) мати повезла в гості до вчительки з Миргорода. Зайшли до міської квартири, неначе у рай потрапили: все виблискує, посередині стоїть красива ялинка, що запам’яталася мені на все життя. У вчительки був син, хлопчик одного віку зі мною, то він почав мене водити по квартирі, показував усе. Раптом я побачив, що під ялинкою висять бублики. Я не стримався, надкусив одного, а хлопець підняв рев на всю квартиру. Мати висмикнула мене за вухо зпід тої ялинки. Після того якось не хочеться тих новорічних ялинок ставити”.
Герой України, лауреат Шевченківської премії Юрій МУШКЕТИК (народився 21 березня 1929 р.) спочатку сумно зазначив, що всі Нові роки однакові, як снопи. “Нічого цікавого не пригадую”, — говорить він, аж раптом у його пам’яті теж зринають дитячі спогади: “Жив у селі. Пам’ятаю, коли ще не ходив до школи, а мій старший брат вже був школярем, то він брав додому книжки, які я читав, вивчав вірші краще за нього. Пам’ятаю, одного разу щось мене повернуло до школи. Там була нився з московською письменницею Лідією Обуховою, людиною дуже цікавою і талановитою. І якийсь Новий рік припав на наше спільне перебування в Ялті. Лідія Олексіївна каже мені: “Давай зустрінемо Новий рік на березі моря! Візьмімо із собою запалену свічку”. — “А серце, тобі ж важко потім угору дертися!” — “Ну потихеньку”. І ми запалили свічку, придумавши для неї якийсь прихисток, вийшли до найближчого пляжу біля готелю “Ореанда” і рівно опівночі цокнулися шампанським під плюскотання хвиль. Тоді подолали зворотний чималенький маршрут — і свічка не загасла! Різні випадали мені новоріччя — і в поїзді, і в лісі, і в Карпатах. Але чомусь ялтинська свічка блимає для мене й досі”.
Поет Олексій ДОВГИЙ (народився 8 серпня 1929 р.) згадує снігове новорічне свято: “Запам’ятався мені Новий рік у селі Городище Менського району на Чернігівщині, де я народився. Мені тоді було 15 років. Було дуже цікаво — випав великий сніг і
Фото Олеся Дмитренка нашу хату на околиці села замело з вікнами. Ми не могли відчинити двері. Якось усе-таки їх відсунули, пробили хід, довелося відкидати багато снігу. Пам’ятаю, як ми робили снігові тунелі. Узагалі в ті часи з 1930 року аж до війни 1941 року на Чернігівщині були великі сніги. Люди провалювалися з головою, а бувало, що сніг замерзав, і всі ходили по насту. Шкода, що зараз не йдуть великі сніги. Хіба Новий рік цікавий без снігу? Зараз Новий рік зустрічаємо у квартирі в родинному колі з дітьми й онуками. Напередодні Нового року онуку Станіславу Станіславовичу виповнилося три роки. Моя внучка Оксана Станіславівна теж відзначає день народження у переддень новорічних свят. Також радує, що перед Новим роком у Парижі вийшла моя книжка “Келих троянд”.
Директор Національного науково-дослідного інституту мовознавства, доктор філологічних наук, академік Петро КОНО- НЕНКО ( народився 31 травня 1931 р.) також пригадує знаменний 1991 рік: “В українців Новий рік завжди шанувався і кожен був по-своєму пам’ятний. І все-таки особливий рік 1991-й. Він був свідченням того, що українці стають на ґрунт своєї історичної якості. Ми історичний народ. Скільки сьогодні робиться зусиль, щоб українці не почувалися народом! Та це приречене на поразку. І в цьому особлива вага того референдуму і того Нового року, який прийшов не просто в оселі, а в душі, в свідомість, в ідеали людей”.
Письменник Дмитро МІЩЕНКО (народився 18 листопада 1921 р.) коротко описує той Новий рік, який йому найбільше запам’ятався: “Пригадую 1991 рік. Тоді були сподіванки на краще, мрії, що Україна заживе новим життям. Ми вірили у зміни. Тоді було без різниці, чи була ялинка в хаті чи не було, чи був сніг, чи не було”.
Поет Дмитро ГО- ЛОВКО (народився 17 грудня 1933 р.) розповідає “новорічні придибенції”: “Була така домовленість: дружина з дітьми готує святковий стіл, а я і від їхнього імені маю привітати “стариків” — тестя й тещу, що жили в Дарниці. Успішно виконавши це завдання (з тестем і по чарці випили), біжу на зупинку 31-го трамвая, що ходив із Дарниці до Подолу. На щастя, не довго довелося чекати. У людській товчії стою, згадую попередні й останній новорічний день. Згадалось, як на старий Новий рік до нас прийшли батьки одної учениці, яку в четвертому класі вчила дружина. Обоє — українці, одягнуті — з голочки. Він — водій-далекобійник, вона — завмаг. Посідали до столу. Чомусь розмова зачалася про рідну мову, про її… неперспективність, як сказав “далекобійник”. Мене — мов шпигонуло. Вже принесена гостями на той час технічна новинка — пилосос “Буран” — котиться до дверей. Хапаю чоловіка за барки: тягну туди ж — до виходу. Що тут зчинилося! Тільки завдяки жінкам ми повернулися до новорічного столу, випили у прямому розумінні “по єдиній”. Хтось навіть і “Будьмо” сказав. А варто було б відповісти: “Не гудьмо!” Взагалі-то з мовою відбулася ще одна новорічна придибенція. Буквально недавно, у новоріччя, довелося потрапити в лікарню. Перед самою операцією до моєї палати заглянув лікаранестезіолог. Шамкий, накрохмалений білий халат, серйозна, заклопотана міна на моложавому обличчі. Сідає на краєчку мого ліжка, цікавиться, як я переношу болі, як організм реагує на різні ліки, завтра ж операція, треба все врахувати. Коли медичні проблеми були з’ясовані, раптом запитання: — А почєму ви всьо по-українски, по-українски? Білий халат лікаря почорнів у моїх очах… — Бо я — українець… — Ну, знаєте, я тожє украінец. У мене застрибало круте слівце, та довелося прищепнути його в душі, бо — завтра ж операція. Тому обійшовся нейтральним: — Я ж думаю по-українськи, а Ви українську — розумієте. Біда — українське слово завжди було як не на кінчику скальпеля, так кулі… Нарешті від трамвая біжу до тролейбусної зупинки. Чекаю 10-го тролейбуса, який тоді, у хрущовську відлигу, ходив від моста Патона до центру міста. Збігав час старого року, а тролейбуса немає. Хвилююсь і я, хвилюється і чимало почекальників. Ось-ось ударять куранти, нарешті… На зупинці не до миру. Той це й знає, хто там був, — Як штурмують пасажири Кріпость жовто#голубу.
Новий рік завжди приносить сподівання. У ту хвилину, коли дві стрілки годинника поєднуються, коли старий рік відходить у минуле, а новий ще не настав, з’являється у серцях надія — у когось вона міцно пустить корені, у декого блимне коротким новорічним вогником, у когось скотиться краплиною по непростих життєвих роздоріжжях. Вірити у дива новорічного вечора, інколи перетворюючись на дітей, які чекають на доброго Діда Мороза з торбиною радощів за плечима — значить не грубіти душею, залишатися чутливим, чуттєвим, чуйним. Сьогодні свої новорічні історії пригадують поважні українські письменники, які лишилися щирими душею і відкритими до нових сподівань, — у цьому пересвідчилася журналістка Наталія АНТОНЮК, яка й спілкувалася з майстрами пера.
«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF у Вікісховищі ↗
