Шевченкіана · “Кровопролитна війна українського народу проти загарбницької Московщини відкрила неймовірні глибини й підтексти Заповіту”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Чи сповнено Заповіт Тараса Шевченка?», с. 10
Чи сповнено Заповіт Тараса Шевченка?
Слово Просвіти, №01 за 2024 рік
Закінчення. Початок на стор. 10—11
Тож яви нам всі майбутні дати, Відповідь на запит наш яви: Скільки ще разів нам помирати Й воскресати на хрестах Москви? Отже, гірке відчуття загрози, в тому числі воєнної, гостро накопичилося у мене в Москві втім як і усвідомлення того, що саме в цьому місті тридцятирічний Кобзар уперше вказав українцям на необхідність скородити “московські ребра” до повної перемоги… Тоді ж було виснувано, що всі Шевченкові інвективи на адресу Москви містяться в його поетичних творах, написаних у 1844–1845 роках, тобто після першого відвідання міста й написання там “Чигрине, Чигрине...”, а пізніше, у липні 1844-го вже в Петербурзі, – поеми “Сон” (комедія) та після другого проїзду через Москву в Україну навесні 1845 року і створення там містерії “Великий льох”, поеми “Кавказ”, Посланія “І мертвим, і живим…” “Перелічені поетичні шедеври стали осердними у творчості Кобзаря і внесені ним до рукописного збірника “Три літа”, який відкриває “Чигрине, Чигрине...”, а завершує “Заповіт”, написаний за десять днів опісля “І мертвим, і живим...”. Це може здатися містичним, але “Заповіт” Шевченко написав одразу після того, як сказав своєму народові про ворожу Москву все найголовніше на віки наперед, аж до ненарожденних українців”13. Усе глибше занурюючись у сакральну тему Шевченкового Заповіту, шукав її емоційне розкриття й підсилення в творчості великих українських поетів. У той час найглибше й найжорсткіше таврував Москву Дмитро Павличко, який неодноразово бував у Національному культурному центрі України й іще 2012 року написав у вірші “Я вбитий був під Крутами…”: Я, кулею московською Пробитий на проліт, Встаю, щоб знов послухати Шевченків Заповіт. Вразив і мій давній друг Петро Перебийніс, у якого зустрів вірш “Рядок Заповіту”, де “світить у хмарах людської журби пророчий рядок Заповіту”. Відкриттям стала його поезія “Вітер пагіння січе”, написана 1984 року, в якій… Роки мої молоді сивим димком оповиті. Мовчки стою на суді перед рядком Заповіту14. Але найбільше потрясіння викликала шевченкіана Василя Стуса, з якою поглиблено познайомився під час здійснення в Українському домі масштабного проєкту “Василь Стус”, приїздів до нас його сина Дмитра Стуса, допомогла і його пронизлива, документально насичена книга “Василь Стус: життя як творчість” (2004). До того ж, на початку цього століття випадково зустрівся з дружиною поета, яка подарувала мені унікальну книгу “Василь Стус. Листи до сина”, видану 2001 року в Івано-Франківську: “Володимиру Юхимовичу. Щиро, вдова поета Валентина. 12.08.2004 р.”. Саме в контексті складної теми, заявленої в цій статті, вважаю за необхідне нагадати про життєвий подвиг великого українського поета Василя Стуса, який іще за радянського часу так прочитав Шевченків Заповіт, як ми лише нині намагаємося це зробити…
Василь Стус: “Дай розірвати нам пута ці, ретязі ці рознести” Після першого арешту в січні 1972 року Василь Стус заявив, що смерті не боїться і не питає, чи тяжкий його хрест, а через майже шість років потвердив у листі до дружини з магаданського заслання: “…Будьмо гідні своєї долі – і не нарікаймо на неї – долю... Пишаймося тим, що Бог поклав на нас цей хрест – і несімо його гідно”. Між іншим, у тому листі Василь Стус написав Валентині, що їхнє життя “стало часточкою історії нашого народу”. Тарас Шевченко за більш як століття до того залишив слова про те, що “історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини”. Переконуємося, що Стус був абсолютно суголосний із Кобзарем у ставленні до України і свого народу. Тоді, у січні 1972-го, він пообіцяв: Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі і в смерть із рідним краєм поріднюсь. Так і сталося. Василь Стус, який посмертно нагороджений Державною премією України імені Тараса Шевченка (1991)
Василь Стус та званням Героя України (2005), страждав і творив у радянській неволі за часом не менше, ніж Тарас Шевченко в царській. І треба визнати, що радянська система покарання часто-густо була до Стуса жорстокішою й нещаднішою, ніж царська до Шевченка... У гіркому листі до дружини від 26 червня 1978 року з заслання в Магаданській області (до цього було п’ятирічне покарання в таборах у Мордовії) Василь Стус писав: “…Намагаюся не скипати – навіть тоді, коли вода, яку з мене варять, закипає. Не знаю, чи надовго вистачить сил, але поки держуся, як тільки можу. Бо починаються нові іспити – вони попереду всі. Мушу зберігати сили – на завтра. Прошу, Валю, надто не переймайся цим. Як писав Кобзар: Доле, де ти? Доле, де ти? Нема ніякої. Коли доброї жаль, Боже, то дай злої, злої!” Нагадаю з вірша молодого Василя Стуса “Тарас на засланні”: А як ти зміг ловить крізь ґрати дні, писать рядки, де кров’ю стік твій захалявний гнів? Поет відповів на це питання всім своїм життям і своєю смертю в карцері табору особливого режиму на початку вересня 1985-го…
А в червні 1975 року, в мордовському таборі Василь Стус задумувався над тим, якою була “творчість Шевченка на засланні?” та “про що і як мислилося йому, яким настроям він підупадав на схожій самоті”. Поготів вважав, що “при відповідних можливостях – міг би зайнятися реставрацією його тодішніх буднів, бо трохи досвіду є – як свого, так і спостереженого. Але, але, але…” Як відомо, Василь Стус неодноразово звертався до Президії Верховної Ради СРСР, скажімо, в жовтні 1978 року, з заявою про те, що не вважає можливим надалі залишатися підданим СРСР, де його людські права безцеремонно нехтуються: “Адже я український патріот, а з такою атрибуцією мені гарантована довічна опіка розшукних служб”. Якраз у цьому зв’язку його викликали 21 березня 1979 року до директора рудні, де він працював на засланні. Далі цитую листа Василя Стуса до дружини від 26 березня 1979-го. “Там сидів начальник районної міліції Я. В. Переверзєв і обрана “громадськість“ – усього чоловік 20. Переверзєв зачитав мою заяву до Президії Верховної Ради від 5.12. про відмову од громадянства і прохання надати мені змогу разом із родиною покинути країну. Кожен пункт моїх обґрунтувань (їх кілька) назвав наклепом. Обіцяв мене судити і сховати на Омчак, до табору рецидивістів. Обізвав мене “п’яницею“ і “антисоветчиком“. Я сказав, що може мене зробити злодієм, коли який підселений провокатор покладе свої туфлі в мої речі. А то – дасть якому бичу пляшку бормотухи, аби той “замочив“ мене. Але я залишуся в пам’яті свого народу – як його поет. Моя ж кров, якої вони запрагли, паде на них. “Как Шевченко“ – з сумом чомусь сказав Переверзєв. “Так, як Шевченко“ – потвердив я під завісу”. Потрясаючий історичний факт! Поет, який став на прю з радянським режимом, без пафосу й патетики підтвердив його представникові, що справді подібний Шевченкові, котрий подолав імперію. Дмитро Стус якось сказав стосовно мужніх заяв батька: “Він розумів, щоб говорити такі слова, має і жити так, щоб йому вірили…” Віримо Василю Стусу! На мій погляд, у радянський період ХХ століття він засвідчив особисто найбільш яскравий конкретний вияв Шевченкової присутності в опорі партійній ідеології, досі не наголошений у повну силу. Звісно, в межах цієї статті не йдеться про всебічне розкриття багатющої за змістом шевченкіани Василя Стуса, зате висновок – одкровення поета перед рядком Шевченкового Заповіту, – розглянемо. Нагадаю, що у Стусовому вірші “Борітеся – поборете! Мені Тарас порадив у безсонні ночі…” паленіють рядки: Борітеся – поборете! Постань уярмлений, знедолений, закутий, Порви важкі заіржавілі пута і грізним громом з піднебесся грянь! Але найголовніше концептуальне напруження мислі сконцентроване в програмній поезії, що починається так: Боже, не літості – лютості, Боже, не ласки, а мсти, дай розірвати нам пута ці, ретязі ці рознести. Невже хто сумнівається, що йдеться саме про розірвання московських кайданів, як і заповів Шевченко? Я не сумніваюся. Тепер остання строфа згаданого вірша: Боже, розплати шаленої, Боже, шаленої мсти, лютості всенаученної нам на всечас відпусти. До речі, “правда-мста” – Шевченкове словосполучення з “Осії. Глава XIV” (1859), звідти ж і “кара невсипуща”… Василь Стус емоційно-вмотивовано сприйняв криваві рядки Шевченкового Заповіту. Він абсолютно вичерпно розумів невідворотну згубність обраного хресного шляху, про що залишив сповідальний вірш, написаний 25 січня 1972 року, тобто через два тижні після першого арешту: У затишку прожити не судилось: ударив грім – і зразу шкереберть усе пішло, що ніби тільки снилось, як життєіснування й життєсмерть. Тараса Шевченка арештували й відправили на заслання у віці Ісуса Христа, Василя Стуса – в мордовські табори – у тридцять чотири роки… За результатами двох арештів Стуса було засуджено на п’ятнадцять років ув’язнення та вісім років заслання, але він помер у віці Тараса Шевченка, випивши повною мірою “з московської чаші московську отруту!”. Уся творчість Василя Стуса пророчила крах імперської системи в СРСР, а смерть його через 140 років опісля Кобзаревого Заповіту – знаменувала здійснення цього пророцтва.
Післяслово Кровопролитна війна українського народу проти загарбницько-захланної Московщини відкрила неймовірні глибини й підтексти Шевченкового Заповіту, які він і не приховував, але ми не змогли вчасно й до кінця повністю зрозуміти, проникнути в суть із різних причин ідеологічної зашореності. Українська перемога передбачена-зумовлена Шевченковими пророцтвами, і цей історичний урок українці засвоїли давно й назавжди. За нас – Шевченкова правда, за нас українська слава і Божа воля святая! ____________
1 Стус В. Листи до сина. Івано-Франківськ, 2001. С. 50–51.
2 Друзі знали про це Шевченкове бажання. Але, звісно, при цьому треба пам’ятати, що повний текст вірша було вперше надруковано посмертно у львівському журналі “Мета” (1863. № 4) під назвою “Завіщаніє”, а редакційна назва “Заповіт”, яка й стала надалі традиційною, вперше з’явилася у виданні “Кобзар Тараса Шевченка”, підготовленому Миколою Костомаровим та Григорієм Вашкевичем і виданому коштом Дмитра Кожанчикова в Петербурзі 1867 року.
3 Стус В. Листи до сина. С. 12–13.
4 Грушевський М. Твори : у 50 томах. Т. 2. Львів, 2005. С. 384.
5 Грушевський М. Твори : у 50 томах. Т. 4. Львів, 2007. С. 23.
6 Шевченківський словник : у 2 т. Т. 1. Київ, 1976. С. 231.
7 Докладно див.: Мельниченко В. Москва у творчій долі Тараса Шевченка. М., 2015. С. 99–107.
8 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Довелось запить з московської чаші московську отруту!” // Слово Просвіти. 2022. 24 лютого — 2 березня.
9 Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. Київ : Обереги, 2004. С. 181.
10 Дзюба І. Тарас Шевченко // Історія української літератури : у 12 т. Т. 4. Київ : Наукова думка, 2014. С. 331.
11 Шевченківська енциклопедія : в 6 т. Т. 6. Київ, 2015. С. 1069.
12 Мельниченко В. Москва у творчій долі Тараса Шевченка. С. 5.
13 Там само. С. 490–491.
14 Докладно див.: Мельниченко В. Петро Перебийніс: “Дай, Тарасе, бурелому, щоб сахнулася орда!” // Слово Просвіти. 2023. 24–30 серпня.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
